Пам’яті Жана Бодріяра...

Кожна система, і навіть симулякр, має свій початок і кінець.

Так само й людський інтелект, що інколи здається безмежним, титанічним, що вибудовує віртуальні схеми світу, конструює можливі моделі людського розвитку і взаємодії, нічого не може зробити з біологічною програмою, прихованою в детонаторі людського коду. Усе запрограмовано на верхів’ях... І навіть симулякр та втеча в електронний світ не порятує від жорстокого детермінізму власного генотипу. Будь-яку програму в електронній системі можна виправити, невдалий кластер легко переписати, та наразі ми не ще вміємо виправляти “expire date” у програмі нашого життя.

6 березня перестало битися серце в Жана Бодріяра (Jean Baudrillard), вченого зі світовим іменем; інтелектуала, який у власних дослідженнях розробив прогноз для людства на наступні століття. Він був одним із теоретиків постмодерної культури та світогляду, заклавши основи теорії віртуальних просторів, а його “симулякр” — чи не найцитованіше поняття в теорії постмодерну. І ось у березні 2007 року в хроніках нового тисячоліття буде зазначено про смерть людини, яка, ховаючись у вежах інтерактивної теорії, після тяжкої хвороби так і не втекла від своєї природної програми.

Для України ім’я Ж. Бодріяра, на жаль, стало відомим лише в середині 90-х. З’являлися теоретично-літературознавчі дисертації, в яких пошукачі апелювали до його праць, із якими Захід працював уже не одне десятиліття. Інформаційна відсталість, кволість наукових контактів зі світом і незнання того, що відбувається сьогодні у світі — це глобальна проблема сучасного світу. Імена Р. Барта, Ж. Лакана, Н. Фрая, М. Фуко, що прийшли до нас після падіння завіси, — це пізній цвіт яблуні літературної теорії, що посипався через руїни політичного муру. Америка, наприклад, у дев’яності роки почала відмовлятися від теорії, втомившись, наситившись її інтелектуальними інсинуаціями. А в нас ці імена лише з’являлися. Ось він — історичний контраст бінарних опозицій! Ми й своїх учених погано знали, а західні кити — це наче новий материк, сьомий материк інтелектуального простору. Одним із тих китів був Жан Бодріяр.

За останній час намітилася сумна тенденція: ті, хто створювали інтелектуальну атмосферу середини ХХ століття, почали відходити в небуття. Життю відведено свій ліміт... Уже немає на цій землі Поля Рікера, Сьюзан Зонтаґ, Жака Дерріди... І тепер не стало Жана Бодріяра, який належить до кола будителів світової гуманітарної думки середини ХХ століття.

Ми вже мали нагоду характеризувати добу появи праць Ж. Бодріяра. Це був період становлення нової соціальної реальності... Виникла така суспільна дійсність, що породжує не знану раніше мобільність людини. Людина більше не закріплена за одним місцем свого соціального життя, як це було колись. Вона не живе все життя в одному селі або в одному місті, а змінює простір перебування. Людина не залишається весь час на одній роботі, а має можливість обирати шлях із безлічі варіантів. Вона не залишається постійним членом одного суспільного класу, соціальної групи, а може змінювати власний соціальний статус, підвищуючи або понижуючи його. Нарешті, ця мобільність полягає просто в тому, що кожна людина надзвичайно розширює свої контакти з іншими людьми.

...Щоб почуватися адекватно, людина має змінити свою поведінку. Якщо раніше людина мала справу з одним соціальним середовищем, із фреймовими ситуаціями і подібними проблемами, для яких культура співтовариства виробила і закріпила у традиції способи розв’язання і дії (фрейми), то в сучасних умовах індивід постійно потрапляє в такі ситуації, для яких немає готових норм або культурних програм...

По-друге, ХХ століття зі всією очевидністю продемонструвало становлення нового всесвітнього буття людини — всесвітня історія перетворилася на реальність, адже більше немає територіальних бар’єрів, відстаней і географічних перешкод. Електронне повідомлення долає тисячі кілометрів за хвилину. Маємо новий універсальний, глобальний простір, але в такому вимірі кількість проблем не зменшилася: руйнація природних бар’єрів не нівелювала бар’єрів психологічних... Так, сьогодні ми маємо всесвітні виставки, світові змагання, всесвітні транспортні та інформаційні зв'язки, загальносвітовий ринок, всесвітню фіскальну систему тощо. Але зовсім поруч — світові війни та світові катастрофи. Чому “універсальна людина” не змогла перетворити новий простір на вимір гармонії?1

————
1 Дроздовський Д. Код майбутнього. — К.: Вид. дім “Всесвіт”, 2006. — С. 12-13.

 

Середина ХХ століття — це тектонічний злам інтелектуальної думки: з’явилася нова література, що показала, як простір людини починає залежати від простору інформаційного, віртуального, як людина, розчарувавшись у культі раціо, передала право на володіння інформацією машині. Курт Воннегут, Сол Беллоу, Кен Кізі, Джон Апдайк — це ті провісники комп’ютерної, віртуальної утопії людства, які у творах вказали на самотність людини на безвимірному полюсі інформації. Людина більше не може переживати всі мегатонни повідомлень, вона за правилом поплавка лише торкається поверхні, але не здатна поринути у суть. Людина не має часу пережити час свого існування, бо опинилася в пастці власного винаходу — віртуального простору, симулякру. Саме останнє слово й визначає структурні та функціональні параметри нового гіперреального світу.

Хочу процитувати невеличкий уривок із розмислів Жана Бодріяра на цю тему:

 

“Навіть якби ми могли використати як най­кращу алегорію симуляції фантастичне опо­відання Борхеса, в якому імперські картогра­фи складають настільки детальну карту, що вона зрештою покриває точнісінько всю те­риторію (однак із занепадом Імперії ця карта починає потроху обтріпуватися й розпадаєть­ся, і лише кілька клаптів ще видніється в пу­стелях — метафізична краса зруйнованої абстракції, сповненої сумірної з масштабами Імперії пихи, абстракції, що розкладається як мертве тіло й повертається до субстанції зе­млі, десь так, як копія, старіючи, зрештою починає сприйматися за реальне), — все од­но ця історія для нас уже в минулому і мі­стить у собі лише скромну чарівність симулякрів другого порядку.

Абстракція сьогодні — це не абстракція карти, копії, дзеркала чи концепту. Симуля­ція — це вже не симуляція території, референційного сущого,  субстанції. Вона —- Породження моделей реального без першопричи­ни та без реальності: гіперреального. Терито­рія більше ані передує карті, ані живе довше за неї. Відтепер карта передує терито­рії — прецесія симулякрів, — саме вона поро­джує територію, і якби треба було переписа­ти наше фантастичне оповідання, то сьогодні клапті території тліли б поволі на просторі карти. То тут, то там залишки реального, а не карти, продовжували б існувати в пустелях, котрі перестали належати Імперії, а стали на­шою пустелею. Пустелею самого реального. Насправді навіть у перевернутому вигляді це фантастичне оповідання не придатне для використання. Залишається, мабуть, лише алегорія про Імперію. Адже сучасні симулятори вдаються до такого самого імперіалізму, коли намагаються сумістити реальне — все реальне -— зі своїми моделями симуляції. Од­нак ідеться вже не про карту і не про територію. Зникла якась дещиця: суверенна відмін­ність між одним та іншим, що надавала абстракції чарівності. Адже саме відмінність створює поезію карти й чарівність території, магію концепту й чарівність реального. Ця уявність репрезентації, яка досягає найвищої точки й водночас падає в провалля в божеві­льному проекті картографів досягти ідеаль­ної рівнооб’ємності карти та території, зни­кає в симуляції — діяння якої ядерне й гене­тичне, та аж ніяк не дзеркальне й дискурси­вне. Зникає ціла метафізика. Немає більше дзеркала сутності й видимості, реального та його концепту...

Це гіперреальне, вироблене в результаті променистого синтезу комбінато­рних моделей у гіперпросторї без атмосфери. У цьому переході у простір, викривленість якого не збігається ні з викривленістю реаль­ного, ні з викривленістю істини, ера симуля­ції відкривається, відтак, через ліквідацію всіх референцій — гірше того: через штучне воскресіння їх у системах знаків, матеріалі ще більш в’язкому, ніж смисл, коли той пропонує себе всіляким системам еквівалентно­сті, всіляким бінарним опозиціям, всілякій комбінаторній алгебрі. Вже не йдеться ні про Імітацію, ні про повторення, ані навіть про пародію. Мова йде про субституцію, заміну реального знаками реального, тобто про операцію з попередження будь-якого реального процесу за допомогою його оперативної ко­пії, метастабільного сигнального механізму, програмованого й бездоганного, що презен­тує всі знаки реального й поминає всі його несподівані повороти. Більше ніколи реальне не матиме нагоди виявити себе — у цьому полягає життєва функція моделі в системі смерті чи, радше, в системі завчасного воск­ресіння, яке більше не лишає жодного шансу навіть події смерті...”2.

 

Чи не вперше про ці зміни цивілізаційної стратегії заговорив у своїх статтях, а пізніше й збірках есеїв Жан Бодріяр. Він чітко визначив параметри самовідчужуваного світу, вказавши на стан мозаїчності,  фраґментарності, частковості свідомості нової людини. Такою є свідомість постінформаційної доби — подряпана, з вірусами, з переплутаними файлами. Але людство мимохіть у своїх пориваннях до щастя саме прийшло до цього стану. Блискучий американський письменник Т. Пінчон визначив цей стан, як ентропію. Що ж, у принципі, це новий Левіафан, новий простір броунівського руху і сутичок атомів...

Прагнення приборкати атом завершилося атомним апофеозом Чорнобиля. І це ще один крок до віртуалізації нашого простору. Людина думала, що зможе через електронні пристрої керувати атомною реакцією. Але не вийшло. Бодріяр описав цей стан, спрогнозував розвиток історії після Чорнобиля. Та, на жаль, часто до його ідей ми не могли дослухатися, бо просто не знали цього філософа. Не знали та й не знаємо дотепер...

А хіба ми знаємо про ті імена, які є сучасними лідерами думок у світовій гуманітаристиці? Стан інформаційної обмеженості в гіпертексті світу через брак інформаційної культури або й просто культури. Навіщо знати, що відбувається у світі, які існують теорії пояснення світу, його каталогізації та систематизації? Якось-то виживемо... Не треба захаращувати мозок яловою теорією, так легше, простіше. Жити не перенапружуючись. Але хто знає, чи є ця втеча від історії та знання рятівною.

У своїй праці “Симулякри і симуляції” Бодріяр підсумував:

“Історія була потужним міфом, можливо, останнім великим міфом, пов’язаним із не­свідомим. Це був міф, який правив за основу водночас для можливості “об’єктивного” чергування подій та причин і можливості наративної послідовності дискурсу”3.

Останні слова вченого в цій праці були такими:

 

“Сцени більше немає, немає навіть тієї міні­мальної ілюзії, завдяки якій події можуть на­бувати ознак реальності, — немає більше ані сцени, ані духовної чи політичної солідарності: що для нас Чилі, республіка Біафра, вті­качі на човнах, Болонья чи Польща? Усе це з’являється на екрані телевізора, аби перетворитися на ніщо. Ми живемо в епоху подій, що не мають наслідків (і теорій, що не ведуть до висновків). Смисл уже не має на що сподіватися. І це, без сумніву, саме так: смисл підвладний смерті. Але те, що він підкорив своєму ефеме­рному пануванню, те, що він задумав лікві­дувати, аби встановити панування Просві­тництва, видимість,— вона безсмертна, не­вразлива навіть до нігілізму смислу чи нігілі­зму відсутності смислу. Саме тут і починається спокуса”4.

 

Жан Бодріяр у своїх теоретичних розмислах бачив тенденції людства, які описав у своїх працях “Система речей” (1968), “Символічний обмін і смерть” (1986), “Про спокусу” (1979), “Фатальні стратегії” (1986), “Симулякри і симуляції” (1981), “Прозорість зла” (1990).

Праць Ж. Бодріяра, перекладених українською мовою, обмаль — власне, лише дві: Символічний обмін і смерть / Леонід Кононович (пер.з фр.). — Л.: Кальварія, 2004. та Симулякри і симуляція / Володимир Ховхун (пер.з фр.). — К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2004. На пошану світового інтелектуала та гуманітарія хочу, щоб шановний читач ще раз нагадав собі це ім’я, адже для вченого найбільшою радістю є те, коли його ідеї функціонують і взаємодіють, відштовхуються і перетинаються. Адже тоді житиме той інтелектуальний проект, якому людина присвятила власне життя.

“Всесвіт” висловлює щире співчуття із приводу смерті французького філософа Жана Бодріяра...

————
1 Бодріяр Ж. Симулякри і симуляції. — К.: Вид-во “Соломії Павличко “Основи”, 2004. — С. 5-7.
2 Там само. — С. 72.
3 Там само. — С. 230.
 

        Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, відділ критики і публіцистики журналу “Всесвіт”