Дюла БАҐІ (Угорщина)
СТОЛИЦЯ ГОЛОДУЄ
ОПОВІДАННЯ
З есперанто переклав Віктор ПАЮК
У вузеньких, жалюгідно освітлених вуличках посвистував різкий вітер; здіймаючи вихором колючі сніжинки, він жбурляв їх в обличчя перехожих. Худющий, високий юнак бездумно вештався містом. І так з дня у день. Інколи він знаходив притулок у піддашші воріт, натягав на голову благеньке пальтечко і ввижались йому у сні натоплена хата, готова вечеря, м’яке ліжко... Поруч загримів фіакр... У тиші відлунювались кроки поліцейського патруля... Юнак на мить прокинувся і знову задрімав.
Голод не менше думок дошкуляв йому. Кишки грали марш, живіт крутило, але відригування інколи вгамовувало болі в шлунку і тоді його рот ущент наповнював присмак цибулі. Благословенна відрижка створювала ілюзію їжі. Він жував, наче корова. Надибав цибулину на звалищі ринку. Можливо, день наступний подарує йому зубчик часнику, який нагадає про смачні ковбаски... А як не натрапиш навіть на гнилу морквину?.. Взагалі, як далі жити? І для чого? Покинутий сирота, батьки якого спочивають у могилі. Родичі... Він їх не знає... Півроку тому пішки причвалав з далекого села до столиці, щоб навчатися в університеті. За цей час він заледве зводив кінці з кінцями, але ось уже тиждень, як зла доля прибрала останній засіб до існування. Родина, чийого сина він навчав за хліб щоденний, його більше не потребувала — хлопчина вмер. Відтоді він відчував, як це велике місто зазіхало на його життя... Столиця голодує...
Серце защеміло від думки про самогубство. Не вперше ще жевріла остання надія, якій вдавалося відганяти кістляве марево... Ноги привели його на берег великої річки... Блукання... блукання... виснажливе волочіння вулицями, бульварами, алеями до мосту, обриси якого тьмяно вимальовувались у далині... Коли столиця голодує, її треба задовольнити.
У сусідньому провулку відчинилася кватирка. Дзвінкий привабливий дівочий голос зупинив його.
— Гов, красеню, заходь!
——
© Віктор Паюк, переклад, 2007.
Він повернув голову до вікна і оглянув юнку. Це був розрум’янений нічний метелик з бісиками в очах. Її вуста зігнулися в іронічній усмішці. Його думки розважило те, що вона, мабуть, уявляє товстий гаманець у його кишені... Крізь розчинене вікно чулася тріскотлива зваба вогнища, що бурхало в комині. Тепле повітря, перемішане із запахом парфумів і гасової лампи, втішало та водночас лоскотало ніс. Було б непогано ввійти, зігрітися коло комина, відчути ласку пухкеньких ручок, почути дзвінкий сміх і... та ... ошукати її, жорстоко насміятися, як життя насміхається з усіх його намірів і намагань.
Клямка дверей уже поруч. Залишається лише взяти її та натиснути, щоб відчинився земний рай або... моральне пекло... І він ухопився за неї, але крижана латунь вернула його до тями... У столиці голод на чесність... Мовчки він розвернувся, щоб розпочати останню путь.
— Хіба я тобі не подобаюся? Я — найгарніша на вулиці, наймолодша, кажуть... Ну ж бо, заходь, якщо хочеш.
— Не можу... я не маю... так... я нічого не їв... якби в мене були гроші, тоді я зміг би дочекатися ранку під затишним дахом, але, тоді... ні... не можу...
— Що ж, успішного човгання!
Дівча гучно зачинило віконце, а він рушив далі, минув кілька осель, коли кватирка ще раз розчахнулася і дзвінкий голос знову гукнув його.
— Гей, чоловіче добрий, вернися!.. Чуєш, повертайся! Я згадала, що поставила воду на чай. Там вистачить на два горнятка. Зайди...випий чаю, а тоді можеш іти... Ну ж бо, пригощаю від щирого серця...
Він обернувся, наче несвідомо скоряючися, підбіг до дверей, але клямка знову зупинила його...Він не жебрак. Хіба можна приймати щось від особи, яку уникає кожна добропорядна людина? Ні! Що про нього подумають знайомі, лицарі усіх чеснот і моралі? Що він сам про себе скаже? Хіба втратив самоповагу?.. Так, у столиці голод на людську гідність... На очах забриніли сльози.
Юнка жалібно дивилась на заціпенілого студента. Його сльози викликали у неї досі незнайоме відчуття... Раптом вона зачинила вікно, вибігла на вулицю, схопила його попід руку та силоміць потягла в будинок. Її слова та поведінка більше не виказували в ній повію, в усьому віддзеркалювалося чисте серце вічної жінки.
— Ходи, прошу тебе! І знай, що я хочу знайти тобі роботу. Працювати не соромно, навіть якщо роботодавець такий, як я. І ще знай, що це — справа часу, і я маю все пояснити, все розповісти... Що ти вмієш робити?
— Я вивчаю право.
— Вивчаєш право?.. Ого!.. Дивись, я маю таку справу, яку може завершити лише людина вчена... так... і знай... ну, заходь...
Вона говорила, тріскотіла, брехала і тягнула за собою юнака, провела його до напаленої кімнати, всадовила на м’який диван. Йому здавалося, наче невидима величезна п’ятірня раз по раз штовхає його навмання... Може, столиця... Він скоцюрблено присів. І втішно, і нудно.
Юнка хвацько приготувала чай. Застелила білу скатертину, поклала перед ним тарілки, ножі, виделки, м’ясо, хліб і, нарешті, сівши навпроти, запросила до скромного частунку...Вона відчувала щиру внутрішню радість. Як було б добре мати в домі такого порядного чоловіка. Їй стало трохи смішно від такої думки і, щоб розважити гостя й розігнати його сум, вона не вгаваючи щебетала .
— Знай, юначе, я маю коханого. І хоч цей патлань шахраюватий, я все одно його кохаю, а, побачивши тебе, знову подумала про нього. Так, про нього! Боже мій, хоч би раз він подумав про мене! Але це неможливо! Він — моторний, жвавий, як дзиґа, суперечливий, бо, щоб ти знав, дорогенький, узимку він завжди грає, в карти або на більярді, за мої гроші й часто виграє. Або на кінних перегонах ризикує кількома кронами, але якщо конюх ошукає його, о, тоді він знає, як звести рахунки,... знаєш, дорогенький, це ж його хліб. А влітку він виступає в народному парку. Справжнісінький штукар! Жонглює кулями та булавами, ковтає шпагу, так-так, засовує її аж на дно живота. Бррр!.. Їсть сіно або солому, щоб за мить добути з рота замість них шовкову хустинку або паперову стрічку, кумедно жартує і це подобається шановній публіці...так, справді,.. а один поважний пан завжди пригощає його єгипетськими сигаретами... бо, знаєш, дорогенький, він — справжній артист і... Ну, візьми ще шматок цієї шиночки!.. думаю, хоч ти й учений пан, але не можеш такого втнути, а ... Ну, ще горнятко чаю?.. І, знаєш, він дуже кохає мене, а я... також... ну, люблю його... Ой, забула, що мала сказати... Ага! Знаєш, дорогенький, у сусідній кімнаті живе дівчина, Жужа. Потворна хвойда, яка не гребує ніким... Якщо чесно, то й я... але, за щось треба жити, правда? А та Жужа бридка. Знаєш, дорогенький, вона так малюється. Рум’яна, товщиною з палець, висять як ... Правда, я також фарбуюся, щоб... щоб... Боже, яка я затуркана! Чекай!.. Ось печиво, тістечка!.. Бери, милий!.. Вона рум’яниться, щоб приховати свій вік, їй уже за сорок, так, але, знаєш, дорогенький, незважаючи на це Жужа мені подобається, це вона познайомила мене з Владіміром. Так звати мого нареченого. Так, він мій наречений... Так краще, правда?.. А знаєш... знаєш, дорогенький...
Наче в напівсні, слухав юнак химерне торохтіння. Він відчував, що душа цієї дівчини не позбавлена ніжності. Мабуть, колись і вона приїхала до міста з чесними намірами, але згодом столиця відчула голод до її життя й проковтнула її... Дівочими вустами промовляє столиця... Втекти, втекти!.. Несподівано він звівся, щоб піти... Відчув глибоку вдячність, перемішану із жалем, але слова застрягли в горлі. Що далі, як подякувати? Нарешті його осяйнула думка.
Узявши капелюха, він підступив до дівчини, узяв за руку та поцілував. Її серце наче пронизав електричний струм. Дівчина почервоніла. Поцілунок обпалив її серце. Ще довго вона дивилася поперед себе, не помічаючи, що її гість шпортається в темному коридорі.
Раптове рішення змусило її наздогнати юнака, повернути до кімнати, щось вибалікувати, фантазувати, пересипати нісенітниці високими ідеями. Юнак, як сновида, слідував за нею й безмовно корився. Її голос заколисував, тепло кімнати нагадало колишню домівку, і згодом бідолашного хлопця здолав сон. Дівчина ніжно поцілувала його в чоло, накрила пуховою периною, підкинула полінце до вогню і, скрутивши ґнотик лампи, сіла в головах сплячого гостя... Як солодко спиться цьому напівзамерзлому добродію!
Двері відчинилися, і з’явилася велика голова з кучмою брунатного волосся. А за мить грубий басок, хрипкий від спожитої горілки та бешкетного життя, докоряв дівчині за гостя.
— Заспокойся, Влодку! Прошу тебе! Знаєш, милий,.. ти ж знаєш... ну...
— Нехай у пеклі чорти мене палять, ніж оце ти! Хіба я краду вугілля й дрова? Ого-го! Яка ніжність, моєю периною вкрили засмальцьованого зайду! Геть цю п’яну свиню! Якщо він хоче спати, най собі спокійнісенько рохкає надворі на сніговій подушці Ану!.. Ге-х!
— Не буди його, Влодку, не чіпай! Знаєш, це бідний студент, він сьогодні не мав ще й ріски в роті, крім... крім того, чим я пригостила, до того ж безпритульний, міг би вночі замерзнути... знаєш...
Патлата голова схилилась над сплячим гостем і бас пом’якшила несподівана розчуленість.
— Гм, бідний студент, кажеш... голодний?.. безпритульний?.. Гм, бідолаха...
Дівчина притулилася щокою до розпатланої кучми волосся і благально прошепотіла:
— Влодку, я маю тобі сказати... я мушу зізнатися тобі... трапилось так, але обіцяй..., що не злитимешся...
— Кажи швидше, що?
— Він поцілував мене в руку, не смійся!.. Він так поцілував мене в руку, як ще ніхто цього не робив... ніколи... З такою шаною та вдячністю... Влодку, він поцілував мою руку як справжній пані, і ще ніхто... ніколи...
Вона мовчки заплакала й заховала мокрі щоки на грудях патлатого шахрая, а той, щоб не дати волі розчуленості, голосно зареготав.
— Ну, і я цілував тебе в руку і нічого... Поцілував він тебе, то чого плакати?... Ну, заспокойся, дурненька... ну, голубонько...
Студент сухо закашлявся, засунув голову глибоко під перину, а зі шахрая виплеснулися невміло приховані почуття.
— Ого! Він кашляв. Ти чула? Не дивно, що він змерз у цій кімнаті. Не шкодуй дров, ще є пару полінець у підвалі нашого господаря. Ти що, не бачиш, як звисає його голова? Підклади ще одну подушку!.. Ну, бідний студентику... ось так... кажеш, він безпритульний... і цілував руку Льольки... моєї Льольки... маленький сіромаха...
Патлатий шахрай, ще щось розчулено бурмочучи, прикрив своїм плащем ноги сплячого студента, тоді підкинув ще пару полінець до вогню і всівся на дивані.
Дівчина також присіла на попереднє місце і, поки вони крадькома позирали одне на одного, їхні прості душі сповнилися святим теплом доброчинності. Їм не спалося. В серцях відчувалося щось дивне, що підіймало над брудом повсякденності. Тиша, тривала врочиста тиша... Інколи чулося спрокволе бурмотіння, що відганяло сон.
— Бідний студент... голодний... безпритульний... він цілував руку Льольки... руку моєї Льольки...
***
Так його проковтнула ненаситна столиця.
1927
Клелія КОНТЕРНО-ДЖУЛЬЄЛЬМІНЕТТІ (Італія)
ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ ВІДЕРБОРЕНА
ОПОВІДАННЯ
Це була роками очікувана дитина. А коли лютневого ранку його зелено-золотаві оченятка розплющились до холодного сонця, я подумала, що він дійсно дивовижний. Ми були вже не молоді, а тому подумки прискорювали розвій його життя, наче наше бажання могло б пришвидшити його ріст. З іншого ж боку, виходячи із суто виховних засад, ми не хотіли вважати його диво-дитиною й переоцінювати його перші успіхи. Проте моє материнське серце вистрибувало з грудей, коли це дворічне створіння почало акварельними фарбами калякати паперові аркуші (з очевидною перевагою води). Однак чоловік був більш стриманим:
— Не вдавай, що народила художника, краще помий йому руки.
Але справа з фарбами просувалася вперед. Наш малюк, з плином часу, не втрачав ентузіазму, навпаки! “Фалби!” — вимагав він щоранку після склянки какао, а тоді заспокоювався принаймні на годину, доки не з’являвся на мої очі з аркушами в червоно-зелено-жовтих рученятах:
— Диви, мамо, со я малював: це — либа, це — візок, це — хатка ...
Коли ж він гордо показував мені синю пляму з червоними краями, через яку миготіли риски невизначеного кольору, кажучи, що це старий рибалка, я не стрималась: взяла малюнок у рамку й вивісила його у вітальні. Справді, до модернових меблів ця життєрадісна пляма пасувала. Та й мій чоловік, щось буркнувши про м’яке материнське серце, це сприйняв як доконаний факт.
Милосердний Бог, а мо’ — випадок привів до нас того ж вечора мою подругу Юлію. Вона разом з чоловіком перебиралася до нового помешкання. А наше вони оглядали досить критично.
— Новинка! — вигукнула Юлія.
— Що? — не второпала я.
— Картина. Ця акварель. Де ти її дістала?
Правда, Юлія — досить врівноважена особа й на диво справедлива мама. Вона ніколи не повісила б... Мені стало соромно.
— У Німеччині, — швидко знайшлася я, кинувши чоловікові благальний погляд. Він змилувався наді мною, а тому підтримав:
— Щойно привезли, з нашої останньої подорожі до німців.
— А хто автор?
По хвилі нестерпного вагання я вистрелила парафразом імені сина:
— Відерборен.
— Ага, — мовила Юлія, яка, на її ж думку, розбиралася в сучасному мистецтві, — знаю- знаю.
Безперечно, вона чула про Відерборена. Саме в цей час він сидів на її правому коліні й з розумним виглядом обсмоктував шоколад.
Мого чоловіка це почало розважати:
— Ця картина належить до неонімецької школи. Тут зображено старого рибалку. Бачиш? Це — сенсація, так-так, сенсація...
Тепер вже я прийшла на допомогу:
— Школа, яку започаткував Відерборен, має на меті подати не лише надреалістичні відчуття митця, але й відчуття зображеного предмета або особи. Старий рибалка відчуває... ну, червоне — це відображення його переможної радості в щоденній борні з блакитним елементом, а це брунатне... ну... означає, що він... вже не голодний, бо... з’їв рибу.
— Але, як ви придбали, скільки відвалили?..
— Дріб’язок... Він ще не досить знаний. Ви ж чули, він був... був селянином. Якось він сидів на узбіччі й вуглинкою щось креслив на камені... І тоді випадково надійшов... гм... Пабло Пікассо.
— Ого! — вражено вигукнула Юлія, не розпізнавши стару історію.
— І Пікассо забрав його в Париж, допоміг йому, — закінчив мій чоловік. Але я вже осідлала свого коника:
— Перші роки було дуже важко. Уяви: холодне горище, без грошей, у боротьбі за свою нову мистецьку концепцію. На щастя, в цей час натхнення дала йому торговка квітами, тоді це була єдина моральна допомога. Кілька разів вони били горшки. Згодом вона померла. Від сухот,— закінчила я, подумки дякуючи М’юрджі*.
— Та ти що! — зворушливо мовила Юлія, — а зараз?
——
* Анрі М’юрджі (Henry Murger) (1822—1861) — парижанин, автор скетчів, оповідань, п’єс про життя мистецької богеми.
— Тепер він стає відомим. Я гадаю, у нього — велике майбутнє. На мою думку, купуючи його картини, ми вигідно вкладаємо гроші. Цінність його творінь нестримно зростає,— пояснила я, намагаючись стерти одне з них зі своєї спідниці.
— Я бажав би мати його картину в новому будинку,— втрутився Юліїн чоловік, приваблений моєю останньою фразою.
— Важко...
— Чому?
— Гм... кордон... ви ж знаєте... вивезення художніх цінностей... бюрократичні перешкоди... дозволи...
— А як же ви змогли?
— Контрабандою.
— А для нас можна?..
— Побачимо.
Юлія з чоловіком пішла. А на її спідниці залишився шедевр шоколадних пальчиків. Ми справді “побачили”, і на своє свято Юлія отримала витвір мистецтва, в гідній рамці та з чітким підписом: Відерборен, 1961. Мій син охрестив його “кінь великий, звелху-дядько (пан)”, а Юлії ми пояснили, що сіро-рожеві плями показують сплутані почуття коня до свого господаря, а водяниста зелень — зміст душі вершника.
За декілька днів зателефонувала Юлія:
— Дорогенька, слухай, мій колега хоче придбати твір Відерборена. Можливо... ти зробила б мені велику послугу...
Так почали продаватися картини Відерборена. Ми відкрили ощадний рахунок на ім’я сина: трирічна дитина почала заробляти собі на майбутнє. Мій чоловік цього не схвалював. Та я заперечила:
— Де ж тут обман? Вони бажають його картини — вони їх отримують. А те, що платять? Ну, гроші належать авторові, ми не візьмемо жодної копійки, де ж тут ошуканство? Чи, може, ти думаєш, що сучасні велетні мистецтва чинять по-іншому?
Згодом нас відвідав пан Домінік Драке, критик-мистецтвознавець.
— Чи можна сфотографувати вашого Відерборена, га? У вас є лише це? Може, ще щось?
Так, у нас було велике зібрання. Наш малюк щоранку цупив найкращий папір, або нову книжку, або ж паку з-під взуття. Я марно намагалась урятувати стіни від фресок Відерборена.
— Проте, цей німець до дідька талановитий, — мовив Домінік Драке,— може б, ви надали мені ще якусь інформацію?..
Ми переповідали історію Джіотто, роман М’юрджі; додали навіть подробиці з життя Ван Гога і Модільяні. Ми знову пояснювали мету школи Відерборена.
Вагома стаття з репродукціями з’явилася у мистецькому часописі. Не бракувало й опису самого Відерборена — юнак років двадцяти п’яти — двадцяти шести.
І та стаття не була єдиною. Попит на твори Відерборена зростав: ми найняли салон, влаштували виставку. Всі картини були розпродані. Ми підвищили ціни. Попит зріс ще більше. Щоденні газети вже публікували інтерв’ю з Відербореном і його фото, які були зовсім не подібні між собою: вік його коливався від двадцяти до сорока років, він зображався то шатеном, то русявим, переважно з бородою, але інколи й без неї.
І, останнє, але не менш важливе: ощадний рахунок нашого сина досяг рекордних чисел. Ми змушені були управляти значним капіталом, хоча справа ставала ризикованою. Яким чином три-чотирирічна дитина стає акціонером, не отримавши спадщини? З яких джерел постав капітал? Звичайно, відсотки від продажу картин Відерборена, але спробуй це довести...
Якось уранці чоловік кинув мені докір:
— Ось третій поспіль лист від німецького торговця картинами, який наполегливо запитує адресу Відерборена. Що нам робити далі?
Окрім того, Відерборен почав міняти стиль. Замість широких пасм і плям, замість невизначених барв, де-не-де з’явились ляльки, дерева, будинки.
— Що далі? — безнадійно повторяв чоловік.
Так ми вирішили умертвити Відерборена. Публіці підкинули новину. Він, мовилось, нарешті визнаний і уславлений, розбагатів і почав вести бешкетне життя. Не бракувало жінок. Навіть ошуканих чоловіків. Один з них вчинив напад на митця й жорстоко побив його. Внаслідок побоїв художник помер. (Правду кажучи, мій чоловік надавав перевагу апокалептичному нападу: він гадав, що це по-модному. Проте я обрала помсту — це романтичніше, як на мене.)
У газетах і журналах з’явилися некрологи: переповідали коротке життя Відерборена, жалкували, що такий геній вже не створить інших шедеврів, теоретично прогнозували можливий розвиток його мистецтва, його школи, що їх перервала нагла смерть. Одна з газет подала короткий звіт про поховання митця, інша — інтерв’ю з квітникаркою — подругою його юних років: вона, стверджувалося, не померла від сухот, а стала італійською графинею. Однак з часом смерть Відерборена втратила інтерес з боку журналістської братії, і, коли стартував велосипедний Тур-де-Франс, ми подумали, що, нарешті, звільнилися від Відерборена, від його картин, від потоку грошей, що ставав дошкульним...
Лише одного ми не передбачили.
Після смерті Відерборена вартість його творів зросла вдесятеро.
1959
Павло Серджіо ВІАНА (Бразилія)
ТАЄМНИЦІ
ОПОВІДАННЯ
Мирна провадила розмірене життя у звичайному, середньому за розмірами містечку, що розкинулося в передгір’ї. Тут, по закінченні школи, вона працювала бібліотекарем, а ще полюбляла відпочивати в колі друзів, слухаючи музику. За дев’яносто кілометрів від міста в Пісках — селищі рибалок, над яким нависало громаддя гір, у родини Мирни був свій будиночок. Для дівчини Піски було таємницею. Починаючи з раннього дитинства вона любила проводити там своє дозвілля, канікули. Тоді там жив одинаком, оточений такими ж рибалками, її дідусь. Там і вона охоче усамітнювалася, зморена від оточення, від пліток, від боротьби за виживання. Там панував спокій, бо риби не галасують, а собаки рибалок не часто гавкали, щоб не розполохати риб. Там можна було почути ніжний танок листя та галуззя, щебетання папужок — праліс-бо був зовсім неподалік. Там Мирна вперше почула фугу Баха, запис якої дідусь ввімкнув на своєму магнітофоні, без жодних попередніх пояснень. Лунала музика, а старий споглядав онуку цілком серйозно, наче вивчав її відчуття; вона відповідала йому таким же серйозним поглядом, її дитяче серденько шалено калатало, вони мовчали, а фуга стала їх першою таємницею.
За кілька років дідусь несподівано помер. Рибалки знайшли його на лавці перед будинком, з головою, нахиленою праворуч, недопаленою люлькою: він відійшов, споглядаючи озеро. Мирна після того не бувала в будинку, впродовж років він залишався недоглянутою пусткою без жодних ознак життя. Ніхто з близьких не прагнув відвідувати дідусеве помешкання, ніхто не наважувався потривожити усталений лад.
На ці вихідні Мирна вирішила повернутися в Піски. Настав час, гадала вона, покінчити з пилом, павутинням і скорпіонами, які загарбали дідусеве помешкання. Мирна запросила двох подруг провести час коло озера, на що ті радо згодилися. Домовилися про наступні вихідні. Тепер же Мирна сама вирушила в Піски, щоб навести порядок у хатині, де трійця зупиниться на відпочинок. Вона завантажила своє авто милом, віником, щітками, розчинниками, рушниками, а ще прихопила дідусеві записи. Рано-вранці, коли далекі гори ще дрімали, оповиті туманом, дівчина виїхала з міста. Вузька в’юнка дорога не дозволяла набрати швидкості. Мирна знову споглядала краєвиди, де достеменно знала кожен закуток. Ще в дитинстві, коли дідусь сидів за кермом, вона розважалась потаємною грою, про яку ніколи нікому, навіть дідусеві, не розповідала: на кілька хвилин заплющувала очі, згодом несподівано відкривала їх і намагалася швидко розпізнати перше придорожнє дерево або першу хатину на найближчій горі. І їй це завжди вдавалося: цей шлях закарбувався в її серці, а протягом наївної мовчазної гри-забави в скронях аж калатало. Проте зараз дідуся не було поруч, вона сама мусіла керувати, а тому неможливо було заплющувати очі. Мирна навмисне не поспішала. Ось праворуч промайнула перша церківка. Дідусь зазвичай скидав картуза, коли проїжджали повз, але ніколи не зупинявся, щоб показати онуці храм Божий. “Ніколи не заходь до сільської церкви”, — напучував він. “Це було б непристойно; сільські церкви — святі, вони завжди наповнені обіцянками селян. А вони обіцяють Богові лише те, що спроможні виконати, і Бог приймає ті обіцянки, навіть якщо випадково вони не виконуються. А людина з міста могла б споганити ці храми, тому ніколи не заходь туди”. За першим після церкви поворотом Мирна несподівано помітила якусь дивну чорну стрічку на розпеченому асфальті. Ненароком вона наїхала на перешкоду; шини ніжно шпорталися, переїжджаючи м’яку рурку. Здивована дівчина за десять метрів зупинила авто. Підійшовши ближче, вона зрозуміла, що наїхала на змію. З розплющеною головою та ще звивалася на асфальті. Дуже дивно, що з таких розлогих, рясно всіяних травами лугів змія, ризикуючи життям, виповзла на асфальт! Може, вона занудьгувала на лівому боці від дороги й вирішила ознайомитися з правим? А чи змія-самогубець? Дівчина стенула плечима й рушила далі, а гори виповзали з-під туману. За півгодини вона зупинилася біля придорожньої кав’ярні, де дідусь зазвичай полюбляв почастуватися горнятком кави. Дівчина замовила каву, й одразу до неї підійшов пиячок, який упродовж багатьох років побирався тут. Ще дідусь, бувало, пригощав його келишком горілки. Мирна й собі запросила його, а пиячок (а також господар кав’ярні) дуже здивувалися, що така гарна самотня панна не погордувала пригостити жебрака. Дівчина попивала каву, він — горілку, обидвоє — маленькими ковточками. “Не зневажай пияків”, — повчав її дідусь. “У своїй слабості не протистояти горілці вони сміливіші од нас; не боячись безодні, вони штовхають себе до запаморочення, від чого дістають насолоду”. Згодом вона попрощалася, і жебрак удячно протягнув їй свою зашмаровану руку; Мирна її потиснула й рушила до машини. Гори вже яскраво синіли перед нею, її чекали Піски.
Незадовго на березі брунатного роздольного озера з’явилася низка ошатних будиночків. Сонце уповні світило над Пісками, а перші рибалки вже споряджали свої барки мережами. Лише краєм ока вони допитливо оглянули авто, що вклякло біля хатини, де давно вже ніхто не порядкував. Мирна повернула ключа в шпарі, замок тихо клацнув, від чого дівчині забило подих. Увійшла. Пил, пил. Усе на своїх місцях, лише вкрите пилом. Запах пилу замінив дідусів запах. Мирна порозчиняла вікна навстіж і побачила, як скорпіони кинулися навсебіч по шпарах на стелі та стінах. Скорпіони, як інколи думки, полюбляли безлюдні місця. Дівчина ввімкнула фуґу Баха й хвацько почала наводити порядок у помешканні. Почала з кухні, де шар брунатного пилу заслав плиту. Це була селянська плита, з отвором для полінець і гарним комином, що надавало кухні справді автентичного вигляду. Мирні спливли в уяві смажені риба з квасолею, що парували на плиті.
Потім вона помила холодильник, мийку, стіни та підлогу. Щебетання пташок, що линуло знадвору, разом з фуґою чудодійно впливали на заповзятість у роботі. Коли ж дівчина вийшла в сіни, що вели до двох спалень, уперше з’явився дідусь. Він стояв на протилежному кінці коридору, під дверною аркою, й грайливо усміхався.
Мирна без подиву звела очі; здавалося, що вона чекала на його прихід ще відтоді, як вирішила поїхати в Піски. “Коридори — це неодмінна частина домівки”, — мовив дідусь лише з йому притаманним напівсерйозним, напівграйливим тоном. “Вони ведуть, вони спрямовують. Людина не може жити без провідників, як у домі, так і в житті. Нехай будуть благословенні ті, кому долею випало вести інших. Нічим не зарадиш тому, у кого є найвища мета, але бракує засобів для її досягнення”.
Мирна насолоджувалась цією думкою, як теплою ватою в холодну зиму. “Хто ж поведе мене, дідусю?” — запитала з тремтінням у голосі. “І куди?” Старий повернувся широкими плечима й мовчки зник у спальні. Мирна старанно прибрала в коридорі та другій спальні; вона навмисне залишила наостанок дідусеву кімнату.
Коли вона туди ввійшла, дідусь сидів на старому, твердому ліжку й лагодив рибальську мережу. Протираючи меблі, запитала: “Дідусю, а з цього старезного неводу щось вийде путяще?” Старий задумливо глянув на онуку: “Дорогенька моя, майже все на світі можна направити. Навіть почуття підлаштувати, лише із свідомою брехнею нічого не вдієш. Намагайся якомога менше брехати, тоді жити буде набагато легше”.
Нараз на порозі загукав рибалка, пропонуючи свіжу рибу. Мирна вибігла надвір і купила дві середні за розміром рибини. Поки смажила їх і варила картоплю, дідусь милувався нею на кухні. Тривала сповнена спокою і взаєморозуміння мовчанка. Дівчина готувала обід, старий дивився на неї люблячим солодким поглядом, надворі легенький вітерець тріпотів листям.
Коли шкіра риби почала рум’янитись на вогні, Мирна запитала: “Дідусю, як переконатися, що це — ти, а не марево, породжене бажанням?” Старий голосно засміявся, показуючи жовті від тютюну зуби. “Ніколи не намагайся бути певною в чомусь на всі сто, моя люба. Ти ж уже доросла, а це — привілеї дітей. Але як би там не було, сьогодні ввечері, як покинеш Піски й повернешся до міста, відвідай бабусю. Попроси її, нехай покаже обручку. Вона ховає її в глиняній скриньці. Уважно оглянь її й помітиш одну цікаву річ: з внутрішнього боку, що дотикається до пальця, вона оздоблена вузенькою смарагдовою смужкою”. Дідусеві очі по-дитячому блищали. Мирна закінчила роботу, помилася й рушила додому. А дідусь залишився, залишилося озеро, залишилися скорпіони, які незабаром наважаться забігти в дім.
Зворотний шлях був тим самим, а от краєвид — цілком іншим: і сонце світило з протилежного боку, і погляд ковзав в інший бік. Пиячок ще жебрав на порозі кав’ярні і ледь тримався на ногах, він навіть не помітив, що Мирна повертається. Розчавлена задубіла гадюка ще лежала на дорозі, але тепер в оточенні стерв’ятників; ще мить, і вони кинулися навтьоки від авта.
У місті дівчина скерувала машину просто до бабусі:
— Бабусю, коли ти вийшла заміж?
— П’ятдесят років минуло, а ти чому питаєш?
— Ти тоді вчинила розумно?
— Не скажу так чи ні. Це було просте рішення. Багато потерпають ті, хто не здатні приймати рішення, хто перш ніж щось вирішити, хоче внутрішньо бути переконаним у його правильності на всі сто. Раджу тобі: не зволікай з прийняттям рішення — це болючіше, ніж помилка.
— А в тебе ще є дідусева обручка?
— Так, але не можу тобі показати. Вона має таємницю — по-дитячому дурненьку таємницю, але твій дідусь і я пообіцяли одне одному, коли він ще був живий, що жодна інша людина на світі не бачитиме того секрету, окрім нас самих. Вибач мені.
— Не має значення, бабусю. Як би там не було, я знаю, що на внутрішньому боці обручки є смарагдова стрічка.
Бабусині очі від подиву полізли на лоба. Як могло статися, що онука знає про таку таємницю? Самовдоволена (вона тепер наче скинула з плечей тягар утаємничення) стара підійшла до шафи й дістала з череп’яної скриньки чоловіків перстень. Мирна з почуттям внутрішнього заспокоєння не могла відвести очей від прихованої смарагдової смужечки. По тривалій мовчанці бабуся додала:
— Мабуть, я показувала обручку тобі, коли ти ще під стіл ходила. Гадала, що ти не завважиш такої дрібнички.
Мирна закліпала очима.
А десь у Пісках вітер ніжно розчісував поверхню озера.
2002
В Українській есперанто-асоціації триває робота над двотомною антологією оригінальної есперантської літератури в перекладах українською мовою. До першого поетичного тому увійдуть близько 30 поезій найвизначніших поетів, які пишуть міжнародною мовою: від творця мови Людвіка Заменгофа й до шотландського академіка Біла Олда — одного з минулорічних претендентів на премію Нобеля в галузі літератури. Другий том охоплюватиме оповідання трьох сторіч — від творів нашого земляка Миколи Боровка (1892) до кращих есперантських новел XXI сторіччя.
Сьогодні читачам “Всесвіту” пропонується три оповідання, що датуються 1927, 1959 та 2002 роками. Автор першого з них — угорський актор Дюла Баґі (1891—1967). Захопився міжнародною мовою ще в 1911 році, активно пропагував її серед військовополонених у Сибіру після Першої світової війни, у повоєнні роки цілком присвятив себе рухові есперантистів як викладач есперанто, редактор низки літературних часописів. Пропоноване оповідання взято із збірки “Dancu, marionetoj!” (Танцюйте, ляльки), яка вважається першою серйозною збіркою, написаною на есперанто. Д. Багі — автор низки великих есперантських романів.
З 1950 р. Світова спілка есперантистів улаштовує щорічні мистецькі конкурси, де визначаються кращі поетичні, прозові твори, книжки для дітей, відеострічки тощо. В 1959 році оповідання Клелії Контерно-Джульєльмінетті (1915—1984) “Життя та смерть Відерборена” здобуло першу премію в галузі прози. Небавом воно було перекладено італійською, польською, іншими мовами. Авторка писала також італійською мовою, редагувала есперантський переклад “Божественної комедії” Данте. Лауреат різних італійських та міжнародних премій в галузі журналістики.
Оповідання “Таємниці” бразилійського лікаря Павло Серджіо Віани (р. н. 1948) здобуло першу премію в аналогічному конкурсі 2002 року. Автор вивчив есперанто, коли йому було 12 років; він — активіст молодіжного есперантського руху, пише наукові статті на медичні теми мовою есперанто, переклав з португальської на міжнародну мову три романи. Цей переклад на українську мову — авторизований, здійснений з дозволу автора.
Підбірку підготував Віктор Борисович
Паюк (Тернопіль), головний представник
в Україні Світової спілки есперантистів.
