Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Україна — Європа: географія спільних координат

 

Географічні мапи, як відомо, — річ “непосидюча” і гнучка. За весь історичний розвиток людства вони змінювалися сотні разів: мореплавці знаходили нові землі, і їхні відкриття одразу залишали слід на мапах. Колись дуже-дуже давно людина знала лише шматочок землі, на якому вона жила. Вся інша земля  була чужинницькою, дикою і ворожою. Інший простір породжував легенди і міфи, почасти й дуже жорстокі. Сьогодні про ці легенди первісного сприйняття іншої землі ми можемо довідатись хіба що з переказів прадавніх текстів. Ось в “Олександрії”, що належить до ранніх іноземних текстів, які прийшли в Київську Русь, ідеться про страшні землі народів Гог і Магог, про людей із псячими головами, про василісків... Прагнення увійти до чужого простору має особливе значення для розвитку власної культури. Існує стійке уявлення, що до кінця середньовіччя фундаментальна протилежність свого і чужого мала форми стійкого і конфліктного зіставлення, але й тут існує багато суперечок та помилкових прочитань. Історія — це суперечка без кінця. Вона, за словами медієвіста Арона Гуревича, має бути діалогом сучасної людини з тими, кого вже немає... Але хочемо ми того чи ні, інший простір завжди полонив, притягував до себе, та й люди не люблять, коли у світі є щось невідоме, не підвладне раціональному мозкові. Але це щось неодмінно є.

Епоха великих географічних відкриттів — це, можливо, і не продукт XV сторіччя. Вона триває від витоків людства — адже хіба завойовницькі походи Олександра Македонського в інший світ Індії не є прикладом розширення мапи античного світу через контакти двох моделей культур, свідомості? Правду сказати, ці контакти не були безболісними: часто чужий світ виявляв демонічну сутність, та нерідко й наш світ був жорстоким і хижим стосовно світу чужого. Нездатність сприйняти іншу мудрість, філософію та культуру, прагнення захопити землі і примусити бачити світ так, як бачимо його ми, оберталися історичними армаґеддонами. Географічні відкриття та домальовування географічних мап насправді приховують сотні винищених культур. Але про цю хижацьку експансію ми забули, бо хочемо пишатися досягнутим, а не згадувати про методи досягнення.

————
© Дмитро Дроздовський, 2007.

 

Отже, що таке мапа світу? Ні, це не розгорнута в площині модель Землі, а дзеркало історичних воєн, кровопролить, переділів, зрад, заколотів, революцій, повстань... Мапи неодноразово змінювались, бо людина не може задовольнитися малим, тобто своїм. А поважати чуже вона, мабуть, не вміє. Думаєте, в ХХ сторіччі географічна мапа не змінювалась? А згадайте хоча б 1960-й рік Африки у світі, коли десятки країн “чорного” континенту звільнилися з-під демократично-тиранічної влади висококультурних європейських країн. А розпад Югославії... І нарешті — падіння совєтської імперії — вічного, як здавалося, СССР…

XX сторіччя — це доба тоталітарних експериментів (Росія — з 1917, Італія — з 1921, Німеччина — з 1933...), крахів імперій (Турецька, Британська, Французька...) і лицемірства (пост)тоталітарних демократій (по суті, йдеться про метастази того самого смертельного тоталітарного експерименту). Всі ці події відбувалися насильно через війну. Україна ХХ ст. також увійшла в напружене поле титанічних протистоянь. Як частина совєтської імперії, переживши втрату покоління “розстріляного Відродження” і знищення грандіозного спадку його культури, переживши час “воронків”, Сандормоху і переслідування за найменші прояви національної ідентичності, Україна зазнала драми  внутрішньої антиномії: з одного боку, служіння системі вже одурманеного, — бо невиліковно совєтського — суспільства, з іншого — виразне і свідоме прагнення до свободи іншої — природно європейської частини цього суспільства.

Саме в результаті подібних історичних змін народжуються старі-нові країни, яким досить важко знайти своє місце в світі. Я не маю на увазі технічні проблеми з нанесенням країни на оновлену мапу. Йдеться про внутрішній вимір проблеми: чим є нова країна, якою є внутрішня ідентичність нового геополітичного суб’єкта? Країна має увійти в систему нових зв’язків та цінностей, у систему співпраці на новій політико-економічній та культурній арені. Якщо ж цього не відбувається, то тоді країна опиняється заручником нерухомої схеми: формально вона вже в новому просторі, але підсвідомо тяжіє до минулого. Як наслідок — доба історичної безвиході та зруйнованих перспектив. Імплантати минулої системи викорінити не так уже й просто, їхні генетичні коди залишаються в свідомості людей, не готових до другого дихання. Тоді і починаються розчарування, історичні апатії. Навіть більше: корупції, тіньові схеми, клановість. Проблема входження в новий стратегічно важливий географічний комплекс передбачає осмислену ревізію власної історії, готовність відповідати на всі найприкріші запитання власної історії. Втеча від історії породжує втечу від свободи. 

Для чого такий довгий екстраісторичний вступ? Щоб наголосити на особливому значенні і становищі України як нового геополітичного суб’єкта в нових історичних умовах, коли свідомість країни довгий час боролася (або й не боролася!) з привидами минулого, — і все ж цих привидів остаточно не подолала. 2004 рік був фінальним для цієї боротьби. На той час переміг імператив свободи, — красивої свободи молодої і прекрасної нації. Помаранчева революція виявилася відповіддю, викликом, утвердженням власної ідентичності в українській та європейській історії. Результат революції західний світ сприйняв як докорінну зміну, глибшу навіть за прийняття Незалежності, оскільки революція здійснилась у мирний спосіб і мала загальнонаціональний характер. Відбулась моральна реінтеґрація України як історичного суб’єкта в Європу, в європейську систему цінностей і мислення. Та чи надовго? І як корелюються між собою моральна реінтеґрація з інтеґрацією політичною, економічною і, нарешті, бюрократичною? В нас досить багато говориться про внутрішнє розуміння цього геополітичного вибору. Але значно менше ми уявляємо, як ця проблема оцінюється в зовнішньому просторі, насамперед у самій Європі.

У листопаді 2004 року в Італії, в Ґарньяно-дель-Ґарда, поблизу Мілана, відбулася наукова конференція про реінтеґрацію України в Європу, історіографічні та політичні аспекти цього складного процесу. Проведення конференції символічно збіглося з Помаранчевою революцією і масовими демонстраціями в Україні проти системи корупції та фальсифікацій на виборах Президента. Конференція мала презентувати модель нової України для західного світу. Попри той факт, що за останні роки вчені з Канади, США, Великобританії, Франції, Німеччини зробили свій внесок у трансмісію образу України у світі, сам територіально-географічний, а насамперед культурний простір України для Європи залишається в блокаді, передусім інформаційній. На жаль, Україна виявилася фактично неспроможною заявити про себе в Європі. Інформації (часто суперечливої або і взагалі недостовірної), яку країна подає через комунікаційні мережі, недостатньо для інтеґрації України в новий для неї простір. Інформація ж про Україну, яка йде через російські канали, є цілеспрямовано спотворена.

Упродовж століть українські землі асоціювалися з іншим простором: Литовським князівством, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Російською імперією. Остаточного вивільнення з замкненого кола “імперія — периферія” досі не відбулося, а тому й ідентифікації України як нового самостійного суб’єкта в європейському вимірі, попри всі декламації з боку України, також не відбулося. Простіше кажучи, якщо країна сама не знає, до якої цивілізації вона належить, марна річ вимагати цього знання від інших культур. Роль антиукраїнських сил у 2006 році призвела до формування кількох проектів “україн” (якщо це взагалі можна назвати українами). Відтак країна знову опинилася в тіні інших домінантних версій історії та культури. Натомість українська самобутність — поняття химерне в зовнішній моделі бачення України. У 2004 році Україна продемонструвала готовність до визначення власної ідентичності, власної історії. І, отже, саме тоді вперше Європа заговорила про генетично європейську Україну. Але глобальні зрушення — це не результат революцій, а продукт внутрішніх змін, коли кожен громадянин нації відчуває власну відповідальність за майбутнє держави, коли уряд також несе цю відповідальність. Натомість революційний прорив змінився політичним безчассям, змусивши Європу і на цей раз заблокувати європейську перспективу для України.

“Важливість конференції в Ґарньяно полягає в тому, що на ній вдалося поєднати в одній системі проблеми минулого та сьогодення в Україні, в системі націєтворення”, — зауважує професор Джованна Броджі Беркофф, один із чільних організаторів конференції, президент заснованої у Венеції 1993 р. Італійської асоціації українських студій, іноземний член НАН України, — і вчений, який працює над системною розбудовою україністики в Італії та в Західній Європі як віце-президент МАУ. Це важливе спостереження, яке є однією з провідних тем конференції і яке, зокрема, підтверджує, що геополітичний вибір починається з вибору геокультурного. Сам термін “реінтеґрація” є вкрай показовим у цьому сенсі: в очах західних вчених Україна бачиться як культурна реальність, історично інтеґрована в європейський простір. Отже, можливий вхід України до ЄС став би лише РЕ-інтеґрацією, іншими словами, “бюрократичним” закріпленням реального історичного місця України на Старому континенті.

Конференція поєднала в собі такі вузлові питання: “Проблема української ідентичності: Польське королівство, Австрійська та Російська імперії”, “Релігійна спадщина України”, “Культура і література в історичній перспективі”, “Неоднозначність совєтської та постсовєтської доби: історія та історіографія”, “Виклик Європи сьогодні”. В останній день конференції відбувся фінальний круглий стіл: “Україна та Європа: горизонти сподівань — Співпраця — Розуміння та нерозуміння”.

За підсумками цієї важливої для України конференції в Італії було видано книгу “Ukraine’s Re-Integration into Europe: a Historical, Historiographical and Politically Urgent Issue” (“Реінтеґрація України до Європи: Нагальна історична, історіографічна та політична проблема”) за редакцією професорів Міланського університету Джованни Броджі Беркофф (Brogi Bercoff) та Джулії Ламі (Lami). Видання побачило світ завдяки фінансовій допомозі з боку Міланського університету та ґранту Європейської наукової фундації (ESF). Варто зазначити, що це перше в Італії історико-політологічне видання, присвячене Україні, що виходить англійською мовою і, таким чином, адресоване якнайширшому читачеві в Європі та поза її межами. На жаль, підтримки з боку України в цьому міжнародному проекті не виявилось. Не хочеться гірких конклюзій, але і досі, як уже говорилось, Україні бракує чуття європейського пульсу подій та осмислення власної ролі в європейській спільноті. Отже, які проблеми порушили вчені на цій конференції?

Один з найстаріших європейських славістів, Ханс Роте (Rothe) (Боннський університет), присвятив свою доповідь протистоянню європейських аспектів української культури тенденціям, що “нейтралізували” цю європейськість. Вчений приходить до висновку, що свій шлях, врешті, Україна має вирішити сама, і не просто через зовнішню політику, а насамперед через культурне самоусвідомлення, через чесне бачення історії “без жалю до себе і без інвектив”. Олег Ільницький (Ilnytzkyj) (Альбертський університет, Едмонтон) у виступі проаналізував низку прикладів, що ілюструють процеси створення моделі України як частини Росії в західних наративах, прагнучи деконструювати ці історичні викрути в замкненому колі імперського дискурсу.

У статті Ярослава Ісаєвича (Львівський національний університет ім. І. Франка) — “Панславізм в Україні та за її межами (його минуле й теперішнє)” — стверджується, що панславізм в Україні досі є потужною імпліцитною силою. Ця теорія має в Україні довгу історію та численні трансформації від М. Костомарова, М. Драгоманова до сьогоднішньої політичної інструменталізації (О. Базилюк із Донецька, член “Партії Слов’ян”, який був одним із технічних кандидатів на президентських виборах). Росія маніпулює моделлю панславізму як “контраґентом” проти західних рухів в Україні, задля збереження імперської ідентичності. За словами Я. Ісаєвича, в неправославних слов’янських країнах сьогодні панславізм відіграє маргінальну роль. Проте в Україні ці ідеї, приховані, непомітно тліють. Але якщо в ХІХ ст. панславізм був поштовхом до відродження слов’ян, сьогодні він став гальмом на шляху їхнього демократичного розвитку. За сучасним панславізмом криється небезпечна модель імперської окупації (як і в далекому ХІХ сторіччі в теоріях штибу професора Київської духовної академії Василя Дашковича, якого змалював І. Нечуй-Левицький у “Хмарах”). 

Архієпископ Ігор Ісіченко (Маґістеріум Києво-Могилянської академії) виступив із доповіддю про візантійський фактор в історії української церкви. Вузловим питанням статті є те, чи був вплив позитивним чи негативним? Йдеться про історичний перегляд контактних зон між українською та російською культурою, релігією. Адже вплив московської церкви на Україну й досі є вагомим, і він завжди пов’язаний із втручанням у політичну систему. Незалежність української церкви сьогодні — один із важливих аспектів української “реконкісти”, національного визволення та утвердження незалежної від Москви релігії. Релігійним проблемам також присвячені доповіді професора Сорбонни Даніеля Толле (Tollet)  (його темою є релігійні конфлікти в Україні від Берестейської унії 1596 р. до першого поділу Польщі в 1772 р.),  Іштвана Баана (Baбn) з Угорщини (Університет Мішкольца) про грецькомовних ієрархів Мукачева наприкінці ХVІІ ст.; Джанпаоло Ріґотті (Rigotti) з Конгрегації Східних Церков при Ватикані про архіви Конгрегації з української історії. Специфіці культурного і конфесійного плюралізму Буковини присвячена доповідь іноземного члена НАН України Вольфа Московича (Moskovich) (Єврейський університет, Єрусалим). Ориґінальність української іконографічної традиції аналізується в доповіді Джона-Поля Химки (Himka) (Альбертський університет). Джованна Сьєдіна (Siedina) (Веронський університет) у своїй статті ґрунтовно досліджує неолатинську поезію в київських поетиках Києво-Могилянської академії, вивчає жанрово-стилістичні особливості цих текстів, порівнюючи їх з поетиками Західної Європи. Ця розвідка розкриває механізми інтеґрації України в Європу через художні тексти, використання латини, інтелектуальний зв’язок із західним світом. Важливе питання ставить Андрій Портнов (НАН України, Львів): “Презентація минулого: аналіз підручників з історії в Білорусі, Росії та Україні”.

У виступі Ендрю Вілсона (Wilson) (Лондонський університет) “Роль “політичних технологій” на українських виборах 2004” ідеться про приховані стратегії маніпуляції та впливу на електорат, що були масово використані на останніх виборах Президента України. Виробником цих технології виступила Росія, адже український простір є для неї стратегічно важливим, а тому докладено було всі можливі й неможливі зусилля, щоб демонізувати європейський вибір України та постать Віктора Ющенка. Дослідник вдається до докладного аналізу використаних механізмів, наводить причини поразки Віктора Януковича (зокрема, у зв’язку з його кримінальним минулим).  Треба сказати, що Е. Вільсон є автором цікавих студій про Україну, і зокрема, про Помаранчеву революцію, виданих англійською мовою (Українці. Несподівана нація, 2000; Українська Помаранчева революція, 2005 та ін.

Виступ Оксани Пахльовської (Римський університет “Ла Сап’єнца”), завідувача кафедри україністики цього університету, має назву “Україна—Росія—Польща: культурне підґрунтя і політичні перспективи пост-комуністичних асиметрій”. Геополітичний вибір України сьогодні постає в цій студії як складний і неоднозначний синтез специфіки української цивілізації. З одного боку, ця цивілізація (зокрема завдяки своєму формуванню в контексті Польської держави) має спільний з Європою культурний спадок, а з другого — вона зупинена в своєму розвитку через вплив антиєвропейських ідеологій Росії (від слов’янофільства до євразизму). Дослідниця переконана, що європейський код української культури має рано чи пізно перемогти завдяки своєму динамізму, діалогічній природі та здатності до критичного освоєння власної історії.

Микола Рябчук (Києво-Могилянська академія) окреслює інтелектуальний, політичний, культурний горизонт можливостей України для поновлення історичного статус-кво, звертаючись до моделі дослідника Кейт Дарден. Ідеться про те, що за часів Кучми відбулось перетворення України на “країну шантажу”. Демократичні коридори на початку 90-х не відкрилися, лібералізація та демократизація зазнали поразки, а тому всі політичні реформи були провальними, адже не було витворено самого громадянського суспільства та політичної культури нації. 

Оксана Остапчук (Московський державний університет) у своєму виступі, що має назву “Чекаючи на друзів та ворогів: запозичення в мові, філософії, мовному будуванні та вжитку в модерній Україні”), вдалася до аналізу соціолінгвістичної ситуації в Україні, вказавши на функціонування значної кількості неусвідомлених запозичень із різних мов, про неусталеність правописної норми, русифікацію, побутування кількох паралельних варіантів, питомої української та запозиченої форм (“літовище” й “аеропорт”, “робочий стіл” чи “стільниця”, “світлина” й “фотографія”; “баннер” чи “трафік”, “опції” чи “налаштування”, “закачка” чи “ладування” тощо). Саме актуалізація питомої лексики може бути продуктивним способом для опору русифікації. З інших мовних досліджень варто згадати цікаве дослідження чудового знавця української мови та культури Міхаеля Мозера (Moser) (Віденський університет) “Внесок Відня у розвиток української термінології”.

Джулія Ламі (Міланський університет) у виступі ставить одне з вирішальних запитань для української історії: “Якою є доля України: Європа чи Євразія?” Її матеріал — це докладний аналіз української історії доби Незалежності, осмислення складних трансформаційних переходів і змін у суспільстві, політиці, економіці, впливів із Росії та Європи. Погляд ізбоку дає можливість замислитись: камо грядеши? Адже в нашому минулому почасти закладено й модель майбутнього, яке створюємо ми самі. Тож і питання історичної перспективи насамперед належить вирішити нам...

Словом, географічні мапи — річ “непосидюча” і гнучка. А політичні мапи — річ, тим більше, змінна. Виводячи кордони на цих мапах, картографи часом і не знають, яким рікам крові і яким культурним осяянням завдячує вивершення цих кордонів. Однак політика в посткомуністичній системі — ще “гнучкіша”, оскільки вона є результатом подоланої системи, яка й надалі прагне животіти. От уже сьогодні при владі ті, проти кого ми разом вийшли Майдан. І вже вони “патріотично” закликають до об’єднання України, не маючи найелементарнішого знання української історії та жодною мірою не усвідомлюючи природи культурних параметрів України, які, попри все, дали  їй підстави бути Україною впродовж віків. У цьому сум’ятті фальшивих ідеологем і відверто цинічної брехні часом важко розгледіти справжнє обличчя нашої країни. Іноді, як у згадуваній “Олександрії”, одна частина України розповідає про іншу як про страшні чужинницькі землі народів Гог і Магог, про людей із псячими головами, про василісків... “Лицом к лицу лица не увидать. Большое видится на расстоянии”.

Можемо констатувати, що саме  з цієї європейської дистанції Україна бачиться набагато адекватніше. Водночас дане видання виразно демонструє, що те, що якісь політики можуть вважати своєю “хитромудрою стратегією”, становить на Заході всього лише матеріал для чітких, а іноді й доволі жорстких досліджень. І, можливо, саме тому, що критерії та інструменти аналізу в традиції європейської культури є неупередженими, об’єктивними та — сучасними. А це значить — не підвладними жодному ідеологічному туману, який так густо ще клубочиться в пострадянському просторі. 

А отже, працюймо для європейської РЕ-інтеґрації України — пліч-о-пліч із нашими західними колегами. Це видання є підтвердженням продуктивності та перспективності такої інтелектуальної співпраці.