Мiй ІДЕАЛ ПИСЬМЕННИКА – О”ГЕНРІ
Розмова з Галиною Грабовською, перекладачкою
Львів’янка Галина Грабовська перекладає з англійської й іспанської мов. Авторка опублікованих у часописах перекладів Хуліо Кортасара, Хав’єра Маріаса та Габріеля Гарсіа Маркеса після закінчення Львівського державного університету працювала вчителем у школі, а у 2000—2003 роках навчалася в Колумбійському національному університеті (м. Богота, Колумбія). Тривалий час мешкала в Колумбії та Чилі. Нещодавно в часописі “Всесвіт” опублікували її переклад останнього роману Габріеля Гарсіа Маркеса “Записник із моїми сумними курвами”.
— Як сталося, що ви почали перекладати латиноамериканську літературу?
— Мушу зізнатися, що майже випадково. Я взагалі фізик за освітою й ніколи не мала наміру займатися чимось схожим, але мені тривалий час довелося подорожувати світами, здебільшого Латинською Америкою. Вивчила мову й вирішила спробувати свої сили.
— А з якою метою подорожували?
— Подорожувала разом із чоловіком, він у мене науковець і шукав роботу в різних країнах Південної Америки. Нарешті знайшов і взяв мене із собою. Для мене праці не знайшлося, тож робила те, що подобається. Зокрема, читала. Я завжди дуже багато читала, це мені подобалося, тому й вирішила взятися ще й за переклад. Спершу ми жили три з половиною роки в Колумбії, потім перебралися до Чилі. Я серйозно вивчала іспанську мову. Почала з творів свого улюбленого письменника Хуліо Кортасара. Переклала цілу книгу його оповідань “Усі вогні — вогонь”, а також тексти з інших його збірок — “Таємна зброя”, “Кінець гри”, “Бестіарій”.
— А романи перекладали, наприклад “Гру в класики”?
— Наразі ще ні. Мені більше до вподоби короткі прозові форми. На мою думку, справжнім лакмусом для письменника є не роман, а оповідання. Якщо автор здатен написати хороше оповідання, то це справжній письменник, якщо ж ні, то такий автор мене не цікавить. Мій ідеал письменника — О’Генрі. Щодо “Гри в класики”, то із задоволенням спробувала б свої сили на цьому романі, він мені дуже подобається, але, не маючи найменшої надії на публікацію, не бачу змісту перекладати такий великий за обсягом твір.
— Де друкували свої переклади?
— Переважно в періодиці. Починала з “Кур’єра Кривбасу”, куди надіслала свої перші спроби. Спочатку вони відреагували здивовано, попросили мене назвати своє дівоче прізвище, бо ніколи не чули про такого перекладача. Згодом почала перекладати оповідання Ґарсіа Маркеса зі збірки “Похорон Великої Мами”. Мені взагалі значно більше подобається пізній Маркес, а не ранні його твори. Особливо збірка “Дванадцять мандрівних оповідань”, зокрема оповідання “Літак сплячої красуні”. Крім відомих у всьому світі авторів, пробувала перекладати й твори менш знаних у нас письменників. Наприклад, Альфредо Брісе Еченіке, якого в нас майже не знають, а в іспаномовному світі це вже класик. Він тривалий час жив у Парижі, тож мене зацікавила саме емігрантська тематика його книги “Сумний путівник Парижа”. Його оповідання я й запропонувала “Всесвіту”, одне з перекладених оповідань опублікували. На замовлення журналу взялася й за Маркеса. Спершу за оповідання “Літак сплячої красуні”, яке тепер лежить у редакційному портфелі. Воно тематично перегукується з опублікованим у “Всесвіті” років десять тому романом Ясунарі Кавабати “Сплячі красуні”. А коли я перекладала це оповідання, Маркес видав свій роман “Записник із моїми сумними курвами”.
— Розкажіть трохи про це.
— Дуже добре пригадую своє перше враження, коли зайшла до центральної книгарні Боготи та побачила виставлені рядком книги, на корінцях яких впадало у вічі непристойне слово “курви”, яке досі бачила хіба що на парканах, але аж ніяк не в книгах. Але коли я розгорнула цю книжечку і побачила епіграф із Ясунарі Кавабати, то зрозуміла: мушу прочитати цю книгу та спробувати перекласти. Книга страшенно сподобалася, вирішила перекласти її, не маючи жодних гарантій, що колись це надрукують. А ще мене розчулило оформлення книги. Текст надруковано дуже великими літерами, ніби для старших людей, які мають проблеми із зором. Тому хоча роман і невеликий за обсягом, у книзі багато сторінок, а точніше 101, деякі рецензії навіть вийшли під назвою “101 сторінка про кохання”.
— Які труднощі були під час перекладу?
— Насамперед важко перекладати мову роману. Багато латиноамериканських та іспанських критиків звертали увагу на архаїчність мови цього твору, його доволі важко читати навіть в оригіналі. Складно було відтворити це в перекладі так, щоб не відлякати читача й уникнути дорікань у тому, що недосконалим є сам переклад. Усе ж таки героєві в тексті 90 років, а Маркес писав, що уважний читач може нарахувати йому і значно більше — навіть 130, тож зрозуміло, що й мова його дещо архаїчна. Крім того, було просто важко знаходити окремі з ужитих у романі висловів, яких немає навіть у найповніших тлумачних словниках іспанської мови. Ще однією трудністю стала українська мова роману. Досі в усіх своїх перекладах я намагалася дотримуватися норм літературної, стандартизованої, позбавленої регіональних відмінностей мови. Щоб це могли без труднощів читати і львів’яни, і харків’яни, й мешканці інших областей України. Але колись одна моя добра знайома, яка читає всі мої переклади і завжди висловлює дуже суттєві критичні зауваження, сказала, що всі письменники в моїх перекладах пишуть однаково. Це мене насторожило, відтак я вирішила спробувати робити мову перекладів більш індивідуальною.
— І як це проявилося в “Записнику з моїми сумними курвами”?
— Власне, з Маркесом мовна ситуація є особливо цікавою, адже він пише дуже специфічною мовою, яку можна назвати колумбійським діалектом. Такою мовою розмовляє і Зів’ялий Пагорок, як називають головного героя роману його учні, що їх він примушує постійно вчити напам’ять поему іспанського барокового поета Родріго Каро, де є рядок: “О горе, Фабліо, де зараз бачиш ти самотності поля й зів’ялі пагорки, була колись Італіка славетна”. І він так замордував учнів цією цитатою, що його почали називати Зів’ялим Пагорком. Так-от, цей герой послуговується не лише антикварними висловами у своїй мові, він ще й дуже прив’язаний до містечка, в якому прожив усе своє життя. Я вирішила зробити його таким собі галичанином, закоріненим у своїй мові та своєму місті. Тому в тексті є дуже багато галицизмів.
— Як сприйняли твір у Латинській Америці?
— Треба визнати, що цей роман належить до тих творів Маркеса, що їх значно краще сприйняли читачі, ніж літературні критики. Рецензії на текст були доволі стриманими, але книгу дуже швидко розкупили, наступні наклади та перевидання виходили вже під рубрикою “Наш бестселер”. Думаю, що читачі, які шукали в цьому тексті знайомого їм Маркеса-революціонера, були розчаровані, натомість захопленими були ті, хто, як і я, побачив у ньому чудово написану історію кохання, висловлену в незвичному ракурсі, від імені 90-річного чоловіка, який не лише уперше в житті побачив у жінці об’єкт еротичного зацікавлення, а відчув до неї не знану раніше гаму почуттів: ніжність, захоплення, зворушення.
— Якою була реакція українських читачів після публікації вашого перекладу у “Всесвіті”?
— Схожими. Шанувальники творчості Маркеса розділилися на тих, кому книга дуже сподобалася, й тих, кого трохи розчарувало нове амплуа письменника. Дехто був здивований, що письменник перейшов на такі надзвичайно інтимні теми. Але було чимало захоплених відгуків. Мене втішило те, що ніхто не згадував переклад, і це, мабуть, добре, бо коли люди звертають увагу на переклад, це означає, що є певна штучність і недоліки самого перекладу.
— Чи намагалися знайти видавця для цього роману?
— Так, я розіслала перший розділ свого перекладу до близько десяти українських видавництв Львова, Києва, Харкова. Але жодне не виявило зацікавлення. Можливо, через те, що авторські права на цей твір занадто дорогі. Сподіваюся, що з часом усе ж знайдеться видавництво, яке зацікавиться цим твором.
