Mаргарита ЖЕРДИНІВСЬКА
Іспанська королівська родина
25 листопада 1975 р. спадковий принц Хуан Карлос із династії Бурбонів через три дні після смерті Франко згідно тодішньої конституції та за заповітом каудильо був оголошений королем Іспанії та головою іспанської держави. Іспанія знову перетворилася на монархію. Королем став онук короля Альфонсо ХIII, якого позбавили влади іспанські Кортеси (парламент) 1931 р. Цій події передувала надзвичайно бурхлива історія країни, включно з громадянською війнОЮ 1936—39 рр. та майже сорокалітнІМ правлінняМ генерала Франко.
Шлях до трону сучасного короля Іспанії виявився нелегким. Він народився в Римі 1938 р., дитинство провів у Португалії, де після 1931 р. жила в еміґрації родина його позбавленого влади діда, а потім і родина батька, який мав титул графа Барселонського.
1948 р. генерал Франко запросив 10-річного спадкоємця престолу Хуана Карлоса в Іспанію, щоб він виховувася в країні, якою згодом буде правити. Батьки хлопчика згодилися з рішенням Франко, поставивши лише одну умову: щоб на канікули він приїздив до них у Португалію. Взагалі, згідно із законом, спадкоємцем престолу міг бути і граф Барселонський, син Альфонсо ХIII, але Франко вважав графа людиною слабкою, нездатною бути королем і виховувати майбутнього короля. Іспанці кажуть про графа, що він був сином короля, батьком короля, але не королем.
Мені довелося в Іспанії бачити кадри кінохроніки, які показували приїзд майбутнього короля Хуана Карлоса. На всьому шляху поїзда з Португалії на залізничних вокзалах Іспанії збиралися натовпи народу. З вікна вагону виглядав кучерявий білявий хлопчик, посміхався, махав ручкою, до якої намагалися торкнутися та поцілувати люди, що стояли на пероні. Зворушливіших сцен важко було уявити.
Хуан Карлос отримав прекрасну освіту: спочатку він закінчив військову академію в Сараґосі і став льотчиком, а пізніше — філософсько-філологічний факультет Мадридського університету. Франко ставився до спадкового принца з великою симпатією і сприяв його шлюбу з грецькою принцесою Софією. Ще за життя Франко в родині майбутнього короля народилися інфанта Олена (1963), інфанта Кристина (1965) та спадковий принц Феліпе (1968). Починаючи з 1975 р. Іспанія стає парламентською монархією, де голова держави – король, а голова уряду – прем’єр-міністр, якого обирають всенародним голосуванням.
1981 р. в країні ледве не почався військовий переворот. Іспанці з нетерпіння чекали, що скаже король, армія також чекала. І коли Хуан Карлос виступив по телебаченню і заявив, що Іспанія має йти шляхом мирних демократичних перетворень, народ став на бік короля так само, як і армія. Сподівання заколотників на те, що Франко виховав короля-диктатора, не виправдались.
Ще у своїй тронній промові король обіцяв Іспанії багатопартійність, він леґалізував навіть комуністичну партію, керівники якої жили в еміґрації у Франції. Боючись, щоб комуністи-підпільники не влаштували заворушень під час коронації, майбутній король через румунського лідера Чаушеску зв’язався з генеральним секретарем компартії Сант’яґо Каррільйо, пообіцявши леґалізувати його партію. Коронація пройшла спокійно. Правда, пізніше король сказав, що він перебільшив вплив компартії, бо під час виборів вона отримала тільки один відсоток голосів.
——© Маргарита Жердинівська, 2007.
Час від часу король зустрічається з керівниками всіх політичних партій країни. Одного разу під час зустрічі з Сант’яґо Каррільйо в іспанських газетах з’явилася їхня спільна фотографія у супроводі такого коротенького діалогу:
— Я все-таки антимонархіст, Ваша Величність.
— Дон Сант’яґо, ваша партія мала б називатися королівською комуністичною партією, бо якби я вас не леґалізував, самі ви б ніколи цього зробити не змогли...
Іспанці дуже люблять та поважають свого короля та його родину, яка бере найактивнішу участь у житті країни. Всі вони чудові спортсмени: вершники, лижники, ковзанярі та яхтсмени. Спадковий принц Феліпе очолив збірну команду Іспанії під час Олімпійських ігор в Барселоні. Виступ короля Хуана Карлоса на Генеральній Асамблеї ООН викликав зливу оплесків. Королева Софія створила в Мадриді Центр музичної освіти, де вчаться музики з багатьох країн світу, а також музей сучасного мистецтва, в якому зберігається відома картина Пабло Пікасо “Ґерніка”.
Демократичність королівської родини виявилася і в тому, що обидві дочки та син взяли шлюб не з родовитими дітьми інших європейських монархів, а із звичайними іспанцями. 1995 року я бачила в Ґранаді трансляцію із Севільї церемонії шлюбу інфанти Олени з молодим чоловіком, банківським службовцем, і дивувалася тому, як палко іспанці сприймали цю подію, наче видавали заміж власну дочку. Народ заповнив усі вулиці, в карету молодих кидали квіти, пісні та танці тривали до ранку.
Те саме повторилося, коли в Барселоні виходила заміж молодша дочка королів Кристина. Її чоловіком став відомий баскетболіст із звичайної баскійської родини.
Торік у Мадриді одружився спадкоємець іспанського престолу принц Феліпе, його дружина працювала диктором мадридського телебачення.
Король та королева Іспанії мають семеро онуків.
Як я писала листа іспанському королю Хуану Карлосу Першому
1994 р. я отримала від Іспанського посольства в Києві тримісячну стипендію для викладачів іспанської мови на наукові дослідження в Іспанії. Щорічно іспанське Міністерство іноземних справ надсилає сто стипендій в різні країни світу. Дві такі стипендії, на які на конкурсній основі претендувало 15 осіб, вперше були отримані в Україні. Мабуть, я отримала одну з цих стипендій тому, що була автором першого українсько-іспанського словника (виданого київським видавництвом “Основи” 1993 р. за фінансовою підтримкою посольства та Міністерства іноземних справ Іспанії), а також автором багатьох перекладів художньої літератури іспанських та латиноамериканських письменників.
Отже, я поїхала в Ґранадський університет на кафедру славістики, куди мене наступного року запросили викладати курс теорії та практики перекладу з іспанської на українську та порівняльну граматику іспанської й російської мов. Потрібно було зняти собі житло, і колеґи порадили зайти в жіночий монастир ордену Сант’яґо, де за прожиття з повним пансіоном брали дуже скромну плату. Гуртожитки в монастирях – звичайна справа в Іспанії, бо монастирі не отримують жодної дотації ні від держави, ні від церкви і мають “крутитися” самі, як зможуть.
Жіночий монастир ордену Сант’яґо — це величезна споруда в шістнадцять тисяч квадратних метрів, спроектована в ХVI сторіччі відомим архітектором Сабатіні. Черниць у монастирі всього двадцять: три літні іспанки та сімнадцять молодих черниць-індусок з частини південної Індії, населеної в основному католиками. Молоді іспанки не йдуть тепер у монастирі і доводиться їх поповнювати іноземками.
Ігуменя, матінка Марія Ауксиліадора — привітна, усміхнена жінка — спростувала всі мої уявлення про черниць як про істот похмурих, занурених завжди у молитви. Монастир живе, звичайно, своїм монастирським життям, але цивілізація вторгається і туди; монастир має два авто, що їх водять кілька черниць, телефони — звичайні та мобільні, телевізор, комп’ютер.
Монастир і монастирська церква наповнені безліччю золотих та срібних оздоб. Вівтар із суцільної брили каррарського мармуру становить собою справжній витвір мистецтва. Скульптури святих зроблені відомими іспанськими скульпторами. Монастир має картини Веласкеса та Мурільйо, на які претендують деякі музей, включно з Прадо.
У 2001 році монастир готувався відзначити 500-ліття свого існування. Якось ігуменя сказала мені, що у монастиря не вистачає коштів, щоб оновити хоча б фасад такої великої будівлі. І тоді мені спало на думку написати листа іспанському королю Хуану Карлосу Першому і попросити допомогти монастирю, тим більше, що спадковий принц Феліпе є маґістром цього та ще двох жіночих монастирів Сант’яґо.
На університетському бланку я написала листа, в якому просила короля знайти меценатів або які-небудь фонди, щоб відремонтувати фасад монастиря, побудованого одночасно з Королівським палацом у Мадриді, спроектованим також архітектором Сабатіні. Я не дуже чекала на відповідь, бо навіть адресу написала “на деревню дедушке”: Мадрид, Його Величності королю Іспанії Хуану Карлосу Першому. Але якийсь час потому на моє ім’я прийшов лист з королівської канцелярії, в якому мене, громадянку України, дякували за бажання допомогти одному з найстаріших іспанських монастирів і повідомляли, що ґранадський муніципалітет згодився відремонтувати фасад.
Мені було дуже приємно, що я змогла хоч якось посприяти тому, щоб мешканки монастиря, які стали мені близькими людьми, могли достойно зустріти своє 500-ліття.
