ПОЕТИЧНА ПРОЩА ДО ЦЕНТРАЛЬНОЇ АМЕРИКИ

Поетичний фестиваль 2006 р. у Коста-Риці — це вам не зібрання в Спілці письменників України на Банковій і навіть не І Поетичний фест на Форумі видавців у Львові. Все набагато цікавіше і несподіваніше, адже маєш читати вірші в приміщенні стародавнього костьолу перед католицькими образами. Та ще й клімат заохочує до поетичних імпровізацій... Ні, на такий фестиваль варто поїхати. Тільки от чи вдасться комусь із нашої літературної богеми долучитися до подібних інсинуацій і видобути собі коста-риканську візу. Якщо це справдиться, то в такому разі ми б казали не про прорив на Захід, а одразу про прорив у світ Латинської Америки, а там і до Нобеля недалеко. Рон Рідел (Ron Riddell) — мій новозеландський друг, який у себе на батьківщині представляє авангардний поетичний напрям, — повертався з такого фесту додому через наш “Бориспіль”. Тож я, користуючись нагодою, вирішив попитати його про задушливу спеку і досвід читання поезії за океаном на коста-риканському перформансі.

        Д. Д.

 

— Як воно, побувати за тисячі кілометрів від Нової Зеландії на поетичному заході в Коста-Риці? Чи варто це такого виснажливого маршруту?

— Цього року фестиваль відбувався вп’яте. Для мене було великою честю ділити подіум із провідними латиноамериканськими поетами, серед яких були Ернесто Карденаль (із Нікарагуа), Рауль Суріта (з Чилі), Вісенте Мулейро (з Аргентини), Кларібель Алегрія (із Сальвадору/Нікарагуа) і Антоніо Рамірес (із Коста-Рики). Десять днів тому, під час фестивалю, в місцевому видавництві “La Casa de Poesia” побачила світ моя нова книжка “Раукура”, тепло прийнята тутешньою аудиторією.

У країнах Центральної Америки саме в розпалі дощовий сезон, і Коста-Рика не є винятком. З тропічних небес ллються потоки води, і перед дверима з позначкою “відбуття” шикуються цілі вервечки аеропортівських автобусів. Учора мені з погодою пощастило: я зміг вибратися з Сан-Хосе на одноденну екскурсію на тихоокеанський райський острів Тортуга, що в затоці Нікойя.

— Які враження лишились після Коста-Рики?

— Знаєш, у Коста-Риці немає армії. Вона була розпущена 1948 року, після кривавого сорокаденного путчу. Це маленька, толерантна і дружня країна, майже третину населення якої складають біженці з інших держав. Наявна в країні соціальна справедливість допомогла забезпечити стабільність, що є не лише міцною основою для економічного добробуту, а ще й маяком надії для країн Латинської Америки та решти світу. Коста-Рика не може похвалитися таким жагучим захопленням літературою та поезією, яким ще й досі насолоджується Колумбія, проте її предметом пристрасті є мир і захист людських прав, що знаходить своє відображення у всіх сферах життя і серед усіх соціальних прошарків.

Оглядаючись назад, можу сказати: ця мандрівка була однією з моїх найпродуктивніших закордонних поетичних експедицій. Після Коста-Ріки я побував ще у Сальвадорі — теж на поетичному святі. Цьогорічне Третє міжнародне поетичне зібрання в Сальвадорі, організатором якого є фундація “Метафора”, пройшло з величезним успіхом. У 2005 році я вже побував на цьому фестивалі. Цього року в ньому взяли участь близько тридцяти поетів із різних країн — це вдвічі більше, аніж торік. Було проведено чимало чудових -Себастьяна (міста, яке я відвідав у товаристві ще п’ятьох латиноамериканських поетів) виставили “почесну гвардію” — шеренги захоплених учнів обабіч входу та доріжки, що вела на сцену. Також були букети квітів, значки й посвідчення учасників та інші подарунки. Ось як потрібно вшановувати поетів!

Сан-Себастьян, як і багато інших населених пунктів у Сальвадорі, дуже постраждав під час громадянської війни, що завершилася 15 років тому. Тоді загинуло багато цивільних, особливо від рук сальвадорських військових. Директор фестивалю, Отоніель Ґевара, під час війни сам був молодим партизаном. Він покинув зброю заради віршів і тепер є одним із тих, хто прагне донести до своїх співвітчизників голос поезії та натхнення. Жахливі оповіді, почуті в Сан-Себастьяні, не варті того, аби їх переказувати. Достатньо сказати, що приймали нас просто вражаюче: усе було напрочуд скромно й зворушливо. Завдяки поезії й суспільному діалогу печаль, породжена наслідками війни, почала відступати й процес примирення зміцнів. “Черга скривдженого” — таким є девіз фестивалю в Сальвадорі, так називалась поетична збірка сальвадорського поета Роке Дальтона, якого вбили в 1975 році.

— Роне, кого запросили на цей престижний фест зі світових літераторів?

— Серед тридцяти поетів, які були учасниками сальвадорського фестивалю, і серед п’ятнадцяти учасників коста-риканського найвідомішою фігурою, вочевидь, є Ернесто Карденаль*, священик-сандініст із Нікарагуа. 82-річний Карденаль був міністром культури в уряді сандіністів, який недовго утримував владу і був повалений внаслідок втручання США. Тож, ясна річ, поет дещо озлоблений, і його ненависть до “американських імперіалістів” шкодить цілісності його поезії. В його віршах уже немає й крихти тієї сили та влучності, які продемонстрував, наприклад, чудовий чилійський поет Рауль Суріта. Утім, для організаторів фестивалю було питанням престижу запросити Карденаля в Коста-Рику, де йому присвоїли звання почесного доктора Національного університету.

——

* Поезії Е. Карденаля друкувалися у “Всесвіті”, 1981, № 2.

 

Наступного, 2007 року до фестивалів у Сальвадорі та Коста-Ріці планують долучити Міжнародний поетичний фестиваль у Гавані (Куба) і в такий спосіб утворити Центральноамериканське поетичне кільце. Хочеться побажати удачі тим поетам, в яких є достатньо засобів і життєвих сил для того, щоб взяти участь у всіх трьох. Сказати правду, попри те що моя мандрівка була нелегкою, я повертаюсь додому з відновленою вірою в цінність поезії та неторканність літератури. Свою подорож я не зміг би фінансувати без щедрої допомоги моїх латиноамериканських друзів та колег. У мене немає жодного сумніву, що майбутнє поезії — в Латинській Америці, і не лише майбутнє, а й сьогоднішнє.

— Як тобі рівень культури та організації подібних заходів у Коста-Риці?

— Скажу, що розвиток культури миру в Коста-Риці є напрочуд успішним. У багатьох аспектах ця країна є світовим лідером і може багато чим поділитися з такими державами, як Нова Зеландія чи Австралія. У Сан-Хосе є Університет Миру, який я відкрив для себе, коли до від’їзду залишалося всього два дні. Отож візит до нього доведеться відкласти до наступної подорожі. В Центральній Америці багато що можна для себе відкрити. Під час мого минулорічного візиту я відкрив там для себе низку чудових країн: Сальвадор, Коста-Рику, Гватемалу. Для відважного мандрівника кожна держава цього регіону може запропонувати багатство культурного спадку і красу природи. Для залюбленого в комфорт туриста Коста-Ріка запропонує таку дружню туристичну інфраструктуру, змагатися з якою зможуть не багато країн світу. Тож їдьте і вивчайте. Їдьте і насолоджуйтесь.

А понад усе, ця поетична експедиція надихнула мене як письменника, як миротворця і як особистість. Багато дружніх зв’язків зміцнилося, зав’язалося багато нових. Поезія цю дружбу прославляє і сподівається на неперервність діалогу. Ця наснага не має нічого спільного з “літературним успіхом” у вигляді соціального престижу, призів, премій, відзнак, потраплянь до списків бестселерів.

 Тут ідеться більше про резонанс сердець та умів, про зародження діалогів, які часто працюють невидимо; але потужно. Діалоги співпереживання, співчуття і зростаючого взаєморозуміння. Для тих, хто шукає чогось глибшого, більш захоплюючого, аніж коктейль-раунд на круїзному лайнері, смак Латинської Америки з її розмаїттям поетичних фестивалів, танцями та музикою є чудовою поживою для душі, що заряджає, мов тропічне сонце, і надихає, наче прекрасні вірші чилійського поета Пабло Неруди.

— Отже, насамкінець: із якими здобутками ти повертаєшся додому?

— Що я здобув від моєї поетичної прощі в серце Америки? Дуже багато, може, найбільше за всі мої інші мандрівки для участі в міжнародних поетичних заходах. Чим виміряти це, я не знаю. Можливо, відчуттям поетичного резонансу, якимось відчуттям призначення, що живе в нас після пережитих подій.

 

        Спілкувався Дмитро Дроздовський
        Переклад з англійської Галини ГРАБОВСЬКОЇ