Джон АПДАЙК
СМЕРТЬ ДАЛЕКИХ ДРУЗІВ
ОПОВІДАННЯ
З англійської переклала Світлана ПЕТРОВА (дебют у “Всесвіті”)
Попри те що я був украй розтривожений протягом тих кількох років, що перебував між шлюбами, люди довкруг мене і далі жили й помирали. Лен, мій давній партнер по гольфу, раптово сконав у лікарні, де був, як йому казали, для планового обстеження, — напад стався в туалеті. Просто перед цим він телефонував до своєї крамниці металовиробів і сказав, що вже назавтра зранку вийде на роботу. Він був її власником і міг, якщо забажає, піти пополудні якогось сонячного дня пограти в гольф. Замахувався він надто швидко, з опорою на праву ногу, тож м’ячик часто котився ліворуч, взагалі не злітаючи вгору, проте впродовж дня йому таки вдавалося кілька разів ефектно загнати його в лунку. І одягався завжди дуже фасонисто, бо, мабуть, сподівався досягти великих успіхів у грі. У світло-жовтих широких штанях, у ясно-синій водолазці й кашеміровій кофті помаранчевого кольору він махав до мене рукою з тренувального майданчика, і я, приїхавши з Бостона в полоні смутку, безсоння й морального сум’яття, тягнув свій візок із спортивним причандаллям через асфальтовану стоянку, а мої черевики з набійками клацали за кожним кроком, наче кігті якоїсь почвари.
———© Світлана Петрова, переклад, 2007.
Попри те що Лен знав Джулію — жінку, з якою я розлучався і яка йому подобалася — він ніколи не заговорював про мій стан чи про те, що я заради зустрічі з ним замість десяти хвилин, як раніше, їхав з Бостона аж цілу годину. Гольф на той час був для мене розрадою, і коли я починав із першої лунки і промахувався по першій мішені, я чувся ніби всередині великої променистої бульбашки, захищений від жінок, вражених горем дітей, статечних адвокатів, осуду давніх знайомих, — від усього порушеного мною суспільного ладу. Гольф мав свої власні порядки, і також був своєрідним виявом любові — коли троє чи четверо нас ішли перевальцем до дальшої лунки, галасували, сміялися з невдач та аплодували рідкісним, відносно майстерним влучанням. Інколи літнє небо хмарилося й починалася гроза, і ми гуртом ховалися в покинуту хижку для інструментів чи під деревом, що було порівняно нижчим за інші. І наш неспокій та нетерплячка знову повернутися у змагальний азарт гри перетікали у цьому прихистку майже в теплоту закоханих — дихання й піт підтоптаних уже чоловіків, напакованих, як худоба в товарному вагоні, під хлюпання дощу. На обличчі Лена було багато бородавок, і він планував усунути їх хірургічно, поки вони не перетворились на рак шкіри. Хто подумав би, що блискавичний удар тромба перекриє усі його плани та усуне його з мого покрученого життя? Більше ніколи (бо жодні дві сніжинки, чи відбитки пальців, чи удари серця в осцилографі, чи два замахи битою не є однакові) я захоплено не стежитиму за його ударами, в кожен з яких він вкладав великі надії (“Привіт, м’ячику”, — вітався він до нього, заміряючися битою), потім бив занизько й надто вліво, як умів тільки він, і вигукував розпачливо: “Рахітодурка!” (він був ревним баптистом і тому розробив видозміну лайки).
Я поїхав на Ленів похорон і намагався сказати його синові: “Твій батько був золотий хлопець”, проте ці слова не звучали в холодній атмосфері баптистської церкви. Яскравий Ленів одяг, його запальна християнськість, його гра та невдалі махи, наша промениста радість, наше братерство в цьому штучному всесвіті з різних майданчиків для гри в гольф та різних сортів трави були невловимо тонкими відблисками життя, і все це минулося.
По якімсь часі я прочитав у газеті, що міс Емі Мерімаунт, дев’яносто одного року, нарешті відійшла у вічність, мов сухий листок у сиру землю. Вона завжди здавалася древньою, бо була однією з тих останніх корінних жителів Нової Англії, які говорили про Генрі Джеймса* так, ніби він щойно вийшов з їхньої кімнати. У неї були Джеймсові листи до її батьків, які від того, що їх безліч разів згортали й розгортали, мало не розсипалися; в них про неї згадувалося не лише як про дівчинку, а вже і як про молоду дівчину, що “вповні розквітла і вже на порі”. Вона жила в кількох кімнатах, захаращених антикваріатом, у прекрасному успадкованому заміському будинку, більшу частину якого була змушена здавати. Питання, чому ж вона так і не вийшла заміж, постало перед нею загадкою вже в похилому віці. Бо тонка, спокійна краса, відбита на коричневих фотографіях, виховання, розум та душевні поривання, які досі були для неї характерні, настільки ж відлякували залицяльників, наскільки й приваблювали. У віці, коли слово “незаймана” все ще мало силу, і відмова була в певному сенсі престижною, цінною, думка розтринькати все це взагалі-то ніколи й не виникала. До того ж у її голосі була сардонічна сухість, у поведінці — щось невтомне й зневажливе. Вона натхненно займалася самоосвітою, стежила за досягненнями науки й мистецтва, підхоплювала, коли вони були модні, ідеї харчування натуральними продуктами та обурення політикою, а ще любила, щоб коло неї була молодь. Переїхавши в те містечко з дітьми та свіжими обличчями, ми з Джулією стали частиною її чайного гурту, і в атмосфері теплуватого, проте взаємного захоплення підтримували це знайомство протягом двадцяти років.
——© Генрі Джеймс —
Але, можливо, не тільки теплуватого: тепер я думаю, що міс Мерімаунт любила нас, чи принаймні Джулію з її ґречною жвавістю, яка у цих освітлених сонцем кімнатах, забитих гострими чи пір’їстими фамільними реліквіями, які колись були розміщені на чотирьох поверхах міського будинку в Бек Беї1, викликала у господарки легку дочірню симпатію. У моїй пам’яті відблиски від чіткого підборіддя моєї колишньої дружини та її оголеної шиї та пліч зливаються з примарною гладкістю старих обрамлених сімейних світлин із фотоательє, на яких були зображені три сестри Мерімаунт — дві з них, на превеликий жаль, померли зовсім молодими, ніби передавши залишок свого віку останній, що ось, вижила й сиділа перед нами в масивному золотаво-парчовому фотелі. Її обличчя непередбачувано потемніло від часу і було все у зморшках, ніби індіанське, а темні очі ховали в собі щось від тліючої індіанської жорстокості. Вона могла сказати про нашу знайому, коли її не було поряд: “Вона мене дещо розчарувала”, чи про когось, хто випав з її гуртка: “Цілком досконалою її не назвеш”.
Пошуки такої досконалості першого ґатунку були приємною розвагою її покоління. Вона повністю схвалювала хіба отця Деніела Берігана2 та сера Кеннета Кларка3. Бачила обох по телевізору. її блискучі очі бачили навколишній світ вже тьмяно, улюблена надвечірня пора читання, коли світло знадвору потрохи згасало, а маленьке вогнище з березових полінець у загородженому ґратками каміні зігрівало її щиколотки, змінилася годинами слухання освітніх радіо- і телепередач. В останні роки Джулія приходила і читала для неї романи Остін, “Міддлмарч”4, прозу Джоан Дідіон5, дещо з Пруста та Моріака французькою, коли міс Мерімаунт пересвідчилася, що вимова Джулії гідна довіри. Джулія трохи тренувалась тоді й переді мною, і її губи, що випиналися, а потім робилися тонкими й напруженими довкола цих французьких звуків, нагадували мені губи африканських масок із слонової кістки. Я знову мало в неї не закохався. Ніжність між жінками — це для чоловіка щось зворушливе, болюче, захопливе, і я думаю, що те, що відбувалося тоді між моєю дружиною й тією старою жінкою на межі смерті — чай, що змінювався вишневим лікером у тих завалених мотлохом кімнатах, де згущувалися присмеркові сутінки і мелодія голосу Джулії була єдиною ознакою життя: було любов’ю.
——1 Престижний житловий і торговельний район Бостона.
2 Відомий американський громадський діяч і поет.
3 Англійський мистецтвознавець. Автор багатьох книжок з мистецтва. Займав високі
адміністративні посади. Наприкінці свого життя був змушений визнати, що замолоду був завербований радянськими спецслужбами і постачав їх інформацією.
4 Роман Джордж Еліот, англійської письменниці.
5 Американська письменниця.
Між цією поволі згасаючою старою дамою та моєю дружиною, яка невблаганно ставала жінкою середнього віку, а наші діти — дорослими й відсутніми, і голос Джулії ніде більше не звучав для нас так, як звучав там. Безсумнівно, там, між сторінок, були якісь секрети. Повертаючись пізно від міс Мерімаунт, щоб приготувати мені вечерю та доглянути молодших дітей, вона виглядала молодшою, навіть щасливою і якоюсь сміливішою.
У цей дражливий період розриву нашого шлюбного зв’язку із Джулією, коли давні друзі все ще почувалися зобов’язаними надсилати запрошення, а ми поки що були недостатньо мужні чи кмітливі, щоб відмовитися, я опинився на великій вечірці, де була також міс Мерімаунт. Вона не була цілковито сліпою, але її повсюди супроводжувала молода повновида дівчина, найнята як компаньйонка та поводир. Тендітну стареньку леді, яку показували, мов павине перо під скляним ковпаком, посадовили на стілець у кутку кімнати за чашею для пуншу. Коли я підходив, вона відчула чиєсь наближення і простягла свою висохлу руку, проте коли почула мій голос, її рука впала. “Ви вчинили жахливу річ”, — промовила вона на одному видиху, ніби вітрець пошурхотів по зморщеному целофану. І відвернулася, демонструючи свій горбоносий профіль, немов їй гидко було мене бачити. Обличчя її юної компаньйонки, кругле як радарна тарілка, виявило легкий шок, проте я всміхнувся, насправді зовсім не вражений цим. Вирок, навіть несприятливий, приносить полегшення. Добре знати, що сейсмограф десь там записує наші струси та спади. Я уявив смерть міс Мерімаунт, що сталася кілька місяців потому, як остаточну тиху пряму лінію на моніторі апарата, приєднаного до неї. І щось сардонічне у цій прямій лінії — непорушна доброчесність, неперевершена терпеливість до цього світу, якому за понад дев’яносто років так і не вдалося виявити себе чимось іншим, ніж суцільним розчаруванням. На той час ми з Джулією вже нарешті розлучилися.
Все, залишене в покинутому домі, звичайно, втрачене назавжди — картини на стінах, тіні та світло, які борються між собою по кутках, живодайне тепло від батарей і домашні тварини. Канут6 був золотавим мисливським псом, якого ми взяли цуценям, ще коли діти були бешкетливою, допідлітковою ватагою. Безконечно дружній, як і вся його порода, він витримував усе, зокрема й кастрування, так, ніби все воно було постійним потоком благословінь. Цікаво, що невдовзі перед тим, як він помер, моя найменша донька, яка співає в дівочій панк-групі, що тоді тільки-но утворилася, привела Канута в оцей будинок, де я тепер живу із Дженні, моєю другою дружиною. Він ввічливо всюди рознюхався, і лише тільки стурбованим кутом своїх вух висловив щире здивування, що його давній господар опинився в цьому будинку з дивними запахами, після чого простягся, важко зітхнувши, в кухні на підлозі. Пес був товстий і виглядав летаргійно. Моя донька, волосся в якої коротко пострижене й пасмами пофарбоване в бузковий колір, розповіла, що вночі він тиняється і залізає у смітник сусідів, ба навіть у конячий фураж. Я сприйняв це як неувагу до себе; новий коханий Джулії — колишній провідний гравець дартмутської футбольної команди, середнього віку, фанат гольфу, тенісу та турпоходів, і через це вона рідко коли буває вдома, намагаючись встигнути за ним і освоїти нові ігри. Дім та газон кинуті напризволяще, діти вештаються туди-сюди зі своїми друзями, і холодильник очищають від перележалих продуктів лише вряди-годи. Дочка Дженні, відчувши мою пригніченість, спохопилася сказати щось доречне й нахилилася, щоб почухати Канута за вушком. Але оскільки воно було подразнене й чутливе, він клацнув на неї зубами, після чого на знак вибачення довго бив хвостом по підлозі.
——6 Канут (995—1035) — король Данії та Англії.
Так само, як і я, коли міс Мерімаунт сказала мені своє “фе”, почувалася і моя дружина — більше втішена, ніж навпаки, зіткнувшись з певною протидією: її становище в цьому світі було, так би мовити, підтверджене. Вона обговорювала з моєю дочкою собачі антибіотики, і з першого погляду було й не скажеш, хто з них старший, хоч було ясно, в кого ексцентричніше волосся. Це правда, хоч і банально, говорити, що вона годна бути мені за доньку. Але ж зараз, коли мені п’ятдесят, будь-яка жінка до тридцяти п’яти достатньо молода, щоб годитися мені за доньку. Більшість жінок у світі годяться мені в доньки.
За кілька днів після того візиту Джулії Канут зник, а ще по кількох днях його знайшли далеко в болотах біля мого колишнього будинку, тулуб його роздувся. Ветеринар діагностував серцевий напад. Я ще тоді думав: “Чи буває таке в чотирилапих?” При місячному світлі наче блискавка вразила мого колишнього улюбленця, пронизала його серце, сповнене радості від болотяних мандрів, і його черево, повне різних харчових решток, і він лежав там днями, припливи з відпливами кошлатили його хутро. Ця картина тішить мене, наче образ вітрила, що тріпотить, повне вітром, і швидко й рвучко тягне свій човен подалі від берега. Поправді, хоч як це жахливо, усі ці три смерті мене, так би мовити, ощасливили. Зникли свідки мого безчестя. Без них на світі світлішає. І з часом не лишиться нікого, хто б пам’ятав мене таким, яким я був у ті важкі, безладні роки, коли метався без прихистку, як слимак без мушлі, між оселями і дружинами, як змія, що скинула свою шкіру, егоїст-недолюдок, із безглуздими потребами, надмірними до неможливості, вразливий і соціально присутній лише почасти. Смерті інших потроху відносять нас самих далі й далі, аж поки від нас не залишиться зовсім нічого, але це теж буде, в певному сенсі, вияв милосердя.
