Сільвія ПЛАТ 

ТРИ ЖІНКИ

ПОЕМА НА ТРИ ГОЛОСИ

З англійської переклала Оксана ОЛІЙНИК (Київ)

 

Місце дії: Пологовий будинок і навколо нього

 

Голос перший:
 
Я спокійна, як світ. Я дуже терпляча,
Кручусь по орбіті свого часу. Сонця і зірки
Дослухаються до мене з повагою.
Місяць зі мною в стосунках інтимніших:
Проходить і повертається, як вартовий з каганцем,
Може, хвилюється, щоб чого не трапилось? Того не знаю.
Просто зачудований моєю плодючістю.
 
Велика подія, — якщо вийду на прогулянку.
Хоча не задумуюсь над цим і не граю ролей.
Все, що відбувається в мені, відбувається без церемоній.
Фазан стоїть на пагорбі;
Чистить дзьобиком своє бронзове пір’я.
Мимовільно посміхаюсь зі своєї мудрости
Листя і пелюстки до моїх послуг. Я готова.
 
Голос другий:
 
Коли вперше побачила цей маленький червоний вилив, не повірила.
Бачила чоловіків, що проходили повз мене в офісі. Були такі самовпевнені!
В них було щось картонне, те, чого не могла вловити,
Та пряма, тверда цупкість, з якої починається ідея деструкції,
Бульдозери, ґільйотини, анфілади білих зал,
Сповнені галасу — і холодні ангели абстракцій.
Я сиділа при столі у панчохах, на височезних шпильках,
А чоловік реготав: “Що, побачила якісь жахи?
Чого так раптово зблідла?” І я не знайшлась на відповідь.
Я побачила вмирання в оголених деревах, побачила втрату.
Не могла повірити. Чи так складно
Для духу втілитись в обличчя, в уста?
Ноти виникають з-під чорних клавіш, а чорні клавіші звучать
З-під перебігу моїх пальців, що наказують машинерії,
Кілочкам, молоточкам, зазубринкам, яскравому багатоголоссю.
Я вмираю сидячи тут. Втрачаю той один вимір.
Потяги гуркочуть у моїх вухах, відправлення, прощання!
Срібні колії часу спорожняються у відстані,
Біле небо спорожняється від своїх обіцянок, як чашка.
І тільки мої ноги, ці механічні луни.
Цок, цок, цок, сталевими цвяшками. Я вгадала, чого мені бракує.
——
© Оксана Олійник, 2006, переклад.
 
Це, певно, та хвороба, яку я заманила додому, це смерть.
Знову та нав’язлива смерть. Чи не з повітря
Поглинаю ці атоми деструкції? А мій пульс
Слабшає і слабшає, вдивляючись в обличчя холодного ангела?
То це він є моїм коханцем? Ангел смерти?
Бо з дитинства кохаюсь у словах з-під моху и плісняви.
Чи це той найбільший гріх, ця давно померла пристрасть до смерти?
 
Голос третій:
 
Пам’ятаю хвилину, коли була певна.
Верби дрижали від холоду.
Обличчя в ставку було прекрасне, але не моє —
Було частиною логічного світу, як і все навколо,
Та я добачала у цьому тільки небезпеку: голубки і обіцянки,
Зірки і золоті зливи — зачаття, зачаття!
Пам’ятаю біле, холодне крило.
 
І величезний лебідь, потрясаючи своїм виглядом,
Підпливає до мене, як твердиня, з верхів’я ріки.
Є щось гадюче в лебедях.
У його плавному ковзанню по плесу; чорна загроза очей.
Я побачила в них цілий світ — малий, злий і чорний,
Мале слово чіплялось на гачок до малого слова, а дія до дії.
Пекельний блакитний день випорскнув пуп’янком.
 
Я була не готова. Білі хмари здибились
І розривали мене на чотири вітри.
Я була не готова.
Не було в мені набожности.
Думала, зможу уникнути наслідків —
Але було занадто пізно. Занадто пізно і любов
Рисувала на моєму лиці, так, ніби я була готова.
 
Голос другий:
 
Тепер весь світ засніжений. А я ще не дома.
Які білі ці простирадла. Обличчя не мають рис.
Лисі й не здійснені, як личка моїх дітей,
Цих хворобливих малюків, що викручуються на моїх руках.
Інші діти навіть не торкаються до мене: нестерпні.
У них так багато барв, так багато життя. Не вміють бути тихими,
Безмовними, як та слабка пустка, яку ношу в собі.
 
Не відразу визнала себе переможеною. Пробувала і пробувала.
Зашила життя в собі, як дивовижний орган,
І ходила обережно, невпевнено, ніби й сама дивовижа
Намагалася багато не думати. Намагалася бути природною,
Намагалася бути сліпою в коханні, як інші жінки,
Сліпою в ліжку, з моїм любим, коханим сліпцем,
Не шукала в густій темряві лиця іншого.
 
Я не шукала. Але те лице там було,
Лице ненародженого, чиє кохання було досконалістю,
Лице неживого, яке єдине в своєму небутті
Могло не розтратити несказанної святости.
Були там і інші обличчя. Обличчя народів,
Урядів, парламентів, спілок,
Безликі лиця значних людей.
 
Про цих думаю з огидою:
Вони заздрісні до всього, що випинається з-під їхньої мірки! Заздрісні боги,
Що весь світ хочуть сплющити на свою подобу.
Уявляю пораду Отця Сину.
Така ідеальна просторікуватість не може бути святістю.
“Тут ми влаштуємо небо”,— говорять вони.
“Виперемо і випрасуємо весь бруд з їхніх душ”.
 
Голос перший:
 
Я спокійна, спокійна. Мій спокій — це штиль перед бурею:
Жовта хвилина перед подихом вітру, коли листя
Підносить до неба свої долоні. Так тихо тут.
Простирадла, обличчя, білі і нерухомі, як дзиґарі.
Голоси відступили і вщухли. Чудернацькі ієрогліфи
Знерухоміли на пергаментах параванів, що захищають нас від вітру.
Які ж секрети бережуть ці арабські й китайські малюнки!
 
Я німа й смаглява. Я зерно, що зараз розтріскається.
Засмага — це я сама безживна й зловісна:
Що не бажає ні продовжень, ні змін.
Мряки покривають мене блакиттю, як Марію.
О, барви відстаней і забуття! —
Коли ж прийде та секунда і Час обірветься
А вічність розіллється і затопить мене всю?
 
Розмовляю з собою, тільки з собою, цілком відособлено —
Вся в стерильних пов’язках, приготована до офіри.
Чекання тягарем лягло на мої повіки. Лежить як сонність,
Як неозоре море. Здалека, здалека, чую прибій.
Хвиля несе мені тягар аґонії, неминучий, як приплив.
І я, мушля шумуюча на білому пляжі,
Повернута до голосів, що заливають мене жахливими стихіями.
 
Голос третій:
 
Тепер я гора, а навколо гори-жінки.
Лікарі сновигають між нами, ніби наші громади
Лякають їхні уми. Вони дурнувато посміхаються.
То їхня вина, що я така, і вони це усвідомлюють.
Доглядають свою незворушність як ознаку відмінного здоров’я.
От би комусь з них трапилась така несподіванка?
Вони б збожеволіли.
 
А що, як одразу два життя витечуть з-поміж моїх стегон?
Показували білу охайну залу з інструментами.
Це місце не для щастя. Воно для крику.
“Це туди тебе відвозять, коли надходить твій час”.
Нічні лампи висять, як місяці, розпластані, червоні, тьмяні від крови.
Я не готова на жодні такі речі.
З яким задоволенням я вбила б те, що зараз вбиває мене.
 
Голос перший:
 
Не існує чуда, жорстокішого за це.
Терзають мене коні, топчуть залізними копитами.
Я триваю. І мушу перетривати. Мушу завершити справу.
Темний тунель, через який виштовхуються кари божі,
Незнайомці, звинувачувальники, перелякані лиця.
І я центром доконаної брутальности.
Чиї болі, чиї скорботи доношую в собі?
 
Як же це невинятко вбиває і вбиває? З’їдає мене.
Дерева блякнуть на вулиці, пожерті дощем.
На язиці смак дощу і здійсненого безглуздя,
Безглуздя зупинилось і марніє, як знехтувані богоматері
Зі своїми серцями — тік-так, тік-так, з футлярами для інструментів.
Буду стіною і стелею, охоронною.
Буду небом і горою достатку: Тільки ж дай мені бути!
 
Сила росте в мені, і предковічна чіпкість.
Розколююсь на частини, як світ. Це і є та чорнота,
Таран чорноти. Обіймаю долонями гору, якою є я сама.
Повітря густе й каламутне від моїх потуг.
Я спустошена. Хтось гупає в мої нутрощі.
Очі здавлені чорнотою.
Нічого не бачу.
 
Голос другий:
 
Я оскаржена. Сниться мені велика різня.
І сама я сад чорних і червоних мук. Впиваюся ними,
Сповнена ненависти до себе, ненависти й остраху. О, тепер світ відчув
Свій кінець і біжить йому назустріч з розпростертими раменами,
Сповненими любови.
Це любов до смерти, що заражає все довкола.
Труп сонця вирисовується з газет — червоний.
Темний ґрунт спиває моє життя крапля по краплі.
Та земля упир. Для того й доглядає нас,
Годує, така добра. Вуста її червоні.
Пізнала її. Пізнала її ласки —
Стару, морозяну, неродючу, бомбу з годинниковим механізмом.
Люди її образили. Вона їх пожирає.
З’їдає їх, з’їдає їх, з’їдає до решти.
Сонце заходить. Умираю. Породжую смерть.
 
Голос перший:
 
Хто цей хлопчик, блакитний, навіжений бешкетник?
Блискучий і чудернацький, ніби пожбурений сюди зіркою?
Виглядає таким розгніваним!
Залетів до кімнати, крик бринів йому в п’ятах.
Синість уже блідне. А все ж таки це людина.
Червоний лотос відкривається в цей келих крови;
Зшили мене шовковою ниткою, ніби я клапоть матерії.
 
Що робили мої пальці, перш ніж почали носити його?
Як впорається моє серце з цією любов’ю?
Ніколи ще не бачила речі так ясно.
Його повіки, як квіти бузку.
І легкий, як метелик, його подих.
Не випущу його нізащо.
Нема в ньому ні облуди, ні підступу. Хай таким і зостається.
 
 
Голос другий:
 
Місяць у довжині вікна. І вже по всьому.
Як зима сповнює мою душу! І це крейдяне світло
Кидає свою луску на вікна, вікна порожніх офісів,
Порожніх шкіл, порожніх церков. О, безмірність пустки!
Небуття. Всепоглинаючий жах небуття.
Тіла жінок довкола мене, сплять, як полярні гори —
Яка блакить місячного променя зальодила їхні сни?
 
Відчуваю, як він входить у мене, холодний, чужий, як інструмент.
І його божевільне, суворе обличчя в кінці променя, з тим О-твором
Роззявленим у виразі вічного жалю.
То він порушує глибинами криваво-чорного моря
Щомісяця, видобуваючи з нього голоси неспроможности.
Я безпомічна, як хвиля в кінці місячного променя.
Я невгамовна. Невгамовна і змарнована. І, як море, викидаю трупи.
 
Піду на північ. Піду у довгу чорноту.
Уявляю себе тінню, не то чоловіком, не то жінкою.
Не жінкою, задоволеною зі своїх чоловічих рис,
Ні чоловіком, так абсолютно, щоб не відчувати браку жіночности.
А я відчуваю той брак.
Розглядаю свої пальці. Десять білих вартових.
Бачу, як темінь проливається крізь щілини.
Не можу затримати її. Не вмію затримати в собі життя.
 
Буду великомученицею дріб’язків.
Не дозволю себе оскаржити, як відірваний ґудзик,
Дірки на п’ятках шкарпеток, білою німотою облич
Листів без відповідей, ув’язнених у скриньці для листів.
Не буду оскаржена! Не буду оскаржена!
Дзиґарик не знайде в мені вад, ні навіть зірки,
Що заганяють клепки, з’єднуючи безодню з безоднею.
 
Голос третій:
 
Я бачу її навіть вві сні, мою рум’яну, жахливу дівчинку.
Вона плаче за склом, що роз’єднує нас.
Вона плаче, по-справжньому злісно.
Гачки її вереску дряпають, як котячі пазурі.
І тими пазурцями вона досягає до мене.
Вона плаче від темноти, а чи від зірок,
Хоч вони блищать і вирують на величезній відстані.
 
І я думаю, що її голівка вирізьблена в дереві,
Червоному, твердому дереві, очі заплющені, а вуста широко відкриті.
І з відкритих вуст вихоплюється пронизливий крик.
Вривається у мій сон стрілами,
Продирається у мій сон і застряє в боці.
У моєї дочечки широкий беззубий ротик.
Переконана, ті темні звуки, що вилітають з нього, — погана прикмета.
 
Голос перший:
 
Яка ж то сила жбурляє ці невинні душі в нашу сторону?
Гляньте, вони такі виснажені, дивом зберігають рештки духу
У своїх полотняних корабликах, імена прив’язані до зап’ястків,
Маленькі срібні трофеї, прибульці з далеких світів.
Деякі з густим чорним волоссям, інші лисі,
Їхня шкіра рожевої чи жовтавої барви, смаглява або червона;
І навіть починають запам’ятовувати свої відмінності.
 
Напевно створені з води; їхні личка не мають виразу.
Риси їхні дрімають, як бліки на тихій воді.
Справдешні ченці і черниці в однаковому вбранні
Бачу, як вони спадають над світом зливою зірок —
Над Індією, Африкою, Америкою, ці чудасії,
Чистенькі, маленькі візерунки. Вони пахнуть молоком.
Ступні їхні неторкані. Вони ходять в повітрі.
 
Яка може бути більша щедрота?
Оце мій син.
Його широко розплющені очі ще барви невиразної.
Та він повертається до мене, як маленька сліпа, але чуйна рослинка.
Його крик— це гачок, яким я підчеплена.
І я вже ріка молока.
І вже я теплий пагорбок.
 
Голос другий:
 
Я не бридка. І навіть гарна.
Дзеркало повертає мені жінку без ушкоджень.
А доглядачки повертають мій одяг і мою самість.
Як завжди, втішають, це часто трапляється.
Як завжди, в моєму житті і в житті інших.
Назагал в однієї з п’яти. Я не безнадійна.
В мені є краса за статистичними даними. А ось і моя губна помада.
 
Малюю собі уста, як раніше.
Ті червоні губи, що скидала з рештою своєї індивідуальности.
День тому, два дні, три дні тому. Сьогодні п’ятниця.
Нема бажання навіть на відпочинок; можу йти до праці сьогодні.
Можу любити свого чоловіка, він зрозуміє.
Він буде любити мене, не помічаючи моїх ушкоджень.
Якби навіть втратила око, ногу чи язика.
 
Так стою, трохи засліплена світлом. Так іду
На колесах замість ніг, служать мені пречудово.
І вчусь говорити пальцями, не маючи язика.
Тіла такі винахідливі.
З тіла морської зірки відростають відірвані щупальці.
Тритон обходиться без відрізаних ніг. А може і я
Могла б зарадити собі в тому, чого мені не вистачає.
 
Голос третій:
 
Вона, як маленький острівець, сонний і погідний,
А я, як білий корабель, що гуде, відпливаючи: До побачення, до побачення.
День палає барвами. І наганяє зажуру.
Червоні тропічні квіти в кімнаті.
Все їхнє життя в оранжереї, дбайливо виплекані.
Тепер їх принесено в зиму білих простирадл і білих облич.
Моя валіза майже порожня.
 
То одежа дуже товстої жінки, якої не знаю.
Мій гребінець і щітка. І моя пустка.
Несподівано для себе я вразлива.
Чомусь боляче покидати лікарню.
Я чуюсь незагоєною раною, на яку махнули рукою.
Покинула там своє здоров’я. І ще когось,
Кого могла б пригорнуть до себе. Відриваю її пальчики, як бандаж. Я йду.
 
 
Голос другий:
 
Знову я сама собою. І все пройшло безслідно.
Спливла кров’ю біла, як віск, нічим не обтяжена.
Тендітна й незаймана, ніби нічого й не трапилось,
Нічого, чого не можна згладити, зрізати, зішкребти і почати заново.
Маленькі чорні галузки не думають про бруньки,
І ці сухі, пресухі ринви не тужать за дощем.
Жінка зустрічає мене у вітрині — елеґантна.
 
Така витончена, аж прозора, як дух.
Як полохливо вона накидає свою ефірну себе
На пекло африканських помаранч, за ратиці підвішених свиней.
У тінь відсуваючи реальність.
То я. Ото я —
Смакую лють між зубами.
Незліченні злочини щоденности.
 
Голос перший:
 
Доки ж буду муром, що стримує вітри?
Доки буду
Сонячний жар відганяти прохолодою своєї долоні,
Заслоною від блакитних стріл холодного місяця?
Голоси самотности, голоси жалю
Скрадаються за моїми плечима, як невідворотність.
Чи затамує їх ця мала колискова?
 
Доки ж буду муром навколо моєї зеленої власности?
Доки мої руки
Будуть пов’язками на його болісті, а мої слова
Співочими птахами в небі, що втішають, втішають?
Це жахіття
Бути такою відкритою: ніби серце
Вийняти, дати йому обличчя й пустити світами поміж люди.
 
Голос третій:
 
Сьогодні колеґи п’яні весною.
А моя чорна сукня, як маленька похоронна процесія:
Виглядаю такою поважною.
Книжки впираються мені в бік.
Мала там колись рану, але вже загоюється.
Приснився мені острів червоного крику.
Але то був сон і нічого не означав.
 
Голос перший:
 
День розквіт у галуззі великого береста біля дому.
Стрижі прилетіли. Скриплять, як паперові фіалки.
Лунає звук дзиґарика,
Шириться і затихає десь за рядами живоплоту. Мукають корови.
Околиця переповнюється барвами і вогкістю.
Очерети парують у сонці.
Нарциси повідкривали свої білі чашечки між деревами саду.
Умиротворення благословенне.
Чисті, яскраві барви дитячої кімнати.
Крячуть качки, товчуться ягнята.
І я знову повертаюсь в дитинство. Знову вірю в чудо.
Не довіряю тому жахливому дитинчаті,
Що так несправедливо вдирається в мій сон своїми ясними очками,
Пальчиками своїх долонь.
Вони не мої. Що мені до них.
 
Буду медитувати над речами буденними.
Буду медитувати над маленьким сином.
Він ще не ходить. Не вимовляє слова.
Він ще сповитий у білі стрічки.
Але він — то рожева досконалість. І чогось усе посміхається.
Поналіплювала в його кімнаті величезні троянди.
Понамальовувала сердечка на чім тільки можна.
 
Не дозволю йому бути винятковим.
Вся та винятковість — диявольські підступи.
Оті винятковості або пнуться вгору,
Або усамітнюються й гризуть материнське серце.
А я хочу, щоб був він звичайнісінький,
Любив мене, як я його.
І одружився, з ким собі захоче і коли сам захоче.
 
Голос третій:
 
Луки плавляться в гарячому полудні. Жовтець
Умліває від спеки, а закохані
Проходять і проходять.
Вони чорні і двомірні, як силуети.
Як чудово почуватись ніким не зв’язаною!
Безжурна, як трава. Чого ж мені ще бракує?
Чи ще коли в житті зустрінуся з тим?
 
Лебеді вже відлетіли. Але річка
Ще довго згадує їхню білизну.
Шукає їхніх обрисів у хмарах.
Що то за пташка відгукується
З таким смутком у голосі?
Я ще молода — промовляє вона. Чого ж мені бракує?
 
Голос другий:
 
Я дома у світлі лампи. Дня прибуває.
Направляю шовкову білизну: чоловік читає.
Яка гарна картинка, замкнута в світляному колі.
Весняні випари насичують повітря,
Обкутують паркові алеї і маленькі статуетки
Такою рожевою поволокою, ніби пробуджують ніжність,
Ніжність — завжди невтомну, цілющу.
 
Я жду і прагну. Думаю, що можу бути зцілена.
Ще багато чого треба зробити. Мої руки
Вміють так бездоганно пришити ці мережки до матерії. Мій чоловік
Може безкінечно перевертати й перевертати сторінки книжок.
Це ми разом дома, після роботи.
І тільки час єдиний проліг між нами.
Тільки час, але він не матеріальний.
 
Навіть якби вулиці раптово перетворились у клапті паперу. Я видужую,
Як після довгого падіння, лежу у власному ліжку,
Безпечна на матраці, а руки напружені, як перед падінням.
Я віднайшла себе знову. Не годиться бути тінню,
Хоча біля моїх ніг рухається тінь. Я дружина.
Місто чекає і прагне. Трави
Пробиваються крізь каміння, і вони зелені від життя.