Юрій ДЖУЛЬ

ПЕРЕХРЕСТЯ РОКІВ

(Уривки з роману)

З англійської переклав Юрій ТЕРЕХ

 

1969 рік

 

Джоні Пауерс, лос-анджелеський плейбой, мав вуса фу-манчу* і багато італійських друзів. У нього була розкішна квартира, пентгаус, надбудований на даху будинку на Сансет, і автомобіль «ламборджіні бертон». Його подружка була наполовину сицилійка і вчилась на першому курсі Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Цілими днями він засмагав, ласував омарами і приймав гарячі ванни. Ночами він робив морські прогулянки у своїй яхті понад берегом, попивав мартіні і займався сексом з наполовину сицилійською дівчиною кожного разу, коли випадала нагода. Одного разу Джоні Пауерс спробував десять разів кинути якусь річ у Тихий океан, і десять разів море знову викидало її до його ніг.

Італійські друзі Джоні Пауерса були люди високоосвічені, вели розмови про мистецтво, красу і філософію нового віку. Вони пили «просеко» з льодом, виходили у море помилуватися заходом сонця, співали і танцювали під нову і стару музику, коли місяць був молодик чи був на спаді. Його італійські друзі запрошували його у подорожі аж до Авалона і покататись на лижах на Біг Беар. Він ніколи не міг збагнути, чому італійці проявляють інтерес до нього, і був упевнений, що це не тільки через його середземноморську засмагу, його напівсицилійську подружку і те, як він співає і танцює під старі записи італійської румби. Джоні Пауерс присягався, що він ніколи у житті не був у Італії.

Джоні Пауерсу подобалось літати, і він брав квитки у першому класі до Майамі і Мауї, а також до більшості всіляких першокласних курортів, де він міг би проводити дні і ночі так само, як робив це у Лос-Анджелесі. Торік він літав першим класом до фешенебельних курортів у десяти штатах, двох територіях США і одному протектораті США. Коли його італійські друзі запитували, чому він ніколи не літає першим класом до Італії, він казав, що боїться бути поглинутим італійським мистецтвом та італійською красою і міг би вже ніколи не повернутися до США. Коли наполовину сицилійська подружка неодноразово запитувала, чому він не запрошує її полетіти разом з ним першим класом до Сицилії, він відповідав, що йому необхідно звернутися за паспортом громадянина США, а коли він таки звернеться по паспорт, його видача займатиме багато часу.

Джоні Пауерс проводив час, зосередившись на своїй засмазі та складі свого мартіні, а також очікуючи свій наступний політ у першому класі до ще одного штату або протекторату США. Його подружка проводила час у спробах використати свої очі кольору шоколаду та губи, пофарбовані в шоколадний колір, щоб вивести його із стану зосередженості. Вона намагалась відвернути його від страв з омара і привернути до сентиментальних стосунків, відмовитись від гарячих ванн і перейти до гарячих спогадів. До спогадів про своїх колишніх коханок, про яких він ніколи не розповідав, і про свою хтивість, що могла розпалити в ній нове почуття задоволення. Чекаючи на паспорт громадянина США, жоден з них не був задоволений.

Джоні Пауерс кожного дня дивився у поштову скриньку крізь віконце перед тим, як відкрити замок відмичкою. Навіть не відкриваючи скриньку, він чудово бачив рахунки за кредитними картками, рахунки за комунальні послуги, банківську й фінансову кореспонденцію. Деякі дні він був так поглинений своїми денними та нічними справами, що відкривати скриньку навіть не думав. І коли раз по раз не бачив крізь віконце нічого нового, то забирати кореспонденцію не поспішав.

Він уже давно чекав паспорт громадянина США на ім’я Джоні Пауерса. І одного дня побачив дещо нове серед багатьох конвертів, які добре знав. Незнайомий конверт спонукав його відкрити поштову скриньку, яка лишалася закритою більше тижня. Конверт був від податкового управління, представники якого хотіли б зустрітися з ним і поговорити про його оподатковуваний дохід і джерела прибутків. Наступного дня він отримав свій паспорт.

 

 

1970 рік

 

У нього було два паспорти двох різних країн на два різні прізвища. Він був не в США, а за тисячі миль від найближчого штату. Він ішов із нею по гарячому піску, прямуючи до вулканічних скель, які виднілися на обрії. Того дня вони добре попоїли, переночувавши в ліжку на шовкових простирадлах, тричі займаючись сексом зранку перед тим, як устати. Вона шукала і не могла знайти містечко на морському узбережжі, звідки приїхала її сицилійка-мати п’ятдесят років тому. І він був упевнений, що її пошуки безнадійні, і сам займався тільки пошуками ще одного мартіні з горілкою. Жоден з них не знаходив того, чого шукав.

«Мардоне...» Вона ніколи не повторювала це слово однаково, коли запитувала перехожих, чи чули вони про це містечко. «Мардона» «Мардоно». Хоч як вона називала це місто, ніхто його не знав. Деякі перехожі вважали, що місто з такою назвою є десь на півночі країни або на іншому острові. Інші казали, що воно взагалі на іншому морському узбережжі.

«Мартіні...» Коли він спробував передражнити її, вона назвала його свинюкою і ляснула по щоці. Тоді він ляснув її по спині і сказав, що йому набридло іти піхотою і він хоче повернутись до взятого напрокат авто. Тоді вона сказала йому, що їй набридли і авто напрокат, і його занудність і вона у будь-якому разі піде далі. Вона пошкрябала червоними нігтями його застібку-змійку, і вони пішли далі.

Долаючи втому, вони перейшли через гарячі піски і опинилися біля трьохсотметрових вулканічних скель. Там їх обох накрила велика хвиля і оточила у вирі піни. Вона заверещала, а він реготав, а хвиля відринула за крок від перших скель. Перед ними були сходи — тисяча сходинок, вирізаних у стрімчаку тисячу років тому.

«Мардоле?» — в неї не перехопило дихання, коли вона запитала рибалку, що сидів біля першої сходинки, зігнутий у три погибелі. «Мардозе?» — запитала вона знову, бо старий не відповів. Здавалося, що зігнутий рибалка вже довгий час розмірковує над тим, що являють собою ці вулканічні скелі. Зрештою він показав угору, тобто: воно там, на тому боці..

«Мартіні?» Вона знову назвала його свинюкою і ляснула по щоці, потім рушила вгору по трьохсотметрових сходах. Він вилаяв рибалку, назвавши його шахраєм, бо знав, що місце, яке вона шукає, не може бути з того боку скель. Але він усе одно пішов за нею вгору.

На півдорозі він догнав її, схопив її груди, і вони займались цим на камінні, вирізаному тисячу років тому. Звідти вони вже бачили на іншому боці вулканічних скель інше приморське місто. Вони подивилися на нього і рушили далі сходами. Ішли вгору, потім униз, потім пробиралися далі по-рівному. Хотілося швидше дістатися до пляжу з рожево-білою рінню, до будинків з дахами вицвіло-червоного та блідо-жовтого кольору. Назва цього приморського містечка не мала нічого схожого з назвою міста, яке вона шукала.

Вони були вкрай виснажені, коли зайшли у місто і впали на перші стільці в першому ж барі на відкритому повітрі, який, виявилося, був єдиним таким баром у цьому місті. Столики стояли надворі під товстими гілками оливи, які звисали вигнуті, мов змії. В першому та єдиному барі подавали дуже сухий мартіні, сухішого він не куштував ніде...

Їх мучила спрага, і після одного сухого мартіні вони замовили друге сухе мартіні з місцевими мідіями і третє мартіні з місцевими кальмарами. Потім вони почали сперечатись, як дістатися до взятого напрокат автомобіля і забрати свої речі. Вони сперечались, чи їм слід повернутися, чи піти далі. Після четвертого мартіні вони почали давати ляпаси одне одному, називаючи одне одного свинюкою і кажучи, що їм уже все набридло. Після п’ятого мартіні вони були змушені взяти кімнату в другокласному готелі вище поверхом. Там вони спробували зайнятись цим знов, але вже були неспроможні для того і ще до ночі впали в п’яне забуття.

«Назад...» Далекий голос перервав його сон на світанку. У сні він бачив змій, що звивались, які обвивали його і глибоко кусали. Кусали так, що бризкала червоно-чорна сукровиця.

«Назад...» Цей далекий голос уже належав їй. Вона лежала на пітно-закривавлених простирадлах і також бачила сон.

— Назад... — сказала вона наполегливо і дала йому такого ляпаса, як ніколи раніше. Потім вона сказала, що їм треба повернутися додому і треба потрапити на наступний рейс до Лос-Анджелеса незважаючи ні на що.

«Назад...» Він не намагався дати їй ляпаса у відповідь, а лише дивився у вікно з патьоками дощу і бачив вигнуті як змії гілки та вицвілого кольору дахи, потім у нього не було іншого вибору, крім як озирнутися назад. Того ранку він не намагався зайнятись цим з нею.

Вони повернулися до взятого напрокат автомобіля і речей на швидкісному таксі. Потім він поспішив до найближчого міжнародного аеропорту і зробив усе необхідне для того, щоб вони вилетіли в той же день. В аеропорту перед самим відльотом він сказав, що йому дуже треба в туалет. Він пішов і не повернувся.

 

 

 

 

 

1971 рік

 

Професор Борис Вооз, учений-хімік з півдня центральної Канади, проводив академічну відпустку в Центральній Європі. Багато часу він витрачав на те, щоб узяти зразки води з вибраних водоймищ і у вибраних місцях на певних берегах. Потім ці зразки перевірялися, аналізувалися і розкладалися на хімічні компоненти, щоб визначити вміст хімічних забруднюючих речовин. Вони класифікувалися за швидкістю розпаду та етапами денатурування. Він був упевнений, що ось-ось зробить наукове відкриття.

Надвечір одного весняного дня професор Вооз брав зразки з річки, що повільно текла рівниною. Зразки з місць різної віддаленості від купи колючого дроту й електричних бар’єрів, які відділяли його берег від протилежного. Ці зразки треба буде порівняти з іншими зразками води з теплих і холодних морів та льодовикових озер на заході та півдні і визначити, чи підтверджують вони теорію, яку він розробляв. Теорію впливу хімічних речовин, пов’язаних з життєдіяльністю людини, на водні потоки та процеси течії води. Він був упевнений, що отримані ним дані змінять загальноприйняту наукову думку.

Професор був по шию у зеленкуватій воді. Він узяв останні зразки так близько до колючого дроту, що міг бачити те, що було на іншому боці. Червоно-чорні димарі з іншого століття, плоскі високі дахи і безбарвні стіни, заплутані залізничні колії та розбомблений і невідновлений міст. Його наукове спостереження дало йому змогу зробити один висновок: бульдозерів там немає.

«Бульдозери...» — вимовив він, і його почала нести течія. Він поволі плив за потоком поки що з глибиною по шию і відчував, що його ноги та руки клякнуть, а іржавий ланцюжок з медальйоном стягується на шиї. Протягом минулих місяців бульдозери раз по раз заважали йому працювати. Бульдозери у вузьких долинах нижче альпійських шпилів і льодовиків. Сила бульдозерів під трьохсотметровими скелями на косі, яку намили посеред озера. Бульдозери, що проклали нові дороги і створили насипи для нових дамб, які затопили все довкола. Бульдозери, що вимостили шлях для будівництва курортів на березі озера й апартаментів з видом на гори та підйомників, які приставлять лижників і альпіністів набагато далі, ніж куди вони могли дістатись раніше. Бульдозери забруднили стільки різних водойм, що зразків їхнього забруднення він би не зібрав за все своє життя.

«Нема бульдозерів...» Він заклякнув і все плив по шию у воді. Тіло його оніміло. Поряд із ним на поверхні погойдувалися його пробірки із зразками води. Він так заклякнув, що забув, де він є, але пам’ятав, що могло або не могло з ним трапитись. Заклякнув так, що вже не можна було розрізнити, що відбувається на цьому чи на тому березі. Потім його ошелешив собачий гавкіт, ошелешило світло прожекторів. Вони змусили його зануритись, і пропали зразки води, та й не тільки вони.

 

 

1972 рік

 

Ден Єнко був агентом M-6 і виконував розвідувальне завдання, діючи під маскою представника італійсько-американської компанії «Новий Світ». Керівництво наказало йому пройти через ворожі прикордонні контрольно-пропускні пункти і проникнути на ворожу територію якомога глибше. Відшукати гірські схованки, що використовувалися під час війни, а також вивчити можливість відновлення розвідницької діяльності у регіоні, відновити контакт з колишніми симпатиками, яких можна було б завербувати для антикомуністичної агітації. Ден Єнко пішов на завдання, маючи лише стару машину і пляшку шнапсу.

Наcтупного дня Ден Єнко прокинувся з сильним головним болем від похмілля. Важкого похмілля. Його зір помутнів, і він не міг сказати, де він є і на якому боці кордону. Номер без вікон у третьосортному готелі, де він очуняв, міг бути номером без вікон у третьосортному готелі у капіталістичній або комуністичній країні. Останнє, що він пам’ятав, — це бар у прикордонному містечку, де він пив шнапс, доки випив усю пляшку, що мав із собою. Прикордонне місто було на кордоні трьох країн, і він не міг сказати, куди він виїхав, чи взагалі нікуди не виїхав.

Ден Єнко розсердився, скочив зі свого ліжка, поспішив у душ і одягнувся ще до того, як висохнути. Він пробіг п’ять прольотів сходинок і опинився на засміченій вулиці промислового портового міста. Червоні прапори і червоні вуличні вивіски свідчили, що минулої ночі він перетнув кордон. Потім назви вулиць і мова перехожих засвідчили, що він перетнув кордон не тієї комуністичної держави, в яку йому треба, а іншої, що південніша.

Він ще дужче розсердився і був такий сердитий, що присягнувся відновити свою репутацію і довести, що виконує дане йому завдання і, хай там що, його виконає. Отож він підрахував гроші, дорожні чеки та кредитні картки. Визначив, що саме треба переглянути і які останні деталі потрібно зрештою уточнити. І тоді вже можна було робити покупки.

Обійшовши все промислове портове місто, він купив нові капелюхи, купив нові валізи, купив кілька пляшок шнапсу різних марок. Він платив за свої покупки готівкою канадськими доларами та щойно підписаними чеками Америкен Експрес. Торговці у цій приморській комуністичній державі жадали отримати будь-яку іноземну валюту.

Купивши більше капелюхів і більше валіз та шнапсу, ніж будь-коли досі, він виїхав з промислового порту і попрямував до кордону і прикордонного міста, звідки він виїхав не в такому сердитому настрої. По дорозі він неправильно повернув на непозначеному перехресті і потрапив назад до морського узбережжя, де не було промислових підприємств і ніяких ознак комерційного порту. Тільки старі та зубожілі вілли минулого століття, поблякла пишнота початку століття і сліди добробуту, який тривав недовго.

Далі не було жодних дороговказів, які позначали б шлях назад до кордону. Чим далі він їхав уздовж побережжя, тим більше, здавалося, віддалявся від своєї мети. Чим дужче він відчував свою безпорадність та неспроможність, тим більш розлючувався. Зрештою він натиснув на гальма перед приморським проспектом, де автотранспорт ішов суцільним потоком. Потім підкотив машину до бордюру тротуару і залишив її у забороненому для паркування місці. І побіг. Він біг повз припарковані машини та туристів у купальниках. Він біг берегом моря у невідомому напрямку і не знав, коли зупиниться і чи зупиниться взагалі.

Він перечепився через гладкого чорного кота, який сидів на дорозі і не встиг відскочити вбік. З розгону хряпнувся на бетон променаду, роз’юшив носа і підвівся зовсім розлютований. Жінка у сіро-білому вбранні, яка стояла поряд із котом, запитала, чи не хоче він купити що-небудь таке, що допоможе йому ушитися звідси кудись якомога далі. Він послав її під три чорти і спробував побігти далі, але не зміг, бо кров з носа текла дзюрком.

«Новий квиток? Новий маршрут? Нове прізвище?» Очі жінки у сіро-білому вбранні були схожі на очі чорного кота.

«Нове що?» Йому довелося обернутися до неї, пильно подивитися в обличчя, яке здавалось йому знайомим. Вона відвела його під оливкові дерева і показала авіаквитки в один бік, пакетик чорного гашишу та швейцарський паспорт, в якому бракувало лише фотографії. Вона хотіла за все дві тисячі доларів.

«Іди під три чорти». Вона не пішла. З носа все ще юшила кров. Він не міг сказати, звідки йому знайоме це обличчя, але звідкись здалека. Він дав їй тисячу канадських доларів і тисячу доларів чеками Америкен Експрес, узяв куплене й пішов.

Через дві хвилини він запитав регулювальника вуличного руху, як виїхати з країни, і поліцейський сказав, що треба їхати назад дорогою понад морем, а потім через прибережний гірський масив. На це піде кілька годин. Рух уздовж приморського променаду все ще був заблокований в обох напрямках. Він звернув у провулок за старими віллами. Закурив гашиш, сподіваючись, що його гнів ущухне. І раптом його розібрало — ще дужче, ніж від шнапсу. Розібрало настільки, що він став чути звуки усередині себе і навколо себе. Звучали вони так, начебто усередині щось зростало, а навколо нього щось наближалося.

Він знову побіг і побіг переляканий. Він був такий переляканий, що звуки навколо нього зазвучали дедалі гучніше, здавалось, що вони над ним нависають. Знову з’явився попереду чорний кіт, і знову він через нього перечепився. Жінка в сіро-білому вбранні наступила каблуком йому на горло і запхала канадські долари та чеки Америкен Експрес йому в рот. Вона сказала, що він хороший, але не настільки, яким він міг би бути, а їй потрібен тільки найкращий.

 

 

1973 рік

 

Горан Опатич, професійний художник і дизайнер, працював у величезній мансарді сторічної вілли. У нього було багато різноманітної туші, клеїв та засобів створення фотографій. Він застосовував найсучасніші технології хімічного фарбування і мікроскопічного конструювання. Кожного дня він творив те, що йому замовляли клієнти зі сходу, які платять доларами, а кожної ночі він працював над тим, що йому хотілося. Інші художники неодноразово казали йому, що його роботи кожного тижня стають кращими і витонченішими. Найближчий його колега казав, що він має все, щоб бути найкращим, але поки що не є найкращим.

Круглі вікна мансарди сторічної вілли виходили на море. Тепле море, яке його підтримувало, коли він працював, задіюючи свої очі і свої руки, і створював форми та зображення такими, як він їх задумав. Тепле море, що манило його до себе пірнати після роботи. Він пірнав з берега, де бив струменем теплий фонтан і серед прибою стояла статуя, що зображала соціалістичне жіноцтво країни. Він пірнав, доки ланцюжок затремтить у його руках, пірнав глибоко, незважаючи на те, що тепла вода була темна і фотографію з медальйона вже неможливо було бачити. Пірнання і робота могли б колись стати одним цілим.

Він працював і ходив пірнати разом з колегою, яка сказала, що її звати Гіло, але вона використовувала багато різних імен. Разом вони працювали над тим, що замовляли клієнти, які сплачували доларами, а вночі — над проектами за власним вибором. Вона завжди тримала біля себе великого кота, і багато днів вона та кіт проводили у найближчому приморському місті і намагались підчепити нових клієнтів, що іноді їм вдавалось. Гіло мала чималий гурт знайомих на сході, вони присилали клієнтів, які сплачували доларами, але їй треба було знайти ще кількох.

Горан Опатич і Гіло виробляли паспорти та візи, а також печатки для документів, однак ні він ні вона не вважали, що вони можуть вільно їздити по маршруту схід — захід. Вони завжди очікували, коли їм привезуть матриці, оплату та нові пакунки чорного або жовтувато-коричневого гашишу, який вони могли курити кожного дня до чи після пірнання або кожного дня та кожної ночі до чи після роботи. Гашиш спонукав його бачити в ній молодість та минуле — жінку та спогади про іншу жінку. Це збуджувало в ньому пристрасть та інші почуття, які не викликали в нього бажання їхати на схід чи на захід, подалі від теплого моря. А виїхати звідси він захоче хіба що тоді, коли не зможе досить чітко бачити крізь темну морську воду глибінь і втратить певність у тому, що він найкращий.

 

 

1974 рік

 

«Найкращий». Він і Гіло лежали під простирадлом у мансарді та дивились крізь круглі вікна на тепле море. Вони працювали і потім займалися сексом, після чого ще більше працювали і ще більше займалися сексом. Паспорти клієнтів, візи і проїзні документи лежали на простирадлі повсюди. Пачки доларових банкнот лежали внизу під пружинним матрацом. Цього року ще більше клієнтів на схід від кордону намагались потрапити на захід через тепле море, ніж у минулому. Більше клієнтів були готові платити більше доларів за нові посвідчення та нові документи, що, як вони були упевнені, є найкращі.

«Збіса чиста...» Він і Гіло пішли пірнати після роботи і сексу. Він твердив, що внизу він може чітко бачити чисто все, хоча Гіло була упевнена, що морська вода темніша, ніж будь-коли. Він допірнув до самого дна, а потім допірнув ще раз і ще. Допірнувши, вдарився об гостре каміння на дні й порізався. Морська сіль роз’їдала поранене місце. В міру того як він пірнав глибше, внутрішнє хвилювання породило болісні відчуття. Зрештою, потреба, подібна його потребі у сексі, змусила його пірнути ще глибше. Щоб знайти таку чистоту, чистішої якої не буває на світі.

Одного сонячного літнього дня вони перетнули кордон у найближчому східному прикордонному пункті як безтурботні коханці і потрапили до першої прорадянської країни, де не були у вжитку ані дорожні чеки, ані кредитні картки. Вони подорожували під старими прізвищами з офіційно виданими паспортами та на офіційно зареєстрованому мотоциклі «ява». Гіло запропонувала йому сісти спереду і їхати у будь-якому напрямку, куди вела його інтуїція, яка була під впливом болісного хвилювання, що ніколи не вгамовувалося надовго. Він кожного разу вибирав дороги, що вели їх далі до гір і далі до того місця, де сходило помаранчево-червоне сонце.

У той день, коли вони перетнули кордон, було спекотно, а потім зависла рудувата імла, яка небавом згустилася. На обрії з’явились грозові хмари, і часто лунав грім, але десь поодаль. Побачити дорогу далеко попереду йому не вдавалося, майже весь час її затуляла то вантажівка, що рухалася повільно, або автомобіль «трабант», який викидав йому в очі синюваті вихлопні гази. Гіло стиснула його, сидячи ззаду, коли вихлопні гази й імла стали дуже дошкуляти, і наполягала на тому, щоб він спинився на узбіччі. Але він продовжував мчати на схід. Одного разу він зупинився на березі каламутної річки, де вони їли сосиски, пили «токай» і займались сексом у воді під старим дерев’яним мостом. Він не схотів затриматися там, і вони рушили далі.

Увечері того дня з наближенням до перших гір імла почала розсіюватися. Це були невисокі гори з темно-зеленими схилами та округлими верхівками, що простягалися з півдня на північ. Гори мало не примусили його звернути вбік. Гіло була впевнена, що перші гори з обох боків дороги є найкращим місцем для пошуку нових і ще більше стрімких річок, кращих місць, де можна вдосталь їсти сосиски, пити вино і займатися сексом. Але перші гори були недостатні, інстинкт кликав його далі. Неподалік уже виднілися вищі гори з крутішими схилами і скелястими верхівками.

Як тільки він побачив ці гори, то відразу піддав газу, і двигун мотоцикла «ява» радянського виробництва напружився і занив, наче дитя. Він не здивувався, коли дорога, якою вони їхали, була заблокована за багато кілометрів до високих гір. Вищі та грізніші ряди колючого дроту та бар’єри у світлі прожекторів не дозволили їм рухатися далі. Гіло вчепилась у нього нігтями, але не могла утримати його від прискорення до останнього можливого моменту. Доки закричали прикордонники та загавкали собаки. Тоді він круто розвернув мотоцикл, так що той заверещав у хмарі пилу, і поїхав назад, де вони могли знову їсти сосиски, пити вино і займатися сексом, повернутися до роботи і робити її ще краще. Наступного разу він перетне східний кордон тоді, коли буде найкращим.

 

 

1975 рік

 

«Кращий» — скаже він їй після роботи, сексу і пірнання, після перевірки своїх теорій, опанувавши та вдосконаливши свою техніку, задовольнивши свої інстинкти. Після усвідомлення того, що бути кращим можна як ідучи назад, так і йдучи вперед. Побачити, як це було одного разу і потім відстежувати шляхи змін, як він відстежував лінії на чорнильних печатках і документах. Іноді Гіло казала, що він стає кращим, а іноді казала — гіршим.

«Ще кращий», — сказала вона йому після того, як вони перетнули кордон і повернулися з Української РСР, де вони побували як звичайні туристи і підпорядковувалися звичайним правилам, що регулювали тури індивідуальних іноземних туристів згідно з радянським законодавством. Це означало, що працівники державної фірми «Інтурист» вітали їх кожного дня і кожного вечора і перевіряли, чи вони дотримуються офіційно дозволеного маршруту. Відвідування музеїв та пам’ятників жертвам війни у супроводі, заплановане харчування у зазначених ресторанах, передоплачені місця в ложі на офіційних культурних заходах. Невідомі чоловіки завжди ходили за ними по вулицях поза готелем «Інтурист» і не дозволяли їм самостійно проводити вільний час. Ані він, ані Гіло не намагалися робити щось заборонене.

«Набагато кращий». Відразу після повернення Гіло відмовилася від ідеї поїхати туди ще раз. Спроби розширити контакти на тому боці будуть коштувати дуже дорого. У кращому разі прибутки сумнівні. В той час як давні контакти з південного узбережжя теплого моря пропонували нових клієнтів, які краще платили, з Північної Африки та Середнього Сходу. Готівка надходила швидко, як і раніше. Це були добрі часи, і, напевно, будуть ще кращі.

«Ще кращий». Він кивав і погоджувався, хоча насправді не був повністю згодний. Вони все ще мали час вибирати, що робити після роботи, сексу та пірнання. Вибирати, чи більше працювати або займатися більше сексом, або пірнати далі, де не можна досягнути дна.

«Найкращий з кращих», — сказав він аж тоді, коли Гіло пішла від нього, і він залишився сам на сам і міг вивчати паспорти колишніх клієнтів, які народилися на схід від теперішніх кордонів країни східного блоку і були вивезені після останньої війни, які все ще мали зв’язки, сімейні могили на тому боці. Мали законні підстави, щоб перетнути кордон без звичайних обмежень для індивідуальних іноземних туристів, запроваджених радянським законодавством. Пізно ввечері, під час пошуків саме такого колишнього клієнта, у нього всередині щось йокнуло.

 

 

1976 рік

 

Вірко Малий прийшов на цвинтар, що ген на сході від Карпатських гір. Він стояв перед могилами та пам’ятниками братів, дядьків, бабусь і дідусів, яких він ніколи не знав, покладаючи польові квіти між дат народження та смерті. Між мирними та воєнними роками, між цісарськими роками, роками окупації та роками комуністичної влади. Після закінчення війни ніхто з його родичів не був похований там.

Вірко Малий мав польський паспорт і офіційно проживав у тій частині західної Польщі, яка колись була східною Німеччиною. Його віза дозволяла перетинати кордон на десять днів кожного року і повертатися назад. Вона дозволяла відвідувати могили родичів на Західній Україні та більш-менш вільно їздити від кордону через гори. Він керував автомобілем «фіат», зареєстрованим у Польщі, і досить непогано розмовляв польською та російською мовами. Але Вірко Малий не був ані поляком, ані росіянином, і якщо б хтось запитав його, якою мовою він насправді розмовляє, він міг би вдати, що втратив голос. Він завжди готувався до того, щоб прикинутися німим.

Вірко Малий вирушив у далеку путь на схід до сімейних могил, прямуючи спочатку на південь до високих гір, де дороги звужувались, а дорожнє покриття змінилося на щебінь та щось схоже на гравій. Де він був змушений вести машину між вибоїнами та баюрами. Де він часто виходив з польського «фіата» начебто за малою потребою, але насправді гуляв зеленими пасовищами та лісом. Де він вибирався на стрімчаки і кожного разу виявляв, що грязьові або кам’янисті зсуви чи пінисті гірські потоки не дадуть йому змоги дістатися до вершинних джерел. Внутрішня тривога трохи вщухала.

Цвинтар, на якому поховані родичі Вірка Малого, був на сході від того місця, де стрімкий гірський потік впадав у повільнішу річку, що текла рівниною. Він був на височині над буряковими плантаціями, залізничними коліями та низькими горбастими схилами. Тієї весни паводки змили береги річок, а паводки, що відбулися навесні минулих років, змили все, що було поблизу. Залишилися тільки найвищі дерева та гнізда.

Вірко Малий їхав грязькими вибитими дорогами, а голі верхівки гір вдалині були покриті щільними хмарами. Поки він їхав, почалася і пройшла злива, а його «фіат» потрапляв у вибоїни і деренчав, начебто збирався розвалитися. На в’їзді до містечка з промисловими підприємствами він побачив каламутний ставок і заїхав у велику баюру розміром з човен, де й пробив шину. «Фіат» занесло, і машина, нахилившись, вийшла з-під контролю і мало не завалилася.

Він пішов пішки без документів. Ішов повз завод металевих виробів, повз автопарк, де стояли вантажівки, ішов вулицями, що вели до річки, а потім зникали під водою. Останні порожні споруди перед берегом нахилилися, а далі зубцюваті краї дахів затоплених будинків стирчали, мов щогли затонулих кораблів. Старі, що ловили рибу під дощем, відійшли подалі і, здавалося, поринули у свої роздуми. Жінка, удвічі молодша за нього, нерухомо сиділа на інвалідній колясці, що стояла частково у грязюці, частково у воді.

— Це все? — Він дивився між нею та корабельними щоглами, стримуючи свої почуття, а дощ тим часом посилився. Старі, які ловили рибу, відступили ще далі. Здавалося, що жінка в інвалідній колясці сидить тут під дощем роками.

— Чого тобі треба? — Вона напівобернулася, позираючи на нього скоса. Він не підходив ближче, і вона, вивчаючи його, провела по ньому білим ціпком від взуття до грудей.

— Це все? — Він не відступив і не міг вирішити, чи треба йому тут бути, чи ні.

— Дай мені що-небудь, — сказала вона, потягнувшись до нього. Він стояв нерухомо і дивився крізь неї, не пропонуючи більше нічого.

— Дай мені твоє обличчя. — Вона простягнула руки, руки старої жінки, провела пальцями по його носі, по очах та обличчю.

— Ти занадто молодий, щоб знати, — вона здавалася витвором галюцинації. Здавалася спогадом, який наче споглядаєш крізь окуляри з товстими скельцями, — але не занадто молодий, щоб бачити.

Вона знову торкнулася його руками. Руки в мозолях мацали його, мацали й мацали. Потім вона сказала, що він зовсім пропащий. І все, що він робив усі роки, лише сприяло тому, що він став геть зовсім пропащий. Та й іменами його колись називали тих, хто був пропащий. І перш ніж він спромігся щось сказати, вона заспівала і співала так, що він не міг примусити себе її перервати. У пісні йшлося про ніч, гуркіт, а потім — про товарні вагони, товарні вагони без товарів. Про навантажені вщерть, переповнені товарні вагони, спрямовані на схід і далеко на схід, де закінчувалися залізничні колії. Про товарні вагони, що неспішно везли до холодних і ще холодніших морів. Про морські баржі, що, як і товарні вагони, прямували до золотих копалин. Про золоті копалини та окуті кригою багаті на золото гори. Про золоті копалини та золотоносні річки, що текли за Північне полярне коло. Про золото, що було смертю, та смерть, що була золотом.

Коли жінка доспівала свою пісню, дощ лив як із відра. Він насилу стримував те, що було в нього на душі, хоч воно було для нього важким тягарем. Нічого не сказавши жінці, яка, здавалося, заснула, він повернувся і пішов з грязького берега. У нього було дивне враження, що ворони, які сиділи на щоглах затонулих суден, стежили за кожним його рухом. Потім його охопило ще дивніше відчуття, що люди, присутні тут на березі, з усіх боків також дивилися і чітко знали, чого йому тут треба. Тим часом дощ продовжував лити потоками.

Там, де його «фіат» з’їхав з дороги, стояли дві міліцейські машини. Міліціонери розглядали його, але не виходили зі своїх машин і нічого не питали. Міліцейські машини продовжували стояти під дощем, поки він міняв спущене колесо на запасне. Вони супроводжували його до виїзду з міста і непомітно зникли. До найближчого кордону він їхав уже короткою дорогою.

 

 

 

1977 рік

 

Товарняки неквапливо рухалися, болісно скриплячи та погойдуючись по засніжених сибірських коліях, повільно котячись далі у туманні простори тайги. Сотні товарняків рухалися годинами без зупинок. Однакові товарняки із зачиненими на замок та зчепленими ланцюгом дверима, темні номери яких послідовно зменшувались. Номери товарняків усе зменшувалися та зменшувались, але у жодному разі не доходили до нуля.

Сергій Заблудов дивився на ці товарні вагони з пасажирського потяга, що прямував на схід, який не рухався, поки товарні вагони минали його по сусідній колії. Він їхав у східному потязі вже кілька днів, вирушивши із Західної України, маючи квиток до найсхіднішого пункту залізничної магістралі. У нього були всі потрібні документи для проїзду до найвіддаленіших зон, що перебували під пильним наглядом державної безпеки. Згідно з внутрішнім радянським паспортом він був уродженцем Російської федеративної республіки, який переселився на Західну Україну, де лояльність місцевого населення викликала сумніви. В його трудовій книжці стояв запис про те, що він працює гірничим інженером з видобутку рідкісних мінералів. В офіційному державному дозволі на проїзд до найвіддаленіших зон зазначалося, що він перебуває у відрядженні з метою визначення можливостей інтенсивнішого видобутку золота у найвіддаленіших субарктичних районах. Окремий офіційний документ зазначав, що він німий.

Товарні вагони минали, скриплячи та погойдуючись, і зникали у тумані. Льодяний дощ розбивався вщент і дряпався об вікно, як голодний собака. Дряпався, як гарячий вітер та пил дряпались раніше, коли потяг їхав територією Казахстану, і температура піднімалась вище й вище, так, що у нього розбухала голова. Він годинами впадав у заціпеніння, а по всьому видноколу простягався безкрайній степ. Напередодні температура різко впала, і він тремтів і дуже кашляв. Вночі температура впала нижче нуля.

Поки пасажирський потяг стояв непорушно, Сергій Заблудов намагався не думати про інші місця на іншому боці планети, інші пустелі, де, як він знав, було ще спекотніше, інші тайгові ліси, де температура падала значно нижче нуля, куди не можна було потрапити радянським громадянам. Він багато разів казав собі, що думки можуть лише відвернути його від того, що він задумав, що утримувало його від визначення місцезнаходження і видобутку того, що він повинен був знаходити та видобувати у зонах, на Далекому Сході, що перебували під наглядом органів державної безпеки. Коли офіцери служби безпеки проходили через пасажирський потяг, перевіряючи документи, вони не знайшли жодної помилки у документах, що він їм подав.

Двома хвилинами пізніше, коли він удивлявся у товарні вагони, в нього стався приступ кашлю, і він затрусився, наче під дією електричного струму. Через дві з половиною хвилини старший офіцер служби безпеки з піною на губах несподівано пройшов через вагон. У цей час Сергій Заблудов почав сильно кашляти, труситися і голосно лаятися, так що й не помітив його появи.

— Німий? — Його зняли з пасажирського потяга і повели через колії, які нарешті звільнилися від товарних вагонів, до бараків без вікон за колючим дротом першої зони безпеки.

— Німий, так? — бризкав слиною на нього офіцер. Ляснув його по обличчю і засміявся. — Німий? — Офіцер розірвав документ, в якому зазначалося, що він німий, на клапті і засунув йому між зуби. — Німий? — Його інші документи спіткала та сама доля. Офіцер сміявся так, начебто це був на диво вдалий жарт.

— Говори! — Навіть якщо б він намагався щось сказати, то не міг би цього зробити. Клапті паперів були запхнуті глибоко в рота. — Говори! — Його били так, що побігла кров і залила йому очі. — Говори! — Вони сміялися так гучно, що навряд чи б його почули. Роти у них аж запінилися від сміху.

— Геть! — Офіцеру раптово це вже набридло, йому треба була більша здобич. Його, напівмертвого, викинули з барака без вікон надвір, де льодяна крупа сипалася на його рани. — Геть! — Його пасажирський потяг уже рушив. Прикладами його виштовхали до залізничних колій, де стояли товарні вагони. Геть за межі зони безпеки, обгородженої колючим дротом, у протилежному напрямку від того, куди він їхав. — Геть! — Сміх лунав крізь туман і лід, коли він ішов, спотикаючись через сталеві рейки. Сміх проводжав його триста кілометрів у зворотному напрямку до найближчого відділку державної безпеки, і продовжував лунати в його пам’яті до кінця року.

 

 

1978 рік

 

Він, як і Гіло, не сміявся вже багато місяців, однак постійно дивився на тепле море крізь круглі вікна мансарди. Проте його часто непокоїли тривоги, які, здавалося, навіювалися звідкись іззовні. Це суперечило його інстинктам та основним принципам, яких він намагався дотримуватись, і змушувало його працювати ще старанніше для того, щоб зробити роботу, яку можна вважати найкращою і яку він мав найбільше підстав показувати, щоб довести, що він усе ще найкращий у будь-якій справі.

«Що?» Гіло також часто непокоїлася. І тоді коли вони працювали, і тоді коли займалися сексом. Іноді вона казала, що її непокоїть чорний кіт і те, що він тижнями хворіє, і жодний ветеринар не може сказати, що з ним таке. Потім вона казала, що не знає, чому її непокоїть те, що вона робила так добре і так довго. Одного разу вона сказала йому, що впевнена, що щось бентежить її всередині.

«Що?» — спитав він її одного разу, після того, як вона мала щось схоже на перший оргазм після його повернення з останньої подорожі. Перед тим, як вона могла відповісти, задзвонив телефон. Це був іранець, якому було треба негайно з ним зустрітися і домовитися про справу. Він запропонував заплатити наперед удвічі більше, ніж платив за те саме у минулому році. Вони мали швидко зустрітись і швидко працювати і відкласти пірнання і секс, як вони вже часто робили останніми місяцями. Одного разу, коли він ішов пірнати, у нього з’явилося передчуття, що за якимсь разом він на берег не повернеться.

«Що?» — перепитав він, не будучи упевненим, чи запитує про те ж саме або має поставити ще більш нагальне запитання, чи важливо те, що вона відчувала оргазм чи ні, або те, що їхній колега-художник, який жив трохи далі на узбережжі, був убитий після того, як його клієнтів заарештувала поліція. Чи це неважливо, допоки його агенти знають, хто є найкращий і готовий знову й знову доводити, що він просто найкращий. Коли вони привели агента з Ірану по сходах у мансарду, він під час розмови раз по раз визирав у круглі вікна, будучи упевнений, що хтось стежить іззовні.

 

 

1979 рік

 

«Будь обережна...» Він озирнувся через плече, і вона озирнулася через інше плече. Кожного дня вони обоє кілька разів озиралися через плече відтоді, як багато днів до цього були змушені залишити узбережжя теплого моря зі всіма речами, які можна було покласти менш ніж за годину в мікроавтобус «фольксваген». За три години їзди путівцями вони дісталися до мисливського будиночка біля високогірного озера в Юліанських Альпах сусідньої соціалістичної республіки у лісі, де колись німецькі лицарі полювали на місцевих словенців заради забави і де ті майже кожного дня передчували, що полюють на них.

«Ти також будь обережний». Дуже часто здавалося, що її слова мають подвійне значення. Перше — попередити його так само, як і він попереджав її, що за ними стежать. Інше — могло бути попередження іншого кшталту про те, що ті речі, які були найкращими, вже більше не є такими, що дуже багато клієнтів, які платили наперед готівкою, були допитані, затримані або їм повелося навіть гірше. Дуже багато внутрішніх документів не виходили так бездоганно, як це було раніше. Дуже багато спроб зайнятися сексом і пірнанням закінчувалися нічим. Щовечора у мисливському будиночку він почувався дуже стурбованим і стомленим, щоб кудись виходити, в той час як Гіло була збуджена і готова піти потанцювати у найближче містечко на березі озера. В той день, коли вони виїхали, її чорний кіт помер, і вона раз по раз повторювала, що має знайти іншого.

«Чого іншого?» — подумки питав він її, самотньо лежачи вночі у мисливському будиночку. Він був сам і намагався заснути, але не міг, незважаючи на те що був смертельно стомлений. У нього була підозра, що Гіло завагітніла, хоча вони вже давно не займалися сексом.

Однієї ночі звуки, що долинали з лісу, зрештою розбудили його, спітнілого, під пуховою ковдрою. Ці звуки спочатку злякали його: йому здалося, що обурені камбоджійці оточують будинок і намагаються стратити його, як то робили люди Пол Пота. Коли він одягнувся і вийшов у двір, чуючи ті звуки, йому здалося, що там у лісі привиди німецьких лицарів полюють на привидів словенських селян. Зрештою він був змушений завести стару «яву» і поїхати колією від мікроавтобуса до того місця, де відбувався шарварок..

Тим часом музичні прояви перейшли на рок-н-рол. Соліст, що горлав під брязкання бас-гітар, неспинно виконував пісні Джима Моррісона — «Lа Woman» («Жінка»), «People are Strange» («Люди дивні») та «Light My Fire» («Запали мій вогонь»). Гурт людей незграйно танцював у старій оркестровій ямі перед п’ятьма виконавцями. Танцюючі стрибали вгору і вниз, кружляли і штовхали одне одного стегнами та сідницями. Він замовив чорну каву і нерухомо стояв перед оркестровою ямою, дивився на танцюючих і дивився, як серед них танцювала Гіло. Як вона крутилася серед молодших танцюристів, як вона торкалась молодих чоловіків і жінок, і як вони торкалися її. Нарешті музика уповільнилася, і голосистий соліст узяв на дві октави нижче, а танцюристи підійшли одне до одного на останній повільний танець під повільну версію пісні «The End» («Кінець»).

— Друже, це «Кінець», — соліст став навколішки, і підсилювачі бас-гітар зарокотали, а танцюристи обнялися, як коханці. Гіло притиснулася до свого партнера. Її партнером була інша художниця з узбережжя.