Алєсь РИБАК. МАША І МАШКА — Журнал «Всесвіт»

Газета — не журнал. Ми уникаємо публікувати великі письменницькі твори, подаємо лише уривки з них. Але цього разу повість Алєся Рибака “Маша і Машка” вирішили надрукувати повністю, без скорочень. Можна сказати, автор, досягаючи подекуди стилю Бикова, розкриває свою душу й серце правдивим змалюванням вимираючих сіл. Гірка доля героїні повісти — це доля тисяч і тисяч селян шматованої Бєларусі.

Алєсь Рибак — автор кількох книжок прози, що здобули в читача популярність. Окремі твори письменника перекладені різними мовами світу. 1985 року у видавництві “Советский писатель” вийшла його повість “Що посієш...”, яку гідно оцінила як вітчизняна, так і російська критика. Тепло висловилися, зокрема, про цей твір Василь Биков, Віктор Коваленко.

У білоруській серії “Школьная бібліятэка” вийшли дві книжки письменника — “Пригадана повість” і роман “Треба було жити”. Нещодавно дописано останні сторінки другої частини роману-дилогії “Галаброды” — про долю білорусів-переселенців з Бєласточчини, яких змусили покинути по війні обжиту землю й виїхати в західні райони Бєларусі. Болісно, а часто і трагічно складалося їхнє життя на новому місці.

Алєсь Рибак народився на Дзержинщині 1934 року. Рано залишився круглим сиротою. Саме про це й ідеться в багатьох його творах. Після закінчення філфаку Бєлдзяржуніверситету працював у республіканській пресі. З 1966 по 1972 рік — у Москві, в апараті Президії Верховної Ради СРСР. За сумісництвом викладав білоруську мову в Літінституті ім. Горького. Після повернення до Мінська працював заступником відповідального секретаря Спілки письменників Бєларусі, потім — чимало років — редактором редакції прози видавництва “Мастацкая література”.

Газета “Народная воля” (Мінськ), 25 липня 2006 р.

Алєсь РИБАК

МАША І МАШКА

ПОВІСТЬ

З білоруської переклав Анатолій МОГИЛЕНКО

Передчасно зниклим і зникаючим селам і селищам, селянам, які ще живі, з гірким душевним болем присвячую.

Автор

Опівночі, в короткім проміжку між сном та безсонням Маша почула якийсь звук з боку кухні, ніби щось глухо впало, потім м’яко, в самісінький сніг за вікном шелепнула з груші мерзла дичка, ніби вдарилась об підлогу.

Зусиллям волі вона трохи підняла голову, вистромила вуха з вовняної хустки, щоб краще чути. “Невже щур знову внадився, лазить по столі, шукає чогось по кутках? — обпекла думка. — Матінко Божа, невже й до мене скоро добереться, приведе свою ненажерливу зграю?” Хотілося побачити, котра воно година, але витягати руки з-під ватяної ковдри, щоб глянути на стіну, де висів круглий, на батарейці, годинник, який нечутно відлічував хвилини й години, не наважувалася. “Шкода, що без бою, — розчаровано подумала вона про довоєнні ще “ходики”, в темному, заскленому футлярі, що бозна-скільки часу припадають пилом біля божниці.— Як вони гарно видзвонювали, вибивали кожні півгодини”.

На кухні знову щось шкрябнуло, тепер уже в кутку дверей, потім сильніше й наполегливіше, і вона, остаточно очумавшись, відчула, як тепла хвиля підкотила їй до серця.

— Машко, Машко! — хрипко гукнула вона в темряву і її пройняло хвилюванням. — Невже? Де ж ти так довго барилася? Але ж, слава Богу, хоч жива...

Вона впізнала Машку, в цьому вже не було жодного сумніву. Навмисне залишала на кухні, хоча холод і видував там усе на світі, прочинену кватирку, не защіпала на гачок, ніби знала, що Машка не зрадить її, не кине помирати самотню, обов’язково повернеться додому.

————

Треба було підвестись, відчинити кішці двері, впустити до хати. Маша змусила себе сісти, спустити ноги додолу. Одразу ж відчула, що знизу тягне холодом. Добре ще, що поряд, притулені до табуретки, стояли бурки, й вона обережно, не дуже нахиляючись, просунула в них свої висохлі, просто ненатурально білі, аж сама здивувалась, ноги. Накинулася старим, побитим міллю кожухом, яким укривалася поверх ваткової ковдри. Тримаючись спочатку за ліжко, потім за прохололу, аж пальці припікало, кахлю грубки (яка, мабуть, з тиждень не протоплювалась), вона довго човгала до дверей, спробувала їх відчинити. Штовхнула від себе і, вже не пам’ятаючи нічого, посунулася додолу.

Вгорі було добре. Вона плавала під сволоком, бачила все своє огорнуте кожухом розпатлане сиве волосся, змарніле, нерухоме обличчя, все в зморшках, незручно скоцюрблені в бурках ноги. Їй було дивно, що ось лежить горілиць й водночас вона, Маша, жива плаває під сволоком і вже не почуває ні холоду, ні болю в серці. А онде, ніби розгублена, сидить біля її голови їхня кицька Машка. Й ніби там ще стирчать її вуса. “Машко, Машко!” — покликала Маша згори, але Машка ніяк не відреагувала, ніби звертались не до неї.

Маша попливла до кутка, де, обгорнута домотканим, вишиваним у васильки рушником, висіла ікона Матері Божої. Хотіла зазирнути їй у вічі, спитати, що ж далі, чи візьмуть її на небо, в той райський сад, яким вона так марила, особливо коли життя стало нестерпним і від хвороб, і від усяких напастей. Але хоч як придивлялася, не вловила в погляді Цариці Небесної щонайменшої зацікавлености собою. “Богородице, чим же я прогнівила кого, коли согрішила? — мовчки питала вона й себе, й ікону. — Хай не кожен день молилась, але ж жила чесно, працювала, рвала жили й на своїй землі, і на колгоспній, годувала Льошку...”

Згадавши сина, відчула певну ніяковість. Її перейняла хвиля жалю за його долю. Вона знову попливла до грубки, щоб з-під сволока ще раз глянути на свою, таку незугарну, розпростерту на підлозі оболонку. “Ось до чого людина доживає, — промайнула раптом думка. — Ані тобі співчуття, ані допомоги, навіть на схилі віку”. Вона хотіла ще покружляти над місцем, де пролежала хворіючи, відколи впала, добрих три місяці, повернулась туди і... віч-на-віч зустрілась зі своїм Іваном.

— Ти?! — здивувалась вона. — Чого приперся сюди? Якщо допомагати, так бачиш, уже пізно. Треба було думати раніше. — Он, — вона кивнула на свою оболонку, — бачиш, яка стала.

— Машо, ти що? — Іван почувався ніби винуватим. — Я ж тільки хотів сказати, щоб...

— Знаю, наперед знаю твоє казання, — урвала його на півслові Маша. — Годі, наслухалася за все життя.

Її, ще недавно таку сумирну, лагідну до всіх і всього, зараз ніби прорвало. За п’ять років самотности, відколи Івана не стало, коли він, як і чимало чоловіків селища, пішов на заробітки, коли почались неприємності і в сина, вона, Маша, підпорядковуючись неусвідомленому інстинктові самозбереження, ставила собі на душі заслінку від усього шкідливого, що бачила в житті. З нею, тією заслінкою, було ніби легше, не так пекло, не так боліло всередині. Біль майже зовсім притуплювався, коли вона, ще здатна соватись, доки хоч трохи тримали ноги, чапала до сусідки трохи погомоніти, і водночас подивитись по телеку вечірні новини. Телек в Акуліни був нікудишній, брав лише один, місцевий канал, але їм вистачало й того. Хоч там розмовляли по-городському, незрозумілою для їхнього селища мовою, проте вони з Акуліною теж не були останніми дурепами, головне розуміли. Після тих новин в обох світлішали обличчя, вони ще довго обмірковували все побачене й почуте.

— Бачиш, голубко, як люди живуть, — шамкала беззубим ротом Акуліна. — Чи й треба кращого? Й косять, і жнуть, і які он палаци... як ці їхні, а... холодильники будують. І хоча Америка тая та інші з нею, правда, брешуть, що ми мерзляки, але нам що, в нас своє...

— Ну, Акулінко, тобі лишень на трибуну... — якось не стримала себе в потрібний момент Маша.

Акуліна закашлялась, вирячила очі, від гніву довго не могла заспокоїтись. Передбачаючи, що зараз може відбутися, які помиї й на неї, й на сина може вихлюпнути сусідка, Маша пом’якшила ситуацію:

— Але наш дає їм лупня. Дулю в кишені довго не тримає, в потрібний момент показує.

... Тоді обійшлося, бо коли б сусідка розійшлась, чи врятувала б Машу ота заслінка? Тепер же, зустрівшись із Іваном сам на сам, вона відчула, що вже ніщо не може стримати її, нашаровані одна на одну, ніби затверділі за довгі роки, кривди.

— Ти що, Машо? — повторив Іван. — Чи ж будемо зараз дошукуватись?.. Тобі треба тепер повернутися, чимось допомогти Льошикові. Йому зараз кепсько, вельми кепсько.

Маша ладна була його на місці розпанахати, а потім, як і завжди траплялося, подарувати ті провини й пожаліти. Проте, коли вгледіла в другім, дальшім від Богородиці кутку, ще одне обличчя, поросле стернею на голові з ріжками, з пляшкою темного скла в зігнутій лапі, жахнулася, слова застрягли в роті. “Чорт, чорт поганий! — врешті криком вирвалося з неї. — Геть звідціля, з моєї хати!” Вона інстинктивно кинулась до ікони і вже звідти обернула голову, аби глянути, що робить Іван і як борониться від нечистого. Але Іван і не думав боронитись. Він був радісний, поплив до чорта, вхопивсь обома руками за пляшку, відкоркував її й спрагло почав жлуктити з шийки. “Господи, милостивий мій, — зашепотіла Маша, — не дай і Льошикові докотитися до такого, допоможи й порятуй. Довіку Тобі кланятимуся, прославляти буду Твою доброту”.

Щось шорстке, але тендітне, торкнулось її щоки, дісталося до підборіддя, а далі й до губ. І хоча в голові панувала темрява й тупість, а у вухах щось безладно бамкало, саме били у дзвони, й звуки ці, як і ті, що не належали до церковних, болісно відгукувалися в усьому її тілі, вона, незважаючи ні на що, відчувала теплу лагідність, яка йшла від обличчя й стишувала страждання.

Скільки так тривало, вона не відала, лежала собі й лежала, тьмяно усвідомлюючи, що з нею робиться. В якийсь момент змогла ворухнути ногою, потім знову й знову, і нарешті хтось іще наполегливіше почав лизати їй підборіддя, щоку, ніс, навіть тихенько нявкнув. Це остаточно її розбудило. Подячність до кицьки надала трохи сил, жінка, підвівши трохи руку, торкнулася вусів своєї улюблениці. “Машко, Машко,— ніжно гладила вона не таку-то й змарнілу кицьку. — Ти прийшла, не покинула мене саму в горі. Нічого, разом ми, можливо, витерпимо... ”

Вікна поступово ясніли, розсіюючи нічний морок. Треба було підводитись, бо тільки допіру Маша остаточно усвідомила своє становище, а також відчула, як усе дубіє в ній від холоду. Машка вже сиділа біля господині й так благально дивилась на неї, ніби очікувала від неї прощення за якийсь учинок.

Підводитись було нелегко, та й то щастя, що коли вона падала, не поламала собі ні рук, ні ніг. Пошкодила, і, видно, добре-таки, потилицю, бо на підлозі Маша вгледіла якусь калюжку й, напруживши зір, зрозуміла, що то кров. Права рука— лівою вона трималася за поперек— мимоволі потяглась до голови, до того місця, де боліло й пекло. На потилиці волосся зашкарубло, певно ж , від запеченої крови. “Дарма, — приспокоїла себе Маша, — загоїться, я живуча, й не таке витримувала”.

Тихенько нявкнувши, Машка тицьнулася писочком у якусь темну плямку збоку від калюжки крови.“Господи, — вжахнулася Маша, розгледівши те, що лежало долі. — Це ж вона принесла мені, аби підгодувати, припрошує, щоб я з’їла. Хоч сама он яка миршава”.

Миша була ще жива, бо тільки-но Машка відвернулась, як та борзенько шаснула до грубки, намагаючись десь там сховатись. Але кицька вмить накрила її лапою та благально глянула на господиню.“Ні, кицюню моя люба, ні.— Відчуваючи слабість у всьому тілі, Маша ледь не захлинулась од розчулення. — То твої ласощі, а я собі, іще трохи полежу, знайду щось інше. Мо’, навіть і грубку напалю, гляди, зварю й чогось гаряченького. Ще ж онно кілька дровинок лежить... ”

Не зачинивши щільно кватирку в кухні-льодовні, аби Машка могла вільно вилазити й улазити, Маша сяк-так додибала до постелі й лягла. Знову вкрилась ковдрою та кожушиною, врешті трохи зігрілася. Сподівалась поспати, та хоч як стуляла повіки, сон не йшов. Слабкість поступово минала, але розбита голова боліла. Маша якось одразу згадала— не згадала, а мовби увіч побачила, яскраво й чітко, неначе то було не вві сні, не в маренні, як вона ширяє попід стелею, як розмовляє з Іваном. “Боже мій, невже це було насправді?..”

Маша над силу обернула голову до ікони, випростала з- під ковдри руку, тричі перехрестилась.

І знову всоте, а може, й утисячне перед очима почало виникати вже з реального, самою пережитого, пропущеного через серце й нерви. Ниточка за ниточкою, все від початку, вона стала розплутувати вузли й вузлики свого життя, яких нав’язалося ой як багато. Особливо за останні десять років, коли ще жив Іван, був разом з нею син, не зовсім збезлюдніло селище. Хто знає, може, і їхнє життя пішло б на краще, може, й було б усе добре, якби не сколотилася ця ворожнеча. Ні, не тільки в їхній родині. Здається, ввесь світ ошалів, перевернувся догори ногами, замість того щоб існувати, як споконвіку було, здобувати хліб і часом до хліба, люди почали перемовлятися, шукати якісь джерела, доводити щось один одному. В селище раз по раз наїжджали якісь чужі люди, чисті й гарно вдягнуті, як у місті. Правда, до міських їх важко було віднести, бо розмовляли вони, коли разом з односельцями збиралися біля крамниці, “місцевою мовою, роздавали якісь папери, часом, газети або тонюсінькі книжечки.

Від них, чистесеньких балакунів, і пішло, вважай, найбільше лихо. Щось таке вони посіяли, щось скаламутилось, завихрилось усе навколо. Тепер уже й свої, насамперед молоді, в яких материне молоко на губах не висохло, почали гиркатись із дорослими, доводити, що й те в їхньому житті не так, і це теж не так. Після їхньої давньої злагоди та вічного страху перед начальниками й начальничками вони забули, що й самі люди, а не якесь бидло. Й живуть вони чи не найгірш у світі... Господи! Чого тільки не теревенили! Баби, а їх у селищі було набагато більше, ніж інших мешканців, нутром відчувши загрозу їхньому тихому існуванню, висміювали вигадки своїх вискочок-шмаркачів і на знак доказу ледь не за комір тягли послухати, що кажуть по радіо чи по телеку.

Телеків, правда, в селищі було мов кіт наплакав, та й ті світилися тьмяно, наче крізь туман. Але все-таки... Ось відти, з тих екранів, коли говорили, то ніби по душі маслом мазали. Особливо старався їхній найперший захисник, кожне слово якого вони, баби, зібравшись разом, смакували ніби найкращий ласунок. За нього вони пішли б голосувати хоч удесяте, хоч усоте. Але ворожнеча, що зависла над селищем, раптом виявилась зовсім несподіваним чином.

Якось кілька жінок, серед них і вона, Маша, зібралися в Акуліни, бо знову мав виступати він; сиділи собі тихенько гомоніли, святої хвилини чекаючи, й ось тут трапилося те, чого вони ну ніяк не могли передбачити. Щойно на екрані з’явилася така улюблена для них постать і палко почала вихваляти те, що саме зробила, а потім зневажати своїх невдатних помічників, у хату з лісу, із сокирою в руках увійшов Хвьодар, господар, і відразу, ще з порога, попросив їсти.

— Ой, матінко, я ж нічого не зготувала, — сплеснула руками Акуліна. — Та й ти сам не великий пан, можеш кілька картоплин зварити. Онно бачиш, ми дивимось...

Хвьодар, темний від заросту на обличчі і якийсь вельми змарнілий, люто блиснув очима й із сокирою кинувся до телека, з усього маху, не довго думавши, гепнув по екрані. Шкло дзенькнуло, розлетілося на дрібні скалки, засипало підлогу, потрапило на ноги і на подоли жінок. Викрикнувши від страху, жінки притьмом кинулись на двір, подалі від лиха. Збіліла як полотно, вибігла за ними й Акуліна.

— Господи! — лементувала вона на всю вулицю. — Вбивця проклятий! Тепер же затузають, я певна, декому доведуть, що він наробив.

Хоч як просила Акуліна жінок нікому нічого не казати, вихватку Хвьодара смакували повсюдно вже наступного дня. Одні реготали, надриваючи животи, інші хапалися за кілки, щось доводячи одне одному, треті, обережніші, крутили пальцями коло скроні й боязко озиралися на всі боки.

Сам Хвьодар якось усамітнився, принишк, не показуючись нікому на очі. Казали, перестав і їсти та пити, зачинившись у давно порожньому хліві, щось бурмотів собі під ніс, часом кашляв, нікого не пускав усередину, навіть жінку, яка силкувалася змусити його взяти хоч що-небудь попоїсти.

Чого Акуліна боялась, те й сталося. На четвертий чи п’ятий день до них у двір зайшли, покинувши легковик у завулку, якісь двоє в цивільному. З ними також міліціонер, теж зовсім незнайомий. Делікатно постукавши в двері, вони спитали, де господар. Приховувати, видумляти, ніби нічого не знає, Акуліні не випадало, Вона була переконана: приїжджі, коли вона не скаже, одразу ж кинуться до хліва, почнуть ламати двері. Їм же, певна річ, усе відомо, вони все бачать наскрізь.

Не опирався, ніби очікував собі кари, й сам Хвьодар. Почувши у двері сильний тупіт, він не поліз на горище, не став занурюватись у спорохнявілу позаторішню солому, як робив спочатку, коли Акуліна, не відаючи, де чоловік, шукала його всюди, неодноразово зазирала й у хлів (тоді Хвьодар ще не придумав завалу зсередини). Зараз він, ще більше зарослий і зчорнілий, наче циган, тільки з побряклими, якимись уже аж надто невиразними очима, вийшов назустріч чужакам, покірно поплентав за ними до машини.

Хід Машиних думок перебила кішка, яка скочила на край постелі й почала шукати, де погрітися. “Змерзла, бідненька, — схопилась Маша. — Мала б одразу покликати тебе до себе. Але ж я сама не пам’ятаю, як дісталася до ліжка, як лягала”. Одкинувши край ковдри, вільною рукою вона вхопила, пригорнула кішку до себе, притягла ближче до грудей. Гладячи її, знову зі скрухою зазначила, яка ж Машка змарніла, не та, що була два тижні тому. “Де ж ти поневірялась, бідненька? — перебирала вона поріділу шерсть своєї улюблениці. — Думала, що я вже конаю й краще не бачити мою неміч. Бо чим ти могла допомогти? Але ж мишку таки принесла. Чи ж з’їла сама хоч одненьку?”

Маша повернула голову, зиркнула на підлогу біля грубки й нічого там не вгледіла. Крізь шибки вікон сіялося ще скупе світло. Втім, воно дозволяло розгледітися по хаті, що надбано за довгі роки, з чим зрослась, до чого призвичаїлася. Саморобний стіл неподалік від божниці, засланий поруділим від пилу й давности обрусом, на нім три горщики алое, з м’якоти якого часом робила на меду, коли випадало купити яку склянку, ліки; два віденських стільці, приставлені до столу видіннями під обрус; між двох вікон — комода з шухлядками для дріб’язку, а внизу — й для білизни. Вгорі комоди за склом — різні келишки й тарілки, деякі з них навіть у яскраві троянди та інші квіти гоже розмальовані. Ці тарілки Маша особливо доглядала й берегла, сама у важливі свята, навіть на Великдень не користувалась, ані синові та чоловікові, коли жили під одним дахом, не дозволяла брати в руки. “Дурна була, думалося, найкраще — попереду, й тоді... А бач, як усе прахом пішло...”

Сльози, рясні й пекучі, засліпили її, й вона обережно відвернулася до стіни, переклавши на нове місце й кішку. Та, геть замурзана, спала, навіть, здається, тихенько похропувала. Хай відіспиться, може, більше не піде з дому. Але ж їстиме що?” — кольнула думка. Самій як не сутужно доводилось, як не гула гудом голова, спати більше не довелось. Стерши долонею сльози, вирішила все-таки підвестись. Треба протопити грубку, трошки зігріти хату, бо й вода у відрі може замерзнути, якщо вже не замерзла. Врешті, зварити кілька картоплин, бодай юшки з вівсянкою. Може ж, полізе в рот. Не полізе, то хоч примусити себе треба.

Так розмірковуючи, Маша витягла з-під подушки бурки, намацала теплу шматину... Надворі було вже досить видно й, відчувалося, — пом’якшало, бо шибки, ще вчора вкриті морозяним візерунком, зараз обчистилися, стало видно все на подвір’ї й на вулиці. Гілля клена біля хвіртки — ані шелесть, отже вітру немає й можна б згодом, коли краще почуватиметься, спробувати дочалапати до Акуліни. Може ж, її вже виписали з лікарні, привезли, може ж, трохи підлікували. Ой, не приведи Господи, здобути собі таку хворобу! А все через її чоловіка, Хвьодара, царство йому небесне.

Хвьодар, після того як його забрали невідомі у цивільному, прийшов додому місяців за два. Прийшов лагідний, усміхнений, навіть поповнілий з виду, гладенько поголений, чого з ним майже ніколи не було. Приніс замість побитого якійсь інший, менший телевізор, у якім, хоча скільки Акуліна заглядала, не знайшла жодної ручки, ні кнопки, ані якогось перемикача. Подумала спочатку, що то якась блискуча, зі склом, дитяча забавка, звичайна скринька, в яку напхали чогось важкого. Але ж ні. Щойно Хвьодар устромив цю штуковину в розетку, як одразу вона заговорила на всю хату й засвітилася. Та так яскраво, так виразно, ну геть тобі сидить жива людина, дивиться тобі в очі й говорить: “Намотуй собі на вус і запам’ятовуй, гляди мені...”

Хвьодар тепер цілісінькі дні й до глибокої ночі просиджував біля скриньки, слухав, що кажуть звідти розумні люди, часто цикав на жінку, коли вона недоречно вставляла свої зауваження.

Ніщо, здається, не передрікало біди. Одного разу Акуліна, отримуючи свою пенсію (чоловікові ще два роки слід було чекати такої лафи), пішла у Праснаки, де було правління колгоспу, аби купити якоїсь крупи, соли, сірників, булку чи дві, якщо підвезуть хліба, можливо, якихось дешевих оселедців. На багато вона не розраховувала, бо пенсії тієї наче кіт наплакав, а треба ж її протягти якомога довше, щоб потім не класти зуби на полицю. Вісім кілометрів туди та назад забрали чимало часу й сил, тож Акуліна, як пішла перед обідом, повернулася тільки в присмерках.

На ґанку через вікно побачила мерехтіння екрана, а от самого Хвьодара на стільці щось не вгледіла. Не було чоловіка і в хаті. Думаючи, що той побіг куди-небудь, розпаковувала клунки сама. Геть натомлена, сіла на ослінчику біля телевізора й не помітила як задрімала. Прохопилася, коли ніби щось штурхонуло її в плече. Екран ясно світився, виступав найулюбленіший для неї промовець. Слухати б його та й слухати. Але брав уже деякий неспокій за Хвьодара. Де й що могло статися з чоловіком, що так довго не повертається? Якби куди поперся, то, безперечно, висмикнув би з розетки шнур. ні, попертися проти ночі Хвьодар нікуди не міг, бо, окрім Маші та глухого діда Силивона, який доживав свій вік за чотири хати звідтіля, в селищі нікого не лишилось. Одні, і їх найбільше, віддали Богові душу, інших позабирали в місто діти, і покинуте житло із забитими навхрест вікнами й дверима, на переконання багатьох мимовільних очевидців, гнило й розсипалось, на вгородах буйно розкошували тільки лопухи та кропива.

Акуліна побігла до Маші, коли та, стоячи навколішки й запаливши свічку, молилася перед божницею.

— Мій бува не заходив? — з порога кухні гукнула Акуліна. — Оце бігаю, шукаю свого волоцюгу.

Маша тоді, пам’ятає, аж визвірилася на сусідку:

— Авжеж, під подолом у мене сидить і не хоче вилазити. Потрібен мені твій чоловік, як собаці п’ята нога. Своїм натішилась по саму зав’язку. П’ятнадцять років, день і ніч жлуктив, себе труїв і мені життя калічив... Але хай йому Бог суддею буде. Сьогодні вже роковини, як згорів, захлинувся в тім вині, думав, що все переп’є...

Вона гірко заплакала, й Акуліні нічого не залишилося, як чимшвидше податися на вулицю. Але хвилин за п’ятнадцять звідти, з-під її хати, почувся, навіть через зачинені вікна й двері, глухий, жахливий крик. Маша босоніж і напіврозхристана кинулась на подвір’я, прислухалась і, впізнавши, що це голосить Акуліна, побігла до неї.

... Хвьодара, вже закляклого, вони вдвох ледве визволили з мотузяного зашморга в хліві, так-сяк затягли в хату й поклали долі під телевізором. Телевізор був не вимкнений, не до нього було. Там на екрані хтось щось бубонів, потім співали пісні й стрибали, але ні Акуліна, ні Маша, розгублені і вбиті горем, не здогадалися перепинити такі недоречні веселощі.

Поховати Хвьодара (і як тільки дізналися?) приїхали на другий день ті самі в цивільному. Вони ж привезли труну й вінок, звідкись дістали двох доходяг викопати на кладовищі яму. Провожатих, окрім Маші, Силивона (його на “Запорожці” возив Славик, який саме того дня приїхав з райцентру навідати діда), більше нікого не було. Акуліна, а з нею й Маша трохи затрималися, щоб укинути належну грудку землі, разом трохи поплакали, коли ж нарешті повернулися в Акулінину хату і роздивились, побачили, що телевізора нема. Обдивилися всі кутки й закутки, Акуліна навіть пішла до Славика спитати, чи не бачив він кого чужого, хто міг заблукати в селище й спокуситися чужим добром. Славик спочатку зніяковів, потім розізлившись, повів Акуліну до “Запорожця”, відчинив дверцята машини, показав, що всередині вона порожня, перевернув усе догори дном і в багажнику.

— Славику, та я ж зовсім і не подумала на тебе, — виправдувалась Акуліна. — Я тільки спитала, чи не бачив ти кого.

Славик, ні слова не сказавши, тільки збігав до хати, видно, щось буркнув дідові, а повернувшись, сів у машину, з усієї сили натиснув на газ і погнав на велику дорогу. Акуліна спробувала поговорити із Силивоном, ще раз виправдатись, але, збагнувши, що глухому все одно нічого не доведеш, подалась до хати. Загадку втрати вона ще довго смакувала з Машею, коли вони відвідували одна одну.

— А як же ж добре показував, — казала Акуліна. — Куди ж без нього. Хоч би старий відремонтувати, але хто візьметься? Там же все нутро потрощене...

Обом жінкам зараз дуже бракувало, хай навіть з телескриньки, свіжого голосу. Радіо давно вже не працювало, одна лишень була втіха — телевізор. З ним чи так чи сяк, але схиляло навіть до їжі, якось і незгоди забувалися... І ось нб тобі — маєш...

Скоро, правда, й той украдений телевізор не знадобився б. Електрики, полічивши, що сільце зовсім збезлюдніло, що там по хатах немає живої душі, обрізали дроти, які знадобилися їм десь в іншому місці. Маша з Акуліною (Силивон від немочі не зміг) пішли одразу в Праснаки до голови сільради Каробки, щоб поскаржитись на несправедливість. Каробка, побачивши жінок, перестав перекладати якісь папірці, вислухав їх і чи то в жарт, а чи всерйоз здивувався:

— Так ви ж іще... Ого!.. Й пенсію, мабуть, одержуєте?

— І пенсію одержуєм, — з викликом сказала Маша. — Нас президент наш не кривдить, ми його... Може, комусь це муляє, та ми ще живемо. Але як же без світла?

— Розберемося, — чогось трохи сполохався Каробка. Однак уже за хвилину, опікши поглядом Машу, сам пішов у наступ:

— За синка тобі б дулю з маком треба дати. Думаєш, не знаю, що він там у Мінську з іншими витворяє, на що заміряється? Владу їм, бачте, поміняти треба, на Самого брешуть. Але руки їм укоротять, ще й як укоротять. По самісінькі лікті.

Маша аж ніяк не чекала такого удару. Внутрішньо жахнулася, хапала ротом повітря, не в змозі вимовити бодай слово у відповідь. Та й що вона могла вимовити? Волю сльозам вона знову дала вже вдома. Акуліна, коли верталися з сільради, кликала до себе, аби обміркувати, що робити далі, може, навіть написати листа президентові. Він швидко, як почитає, наведе порядок, цих паразитів, що тільки й уміють перекладати папірці, виведе на чисту воду. Маша, однак, пославшись на те, що в неї розболілась голова і їй треба полежати, ухилилася від сусідчиних запросин. Той вечір аж за північ вона простояла навколішки перед іконою, розпитувала в Матері Божої, як жити самотньою, що буде із сином. Питала й не знаходила відповіді. На частини краяла серце кривда Льошчина, що так одбився від рук, що він гине, скалічив життя й своє, і її, виставивши матір на сором. А хлопець, тим часом, не дурний, здається, шанобливий, завжди, коли приїжджав, пригортав її до себе, батька шанував, привозив гостинці й гроші давав, як траплялась нагода. Маша пишалася, що син її не п’є, має пристойний вигляд, не бридкословить, як інші в їхньому заводському цеху. Працює старанно, вибився в майстри. Та хто ж і таких тримати довго буде, коли проти влади бунтують, та ще й на вулиці виходять? Боже милосердий, що ж це діється в світі, чого ліпшого шукають люди? Є хліб і до хліба, не стріляють, дають роботу, так ні ж, мало, хочуть ще якогось лиха. Скільки Маша себе пам’ятає, як навчали дорослі, навчала рідна мати, саме життя навчало; хочеш що-небудь мати, терпи, хоч як би було часом кривдно й гірко, світ не переіначиш, не переробиш на свій копил. Он скільки років терпіла свого п’яницю, рвала в колгоспі жили й за себе, й за нього. А він, коли заливав очі, плів абищо, ганив порядки, бубонів і бубонів доти, доки звалювався де-небудь і засинав...

Його, Івана, вже нема. Висушила по нім сльози свої. А от за Льошку болить, потерпає душа. Невже ж у батька вдався? Ні, Льошка не такий. Він був не схильний до тієї гидоти, отрути тієї, яку люди й самі женуть і від якої полиці крамниць угинаються. Та й що розповідати про себе, про своє життя-буття. Не відала Маша, й чим живе, що в нього на думці, чим може похвалитись. Вона не раз підступалася з розпитами, чи має він дівчину, чи скоро одружиться. Там же, в місті, добра цього хоч греблю гати. Всі позбігалися туди, всі дірки позатикали. Але Льошка ухилявся від цих захмелілих і розвеселених. Потім чомусь занурювався в себе, хмурнів. А коли Маша, стривожена, питала, чи не має він якої недуги, чи не хибує здоров’я, син пригортав її до себе, цілував і заспокоював: “Буде тобі й невістка, мамо, буде. Ще порадієш. А тим часом...” Що означало “А тим часом” не пояснював, і Маша не докучала розпитуванням. А невістки їй ой як жадалося. Жадалося й онучечку чи онука мати, та ще й не одного-одненького. Це лише в неї так сталося, що вона тільки одного народила. Боялась Івана. Навіть тоді, коли він ще так бридко, до безтями не напивався.

Почалося ж усе з того заробітчанства, на яке його підбив Силивонів онук Славик. Удвох вони підрядилися в якомусь далекому містечку — Маша й не чула про таке — вилити зі шлаку стіни будинку, а якщо господарі довірять, то звести й крокви, і все інше зробити. Іван тоді покинув ферму, де значився фуражиром, упакував у сумку все потрібне з одягу, взяв ледь не всі тяжкою працею зібрані гроші, прихопив чверть сала, кілька цибулин і попрощався з нею та з малим ще тоді сином.

Маша нутром відчувала, що не слід відпускати мужика далеко від себе, що гонитва за довгим карбованцем не закінчиться добром. Так воно й сталося. Спочатку Іван регулярно по суботах діставався попутними машинами додому, й коли ще не було пізно, вони разом вечеряли, Іван те-се розповідав про зроблене, про господарів, потім, позіхаючи, не спитавши навіть, як там у Льошки — хлопець щойно пішов до дитсадка — падав у ліжко й засинав.

Маші хотілося чоловічої ласки, ніжності, ще молода кров кипіла в жилах, однак чіплятися до стомленого чоловіка ні в якому разі не випадало.

Тривало так місяців зо два. А потім, як настав час привезти хоч якісь гроші за зароблене, по Іванові й слід запав. Не з’явився він найближчої суботи, ані наступної, ані третьої. Не знаючи, що й думати, Маша кілька разів ходила до Силивона, мо’, той що скаже про свого онука, адже разом з Іваном роблять, і чи бував Славик коли в діда. Силивон (може, що й знав) одводив очі, смалив, кашляючи, самосад, од відповіді ж ухилявся. Коли Маша якось більш наполегливо приперла його до стінки, буркнув незрозуміле: “Знайшов чобіт пару”. І все, ані слова про Славика, ані слова про Івана.

Про чоловіка розповіла товаришка по фермі, теж доярка, Каця Мельникава. Якось у понеділок, коли подоїла корів і вигнала їх на пашу, Каця відвела Машу набік, гнівно просичала, щоб не чули інші зацікавлені вуха:

— А твій, ну... злигався з якоюсь кралею. Була я вчора в райцентрі на ярмарку, сама бачила, побожитись готова. Ого як вигладився, прифорсився, хвіст розпустив. Тьху, аж гидко дивитися було. А краля старіша за твого й уся розмальована, п’явкою вчепилася йому підручки, й так разом ходили, щось винюхували. Мене він не помітив, а коли б стрілися віч-на-віч, ось Господь, плюнула їм під ноги або й у вічі.

Маша аж спалахнула. Серце в грудях закалатало, ладне розірватись на кавалки. Але вона змогла взяти себе в руки, при жінках не розпускати нерви. Проте вдома не знаходила собі місця. Льошка, прийшовши з дитсадка, все допитувався, чого мамка плаче, чи не бригадир нагримав, що часто траплялося, коли той ще зранку втрачав міру й потім гайсав селищем, не знаючи, до кого як причепитись. Маша, пригорнувши сина до себе, гладила його шовкову голівку й казала:

— Та ні, синочку, ні. Це просто якась туга найшла. Ти не хвилюйся. Ось попоїж тепленького, зараз із печі дістану, і піди погуляй, поки сідати за уроки. Вона не хотіла тривожити сина, а коли той знову спитає, чому татко так довго не приходить із заробітків, видумати, що в них там із Славиком запарка, господарі просять, щоб і в недільку попрацювали.

За півроку, була вже пізнувата осінь, Іван з’явився додому. підібравши такий слушний момент, коли Льошка був у школі, а Маша пішла у Праснаки в контору, щоб випросити якийсь аванс і щонайнеобхідніше купити з їжі й для сина, й для себе, бо все позакінчувалось і в комірчині, й на полицях, сама лише картопля та буряки з городу й залишились. Хропів Іван у ліжку, в брудному одязі, навіть не знявши кирзові чоботи, так само брудні й чимось заляпані. Обличчя його було озлоблено-червоне, а з рота смерділо сивушним перегаром. “Господи — жахнулася Маша, не відаючи, радіти чи сумувати з нагоди з’явлення чоловіка. — За що ж мене така доленька напіткала?”

Зараз, пригадуючи все те минуле, Маша дивувалась, як вона не зламалася сама, як витримала, спромоглася вигодувати сина й по-людськи спрямувати на навчання далі, в той їхній технікум, у самісінький Мінськ. Якби ж відала тоді, що на нього там чекає, то охочіше вмовляла б сина залишитися вдома, вивчитись на шофера, а то й на тракториста. Тоді й голова не пухла б від думок. І помирати не довелося б ось так, у холоді й самотині.

Холод і справді колючими крижинками сковував її худе посиніле тіло, й вона якомога швидше натягала на себе вовняний светр і шкарпетки, які вже прошморгалися в носках і п’ятах, але бурки все ж добре гріли. На светр натягла кожуха, а голову справно обмотала хусткою, з якою не розлучалась ані вдень, ані вночі.

Піднятись у всій цій амуніції й спочатку хоч трохи почалапати по хаті, поки звикнуть ноги, поки голова перестане крутитись, було непросто, й Маша пошкодувала, що вчасно не запаслася якою-небудь горіховою палицею, щоб спиратись на неї. Вона сама собі дивувалася, як це опівночі, коли почула шкрябання Машки, змогла дотюпати до дверей, упустити кішку. Й несподівано отримала відплату за таку необачність.

Вона дотяглася рукою до потилиці, де ще пекло, й пальці намацали чималу гулю. “Нічого собі, — вжахнулася Маша. — Не диво, що крови стільки, не диво, що душа ледь не вийшла з п’ят. І все ж Маша була задоволена, що змогла впустити Машку. “О, спить собі, встромивши у подушку мордочку, не чує навіть, що господиня стомилася. Спи-спи...”

Маші нестерпно хотілося підборіддям торкнутися її мордочки, почухати за вушками, а може, й поцілувати, як неодноразово те робила, але зараз вона берегла сон своєї пестунки. “Спи-спи , — все не могла вона бодай на крок відступитись од ліжка, відвести кудись убік погляд. Ми з тобою ще...”

Знову вже вкотре згадалося, як в один з приїздів Льошка зайшов у хату (відбувалося це пізно ввечері, Іван знову, ніби вивалявшись у болоті зі своїми приятелями, хропів на тапчані, а вона, Маша, ладналася зварити на ранок бульбу) й з вічним своїм м’ятим-перем’ятим портфелем, у якім привозив гостинці та продукти, поставив на стіл сплетений з лози якийсь кошик зі щільною накривкою.

— Ось, мамо, — син поцілував її у щічку й сяючими очима кивнув на кошик, — підмогу тобі привіз, живу, веселу. Будеш мати втіху. Як же в селі без цього?!

У кошику щось ворухнулося, й Маша ледь не зомліла. Їй здалось, що там усередині якась морська свинка (таку вона бачила на базарі в одного закликача) і вона ніколи не звикне до її присутності в хаті. Кошик ворухнувся, потім ще і ще, готовий, здається, ось-ось упасти, і Льошка змушений був трохи підняти накривку. З’явилася мордочка з великими, як сливи, лякливими очима, зиркнула навколо й негайно шаснула на стіл, а потім і зі столу. “О Боже мій, — і зраділа Маша, що ніяка не свинка, й водночас, розгублена, вигукнула: — Це ж кицька, і гарна кицька, та й молоденька до того ж”. Відтоді Машка (так назвав її син) ось уже, здається, десятий рік була для Маші більш аніж тваринкою, яка повинна ловити не тільки мишей, а й щурів (багато котів самі боялися цієї гидоти), але хоч трошки й прикрашати її непривітне життя, прикрашати самотність. Слава Богу, що вона не подавалась у гулянки, як це буває з іншими котами та кицьками, бо Льошка, сам казав, зробив їй у місті якусь операцію, й Маша була спокійна, коли кицька куди бігала. бувало, зникала на добу, а то й надовше. Але завжди верталася, винувато лащилась, а вночі лізла під ковдру і, тулячись до господині, тихо муркотіла й засинала. Це були найщасливіші хвилини й для Маші, бо тепло й щира довірливість невинної істоти розм’якшували душу, не давали їй загрубіти. А от Івана, коли був ще живий, Машка боялась як вогню. Й варто було тому з’явитися на порозі, як вона притьмом кидалась чи то в кватирку, коли була відчинена, чи у підпіччя. Й там сиділа, доки відчувала, що господар спить як непритомний. У рідкісні хвилини тверезости й просвітлення Іван сам тягся до кішки, хотів узяти на руки, погладити, але та й близько не підпускала до себе.

— Ач, падло, не визнає хазяїна, — бурчав Іван і знову починав збиратися до своїх чаркувальників.

— Не був би падлом хазяїн, то й визнала б, — утручалася Маша. — Та від тебе, коли тобі й не дістанеться чого випити, все одно за верству смердить.

Плюнувши, чоловік виходив, і Маша навіть не намагалася його спинити.

Розвиднілося, так, що стало видно по кутках уздовж грубки й за нею, а за вікном взагалі вже розкошував ранок. Крізь подвійні рами чутно було цвірінькання горобців, а на стовпчику паркана дерла горлянку ворона. “Добре, що снігу не накидало, — відзначила подумки Маша. — Напровесні Бог часто горища обмітає”. Вона дотяглася до щітки, якою мила підлогу, й, спираючись на неї, випросталася, потім зробила крок, за ним другий. Прислухалася до серця. Здається, терпить, не бунтує, як було останніми днями. Певно, і йому, бідолашному, треба хоч трохи збадьоритись, інакше зовсім охляне, перестане гнати кров.

Біля грубки Маша сіла на табуретку й почала робити звичне: спочатку вим’яла в руках кулю зі шматка якоїсь старої обгортки, поклала на решітку, зверхи кинула кілька сухих трісок, потім з допомогою держака відсунула заслінку. Можна було підпалювати, а, як розгориться, потроху класти на вогонь дрівця. Маша вже вкотре похвалила себе, що доки не кинула її слабкість у ліжко, докіль не припекло до нестями в грудях, змоглась наносити в хату чимало дровець, розпалок, а у відрах наставити води. Бульби теж унесла цілий кошик, щоб за кожним разом не лізти до льоху.

Дрова бадьоро бралися вогнем, потріскували, й це надавало бадьорости. Треба було ставити варити бульбу, й Маша, згадавши, що банячок же там за дверима, на кухні, вирішила (тепер уже з допомогою табуретки) податись туди, глянути, що там і як.

Холод, до якого вона вже нібито й звикла, тут відчувався особливо. Через розчинену навстіж кватирку вдирався хоч і не морозяний, але пругкий і досить вологий вітер. Затримуватись довго на кухні не випадало, й Маша, відібравши потрібний посуд, поклигала з допомогою табуретки назад. Втім, щось побачене на столі спинило її. Придивившись уважно, пізнала кільце магазинної копченої ковбаси. “Звідки це добро? — не могла второпати спочатку. Потім наче обпекло: — Тож, певно, Машка десь украла, притягла мені, коли я лежала в запамороченні. Може, й дряпалася тоді в двері, а я й не чула. Опісля мишку, ось, уполювала, думала, мені краще догодити... Ой, Господи!”

Вона взяла ковбасу в руки, обтерла від снігу. Кільце було майже скрізь ціле, тільки в одному місці видно було дірочки від зубів. Мабуть, як Машка тягла здобич додому, як стрибала у кватирку. Ковбасу, вже біля грубки, Маша оглянула ще раз. Навіть понюхала. Чи не зіпсована яка, може, хтось викинув. Ні, пахло копченим, та й шкурка вилискувала, викликаючи довіру й апетит.

Вони, як зварилася картопля, снідали вже разом. Маша ледве розтормошила свою улюбленицю, так солодко спала.

— Ти де це, злодійко, шастала, наробила людям шкоди? — посоромлювала Маша кицьку. — Невже доп’яла аж у крамниці в Праснаках? І як стягла? А коли б помітили, напевно ж забили б. Що з такою злодійкою мали б робити?

Машка, така паскудниця, слухала й навіть вухом не вела. Вплітала на повний рот шматочки ковбаси, які різала й кидала їй на підлогу господиня, і, здається, була від щастя на сьомому небі. Маші теж, як зігрілася від вогню, а до того ж трохи з’їла гарячої бульби вприкуску з ковбасою (давно такого смакоття не відчувала), стало добре. Вже хотіла щось робити, якось ворушитись. Обмірковувала, як знову з-під повітки натягати в хату дров про запас. Води ще вистачить, он два відра майже повні стоять, і, дякувати Богу, не замерзли. Все інше також поки що є: кошіль картоплі, шмат сала, сірники, сіль. Що ще треба? Вважай, і все. Хліба ось немаєчки, але в неї повна торбинка сухарів. З осени ще ніби відчувала, що зляже, що притисне неміч, і насушила.

На вулицю, по дрова, знову пішла з табуреткою — на ноги надії було мало, а з табуреткою — нічого собі, ввесь час обома руками, трохи переставляй її перед собою, так і до Акуліни можна доклигати. А що? Ось як натягає дров, піде, хоч би скільки це часу забрало. А куди поспішати? Мабуть, небораку досі випустили з лікарні й додому привезли. Її вже й так немає два місяці. Хто ж триматиме довше? Тут одне — або додому, або в домовину. Іншого шляху нема. Але ж якби померла де, то, певно, привезли б на кладовище, поклали б якщо не поруч з чоловіком, то десь неподалік. Ні, такого не могло бути, бо по-сусідськи вона, Маша, хоч би як сама хворіла, все одно довідалася б. У глухому, обезлюдненому селищі будь-який рух, будь-який гук не залишиться без уваги.

Акуліна й справді була вдома, розпалювала піч. Побачивши розчепірену, з табуреткою поперед себе Машу, спочатку розсміялася, потім гірко заплакала.

— Моя ж ти, сусідочко, до чого ж ми дожилися? Тільки небо кіптюжимо. А мене лиш учора по обіді привезли з району, кинули в цю холодильню. Й увечері допізна палила, і зараз, бач, палю. Думала зразу ж тебе одвідати, чи жива-здорова хоч. А ти, бач, перша...

Вони говорили й не могли наговоритися. Спочатку сповідалась Акуліна:

— Мене трохи підремонтували, хоч і пенсію всю на ліки віддала. Багатьох же таблеток у лікарні не було. Та й на шоколадки скільки пішло, щоб усім там догодити. Але якби тоді, після Коляди, не прийшла поштарка Зося, не принесла гроші і щоб не викликала тую швидку допомогу, то чи жила б я вже?

— Нічого, завтра чи післязавтра знову буде пенсія, — нагадала Маша. — А тут і весна, бач, проситься на поріг.

Про сина Акуліна анічогісінько не спитала: чи забулася, чи навмисне не схотіла. Ну й нехай. Може, так і краще. Вона ж, напевно, засуджує Льошку, знає, що хлопець сидить у якімсь сізо за залізними ґратами. Хіба таке сховаєш від кого? Навіть, розповідав якось Силивонів Славик, у мінській газеті було написано про бунтарів, які виробляли проти влади різні паскудства, щось там на головній вулиці вигукували, піднімали вгору якісь свої прапори. Ну й порозганяли їх, багатьом полічили ребра. А деяких, у тому числі й Льошку, в тюрму впекли. Ніби за опір міліціонерам. Ось тобі й волі, ось тобі й праця. Тепер же, певно, й з роботи виженуть, коли вийде з тюрми.

Пекло й гнітило Маші душу від журби й туги. Не вберегла сина, і в тім її великий гріх. Ще у свій останній приїзд Льошка, як здавалось Маші, був невтямний, щось муляло йому. Пригадалося, як він буднього дня, з’явившись у селищі й не заставши матір удома, не знайшовши і ключа від замка, зазирнув до сусідки. Тоді в Акуліни ще була електрика, працював старий телевізор, і заворожені жінки, ойкаючи й хитаючи головами, слухали якогось поважного чоловіка, що розповідав з телеекрана, скільки нас з усіх боків оточує ворогів, які тільки й марять, щоб завоювати нас, зжерти всіх живцем і тільки кісточки виплюнути.

Льошка тоді, забираючи ключа, не стримався й ляпнув:

— Мамо, тітко Акуліно, ну що ж ви таку отруту, таку брехалавку слухаєте. Краще про щось своє погомоніть. Спокійніше спатимете...

Акуліна підібгала губи, нічого не заперечила, але на її обличчі було видно: Льошку вона засуджує. Молоко ще не висохло на губах, а воно вже повчає, що слухати, а що ні. Маша теж не схвалила синове зауваження, тільки хотіла поговорити про це з ним удома, сам на сам. Але не уникнула поговору. Льошка, виявилось, і ночувати не збирався в рідній хаті. Щойно переступили поріг, сказав:

— Мамо, я сьогодні ж і поїду. З Праснаків знайомий хлопець підвезе до станції мотоциклом. Ще буде пізній поїзд, устигну. Мені треба взяти то те, то се своє, що раніше був залишив. Ось трохи грошей привіз, цього разу малувато, скільки дали, то ти вже потерпи. Іншим разом, коли все буде добре, приїду, підкину ще.

— Та що ж це ти, — розгубилася на синове рішення Маша. — Хто ж, на ніч дивлячись, у дорогу збирається? Може ж, уранці краще було б?

— Треба, мамо, треба. — В синовому голосі чулися не знані досі твердість і рішучість.

Це й наполохало Машу:

— Може, в якусь халепу потрапив? Ти скажи матері. Хто ж тобі ще поспівчуває, хто вислухає та порадить?

— Ну що ти, мамо? Все нормально.

Однак Льошка був не зовсім такий, як завжди. Обійнявши, притуливши її до себе, цього разу й цілував її значно щиріше, аніж за інших прощань, і тремтливим голосом сказав щось малозрозуміле чи то собі, чи то їй:

— Боже, що роблять, що чинять з людьми...

... Маша відчувала, ще й як відчувала тоді біду. Льошка не приїхав і за тиждень, ні за місяць. А пізніше все-таки надійшла звістка, що його засудили, кинули за ґрати. Від сорому вона не знаходила собі місця ні в хаті, ні на подвір’ї. До крамниці не ходила, боялася, що їй будуть тицяти в очі, соромити сином. Якщо треба було що купити в Праснаках, просила Акуліну. Кілька місяців сподівалася, що все забудеться. Чи ж мало в світі інших новин, ще тривожніших, навіть страшних?

Ось тоді вона, Маша, якось необачно погодилася разом з Акуліною піти до сільради стосовно електрики... О, краще б ноги повсихали, як було пертися до того Каробки! Ото й отримала, що заслужила. На додаток ще й серцевий напад, хворобу, з якої тільки зараз починає викарабкуватись. А чи викарабкається?

... У хаті, вже як повернулася від Акуліни, було досить тепленько, й Маша пораділа, що змогла так напалити грубку. Прийшла думка сісти за стіл і написати листа, про якого не раз міркувала, але досі ніяк не наважувалася. Ручка ось, і кілька аркушиків паперу є. Тільки сідай та пиши. Слова ж уже давно доспіли в голові, вони як гаряче вугілля пекли душу. Думку написати листа аж на самий верх підкинула Акуліна, коли вертались із сільради. Маша тоді, принижена Каробкою (пам’ятає, все й про кожного пам’ятає!), нічого не сказала сусідці, а вже дома подумала: а що хіба? Тільки вона, Маша, напише не про самі лише стовпи, які забрали разом з дротом і завезли невідомо куди і кому, покинувши їхні з Акуліною, ага, ще й Силивонову хати без світла, але й про своє гірке життя, про роботу в колгоспі з ранку до ночі, від чого ось руки й спина ще й досі, хоча вона вже п’ять років на пенсії, болять, крутять нестерпно. Він же, найбільший начальник, зрозуміє її, хай тільки прочитає, сам же колись був селянином. Але про себе — то вже таке, а ось про сина... Йому ще жити та й жити, в не в тюрмі гнити замолоду. Звісно, він там дещо вчинив, може, що й сказав здуру зайве. Тільки це не зі зла, він взагалі добрий і лагідний. Кому ж, як не матері, знати про те... Ще вона розкаже, що лишилася сама-саменька, без сина, без його допомоги їй ніяк не можна. Тож хай розумні й добрі начальники зважать на її немічність, накажуть випустити Льошку з-за ґрат. А вже вона йому, тільки-но прискочить додому, всипле так, щоб десятому приказував.

Хвилюючися, боючись розгубити головні слова, стерти з пам’яти всі докази й доводи, Маша сіла за стіл, узяла ручку, підсунула близенько до себе чистий аркуш паперу.

... Коли, постукавши раз-другий у двері й не дочекавшись відповіди, поштарка зайшла в хату, щоб віддати Маші пенсію за останній місяць, вона побачила господиню, голова якої якось незручно лежала на столі, а ліва рука безвільно звисала додолу. “Онно спить! — подумала була Зося. — А онде папір під носом, і ручка. Чи не заповіт писала та й задрімала?” Але насторожувала кішка, яка сиділа біля голови господині й вологими очима позирала на чужу людину, не думаючи втікати.

Зосю, коли вона підійшла ближче, аж струсонуло: господиня була холодна. Розкидане сиве волосся ніби прилипло до паперу. А на обличчі, білім, як сам папір, і в непорушних очах застиг вираз задуми, смирення перед Богом і молитви. Права рука жінки трохи скривила рядок, перо недоладно встромилось у виведені незугарним почерком три слова, одне з яких було недописане: “Любий наш прези...”

Переполохана Зося притьмом кинулася з хати й, не зупиняючись, без перепочинку бігла аж до сільради...