2003 року Біла Олда було висунуто на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Цей 80-річний сивочолий шотландський поет живе розміреним спокійним життям пенсіонера у затишному містечку з дуже американською назвою Долар, доглядає з дружиною Метою садочок розміром три на три ярди, інколи до них навідуються родини їхніх двох дітей з чотирма внуками, які не цураються носити національні спідниці-колти. Він — автор понад 50 книжок (серед них переклади й антології). Але що ж тут дивного: ми вже звикли до надмірного впливу англомовного (чи, навіть, американі­зованого) світу, коли британські бестселери Толкіна та Роулінґ крізь призму Голлівуду рясно опромінюють нашу свідомість. Проте залишається одне-однісіньке «але»: всі книжки цього автора написані не амбітно-імперською мовою глобалізації, а власне тою, яка мала б стати міжнародною — ЕСПЕРАНТО.

Закінчивши гімназію, «пролітавши» Другу світову пілотом-розвідником, молодий Вільям закінчив університет і тоді перед щойно спеченим викладачем англійської літератури, якого відвідала поетична муза, постало питання: якою мовою передавати на папері свої відчуття, переживання, прагнення? Майже зрівноважені терези все ж таки гойднулися, і переважила міжнародна мова, з якою поет ознайомився ще в гімназійні роки на зборах бойскаутів.

1952 рік: у збірці «Подих пристрасті» чотирьох авторів т.зв. шотландської школи есперанто майже половина віршів вийшла з-під пера Б. Олда; 1956 рік: «Дитяча раса», поема з 25 великих розділів, яка заснувала період постромантизму в есперантській оригінальній літературі. А далі — переклади на есперанто драматичних творів В.Шекспіра, усіх його сонетів (1981 р.), Р. Бернса, укладання «Шотландської антології», двотомної «Англійської антології», оригінальної «Есперантської антології» (800 сторінок якої охоплюють твори 117 поетів), переклади трилогії Дж. Р. Р. Толкіна «Володар перснів» (останній том — 1997 р.). І, звичайно ж, власні твори.

 Декілька слів про патріотизм, якого так бракує нам, українцям. За своє життя Біл  Олд зібрав бібліотеку есперантської літератури з-понад 4,5 тисячі назв. За неї два американські університети пропонували йому шалені гроші, та шотландець, порадившись із дружиною, всю книгозбірню наприкінці 2001 року безкоштовно (!) передав Національній бібліотеці в Единбурзі — столиці Шотландії.

Мені особисто кілька разів поталанило спілкуватися з відомим поетом, а в 2000 році я, навіть, був гостем і одним з останніх відвідувачів бібліотеки у власному будинку претендента на Нобелівську премію.

Читачам «Всесвіту» пропоную кілька поезій Б. Олда різних років у майстерних перекладах членів НСПУ Петра Тимочка (Тернопіль) і Петра Коробчука (Київ).

 

        Віктор ПАЮК,
        головний представник в Україні
        Світової спілки есперантистів

---

Біл ОЛД (Шотландія)

ПОЕЗІЇ

 
НІЧНИЙ ПОЛІТ
 
Лиш дзижчання чути в тишині,
мов комарик мимо вух летить.
 
Привиди у пітьмі світляні
у кабіні блимають щомить.
 
Лине вдаль між зорями зоря,
в кожній зрю запалену свічу.
 
Мов на прощу, в цьому світі я
шляхом новообраним лечу.
 
О, ДОБРЕ ЮНИМ БУТИ
 
О, добре юним бути,
відчути чари ночі,
земне тепло збагнути
й могуття сил уроче,
та в пору цю весняну
чекати на кохану...
 
ЛИСТОПАДОВА МЕЛАНХОЛІЯ
 
Дмухає в руки ранок туманний.
Ледь повзуть селом автомобілі.
Навкруги брудні пейзажі посірілі,
світ начхав на всі вчорашні плани.
 
Скелети дерев до небесного фризу
прикололись, дрізд в саду гуляє,
руки під поли сховавши. Сповзає
по шибі мій подих гарячий донизу.
 
Скоро період льодовий настане,
будуть зубри на нас у снігах полювати,
зорі холодні нас будуть лякати,
а з ними тролі й ворожі клани.
 
ЧИМ ДАЛІ ВГОРУ
 
чим далі угору відчуєш все більше
гнітюче повітря і лють прохолоди
 
і тишу велику в космічнім безмежжі
в поблідле обличчя морозяний подих
 
та дехто мріє розгорнувши крила
та звівши очі про подібні злети
 
вдивляється у зоряну півкулю
у місячні свічада і планети
 
що недосяжні та привабні вічно
та інколи збагне єство людини
 
сумну самотність раптом озирнеться
і щиро заздрить глухоті тварини
 
що сліпо бродить по земній поверхні
посеред ночі стогнучи гукає
 
душа душі спорідненій озветься
мов зірка зірці в холоді засяє
 
ЖИТТЯ — ЦЕ КАРУСЕЛЬ
 
Життя, мов карусель, кружляє,
але мети у нім немає;
 
як зупиняє біг, то махом
на землю падаємо прахом.
 
ОХОРОНЦІ
 
Проміння вохряне нервово сяє,
немов боїться проникати зовні,
а я пливу у безпілотнім човні
та альбатросів, повен дум, стріляю.
 
Мій Рим пильнує полохлива зграя
дурних гусей, які у білу днину
кричать, узрівши ділову людину,
громадянина, що ломбард тримає.
 
Кричать, коли закохані сміються,
батьки сваряться, дмуть вітри завзяті,
(але вночі дрімають птахи кляті,
хоч ґоти в цитадель мою вдеруться).
 
ОП’ЯНІННЯ
 
Розмаїтими пляшками
стіл заставлено рядами, —
на полицях під стіною
жовті бутлі з рідиною
та зеленкуваті,
вже старі, пом’яті,
ваблять, щоб налити
і ковтками пити,
споживати без відмови
те питво готове,
жовте і зелене,
ще й вино червлене
по-сватівськи пити,
щоб були ми квити.
 
диво зрю в кутку уроче —
чоловіче чи жіноче
там єство, мов кінь, регоче,
шкіриться чутливо
те привабне диво,
дригаються ноги,
але я вже змоги
стегон бачити не маю,
хоч тебе кохаю
прагну, мов богині,
я тебе нині
ніжно торкнутись,
лягти, забути
правду облудну
 
пауза
нудно
З есперанто переклав Петро ТИМОЧКО
 
В’ЯНЕННЯ
 
Мені не до вподоби, як яріє
вогонь, ковтаючи усе, що вхопить, ну, а потім
спожите перетворює на попіл,
що схожий на сивіючу повію.
 
Мені не до вподоби, як марніє
сніп золотий. Він вчора ріс у полі.
Його мороз стискатиме поволі,
і град — солому цю не пожаліє.
 
У кожній з’яві — вічна трагедійність.
І філософія не вилікує дійсність:
на грами міряй час, а чи на метри.
 
Муж горбиться, беззубіє дружина.
Гниє єдваб і ламлеться спрунжина.
Вмираєш ти живим, на світ приходиш мертвим.
 
ТИ Є МОРЕ
 
Ти — морем є. На перелогах милих
не компас курс вказує — горні зорі.
Мене то бурі шарпають щосили,
 
І холод байдуже, й дев’ятибальна хвиля.