Катерина КІНДРАСЬ
ОСТАННЯ РОЛЬ АМЕРИКАНСЬКОГО “ПІЖОНА” З УКРАЇНСЬКОЮ ДУШЕЮ
Він був першим і залишився єдиним українським актором-“оскароносцем”. Джек Паланс, він же Джек Браззо, він же Володимир Палагнюк відійшов у вічність 10 листопада 2006 р. в обійсті своєї доньки у містечку Монтесіто (штат Каліфорнія). Повідомив про це Петро Борисів, президент фундації “Тризуб”, яка об’єднує працівників українського походження, зайнятих у кіноіндустрії Голлівуду, і почесним головою якої був Джек Паланс.
Останнє десятиріччя до його імені часто додавали пояснення “голлівудівський актор українського походження”. Хоча це зовсім не в традиціях Голлівуду озвучувати національну приналежність своїх зірок, причому демонстративно.
Кілька років тому на фестивалі російських фільмів у Голлівуді Джеку Палансу разом із Дастіном Гофманом вирішили вручити почесні дипломи народних артистів Росії. Гофман, приймаючи нагороду, виголосив промову, в якій заявив, що його “предки походять із російського міста Києва”, й висловив подяку російському народові й уряду за нагороду.
Джек Паланс же, вийшовши на сцену, сказав, що не має нічого спільного ані з Росією, ані з російським кіно. “Тут хтось щось наплутав. Я — українець, а не росіянин. І почуваюся на цих урочистостях дещо не в своїй тарілці. Тому ми з моїми друзями краще залишимо цю залу”. І залишили. Для організаторів урочистого вручення голлівудівським “оскароносцям” дипломів народних артистів Росії це був шок.
Отож, коли мені зателефонував з Каліфорнії Петро Борисів, знаючи його, як то кажуть, принципову позицію щодо “українського питання”, я наважилася запитати, чого було більше в Джекові Палансі, коли він зірвав церемонію вручення звань народних артистів Росії — піару, як тепер висловлюються, спрямованого на власний скандальний імідж, чи українство таки завжди жило в його душі, а на старість літ стало його сутністю?
——© Катерина Кіндрась, 2007.
Наша довідка
Джек Паланс (Володимир Палагнюк) —
американський кіноактор українського походження, лауреат
премії Американської академії кіномистецтва “Оскар”. Народився 18
лютого 1919 року в містечку Латімер Майнз (штат
Пенсильванія) в родині українських
емігрантів. У 30-х роках став
відомим професійним боксером під псевдом Джек Браззо. У
1947 році закінчив Стенфордський університет. Найвідоміші фільми за
участю Дж. Паланса — “Міські піжони” (1991 р.), “Бетмен”
(1989 р.), “Дракула” (1973 р.:
“Острів скарбів” (1992 р.).
Автор збірки поезій “Сад любові”.
— Днів десять тому ми з родиною поїхали провідати Джека, — сказав Петро Борисів. — Він лежав у ліжку, останні кілька місяців хворів. Йому не ставили страшних діагнозів, але було очевидно, що його могутній організм своє відпрацював, — як-не-як 87 років. Але Джек був у гарному настрої, при чистій пам’яті, як завжди, усміхався й жартував. У кімнаті тихенько грала музика — лунали звуки бандури.
“А ти знаєш таку пісню “Взяв би я бандуру”? — раптом запитав Паланс. “Знаю”,— кажу. “То давай заспіваємо”. І ми почали співати. Але на другому куплеті зупинилися — ні Джек, ні я далі слів не знали. Того ж вечора я відбив електронною поштою листа українському режисеру Олесю Саніну з проханням надіслати мені слова цієї пісні. І негайно переадресував їх Джекові...
— Ми знайомі з Палансом, — продовжує Петро Борисів, — 18 років. Він розповідав мені, що його батько Іван, який тяжко працював на пенсильванських шахтах, кожного тижня, коли приходила свіжа українська газета, садовив дітей довкола себе й прочитував її вголос від початку до кінця.
Джек, ясна річ, був американцем. Але українство жило в ньому з тієї далекої дитячої доби і аж до смерті.
Він був дуже глибокий чоловік, цікавився українською історією, причому належав до тієї категорії людей, які хочуть докопатися до істини. В українському кінематографі шанував Довженка, Параджанова, Іллєнка, Саніна. Серед чужинців ми з ним часто розмовляли між собою по-українськи.
У Джека Паланса незвична біографія. Мабуть, вона й не може бути інакшою в такої неординарної особистості. Розпочавши своє доросле життя з вугільної шахти, він швидко досяг неабияких успіхів у професійному боксі. У 30-х роках Америка захоплювалася боями Джека Браззо. Це було спортивне псевдо сина українських емігрантів Володимира Палагнюка, від кулаків якого потерпали тодішні зірки американського боксу. Він навіть побив тодішній рекорд за кількістю безперервних перемог, більшість з яких завершувалася нокаутом. З початком Другої світової війни Джек завершує боксерську кар’єру і йде на службу до військово-повітряних сил США. Під час одного з навчальних польотів на бомбардувальнику В-24 його літак несподівано загорівся.
Джекові вдалося вистрибнути з парашутом з охопленої полум’ям машини. Але врятувати вдалося лише життя, обличчя ж безжалісний вогонь спотворив до невпізнанності. Довелося довго лікуватися, пройти через пластичні операції й пересадки шкіри. Шрами на його обличчі, які, втім, додавали його героям мужності, залишилися назавжди.
На відміну від багатьох своїх голлівудівських колег, серед яких немало й таких, що не закінчили навіть середньої школи, Паланс здобув блискучу освіту. Він за все в житті брався серйозно. У 1947 році закінчив факультет акторського мистецтва в Стенфордському університеті, одному з найпрестижніших у США.
Й відразу ж дебютував на Бродвеї в постановці знаменитої п’єси “Трамвай бажань”. Невдовзі його побачили і в кіно — першою кінороллю стала роль злочинця в стрічці “Паніка на вулиці”.
Джек Паланс тричі номінувався на “Оскара”. Але отримав омріяну статуетку лише в березні 1992 року за роль ковбоя в “Міських піжонах”.
— Більшість його ролей — це ролі жорстоких злочинців, суворих ковбоїв, страхітливих монстрів, розбійників-піратів, — розповідає Петро Борисів, — Хоча в житті він був надзвичайно м’якою, делікатною й сентиментальною людиною. У Голлівуді з його інтригами й заздрощами Джека всі дуже любили.
Він належав до людей, які були талановиті в усьому, за що бралися. Дуже тонко відчував поезію й видав збірку власних віршів “Сад любові”. Захоплювався також живописом і любив малювати пейзажі.
Шахтар, боксер, військовий льотчик, актор, поет, художник, Джек Паланс у своєму житті пережив багато недуг. Але зоряній хворобі так і не вдалося взяти його в свої обійми. До кінця своїх днів він залишався скромним і доступним. Ніколи не бундючився й не надував щоки, хоч в товаристві завжди виокремлювався нестандартністю думок і поведінки. Він ніколи так і не став скоцюбленим дідком без блиску в очах й пороху в порохівницях, залишаючись і у 80 мачо й трохи піжоном у кращому розумінні цього слова.
— Пригадую, — розповідає Петро Борисів, — якось, уже після Джекового “Оскара”, ми йшли вулицями Нью-Йорка. Раптом чуємо скрегіт гальм. Подумали, що якась аварія. Дивимося, а то сміттєвоз загальмував. З нього вилітає водій, тримаючи в руках якийсь шматок пластикової торбинки, і біжить щодуху до Паланса, щоб той дав йому автограф. Джек без роздумів написав на тій торбинці якісь теплі слова й щиро потиснув своєму шанувальнику руку. В цьому випадку — весь Паланс. Він ніколи не ділив людей на аристократів і сміттєприбиральників.
Він любив життя й жінок. Був двічі одружений. З першою дружиною — театральною актрисою Вірджинією Бейкер — вони прожили майже 20 років й виростили трьох дітей: доньок Гой і Брук та сина Коді, який також був актором, але в 1998 році помер від раку шкіри.
Вдруге Джек Паланс одружився із стюардесою Елейн Роджерс у травні 1987 року. Саме вона була з Джеком, коли надійшла його остання хвилина й Бог покликав його душу в засвіти.
— Джек любив жартувати, — знову розповідає Петро Борисів, — Він казав, що є улюбленцем жінок й на цьому поприщі не має конкурентів.
Мотивував це тим, що його “зірка” на знаменитій Алеї слави в Голлівуді розміщена якраз навпроти відомого магазину “Frederick of Hollywood”, який спеціалізується на продажу... нижньої білизни для жінок.
За вдачею Джек Паланс був американським “міським піжоном”, але останні роки доживав на своїх фермах в Каліфорнії й Пенсильванії й дуже хотів зіграти свою останню роль в українському кінофільмі.
Планувалося, що він зіграє головну роль у фільмі Олеся Саніна “Кобзарі” — роль людини, яка повертається з Америки в Україну й проходить через страждання, злидні, розлуку, розпач, розчарування й піднесення. Зйомки мали розпочатися вже цього року. Але Всевишній й доля відвели Володимирові Палагнюку іншу останню роль. Нехай же тепер над його могилою засяє небесна зірка.
За матеріалами: www.pravda.com.ua (Українська правда, 14.11.2006)
