Максим СТРІХА

Григорiй Кочур на сторiнках покажчика

[Григорій Кочур. Бібліогр. покажч. У 2 ч. / Уклад. : Г. Домбровська, З. Домбровська. Наук. ред. , автор передмови Р. Зорівчак. 2-е вид. , доопрац. і допов. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — 264 с. , 32 с. іл. + 496 с. , порт. (Українська бібліографія. Нова серія; Чис. 21).]

 

Розпочинаючи курс з історії українського перекладу, автор цієї рецензії має звичку поставити студентам запитання: а що власне забороняв Емський акт 1876 року? В різних аудиторіях лунає більш-менш та сама відповідь: українську мову.

Ця відповідь — не зовсім правильна. Адже для вживання в громадських установах неозорої імперії Романових цю мову було заборонено й до Емського акта. І в школах, і в судах, і у війську, і в різного рівня й штибу канцеляріях могла звучати лише російська.

А в оригінальних творах красного письменства українська мова (“малоросійське наріччя”!) допускалася й після Емської заборони — лишень із дотриманням “загальноросійського правопису” (так званої “ярижки”, де українські слова писалися через російські “э” та “ы”), та після проходження ускладненої цензурної процедури (дозвіл на кожне “малоруське” оповідання слід було одержувати не в місцевого цензора, а в Головному управлінні в справах друку в Петербурзі).

Що заборонялося абсолютно й беззастережно — це українські книжки навчального й наукового змісту. Й театральні вистави українською мовою. Й будь-які переклади. Тобто все те, що робить наріччя самостійною мовою.

Отже, перефразовуючи відому фразу, можна сміливо стверджувати: переклад в Україні завше був “більше, ніж переклад”. Йшлося-бо не лише про ознайомлення власної читацької громади з набутками світового письменства, а насамперед про ствердження повновартісності своєї літератури, подолання її хуторянства й загумінковості, в певному сенсі — про модерне націєтворення.

Відтак український переклад був постійним об’єктом переслідувань з боку імперської влади — петербурзької (за царату), а згодом — московської (за радянської доби). Його було цілковито заборонено вже згадуваним Емським актом 1876 року (і аж до 1905 року його не стосувалися жодні цензурні послаблення, яких вдалося домогтися щодо оригінального “малоросійського письменства”). Його було фізично нищено у 1930-ті разом із Миколою Зеровим, Михайлом Драй-Хмарою, Валер’яном Підмогильним та іншими чільними представниками покоління “розстріляного відродження”. Його було піддано жорстоким нагінкам за похмурої доби “маланчуківщини”, у 1970-ті — тому, що саме переклад вводив українське слово в російськомовні міста, поза безпечні для режиму рамки “письменницько-колгоспницького” гетто.

Та, попри всі репресії, цей переклад існував — подарувавши українській культурі десятки по-справжньому видатних постатей. Але навіть у цьому сузір’ї яскравих імен по-особливому звучить ім’я Григорія Кочура, уособлюючи блиск і страдництво перекладу останніх десятиліть тоталітарної доби.

Кочур був, без перебільшення, “останнім неокласиком”, прямим продовжувачем традиції свого літературного вчителя Миколи Зерова й старшого товариша Максима Рильського. Його перекладацький доробок (зібраний у фундаментальних “Другому” та “Третьому відлуннях”, з’явлених відповідно 1991 і 2000 року) охоплює обсяг 26 століть, понад 30 літератур і майже півтори сотні перекладених авторів, чиї твори склали “золотий фонд” світової поезії. Йому належать неперевершені за глибиною літературознавчі й перекладознавчі розвідки (розпорошені по старій періодиці, вони ще чекають опублікування окремим ґрунтовним науковим виданням).

Долю Кочура не обминули трагедії українського ХХ століття. У 1940—50-ті він відбув заполярні “інтинські університети”, у похмурі 1970-ті його (одночасно із побратимом Миколою Лукашем — абсолютно іншим за темпераментом і творчою манерою учасником такого небезпечного для системи “тандема Кочур—Лукаш”) було майже на десятиліття викреслено з української літератури й відлучено від друку — формально за відмову дати “потрібні” свідчення на процесі Сверстюка.  А на хвилі “перебудови” обох було поновлено в правах (хоч для молодшого Лукаша це визнання виявилося занадто пізнім — він помер наприкінці літа 1988-го, фактично вже не встигши скористатися одержаною творчою свободою).

Навіть цей короткий творчо-біографічний екскурс дає можливість зрозуміти, наскільки складною буде праця того, хто укладатиме бібліографічний покажчик не лише творчого доробку провідних українських перекладачів, а й згадок про них у дослідницьких, мемуарних чи есеїстичних текстах інших авторів. Перед укладачем постануть труднощі, викликані рідкісністю (чи й недоступністю сьогодні) низки періодичних видань. Виникнуть труднощі, пов’язані з особливостями тоталітарної доби (у 1960-ті, наприклад, Кочур “прикривав” власним прізвищем тексти ряду заборонених тоді молодших авторів; а вже у 1970-ті ряд перекладів проскрибованого Кочура друкувалися під чужим прізвищем). Підкреслю — тоді це робилося за взаємною згодою, з прагнення порятувати необхідні насамперед для української літератури тексти.  Але сьогодні встановлення справжнього авторства перекладів становить у ряді випадків істотну проблему.

Тому поява друком упродовж семи останніх років майже вичерпної бібліографії Кочура (1999, друге доповнене й доопрацьоване видання — 2006) й Лукаша (2003) можна вважати справжнім науковим подвигом учених Львівського національного університету ім. І. Франка на чолі з відомим українським перекладознавцем, професором, академіком АН вищої школи України Роксоланою Зорівчак. Ці видання супроводжують вичерпні, по-справжньому захопливо написані передмови, до них додано іменні покажчики, які полегшують читачеві орієнтацію у воістину безберегому морі кочурівських і лукашівських текстів.

Варто відзначити: певні методологічні недоліки, наявні в першому виданні Кочурівського покажчика, було виправлено вже в Лукашівському (безумовно, вдалою є рубрикація різних текстів за розділами). У другому виданні Кочурівського покажчика матеріали розташовано в хронологічному порядку (і лишень у межах року — в абетковому), що суттєво полегшує пошук. До багатьох позицій додано необхідні анотації, що розшифровують зміст публікацій.

Вражають і промовисті цифри. Перше видання Кочурівського покажчика вийшло на 256 сторінках. Друге — вже в двох частинах. Перша (її присвячено власне перекладам і текстам Григорія Кочура) — на 264 сторінках (плюс 32 сторінки інформативного ілюстративного матеріалу).  Друга (тексти про Кочура) — на 496 сторінках. Отже, загальний обсяг покажчика зріс утричі!

Порівняно з першим виданням, додано не лише тексти, які з’явилися друком після 1999 року. Також суттєво доповнено все, що стосується попереднього періоду. Упорядники (за допомогою текстолога Степана Захаркіна) встановили авторство Кочура щодо кількох десятків непідписаних статей у першому виданні УРЕ та в “Шевченківському словнику” (тоді, у другій половині 1970-х, ім’я Кочура ще не могло згадуватися). Суттєво розширено розділ Кочурівського епістолярію. Додано принципово нові розділи щодо текстів на електронних носіях і в інтернеті (1999 року ще дуже небагато українських гуманітаріїв мали змогу мандрувати в “мережі”).

 Упорядники намагалися ретельно простежити й усі сюжети, пов’язані з авторством Кочурових перекладів. На підставі власноручних нотаток Григорія Порфировича зазначено, що більшість підписаних його прізвищем перекладів з антології молодої білоруської поезії “Калинові мости” (1969) — окрім віршів Голуба і Стральцова — насправді йому не належать. Проте питання про справжніх перекладачів віршів Бічель-Загнетової, Гречаникова, Свірки, Семашкевича наразі відкрите. За свідченням Михайла Москаленка, 5 віршів Гречаникова переклав насправді Іван Світличний, — становище якого в проміжку між першим і другим арештами вже було надзвичайно хистке. Інші випадки потребують додаткових досліджень.

Цікаво простежити й долю Кочурових перекладів знаменитих 35-го (“В полях, де тиша й самота німа”) й 132-го (“Як не любов, то що ж це бути може?”) сонетів Петрарки. В антології “Світанок” (1978) їх було надруковано за підписом молодшого Кочурового товариша й учня Дмитра Паламарчука, — абсолютна заборона на друк самого Кочура трохи пом’якшилася лишень наступного року, з відходом на “викладацьку роботу” зловісного секретаря ЦК КПУ з ідеології Маланчука. Але, хоча питання про справжнє авторство цих перекладів очевидне, хоча їх передруковано і в “Другому відлунні”, і в “Третьому”, проте в різних виданнях, зорієнтованих на учнів і вчителів середньої школи, вони раз по раз зринають за тим самим прізвищем Паламарчука (див. с. 113—115 покажчика). . .

Завдяки матеріалам із Меморіального музею письменника в Ірпені (підтримуваного зусиллями його сина Андрія Кочура та невістки Марії) вже після підготовки покажчика до друку вдалося встановити, що й ґрунтовна стаття “Джон Мільтон” (“Всесвіт”, 1958, № 6), підписана “Т. Воронович” (прізвище сестри дружини перекладача), насправді належить самому Григорію Порфировичу — згадка про це встигла потрапити до передмови й до Доповнень у другій частині покажчика.

Чи має це друге, доповнене й доопрацьоване видання недоліки й прогалини? Безумовно, що так. Кожен, хто готував колись до друку бібліографічний покажчик, знає: перше невраховане джерело “вигулькує” відразу ж потому, коли рукопис засилається до друкарні (й на те немає ради, — коли йдеться про текстовий масив такого обсягу). Вкажу й на два перспективні майбутні напрямки бібліографічного пошуку: друге видання УРЕ (деякі з його непідписаних статей так само можуть виявитися Кочуровими); та полтавська українська періодика 1941—43 років (статей Кочура на літературно-культурологічні теми тут очевидно було більше, аніж дві, зафіксовані у Доповненнях у другій частині покажчика — див. с. 611—612; адже саме це співробітництво в періодиці стало однією з підстав для арешту Кочура 1943 року).

Бракує мені й екскурсу (бодай загального!) в текстологію й хронологію Кочурових перекладів. Адже автор передмови професор Роксолана Зорівчак цілком слушно наголошує: в силу несприятливих зовнішніх умов розвитку українського перекладу між реальною появою тексту і його виходу друком могли лежати десятиліття. Тож важливим штрихом у аналізові прекрасної (але в основі — трагічної!) мініатюри Байрона “Безсонних сонце, зірко жалібна!”, вперше з’явленої в антології “Співець” (1972), — могло б бути й те, що переклад зроблено ще в часи інтинського заслання Григорія Порфировича (його рукопис зберігся в одному з “північних” невеликого формату зошитів — разом із оригінальними віршами, перекладами з Верлена, Гете, Павліковської-Ясножевської).

Мабуть, не завадило б користувачеві покажчика й дізнатися про те, що другий із “Чотирьох квартетів” Т. С. Еліота “Іст Коукер” у перекладі Кочура в українському “Вибраному” англійського нобелівського лауреата (1990, позиція 152 покажчика) та в “Другому” й “Третьому відлуннях” — то різні тексти. Причому у “Вибраному” в силу стислих видавничих термінів було використано текст, який не мав для Григорія Порфировича самостійного значення — щось на кшталт виготовленого для самого себе технологічного підрядника. І тому введення цього тексту до порівняльного аналізу, і тим більше, зроблені на підставі цього висновки про певну спорідненість Кочура з перекладачами Нью-Йоркської групи (як це робить у своїх назагал дуже цікавих дослідженнях Лада Коломієць — див. позицію 3085 покажчика) — ледве чи коректні.

Але, очевидно, питання Кочурівської текстології й хронології є темою окремого (й масштабного!) дослідження.

Мабуть, варто було б розшифрувати й авторство фотографій — принаймні там, де воно відоме. Скажімо, виразний, мистецький, часто репродукований фотопортрет Григорія Порфировича, вміщений при початку другої частини покажчика, належить київському режисерові й фотохудожникові Сергієві Марченку.

Ще рецензуючи перше видання Кочурового покажчика, я писав і про те, що можна посперечатися з професором Роксоланою Зорівчак, коли вона в передмові (блискучій і взірцевій для такого штибу видань) заперечує тезу Марка Павлишина та інших сучасних дослідників, які визначають тогочасну й сьогоднішню українську літературу як, відповідно, колоніальну й постколоніальну: “хіба ж колоніальна за своєю суттю література може дати таких велетів думки та безкомпромісних речників народу, що їх дала світові українська література?” (див. с. 26). Оминаючи дискусію між традиційно-“позитивістським” і “постмодерністським” літературознавством, зазначу: подвиг “безкомпромісних речників” і “велетів думки” лишень набуває додаткової ваги з огляду на колоніальні умови, в яких цим речникам і борцям припало жити й працювати.

Сьогодні “націєтворча” доба українського перекладу, в якій припало жити й працювати Григорієві Кочурові, добігає кінця. На зміну приходить нормальний “технологічний” переклад “мильних опер”, науково-навчальних текстів та інструкцій до товарів масового вжитку, які мають найширшу авдиторію реципієнтів. І для того, щоб ці переклади були якісні, щоб не відлякували від української мови своєю недолугістю, майбутні їхні автори повинні, бодай у загальних рисах, знати творчий набуток своїх великих попередників (про сучасних і майбутніх перекладачів “елітної” художньої літератури й не кажу — їм це велів сам Господь Бог).

З огляду бодай на це робота львівських науковців неодмінно матиме своїх вдячних читачів, коло яких обмежуватиме хіба що порівняно великий для видань такого штибу, але однаково замалий для постаті Григорія Кочура наклад покажчика — 500 примірників.