Герберт Ернест Бейтс (Herbert Ernst Bates, 1905—1974) — англійський письменник-прозаїк. Найбільше прославився як майстер новели. Писав також романи і п’єси. Оповідання “Грона раю” було опубліковане вперше 1964 р.

Герберт Ернест БЕЙТС

ГРОНА РАЮ

ПОВІСТЬ

З англійської переклала Олена ПОМАНСЬКА

Уперше я побачив його на березі в порту Папаете десь близько третьої, саме тоді, коли почалася рясна, мов із відра, зі шквальним вітром злива. Високий, худорлявий і англієць аж до кісток: прозорі, світло-блакитні очі, білявий, з уже добре помітними залисинами, через що він здавався значно старшим, ніж він був насправді. Волосся на потилиці давно вже треба було підстригти. Його вилиняла на сонці сорочка, кольору блідої лаванди з візерунком із маленьких синьо-фіолетових простромлених стрілами рибок, яку він носив поверх зім’ятих коричневих штанів, була для цих місць дуже бляклою, і її вже давно годилося випрати. Було зарано робити висновок, чи він хворий, п’яний чи засмучений, а може, й усе разом, але він зовсім не зважав на дощ.

Насправді він не був п’яний. Він уже давно не пив. Він просто дивився, як за милю-дві від берега маленька моторна шхуна, рухаючись то праворуч, то ліворуч, намагається дістатися берега через пролом у кораловому рифі. Океанська течія, що заходила в пролом, а потім відступала назад, була швидка, і він розпачливо плескав у долоні, як це робить глядач, що стежить за кінськими перегонами, в яких, побоюється він, його фаворит не зможе перемогти.

Я спостерігав за всім тим крізь відчинені двері перукарні. Сам-один під дощем, він стояв на березі неподалік, не зводячи очей з тієї шхуни. Подеколи по цей бік рифу від дощу ставало так темно, що поза ним, там, де зазвичай величезні гребені хвиль, розбиваючись на коралових скелях, здавалися білосніжними конями, що шерегою мчать в атаку, висіла суцільна брудна завіса пилу.

Десь там, поміж імлою. та дощем, немов присадкуватий білий барабан, іноді зовсім зникаючи з виду, борсалася шхуна. А весь той час, далеко за нею та оповитим пилом рифом, за межами шквалу, у променях сонця, ріжучи очі сяйвом, мерехтів Тихий океан, за яким, на тлі неба, немов напіврозтоплені блідо-зелені свічки, виблискували ті фантастичні гори сусіднього острова.

Коли дощ раптом ущух, він ще принаймні хвилин із десять стояв і дивився на ту шхуну, аж доки вона нарешті підійшла до берега й зупинилася біля пристані майже там, де він стояв, метрів за п’ятдесят від нього. Щойно вона пришвартувалася, він був попрямував до пристані, але зненацька зупинився, немовби враз передумав, і повернув назад.

——

Перекладено за виданням: H. E. Bates. Penguin Books in association with Michael Joseph. London. 1974. The Grapes of Paradise. Eight Novellas

© Олена Поманська, 2005, переклад.

Саме тоді я вперше побачив його обличчя. У мене спочатку склалося враження, що він прийшов зустріти когось із тієї шхуни, а що вони не приїхали — то це його розчарувало. Натомість у його очах я побачив спалах люті, не обурення чи то глибокого розчарування, а якоїсь внутрішньої люті, люті від приниження, можливо, якого він зазнав.

Моє друге враження, коли він зайшов до перукарні й сів до крісла поряд зі мною (із його волосся, обличчя, залисин понад скронями продовжувала струменіти дощова вода), було таке: він жив у стані емоційної сліпоти. Узявши з мийки рушника, він почав обтирати волосся й обличчя. Сорочка в нього розхристалася, і з-під неї проглядало світле рудувате волосся на грудях, і він обтер його теж. Закінчивши, він відкинувся на бильце крісла, заплющив очі й випростав руки, поклавши їх на мокрі коліна штанів. Насилу, немовби втомившися, він повернув руки долонями донизу, і тут я побачив рубця: свіжий коричнево-рожевий поріз, двадцять п’ять, а може, й тридцять сантиметрів завдовжки, тягнувся від зап’ястка до м’язів передпліччя.

Перукар мовчки узявся розчісувати й стригти йому волосся. Невдовзі потому на тротуарі з’явилася дівчина на велосипеді. Вона зупинилася, поставила одну ногу на педаль велосипеда, роздивляючись на чотирьох чоловіків, що були в салоні.

— Привіт, Гері, — сказала вона.

Дівчина розмовляла правильною англійською, але він не зробив жодного зусилля, щоб розплющити очі й відповісти їй на вітання. Вона була вбрана не у звичне для дівчат Таїті парео, натомість на ній була однобарвна блідо-зелена сукня без рукавів. Волосся було не заплетене в коси, а розділене на два сухих чорних жмутики, що мов розчесані пасма лежали на її оголених плечах. Вона була гарненька: свіжа, струнка, легенька, і було в ній щось від пташки, що трапляється тоді, коли китайська кров змішується з полінезійською, а її стан та ноги були напрочуд гарні й граціозні.

Спираючись на велосипед, вона стояла біля розчинених дверей салону ще хвилин десять, продовжуючи звертатися до нього, говорячи, що не бачила його останнім часом, питаючи, чи не бачив він ту чи іншу людину, і чому він тепер ніколи не приходить потанцювати до “Нью Пасифік”. За весь той час він не розплющив очей і жодного разу їй не відповів.

— Мені казали, що наступним рейсом летючого човна ти їдеш звідси, — сказала вона, та навіть і це теж не справило на нього ніякого враження.

Тим часом сонце засяяло знов, а повітря, таке приємне після дощу, гаряче парувало. Руль велосипеда, коли дівчина крутила ним, мерехтів на сонці, а її волосся, коли вона відкидала його за плечі, виблискувало синьою крицею. І тоді вона промовила востаннє:

— Що ж, скажи мені, якщо це так, Гері. Я прийду провести тебе. Я прийду й попрощаюся з тобою.

Байдужно він сказав перукареві зробити йому масаж. Здавалося, він інстинктивно, не повертаючи голови, відчув, що вона поїхала геть. За кілька секунд він розплющив очі. Коли він звернувся до мене, уся лють, що була досі в його очах, зникла, а їхня дивна світла блакить стала схожа на скло.

— Ви читаєте англійську газету?

— Так, — сказав я. — Візьміть її, якщо бажаєте. Прошу.

— Ні, дякую.

— Зовсім свіжа, — сказав я. — Їй лише два тижні.

Жарти, що їх не сприймають незнайомі люди в незнайомих місцях, холодніші за айсберг. Він нічого не відповів.

Надворі вода з вулиці вже випарувалася, і та зробилася сухою, мов бетон. На краю рифу у всій своїй величі здіймалися дибом навальні шереги морської піни. Поза ним у осяйному повітрі глибшим, яскравішим зеленим світлом леліли схили далекого острова, пурпуром пломеніли розколини гір-свічок.

— Кажуть, що той острів дуже гарний, — сказав я.

— Ще не були там?

— Ще ні.

— Шхуна двічі на тиждень, — сказав він. Його голос виявився несподівано м’яким. Короткі загадкові висловлення, що мали б його голос зробити різким, насправді мали зворотний ефект. Здавалося, він стиха розмовляє сам із собою, немовби розмірковуючи.

— Там є де зупинитися, якщо туди поїхати? — спитав я.

— Пансіон.

— Непоганий?

— Не знаю, — сказав він. — Я не був там уже місяців зо два. Гадаю, що непоганий, думаю, що там про вас подбають.

Цей найдовший монолог, який я почув від нього, був також незвичайним ще й тому, що насамкінець він обернувся й кинув на мене погляд, в якому був зародок усмішки.

— Ви по що сюди приїхали? — спитав він. — Звичайна подорож у пошуках утраченої країни Loti Lotus¹, чи то привидів Ґоґена?

——

¹ Казкова країна достатку, дозвілля й насолоди (в “Одіссеї” Гомера).

У його словах не було ані загадковості, ані озлоблення. Не було в них також ні сарказму, ні суму. Дивувала їхня порожнеча. Наче подув повітря з паперового пакетика.

— Я не знаю напевне, по що я сюди приїхав, — відповів я. — Це те саме, що вперше їсти манго. Ви добре знаєте, що він матиме інший смак, не смак помаранчі, однак який саме? Ви не знаєте.

Мабуть, він подумав, що це вже трохи вищий рівень моїх інтелектуальних можливостей порівняно з тим, що чув від мене доти, бо він тоді сказав:

— Це позбавить вас від неприємного розчарування. Але дівчата тут красуні, деякі з них. О! Вони виконають усі ваші забаганки.

Перукар закінчив стригти мене і дав мені рушника. Декілька хвилин я сидів, витираючи шию, обличчя, вуха. Після дощу зробилося дуже парко: піт заливав мені очі, у горлі пересохло.

— Не бажаєте приєднатися до мене й чогось випити? — спитав я. — Коли ви закінчите. А то тут така спека.

— Ні, — сказав він. — Тобто, я не п’ю.

— Ми можемо взяти таксі й повернутися до готелю, — сказав я. — Там значно прохолодніше.

— Я буду тут ще хвилин десять, — сказав він. Я не міг зрозуміти, їде він чи ні, аж доки він сказав: — Боюся, що тепер можу пити тільки помаранчевий сік. А ще — сік пассифлори, ягоди пристрасті. — Він навіть засміявся тим притаманним йому сухим, мов видих, сміхом, і знову я подумав, що ніколи не чув такого байдужого сміху.

За двадцять хвилин ми вже їхали берегом моря повз будинок пошти й телеграфу, повз останні крамнички та густі барвисті зарості гібіскусу й бегонії, які оторочували садки, що тяглися вздовж укритого чорним піском узбережжя. Спека синьо — сірими мерехтливими хвилями здіймалася понад гудроном шосе, била ключем із-попід неродючого пороху, що лежав на підніжжі тонких високих пальм, перетворюючи жовті дзвіночки в’юнків на огорожах на чуттєве блискуче золото.

У готелі він, як і обіцяв, замовив собі помаранчевий сік. Найгарніша з усіх дівчат Таїті принесла його на бамбуковій таці разом із льодом у скляній вазі та сифоном содової.

— Дуже приємно вас знову бачити тут, містере Роклі, — сказала вона. — Содової? Вам досить цього льоду?

Він не відповів. Натомість він сидів і дивився поверх водної гладіні затоки, поверх рифу (був відплив), туди, де у променях майже вже невидного сонця у прозорому повітрі здіймалися фантастичні, немов бліді зелені свічки, що топилися, але ніколи не меншали, гори.

— Будьмо, — сказав я.

— Хай щастить, — відповів він.

Він відкинувся на бильце стільця, світло-блакитні очі знову спорожніли й стали майже зовсім прозорими; він простягнув руки долонями донизу, пальці в нього сіпалися.

Рубець нагадував нерівно відірваного коричневого шнурка. І враз я зрозумів, що його звичка сидіти, опустивши донизу долоні та посіпувати пальцями, мабуть, з’явилася підсвідомо від болю.

Потім він побачив, що я до нього придивляюся. Зараз, із щойно постриженим, щойно помасажованим волоссям, він мав на подив охайний і респектабельний вигляд, однак перукареві було несила опорядити його голос або змінити його тон. Голос був дуже тихий, байдужий і нерізкий, коли він торкнувся пальцем рубця, мовчки якусь мить подивився на нього, а потім сказав:

— Остережіться, щоб ніхто не зробив вам такого самого.

 

2

 

Він був неодружений, невибагливий, приязний і було йому тридцять п’ять років. Три місяці тому він дістався до Таїті з Ванкувера, перетнувши Тихий океан, побувавши дорогою на Фіджі, Самоа та островах Кука, сповнений традиційних уявлень про ці романтичні острови.

Почалося з того, що він перевтомився від роботи, і Об’єднання промислових банків, на яке він працював у Ванкувері, надало йому тримісячну відпустку, і коли ми розмовляли того першого дня за склянкою помаранчевого соку, і коли його очі майже весь час були спрямовані на ті гори, він уже більш як на місяць перевищив термін наданої йому відпустки.

Спочатку в його розповіді не було нічого незвичного, нетрадиційного. Існує загальновідомий вислів щодо Таїті, який, на мою думку, часто вживають і щодо інших місць, проте стосовно цього острова, на якому кожен сподівається віднайти рай, в тих словах набагато більше істини. Два тижні там — то забагато, говориться в ньому, а року — замало.

Він ще не пробув на острові і двійко днів, як уже відчув упевненість в істині першої частини того висловлення. Коли прохолодного тропічного вечора, за годину до присмерку, він прибув сюди на летючому човні, на березі вирував веселий натовп дівчат у блискучих темно-червоних парео, жінок у гарних літніх сукнях, чоловіків у яскравих різнобарвних сорочках, і майже на всіх них були або леї, гірлянди, або ж віночки з орхідей, гарденій, гібіскусу, жасмину, або просто квітки у волоссі.

Більшість із них кричали, сміялися, посилали повітряні цілунки й вимахували руками, дехто плакав із радості. Квітів було так багато, аж у нього виникло відчуття, що задля цього було спустошено всі садки на острові. Повітря просякло солодким, нудотним духом.

На довершення, щойно він зійшов на берег, опасиста дівчина-таїтянка вийшла наперед, поклала бурштинові руки йому на плечі, тихенько засміялася й міцно поцілувала його в губи. Після чого повісила йому на шию гірлянду з квіток червоного жасмину і враз пішла, аби виконати таку саму послугу іншому прибульцю. Затим інша дівчина повісила йому на шию ще одну гірлянду, цього разу то були маленькі вишневі квіточки гібіскусу й жасмину, а потому ще одна дівчина — третю. Він почувався трохи збентеженим тим надміром квітів, які зараз, немов мереживний комір часів королеви Єлизавети, вже сягали йому вух, однак він теж сміявся, коли бачив, що всі його супутники також були поховані під квітами, деякі з них попід шістьома чи сімома гірляндами пурпурового, білого, помаранчевого та яскраво-червоного кольорів; на деяких жінках були чарівні couronnes, — маленькі смішні капелюшки з пурпурових орхідей.

Того вечора в готелі, на березі лагуни, під освітленими електрикою кокосовими пальмами, які час від часу тремтіли від пориву прохолодного вітру з моря, де далеко за опівніч рибальські човни з ліхтарями плавали чорною водою, він пив шампанське і трохи потанцював. Оркестр із трьох музик, двох чоловіків та дівчини, грав здебільш таїтянські мелодії, дівчина ще й співала, і з плином часу він подумав, що в усіх тих піснях був один і той самий невимовний сум. Дві інші дівчини — одній було не більш як дванадцять років, обидві оголені до пупка, лише перса були прикриті стрічкою — станцювали декілька місцевих танців. Вони крутили й похитували стегнами, граційно простягали руки у пристрасному благанні; у нічному повітрі було чути шелест легеньких спідничок із кори гібіскусу — не з трави, як він завжди уявляв їх собі.

Він також станцював кілька танців з однією чи двома пасажирками літака, і по одному, із чемності, із двома стюардесами, симпатичними дівчатами з Аделаїди. Двічі він підходив до бару, аби випити. Атмосфера була сповнена почуттям безтурботності, розкутості. Французи танцювали з таїтянками, француженки — із таїтянами.

— Усе те було чудовим, невимушеним, легким і було новиною для мене, — сказав він, — за винятком того, що я з таким самим успіхом міг би бути у Ніцці або Сан-Франциско, Парижі чи Сіднеї, хоча я тоді цього ще не знав.

Вранці він найняв таксі, поїхав до міста, отримав в Індокитайському банку по чеку готівку і пройшовся по крамницях. Отримання готівки забрало в нього майже півтори години, і менш ніж за половину того часу він оглянув усі крамнички. Укрите порохом, населене, головним чином, китайцями, місто було схоже на закаляне мухами провінційне французьке містечко, схрещене з містечком халуп на Середньому Заході. Декілька старих, пофарбованих у білий колір шхун вантажилися ящиками, діжками, велосипедами та різним іншим крамом; неподалік сиділи волоцюги; хто пив молоко зелених кокосів, хто смоктав через соломинку фруктовий сік із пляшок, і всі плювали на запорошену землю.

— Усе було таким гидким, таким запаскудженим, — сказав він, — що я мало не виблював.

Того ж самого ранку він пішов до офісу Тихоокеанської авіакомпанії, анулював своє замовлення на рейс через три місяці і придбав квитка на перший наступний рейс.

— Ось так паскудно все було, — сказав він, — і найгіршим було те, що, здавалося, всім було начхати, поїду я чи залишуся.

Потім він повернувся до готелю, роздягнувся, надів плавки й пішов до моря. Пляж, вкритий чорним піском, саме таким він і був, скидався на ливарний цех. Та нічна лагуна з чорною водою, освітлена вогнями загадкових опівнічних човнів, унаслідок відпливу перетворилася на величезний смітник завглибшки не більше як півметра, на якому порпалися незліченні чорні табуни морських птахів і видніли відтинки чогось схожого на жовті кишки.

Десь метрів за тридцять від берега з гагатової чорноти випнулася брила коралової скелі. На скелі сиділа дівчина-француженка з пласкою, мов у хлопця, фігурою та ніжками, що нагадували білі обідрані жердки, і вдивлялася в темно-синю, глибиною у дванадцять метрів воду, в якій височіли примарні гори з іржаво-коричневого смертоноснішого за крицю коралу.

— Я така рада, що ви прийшли, — сказала вона. — Якщо хтось стоятиме на варті, то акули не переслідуватимуть мене.

Він передумав плавати. Натомість він повернувся до бару, сів, як був у плавках, на високого бамбукового стільця і пригнічений замовив собі віски. Він сидів і пив до третьої ночі.

Він продовжував пити, але почуваючи себе ще дужче пригніченим, три тижні поспіль. За цей час він двічі подорожував по острову, декілька разів куштував молочне порося і жодного разу не викупався в огидній лагуні. Сліпучих пляжів із білого коралового піску, про які він так багато чув і, власне, сам бачив на рекламних постерах, тут просто не існувало. У крамничках він придбав для подарунків кілька відполірованих перламутрових черепашок, ікло кабана й один виріб із дерева, у вигляді розтятого навпіл ананаса, місцевих різьбярів. Він сидів у барах, спостерігаючи, як порох вилітає з вибоїв, а потім знову їх засипає. Він пив із різними людьми в різних місцях і намагався сміятися з їхніх жартів, гучніше за гучномовців, що сурмили так само, як і на будь-якій іншій вулиці від Сіднея до Сайтенда.

— Краще візьми vahine¹, — сказав хтось йому, — оселися тут та виведи все це зі свого організму.

——

1 Жінка (таїтянською).

Він погоджувався, що дівчата тут гарні. Те, як залюбки вони приставали на співжиття, — не просто легенда. Він був у захопленні від того, як вони охоче сміялися своїм чарівним, милим сміхом. Більш за все йому подобалися їхня удавана сором’язливість, граціозність ходи на пласких ногах та краса їхнього чорного, довжиною до стану, волосся.

— Але все те було несуттєво, — пояснив він. — Я не побачив жодної, якої б я справді жадав. Річ у тому, що я раптом зрозумів, що те, що говорять — правда. Два тижні — забагато, а року — замало. Перед самим відльотом літака я здав свого квитка й замовив квиток на наступний рейс. Потім я зробив те саме і з тим другим квитком. А наприкінці місяця я був ...

Він замовк. Через те, що він ані на секунду не зводив очей з тих фантастичних свічок, там, на острові за лагуною, що топилися, але не танули, було б неправильним сказати: він раптом подивився на ті гори. Можливо, більш слушним було б сказати: він прокинувся. Та незвичайна невидючість блякло-блакитних очей на якусь мить-другу розійшлася, аби він спромігся, і це було очевидним, побачити щось, чого він до цього не бачив.

Він ще й показав, я помітив, рукою без рубця.

— Наприкінці місяця я був там. — Він обернувся, із зародком усмішки в погляді, так само, як тоді в перукарні. — Я не певен, чи ви бачили шхуну, яка прийшла сьогодні вдень? Ту саму, під час зливи?

— Бачив, — сказав я.

— Це вона, — сказав він. — Пливти нею чотири години. Ось так ви зможете туди дістатися.

——

1 Жінка (таїтянською).

3

Шхуна тряслася й крутилася, мов маслоробка; завантажена вщерть коровами, велосипедами, діжками з vin ordinaire¹, вона доставила його до того острова, і сталося це рівно через місяць після його прибуття на Таїті. За той місяць у нього увійшло у звичку трохи набиратися вечорами, а іноді й за ланчем; і, власне, не тому, що йому кортіло напитися, а тому, що з усіх приємних безцільних занять, які були там, це потребувало найменших зусиль і займало більше часу.

——

¹ Столове вино (французькою).

Коли шхуна наблизилася до острова, йому поступово стало очевидним, що ті гори, які він раніше бачив лише здаля, насправді більше скидалися не на свічки, а на гігантські комини, вкриті до самісіньких верхівок рослинністю. На тлі неба їхній контур вимальовував якусь дивну зелену лінію графіка, що то стрімко піднімалася, то так само стрімко спадала. Уздовж узбережжя, на відстані однієї-двох миль від берега, кораловий риф з’єднувався в кільце, що робило його схожим на величезний зазублений комір, на який з неослабним гуркотом, здіймаючи височенні пишні арки бризок, ринув океан.

Зробивши дві чи три зупинки на причалах невеличких поселень, де на березі хлопчаки продали йому кілька, мов глазурованих, скибок кавунів, шхуна десь ополудні нарешті зайшла до видовженої спокійної лагуни. Подумки він уже із задоволенням занотував для себе, що пісок в усіх тих селах білий. Зараз шхуна вже йшла так близько берега, що він, трохи перехилившись через борт, міг би закинути камінця на довгі смуги білих коралових пляжів, що скрізь довкола виглядали з хащ хлібного дерева, прядильного банану, пальм та високих гібіскусів із жовтими квітами, із кори яких роблять так звану траву для спідничок.

Вода в тій лагуні, оточеній суходолом, була така тиха, така неспотворена, що він відчув надзвичайний спокій. У неглибоких бухтах, які раз-у-раз траплялися на шляху, вона була чистого жовтого кольору, перетворюючись із глибиною на зеленувату блакить, а згодом набирала чистого густого синьо-фіолетового забарвлення індиго. Єдиними порушниками її спокою були кільватер за кормою шхуни, та час від часу вдалечині на пласкій жовто-білій поверхні політ маленької, начебто з чистого срібла, рибки, що, налякана якимось переслідувачем-хижаком, вискочила з води і полетіла наче пташка.

Його пунктом призначення була передостання зупинка в лагуні: дерев’яна пристань, за якою видніла поодинока хатина, вкрита пальмовим листям, а поруч із нею на палях у мілкій жовто-блакитній воді стояла будівля, що, як він подумав, і мала б бути тим пансіоном. Схожа на досить великий квадратної форми бамбуковий поміст для оркестру, вона немовби виростала з чистого білого піску.

Хлопчина, десь років дванадцяти, вибіг із хатини, привітався до нього, подарувавши йому усмішку до самих вух, і взяв його речі. Роклі трохи постояв на сліпучому сонячному сяйві й помахав рукою шхуні, що відпливала . Мірою того як вона хлюпала лагуною далі в густу зелену тінь гір, звук двигуна було вже ледве чути, і він відчув, що почуття спокою поглибшало. Ось воно, почав він думати, ось, по що я приїхав сюди.

Потім, коли він обернувся, щоб піти до будинку, сталася одна надзвичайна подія. Можливо, вона була надзвичайною, пояснив він мені, тому що він на неї не сподівався. Він нікому не казав, що збирається їхати сюди, але тоді, коли він обернувся, на нього там хтось очікував, аби привітати його.

То була дівчина, яка тримала в руках величезну пурпурову lei. І тоді він подумав, розповідав він, що то була найбільша lei, яку він коли-небудь бачив: велике боа з дрібнесеньких пелюсток квітів, нанизаних так, що воно скидалося на складене докупи пір’я.

Власне, надзвичайним було не це. Що відразу вразило його, як надзвичайне, було те, що дівчина, хоча ще й досить молоденька, років вісімнадцяти — дев’ятнадцяти, була найпотворнішою з усіх бачених ним досі. Було важко описати, що саме робило її такою потворною, але вона була мов дві краплі води схожою, як він після кількох спроб спромігся пояснити мені, на первісного ідола, якого вирубали з дерева кольору золота, але зробили це не дуже вдало.

Вона й справді була такою бридкою, що якимось дивним чином здавалася гарною. Висока й кремезна; її босі ступні з покривленими великими пальцями були неймовірно широкими й пласкими. Кисті рук, в яких менша lei виглядала б не більшою за намисто з рожевих коралів, які він часто бачив у крамницях, скидалися на великих золотаво-коричневих крабів із простягнутими клешнями. Її ноги нагадували ніжки більярдного столу з гладенького лискучого червоного дерева; а її руки, такі ж міцні, там, де вони приєднувалися до широких оголених плечей, були потужними, наче стегна.

То був його власний опис, і він вибачився, що той був такий плутаний, проте він продовжував розповідати, що шкіра її тіла була дуже ніжною, а виглядала так, немовби її змастили олією й відполірували. А ось її обличчя, здавалося, вирубали сокирою. Великі темні карі очі не були посаджені прямо, а її рота немовби пересунули вбік і вгору, спотворивши його форму та вивернувши внутрішній край верхньої губи так, що та скидалася на не до кінця загоєний рубець. Згодом він побачив, що то й насправді був рубець, неначебто колись потужний удар влучив їй просто в обличчя, і який, на додачу, ще розплющив і зробив ширшим квадратний, мов рильце, ніс.

Усе це завершувала схожа на велетенський жорсткий кінський хвіст кучма приголомшливо чорного, мов смола, незаплетеного в коси волосся, яке сягало її велетенських сідниць. Уже потому він бачив її з нафарбованими помадою губами, іноді на ній були браслет чи сережки, однак того дня її єдиною прикрасою була велика, чистого жовтого кольору квітка гібіскусу за правим вухом. І та теж мала розміри більші за звичайні; із середини стирчала велика негнучка маточка, немовби показуючи йому гострого язика. На дівчині було лише парео у звичних барвах, пурпурових та білих, листя й квіти, зав’язане так міцно на її величезних грудях, що, здавалося, вона виросла з нього. Верхня частина грудей, руки та плечі були оголеними.

Коли вона усміхнулася до нього, то порубцьована губа зробилася схожою на свіже садно, і він побачив, що в дівчини, саме попід тим закрутом, немає одного зуба, ніби його вибив той самий удар, що спричинив рубця.

Вона повісила йому на шию lei і привітала його, спочатку французькою.

— Ти не говориш англійською? — спитав він.

— Трохи.

— А хлопець?

— Мій брат? Тільки декілька слів французькою.

Вона привела його до будівлі. З тіньового боку до неї було прибудовано щось схоже на односхилу, вкриту пальмовим листям, хижку з бамбука, і там вона завела його до невеличкої кімнати, де потім він часто лежав у ліжку, милуючись спокійним, сягаючим моря обширом лагуни.

Він продовжував говорити англійською, запитуючи, як її звуть, де він зможе їсти, і таке інше, і кожного разу, коли вона намагалася відповісти йому англійською, вона заходилася сміхом, відкидаючи назад голову та так широко відкриваючи рота, що було видно напружений тремтячий товстий, як у тварин, язик.

Він ніяк не спромагався вимовити її ім’я таїтянською. Спочатку йому здалося, що воно звучить як "Тавае". Але він не був певен і спробував повторити його, і вона знову засміялася.

— Іноді мене ще називають Терезою, — сказала вона. — Мені більше подобається Тереза.

Відтоді він звав її Терезою.

— А мене звуть Роклі, — сказав він. Спочатку вона вимовляла його на французький манер, із наголосом на останньому складі, а з часом вона називала його просто Рок.

— Ви не бажаєте чогось випити зараз? — спитала вона. —Чаю або кави? Вина, кокосового соку або помаранчевого ?

Він подякував їй і сказав, що він випив би помаранчевого, але більш за все йому хотілося б поплавати.

— Гаразд. Плавайте, — сказала вона. — Я приготую помаранчевий сік і принесу його вам на берег.

— А тут плавати добре? — запитав він. — Акул немає?

— Ні. Акул немає, — відповіла вона й засміялася хрипким сміхом, знову показуючи язика. — Якщо акули припливуть, я їх налякаю.

Він почав розпаковувати свою валізу. Вона постояла секунду-другу, а потім сказала:

— Будь ласка, вибачте, — і попрямувала до дверей. Для такої огрядної дівчини її хода була надзвичайно тихою, і минуло чи не декілька хвилин, перш ніж він підвів голову, вважаючи, що її вже немає, і побачив, що вона ще досі стоїть у відчинених дверях.

І тоді вперше, однак не востаннє, вона справила на нього зовсім інше враження. У хатині було тільки одне маленьке віконечко, тому в кімнаті було досить темно, і дівчина, освітлена яскравим сяйвом знадвору, частково була в тіні. Він не міг бачити окремих рис її обличчя. Дивлячись на нього, вона стояла й однією рукою відкидала назад волосся, одна нога була повернута, зупинившись на півдорозі.

На якусь мить можна було забути, говорив він, яка вона потворна. Ви бачили її розкішну, прегарну статуру. На якусь мить вона справила на нього таке саме враження, яке справляє якась річ, щось досконало створене: добре зроблений човен, ідол-божок, скульптура, навіть гора.

— Якщо вам буде треба що-небудь, — сказала вона, — ви повинні спитати мене. Або Тімі, мого брата. Або мою матір. Скільки ви збираєтесь тут перебути? — Він завагався, головним чином через те, що був зачарований тим, як вона, вже не потворна, стояла там, і тоді вона сказала: — О! Гаразд, ви скажете мені потім. Це не має значення. Ви можете залишатися тут один тиждень — рік — два роки! — І повернувшись на п’ятці, вона з дивовижною важкою грацією, заливаючись своїм прегарним гортанним сміхом, пішла геть.

Того дня, перш ніж споночіло, трапилася ще одна пригода, яка теж його збентежила. Поплававши десь із годину, а може, й більше, він вийшов із води й умостився на пристані, так приємно мокрий і освіжений після першого за весь час купання.

Безумовно, вона чатувала на цей момент із хати, тому що за мить вона вже йшла до пристані з тацею, на якій стояв глечик із помаранчевим соком та склянка.

— Ти довго плавав, — сказала вона. — Тобі , мабуть, пересохло в горлі.

Вона сіла поруч нього на пристані й налила йому соку. Підібгавши під себе ноги, відкидаючи назад волосся, вона сиділа й дивилася на нього.

— Ти добре плаваєш, — сказала вона. — Я теж плаваю кожного дня. А ти зможеш доплисти до протилежного берега?

Він ще важко дихав від напруження, і навіть по кількох секундах спромігся тільки похитати головою.

— Іноді я пливу туди й назад, — сказала вона.

— О, ні! Це не про мене, — сказав він. — Дуже задалеко. Я зараз не у формі.

— Не так уже й далеко.

Вона засміялася, рубець зробився ще помітнішим, а він сидів, пив помаранчевий сік і милувався лагуною. Там, де закінчувалися гладенькі як шкіра тіні, табунчик малесеньких рибок, схожих на шматочки срібла, вистрибнув із води, так само, як то було вдень. Високо в небі у променях сонця сяяли сліпучим світлом верхівки гір. Глибокі далекі тіні попід заростями на протилежному березі кожної миті набирали інтенсивнішого зеленого відтінку, густого й тьмяного, і зрештою ставали непрозорими в повітрі, що постійно змінювалося.

Він глянув на узбережжя, втомлений, але втомлений не дуже, блаженно й цілковито заворожений спокоєм та швидкістю, із якою з наближенням сутінок повітря, вода, небо сповнювалися пахощами, заворожений ще й тим, що він бачив, — від сяючих верхівок гір до каное, яке далеко-далеко на краю лагуни повільно рухалося в напрямку моря.

Потім він усвідомив, спостерігаючи за всім цим, ще одну незвичайну річ. Ранком, коли шхуна йшла вздовж берега, він бачив квітки високих зелено-сірих дерев гібіскусу, тих, із кори яких роблять так звану траву. Немов м’які жовті чашки, посипані пилком, вони вкривали гілки, пісок попід гілками, чи плавали там, де вони опинилися у воді.

Наразі ж, на його подив, ті ж самі квітки були червоного кольору. І там, де вони росли, і там, де впали, вони жевріли, темніючи на очах, теплим ясно-коричневим кольором кориці.

Його подив, коли він сказав їй про це, знов викликав у неї сміх.

— Вони змінюють колір кожного дня, — сказала вона. — Вранці вони починаються одного кольору, а коли вмирають, вони стають іншого кольору. Зранку — жовті, увечері — червоні. А потім зранку, нові квіти — знову жовті.

І так само, як він мені сказав, він почував і себе. Упродовж того дня, від ранку до вечора, він перетворився на якусь іншу людину. І він подумав тоді, що, безумовно, він знайшов там те, що приїхав побачити. І коли він дивився на берег, де на смугах добре политої трави, попід пальмами та серед малинових кущів імбиру, маленькі запальні півники джунглів, майже свійські, вихвалялися своїм яскраво-червоним та зеленим убранням, він відчув, що тут усе було в досконало встановленому порядку, абсолютно визначеному й правильному, починаючи з квітів гібіскусу, що змінювали колір упродовж дня, і до кукурікання лісових півників, які не втомлювалися подавати своїм куркам, що порпалися під деревами папороті, суворі територіальні попередження щодо шулік, що все ще ширяли десь понад сіро-зеленим листям пальм.

Він відчував, що готовий залишитися тут на мільйон років. Чистий абсолютний спокій уже почав, мов наркотик, на нього діяти. Він уже відчував радість від кожного ковтка його. Він навіть радів цій здоровенній кремезній потворній дівчині з темними й мозолистими, немов у ведмедя, підошвами ніг, яка просиділа біля нього ще більше години, розповідаючи йому, як вона перепливала лагуну, як вона вночі в прісноводних струмках проколювала остенем креветок, світячи їм ліхтариком прямо в очі, і про те, як квітки гібіскусів змінюють колір.

Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії "ВСЕСВІТУ", № 1-2, 2005 р.