Мішель УЕЛЬБЕК. РОЗШИРЕННЯ ПОЛЯ БОРОТЬБИ

Мішель УЕЛЬБЕК

РОЗШИРЕННЯ ПОЛЯ БОРОТЬБИ

ПОВІСТЬ

З французької переклав Іван РЯБЧИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША

Ніч посувається далі, наближається день.
Облишмо, врешті, нічні турботи і візьмімось за зброю світла.
(Римлян, 13:12)

У п’ятницю ввечері мене запросили на вечірку до одного з колеґ. Гостей було душ тридцять — самі лише службовці середнього рівня, всі віком від двадцяти п’яти до сорока. Якоїсь миті одній дурепі спало на думку роздягтися. Спочатку вона скинула з себе футболку, потім бюстгальтер, далі спідницю, причому постійно робила якісь чудернацькі міни. Кілька секунд походивши в самих шкарпетках, вона знудилась і стала натягати одіж. До речі, ця дівчина ні з ким не зустрічається. Це робить її поведінку ще дивнішою.

Після четвертої чарки горілки мені стало таки недобре, тому довелося завалитися за канапу, на велику купу подушок. Трохи згодом на цю саму канапу всілися дві дівчини. Вони були негарні і більше скидалися на двох язикатих дівуль. Щоразу вони планують повечеряти вдвох, кожна з них вивчає книжки про розвиток мовлення у немовляти та інші дурниці на цей штиб.

Вони відразу ж узялися обсмоктувати останню новину: якась дівчина, що працює в нашій компанії, з’явилася на роботу у нечувано короткій, по сіднички, міні-спідниці.

Що вони про це думали? Їм це сподобалось. Їхні завеликі постаті, здавалося, були намальовані як китайські тіні на стіні наді мною. Слова, неначе промовляння Святого Духа, долинали до мене з недосяжної висоти. Ну, розумієте, мені й справді було дуже кепсько.

З чверть години кожна з них плела якісь нісенітниці. Про те, що вона, мовляв, має право вдягатися так, як вважає за потрібне, що це не має нічого спільного з бажанням спокушувати чоловіків, що це лише для того, аби почувати себе певніше, щоб подобатися собі і т. д. Останні понурі рештки переможеного фемінізму. В якусь мить я навіть промовив це вголос: “останні понурі рештки переможеного фемінізму”. А втім, вони мене не почули.

Звісно, я теж помітив ту дівчину. Її важко було не помітити. Здається, навіть у керівника нашого відділу на неї встав.

Наприкінці їхньої бесіди я заснув, і мені наснилося щось жахливе. Дівулі взялися попідруч і в коридорі нашого відділу вимахували ногами, завзято виспівуючи:

З голим задом я гуляю

Не для вашої принади.

Волохаті ноги маю

Лиш для власної відради.

Дівчина в міні-спідниці стояла в дверях, та цього разу на ній була довга чорна, нереально-скромна сукня. Вона усміхнено дивилася на дівуль. На її плечі, немов на жердині у клітці, сидів велетенський папуга, що мав символізувати керівника відділу. Час від часу своєю байдужою, але досвідченою рукою вона чухала пір’ячко на черевці птаха.

————

Перекладено за виданням:

Поступово прокидаючись, я зрозумів, що наблював на килим. Вечірка завершувалася. Я підсунув блювоту під подушки, потім став підводитися, щоб спробувати піти додому. Отоді я й виявив, що загубив ключі від своєї машини.

Серед Марселів

Назавтра була неділя. Я повернувся до свого мікрорайону, але авта так і не знайшов. Адже я просто не міг пригадати, де його залишив; усі вулиці здавалися мені однаковими. Вулиця Марселя Самба, вулиця Марселя Дассо... багато, багато Марселів. Прямокутні будинки, в яких мешкають люди. Раптово мене вразила їхня подібність. Але ж де та бісова машина?

Походжаючи серед тих Марселів, я помалу виповнювався відразою до авт та решти складових нашого світу. Відколи я купив свого “пежо-104”, він завдавав мені лише мороки: нескінченні, малозрозумілі ремонти, дріб’язкові сутички... Інші водії, звісно ж, удають легкодухів, пропонують порозумітися якось по-дружньому, запевняють: “Та нічого, все в нормі”; і водночас скоса тебе вороже озирають; як же це неприємно!

Отож якщо тверезо помислити, то тепер мені довелося б діставатися до роботи на метро; я вже нікуди не виїздив би на вихідні, намарно вишукуючи годящий маршрут; на відпустку я зазвичай планував подорож, користуючись послугами якоїсь аґенції. “То нащо та машина?” — нетерпляче повторював собі я, проходячи вулицею Еміля Ландрена.

Відтак, лише діставшися вулиці Фердінана Бюіссона, я здогадався подати заяву про крадіжку. В наші часи машини крадуть досить часто, особливо ж у передмісті; цю версію легко б зрозуміли і охоче б прийняли всі — починаючи із страхової компанії й закінчуючи колеґами в офісі. І справді, я ж не можу заявити, що загубив своє авто? У кращому разі мене відразу ж сприймуть за жартуна, а в гіршому — за ненормального чи блазня; така поведінка була б дуже необачна. У подібний спосіб жартувати не прийнято; саме так можна здобути собі певну репутацію, зміцнити чи, навпаки, погіршити дружні стосунки. Я добре знаю життя, я до нього вже звик. Визнати, що ти загубив власне авто, по суті означає опинитися поза нормальним загалом; тож, певно, слід пояснити цю ситуацію крадіжкою.

Згодом, увечері, моя самотність стала загрозливо реальною. Аркуші, зі слідами від тунця по-каталанськи, вкривали кухонний стіл. На них були чернетки анімалістичної байки; анімалістична байка — це такий літературний жанр, не гірший за інші, а де в чому, мабуть, навіть кращий за решту; втім, хоч так хоч інак, я пишу байки про тварин. Оця мала назву “Розмови корови та молодої лошиці”; її можна було б визначити з етичного погляду; на неї мене надихнуло коротке відрядження до іспанського Леону¹:

“Спершу придивімось уважніше до бретонської корови²: протягом усього року вона тільки про те й думає, що скубти траву, причому її блискучий храп опускається й піднімається разюче ритмічно, і ніякий сум не в змозі затуманити зворушливий погляд її світло-брунатних очей. Така удавана тривкість може видатися доказом глибокої життєвої цілісності, аж надто принадної відповідності між її буттям-у-світі та буттям-у-собі. Та ба, цього разу філософ утрапляє у пастку, і його висновки, хоча й побудовані на цілком слушному, глибинному передчутті, неодмінно виявляться хибними — якщо лише він не здогадається підтвердити свої припущення, проконсультуватися з зоологом. Насправді натура в бретонської корови подвійна. Протягом року, у певні періоди (точно визначені завдяки невблаганному генетичному коду), в корові відбуваються дивні зміни. Її мукання стають голоснішими, довшими, їхня гармонійна мелодика раптово змінюється настільки, що іноді вони стають надзвичайно подібними до квиління, більше схожого на людське. Рухи її пришвидшуються, стають різкішими, інколи вона навіть пускається підтюпки. Її храп, задуманий у своїй блискучій постійності, здавалося б, лише для того, щоб стверджувати цілковиту незмінність неорганічної мудрості, теж перестає жувати і починає звиватися від муки, якого їй завдає беззаперечно-могутнє бажання.

————

¹ Леон — реґіон у північно-західній Іспанії; центр скотарства.

² Бретонська корова: французька провінція Бретань — центр скотарства. Уельбека недаремно порівнюють з Флобером — ця тема є спільною для них. Флобер вибирав прізвища для багатьох своїх героїв виходячи з кореня “bov-” — “бичачий”.

Розгадка досить проста, ось вона: те, чого так бажає бретонська корова (так їй вдається — слід віддати належне — блискуче виявити єдину забаганку в своєму житті) — це, як цинічно жартують скотарі, прагнення “заповнитися”. І її таки заповнюють, причому в умовах, якомога ближчих до природних; і справді, шприц штучного запліднення може, хоча й ціною певних емоційних ускладнень, замінити наразі прутень бугая. Незважаючи на такий спосіб, корова заспокоюється і повертається до попереднього стану медитативної розважливості, з однією лише розбіжністю — за кілька місяців у неї народиться чарівне телятко. Що, до речі, вигідно тому ж таки скотареві.

Скотар, природно, символізував Бога. Охоплений непоясненною прихильністю до молодої лошиці, у наступному розділі байки він мав пообіцяти їй вічну втіху від багатьох огирів, тоді як корові, що винна у погорді, він прорікає поступовий перехід до сумнівних насолод штучного запліднення. Зворушливих мукань телиці, виявляється, замало, щоб пом’якшити ухвалу Всетворця. Не кращої долі зазнала й добре зорганізована делеґація ягниць. Як бачимо, Бог, виведений у цій коротенькій байці, вочевидь не був милосердний.

Проблема полягає в тому, що іноді того правила, за яким призначено жити, виявляється замало. Так, ви справді доходите висновку (часом хоч і в останню мить, у найостанніший мент, але, взагалі-то, вам щастить до нього дійти), що жити краще за певним правилом. Податкову декларацію складено як слід. Рахунки сплачено вчасно. Ви нікуди не йдете без посвідки про особу (у вас навіть є спеціальна кишенька для кредитної картки!...).

Відтак, у вас немає друзів.

Це правило дуже складне і пов’язане з багатьма галузями життя. У вільний від роботи час звичайно ходять до крамниць, отримують гроші в банкоматах (біля яких незрідка доводиться довго чекати у черзі). А головне найрізноманітніші постанови, звітувати про виконання яких ви зобов’язані численним закладам, що керують вашим життям. Крім того, у неробочий час ви можете нездужати, адже хвороби вимагають витрат і нових формальностей.

Та все одно лишається вільний час. Що ж із ним робити? Чим його заповнити? Присвятити себе близькій людині? Та, власне кажучи, близькі вас не дуже цікавлять. То, може, послухати музику? Оце було б непогано, але з плином років врешті доведеться визнати, що музика зачіпає вас дедалі менше.

Справжнім порятунком може стати гобі в найширшому сенсі. Однак ніщо не в змозі стати на заваді щоразу частішому поверненню тих хвилин, коли повна самотність, відчуття всесвітньої пустки й передчування того, що ваше життя наближується до болісної, кінцевої катастрофи, сполучаються, ви стаєте об’єктом непідробних тортур.

Утім, бажання померти не є вашим повсякчасним поплічником.

Так, ви теж людина. Були миті, коли ви перебували у вирі справжнього життя. Звісно, тепер вам це важко пригадати; але про це свідчать світлини. Можливо, це було за часів вашої юності або трохи згодом. Які ж ви тоді були жадібні до життя! Буття видавалося вам невичерпною скарбницею небачених можливостей. Ви могли стати поп-зіркою чи поїхати до Венесуели.

Що може бути дивнішим? Ви, як усі, були дитиною. Погляньте на семирічне маля, що грається в солдатиків на килимі у вітальні. Хочу, щоб ви придивилися до нього уважніше. Після того як батьки розлучилися, воно без батька. Іноді воно бачиться з ненькою, що займає вельми важливу посаду у якійсь косметичній фірмі. Втім, воно продовжує гратися у солдатиків — його, здається, дуже приваблюють ці штучні підробки під світ і війну. Правда, зацікавленості набагато менше, ніж колись; але ж як уперто воно роздивляється світ!³

Світ — ви його теж роздивляєтесь. Це відбувається вже доволі давно; було б непогано, якби ви пригадали. Відколи самого лише правила вам уже не вистачало; ви не могли більше жити виходячи з самого лише правила; тоді вам довелося розпочати боротьбу. Я б волів, щоб ви перенеслися в ту саму мить. А давно то було, еге ж? Пам’ятаєте: вода тоді була холодна.

Тепер ви вже далеко від облавку: та й справді! дуже далеко! Довгий час ви були певні в тому, що другий берег існує; але виявилося, що це не так. Утім, ви продовжуєте пливти, і кожен порух тягне вас на дно. Вам важко дихати, ваші легені охоплено полум’ям. Вода щомиті стає холоднішою, гіркішою. Ви вибиваєтесь з останніх сил. Невдовзі вам доведеться померти. Та дарма. Поряд є я. Я не дам вам потонути. Ви просто читайте далі.

Отож ще раз пригадайте ту мить, коли розпочали свою боротьбу.

Наступні сторінки це вже роман; в ньому йдеться про низку кумедних ситуацій, які мені довелося попадати. Відтак, я і досі вагаюсь, чи вдало я їх вибрав із плину свого життя: у будь-якому разі, іншого вибору у мене не було. Якщо я не напишу про те, що мені довелося побачити, то страшенно мордуватимусь — навіть трохи більше ніж страшенно. Ні, я наполягаю, трохи. Писання не здатне подарувати втіху. Писання відтворює бачене, проводить межі. Воно примушує замислитись над когерентністю⁴, вводить ідею реалізму. Доводиться постійно плутатися у кривавій мряці, відтак завжди можна намацати кілька зарубок. Хаос — онде він, за кілька метрів. Воістину сумнівний успіх.

————

³ Пор. з уривком з філософського есе Уельбека “Залишитися в живих”: “Анрі—рік. Він простягнувся просто на землі, його сповиток облайнано; він реве. Мати входить і виходить, цокаючи підборами по вкритій плиткою підлозі, шукаючи свого бюстгальтера і спідницю. Вона поспішає на нічне побачення. Її виснажує ця вкрита лайном маленька істота, що смикається на квадратах плитки. Вона теж починає дертись. Анрі ґвалтує ще голосніше. Тоді вона йде”.

⁴ Єдністю тексту.

Як же все це не схоже на містичну всевладність процесу читання! Протягом усього життя я задовольняв свої бажання, читаючи; про цю надприродну властивість читання я знаю з семи років. Болісно і несправедливо побудовано світ; я ніколи не мав ілюзій щодо його перебудови. Тому я справді гадаю, що найкращий варіант для мене — провести життя у читанні.

Такої нагоди я досі не мав.

Мені тільки-но виповнилося тридцять. Після доволі непевного початку я досить успішно закінчив вуз; тепер я вже робітник середнього рівня. Працюю програмістом-аналітиком у компанії з обслуговування комп’ютерів, зарплатня становить 2,5 мінімального доходу, а це вже дає непогану купівельну спроможність. Сподіваюся на відчутне підвищення; тільки б не зважитися зненацька, як це зробив уже багато хто, самому шукати собі клієнтів. З огляду на все вищезазначене, можу сподіватися на поліпшення свого статусу у суспільстві. Що ж до інтимного життя, то тут, навпаки, успіхи не такі визначні. У мене було багато жінок, але взаємини не тривали довго. Позбавлений і вроди, й особистого шарму, схильний до глибоких депресій, я зовсім не відповідаю тому взірцеві, який приваблює жінок перш за все. До того ж у жінок, які давали мені доступ до свого тіла, я щоразу відчував якусь незрозумілу недосказаність; отож для жінок я якщо щось і становив, то не більше ніж “швидку допомогу” у екстрених випадках. А це, як ми з вами згодом упевнимось, не найкращий варіант для початку довготривалих стосунків.

За два роки, — відтоді, як від мене пішла Вероніка, — я не спізнав жодної жінки; кілька безсилих, невправних спроб щодо цього призвели лише до очікуваного краху. Період у два роки може комусь видатися надто довгим. Але насправді час лине швидко — особливо як багато працюєш. Це хто завгодно потвердить: час лине швидко.

Може так статися, мій симпатичний друже-читачу, що ви — жінка. Що ж, не переймайтесь, такий варіант теж можливий. До речі, це анітрохи не впливає на те, що я маю вам сказати. У моїй оповіді йдеться багато про що.

Я не ставив собі за мету оманити вас витонченою психологічністю писань. Я не вважаю, що ви аплодуватимете моєму вишуканому стилю чи рафінованому гумору. Є автори, що використовують свій хист для детальних описів найрізноманітніших станів душі, рис характеру і т.п. Я до таких не належу. Нагромаджування реалістичних деталей, розрахованих на розподіл докладно розрізнених персонажів, завжди видавалося мені, даруйте на слові, маячнею. Даніель, що є другом Ерве, але непевен щодо своїх почуттів до Жерара. Оманливий образ Поля, що перевтілюється у Віргінію⁵, подорож моєї сестри у других до Венеції... над цим можна бавити цілі години. З тим самим успіхом можна роздивлятися купу омарів, що з усіх сил пнуться нагору з акваріуму (для цього вистачить піти до найближчого рибного ресторану). Зрештою, я взагалі-то мало спілкуюся з людськими істотами.

————

⁵ Мається на увазі знаменитий у часи Емми Боварі роман Бернардена де Сен-П’єра “Поль і Віргінія”.

Щоб досягти своєї мети, не менш філософської, аніж вищезгадана, мені, навпаки, доведеться повикидати зайве. Спростити. Поступово опустити безліч деталей. Тут, між іншим, мені стане в нагоді давня, добре відома гра — порух історії. Світ стає чимдалі одноманітнішим; розвиваються засоби телекомунікації; людські помешкання заповнює нове обладнання. Особисті взаємини між людьми щодалі унеможливлюються — і це зводить нанівець кумедні, непередбачені ситуації, з яких має складатися життя. Потроху в усій своїй красі постає обличчя смерті. Непоганий епіграф для третього тисячоліття.

Нещасний Бернар

Наступного понеділка, я, прийшовши до контори, дізнався, що компанія вирішила продати одну зі своїх програм Міністерству сільського господарства, а мені було доручено керувати підготовкою до оборудки. Мені повідомив про це Анрі Ля Бретт (він надає великого значення літері “y” наприкінці свого імені і поділові прізвища на два слова⁶). Хоча й одного зі мною віку (йому тридцять), Анрі Ля Бретт мій безпосередній начальник; взагалі наші взаємини позначені глибокою ворожістю. Отож, оскільки дозолити мені для нього особлива втіха, він відразу ж зазначив, що робота над угодою потребуватиме постійних відряджень: до Руана, до Ля Рош-сюр-Іона, ще бозна-куди. Я завжди ставився до цих відряджень як до чогось надзвичайно неприємного; Анрі Ля Бретт добре про це знав. Утім, я зумів гідно йому відказати: “Що вдієш, доведеться податися на демісію”; відтак я б ніколи цього не зробив.

Задовго до того, як цей термін став модним, компанія, у якій я працював, доклала значних зусиль до створення справжнього “культурного обличчя підприємства” (створення єдиного логотипа, пошиття фірмових футболок для працівників компанії, курси підвищення кваліфікації у Туреччині). Компанія вдосконалювалася, набуваючи привабливої у своїй галузі репутації; хоч з якого боку не подивись, справжнісінька тобі “тепла місцинка”. Не можу ж я й справді піти отак, ні сіло ні впало?!

Десята ранку. Я сиджу в білому, затишному офісі, напроти типа, ненабагато молодшого за мене, що тільки-но влаштувався до компанії. Звати його, здається, Бернаром. Особистість просто нестерпно посередня. Без упину патякає про бабки та вклади: його SICAV⁷, його французькі обліґації, його плани щодо вкладення своїх заощаджень у нерухомість... все на один штиб. Він розраховує на те, що коефіцієнт зростання буде дещо вищим за інфляцію. Він мені трохи заважає; іноді я й справді не знаю, що йому відповісти. Його вуса постійно ворушаться.

Коли він виходить з офісу, западає тиша. Контора міститься в абсолютно спустошеному районі, який виглядає як місячна поверхня. Це десь у тринадцятому окрузі. Як їдеш автобусом, то спадає на гадку, ніби тут щойно прокотилася третя світова. Насправді нічого такого не сталося, це просто такий шалений урбанізм.

З вікон ми бачимо невиразний ландшафт, що тягнеться скільки сягає око, багнистий, наїжений вір’ям. Кілька голих кістяків будинків. Нерухомі піднімальні крани. Приглушений, холодний простір.

Бернар повертається. Щоб розрядити атмосферу, розповідаю йому, як погано пахне у моєму будинку. Я помітив, що зазвичай людям подобаються оповідки про сморід; а цього ранку, спускаючись сходами, я дійсно відчув надзвичайний сопух. Про що, до біса, думає собі звичайно така непосидюща покоївка?

Він зауважує: “Це, мабуть, здохлий пацюк чи щось таке”. Не знаю чому, але моя розповідь, здається, його дуже потішила. Вуса злегка ворухнулись.

Якщо подумати: який же він нещасний, той Бернар! Що путнього він може робити в житті? Купувати лазерні диски на сайті FNAC?⁸ Такий, як він, конче повинен мати дітей; якби в нього були діти, то можна було б принаймні сподіватися, що вийшло б щось путнє з тих малих галасливих Бернардиків. Але ж ні, він навіть не одружений. Гнилий плід.

По суті, цій добрій душі Бернарові, добрязі Бернару немає на що скаржитися. Дозволю собі навіть припустити, що він щасливий, — звісно, в тих межах, які йому дозволені; в межах Бернара як такого.

————

⁶ Henry La Brette. Літера “y” наприкінці імені (що за нормою пишеться як Henri) і поділ прізвища на два слова (до того ж, його переклад: la brette — довга вузька шпаґа) мають свідчити про шляхетне походження їхнього носія і давню історію його родини.

⁷ SICAV — Sociйtй d’investissement а capital variable ; ?агатовекторне інвестиційне товариство. Маються на увазі дуже популярні у Франції акції цього товариства; через відносну дешевизну вони набагато поширеніші за звичайні.

⁸ www.fnac.com — найуспішніша з французьких торговельних мереж у Інтернеті, що спеціалізується на компакт-дисках, відеокасетах і друкованій продукції. Гуельбек (найкраще це помітно у його останніх книгах — “Ланзарот” і “Платформа”) розмислюється над глибинними проблемами сучасного суспільства розваг, яскравим представником якого є FNAC — широко розрекламоване, неймовірно популярне, зразково успішне капіталістично-електронне товариство.

Встановлення контакту

Після цього у Міністерстві сільського господарства я мав зустріч з дівулею на ім’я Катрін Лешардуа. Як виявилося, програма називалася “Клен”. Справжній клен — це дерево, що високо цінується у виготовленні меблів; до того ж з нього видобувають солодкий сік; клен росте у країнах з помірно прохолодним кліматом; він надзвичайно поширений у Канаді. Програму “Клен” написано на Паскалі з використанням мови C++⁹. Паскаль — це французький письменник XVII століття, автор славетних “Розмислів”. До того ж це надзвичайно розгалужена мова програмування, особливо пристосована до статистичних обчислень, вести які я навчався в минулому. Програма “Клен” використовуватиметься для виплат урядової допомоги селянам — саме в цій царині працює Катрін Лешардуа, вона ж відповідає і за інформативне забезпечення галузі. Досі ми, Катрін Лешардуа і я, не зустрічались. А отже, йшлося про “встановлення першого контакту”.

У роботі програміста-аналітика найбільш захопливою частиною, безумовно, є спілкування з клієнтами; високопосадовці нашої компанії, всівшись навколо екзотичного трунку зі смокви, наполягали саме на цьому (я часто мав змогу слухати їхні бесіди у басейні, надто під час останнього семінару у віледж-клубі Кусадасі¹⁰).

————

⁹ Паскаль, С++ - мови комп’ютерного програмування.

¹⁰ Віледж-клуб — кемпінґ, переобладнаний у сільській стилістиці; дорогий і респектабельний заклад.

Щодо мене, то я завжди з певним острахом очікую на перший контакт з новим клієнтом; надзвичайно багато є різних людей, певним чином організованих, до можливих відвідин яких необхідно звикнути; що й казати, ганебна перспектива. Завдяки досвіду я, звісно, швидко зрозумів, що зустрічатися мені доведеться з людьми майже однотипними, подібними своїми звичками, поглядами, смаками, загальним підходом до життя. Отже, теоретично мені не було чого боятися, до того ж суто професійний характер зустрічі майже ґарантував мені безпеку. І все ж таки я мав нагоду переконатися, що людські істоти часто-густо вважають за необхідне відзначити себе якимись витонченими і водночас бридкими витівками, збоченнями, норовом і таке інше — вони, безумовно, бажають, щоби співбесідники мали їх за непересічних особистостей. Так, один з них любить теніс, інший кохається на конях, третій зізнається, що грає у ґольф. Деякі високопосадовці себе не тямлять від філе з оселедців; інші його просто ненавидять. Скільки життів, стільки й маршрутів. Отож якщо загальні межі “першого контакту з клієнтом” суворо реґламентовано, то поза загальністю завжди є певний пруг непевності.

Коли я вперше завітав до офісу 6017, Катрін Лешардуа не було. Мені повідомили, що вона “затрималась через останні приготування до відкриття центрального офісу”. Мені запропонували сісти й почекати; я так і зробив. Розмова точилася навколо якогось убивства, скоєного напередодні на Єлисейських Полях. У кав’ярні під канапкою було залишено бомбу. Двоє загинули. Третій вибухом відірвало ноги та частину обличчя; тепер вона приречена на каліцтво та сліпоту. Я дізнався, що це вбивство вже не перше; кількома днями раніше спрацювала вибухівка на пошті неподалік від мерії, причому було розшматовано жінку років десь п’ятдесяти. Крім того, я довідався, що бомби закладали арабські терористи, які вимагали звільнення інших арабських терористів, ув’язнених у Франції за різноманітні злочини.

Близько п’ятої вечора я мав їхати до поліцейської управи, аби подати заяву про крадіжку мого авта. Катрін Лешардуа так і не з’явилася, тож ніякої розмови на цей раз не відбулось. Що ж, встановлення контакту переносилося на інший день.

Інспектор, що надрукував мою скаргу, був приблизно мого віку. Він хизувався своїм провансальським походженням¹¹ і носив обручку. Я розмислився про його дружину, про дітей, яких, можливо, він мав, про нього самого, вочевидь задоволеного життям у Парижі. Приміром: дружина, що працює на пошті, діти, що відвідують садок. Втім, хіба можна бути певним?

Як я і сподівався, він виявився досить уїдливим реалістом: “Ці вже мені крадіжки... весь день самі лише крадіжки... жодного шансу... в будь-якому разі крадії відразу ж позбуваються своєї здобичі...” Що далі він промовляв ці прості, щирі твердження, підкріплені щоденною практикою, то більше я сповнювався до нього симпатії; але я не міг нічого вдіяти, аби полегшити його тягар.

Відтак, наприкінці мені здалося, що я помітив ледь відчутний позитив у його голосі: “Ну, ось, до побачення! Може так статися, що її ще знайдуть, ту вашу машину! Все може бути!...” Гадаю, він би сказав і більше; але не було чого казати.

————

¹¹ Провансальське походження: Прованс — одна з південних провінцій Франції, що має культуру і мову давніші за французькі.

Другий шанс

Наступного ранку мені було пояснено мою негідну поведінку. Слід було наполягти на побаченні з Катрін Лешардуа; у міністерстві не сподобалося те, що я пішов без пояснень.

Також мені пояснили — і це стало справжньою несподіванкою — що, виявляється, з часу укладення зі мною останньої трудової угоди, у моїй роботі не було помічено належної ревності. До цього часу про це вважали за краще не згадувати, але тепер настав край. Тому цю справу з Міністерством сільського господарства можна вважати за люб’язно надану мені можливість виправитися. Щоб повідомити мені про це, голова відділу обрав тон дуже напружений — ну викапаний оглядач новин з якогось американського каналу! “Як вам відомо, ми завжди на сторожі інтересів клієнта. На жаль, у нашій професії рідко коли можна отримати другий шанс...”

Дуже шкода, що я розсердив свого начальника. Це гарний чоловік. Чуттєве та водночас мужнє обличчя, коротке сиве волосся. Біла сорочка з бездоганно підібраної надзвичайно тонкої тканини, крізь яку просвічуються потужні, засмаглі грудні м’язи. Вишукана краватка. Природні, стримані рухи — ознака ідеальної фізичної форми.

Єдина відмовка, яку вдається знайти, — втім, це мені все одно не допоможе, — те, що у мене вкрали авто. Отож я вдаю стан легкого ментального розладу, який з усіх сил намагаюся побороти. Цей факт дещо змінює ставлення начальника; він явно обурений приключкою з моїм автом. Йому про це було невідомо; звідки ж він міг знати; тепер він усе розуміє. Наприкінці, вже прощаючись, коли ми стоїмо біля дверей його офісу, зануривши ноги у товстий перлисто-сірий килим, він від щирого серця бажає мені “триматися”.

Катрін, крихітко Катрін

Часи прекрасні все ж настануть,

Куди б не йшов, я чую це.

Часи прекрасні все ж настануть,

Хоч вітер вже зітре моє лице...

Ніл Янґ

Секретарка у Міністерстві сільського господарства завжди у шкіряній міні-спідниці; але цього разу, аби знайти кімнату 6017, мені не потрібна її допомога.

Від самого початку Катрін Лешардуа виправдовує мої найгірші побоювання. Вона має 25 років, диплом з інформатики й гнилі передні зуби; її аґресивність просто вражає: “Припустімо, що та ваша штука спрацює! Якщо лише це не те саме, що й куплене у вас останнього разу... ото вже була мерзота! Втім, що саме купувати, вирішувати не мені. Я просто цап відбувайло, мене тут поставлено, аби виправляти чужу дурість...” і т. д.

Я пояснюю їй, що, в свою чергу, теж не вирішую, що продавати. І не знаю, що за продукцію вони там виробляють. Та я взагалі нічого не знаю! Ані я, ані вона, ми нічого не вирішуємо. Я прийшов лише для того, щоб допомогти, надати їй примірники інструкції з ужитку, спробувати виробити план подальшої співпраці... Але все намарно, це на неї не подіяло. Шалена, невичерпна лють. Тепер вона взялася критикувати методологію. За її думкою, всі мали б керуватися чіткою методологією, ґрунтованою на розгалуженій структурі програмного забезпечення; а натомість — цілковита анархія, програми пишуться абияк, кожен робить що йому заманеться, замкнувшись у своєму куті і абсолютно не зважаючи на інших, немає взаєморозуміння, немає загального плану, немає гармонії, Париж — просто жахливе місто, люди тут зовсім не зустрічаються, їм навіть не цікава їхня робота, все таке поверхове, кожен повертається до себе о шостій, і немає значення, закінчено працю чи ні, всім на це начхати.

Вона пропонує мені випити кави. Я, звісно ж, згоджуюсь. Автомат з кавою. У мене немає дрібних, і вона позичає мені два франки. Кава надзвичайно бридка, однак навіть це не в змозі зупинити її запал. Хай ти навіть з голоду подихатимеш на вулиці посеред Парижа — всім буде начхати. На її батьківщині, у Беарні¹², все зовсім інше. Щовікенду вона повертається до свого Беарну. І щовечора відвідує курси у CNAM, аби підвищити шанси на отримання кращої роботи¹³. За три роки вона, мабуть, уже матиме диплом інженера.

————

¹² Беарн — французька провінція на південному заході аквітанського басейну, що межує з Піренеями.

¹³ CNAM — Conservatoire national des Arts et Mйtiers ; ?аціональний інститут мистецтва і ремесел. Технічної спрямованості ВНЗ для студентів, що вже працюють за отриманою спеціальністю. Фактично — інститут других професій або підвищення кваліфікації.

Інженера. Я — інженер. Тепер варто було б щось сказати. Тож я цікавлюсь, понизивши голос:

— Які курси?

— Курси з управління персоналом, аудиту, алгоритміки, бухгалтерії.

— Це, мабуть, досить важко... — доволі узагальнено зауважую я.

Так, справді важко, але що до неї, то її це не лякає. Часто, увечері, у своїй однокімнатці, вона працює аж до дванадцятої, щоб виконати все домашнє завдання. Хоч би як там було, а у житті слід попріти, аби отримати те, чого прагнеш, вона це знала завжди.

Ми піднімаємося сходами до її кабінету. “Давай, дряпайся, крихітко Катрін”, з ніжністю думаю я. Вона й справді не дуже гарна. На додаток до потворних зубів у неї безбарвне волосся та маленькі оченята, що аж блищать від люті. Жодних солідних форм. Здається, глум Бога над нею був і справді надто жорстоким.

Гадаю, скоро ми добре порозуміємось. За її переконанням, організовувати й керувати має саме вона, мені ж лишається ходити за нею і робити якісь свої справи. Це мене цілком влаштовує; я навіть і не думаю чинити спротив. Не думаю, що вона в мене закохається; складається враження, що вона вища за цікавість: а як-то воно буде з ось цим козлом?

Близько одинадцятої до кабінету потикається новий персонаж. Звати його Патрік Леруа, і він, певно, займає спільний з Катрін кабінет. Гавайська сорочка, туго обіпнені блакитними джинсами стегна, низка ключів на паску, що дзвякають, як він іде. Він повідомляє нас, що трохи змордований. Всю ніч він провів у нічному джаз-клубі з якимсь чуваком, їм пощастило “підчепити двох телиць”. Одне слово, він задоволений.

Решту ранку він робить безліч дзвінків. Розмовляє дуже голосно.

У третій телефонній розмові він зачіпає тему, саму по собі невеселу: одна з їхніх спільних подруг, тобто його та подружки, якій він телефонує, загинула у автокатастрофі. Гірше того, машиною керував якийсь третій чувак, якого Патрік назвав “отой Фред”. Словом, отой Фред лишився неушкоджений.

Теоретично, така звістка мала б бути надзвичайно неприємною, відтак, завдяки використанню цинічної вульґарності — ноги на столі, язик висолоплено, — йому вдалося завуалювати невтішний бік повідомлення: “А Наталі була гарненька... Кажу тобі, справжня бомба. Ні, грошей наразі нема, я на мілині...Ти що, була на її похороні? Ні вже, це не для мене, я погребу боюся. Та й узагалі, навіщо туди йти... Ну, старим, звісно, я б такого не бовкнув. І отой Фред там теж був? Ти ба, ну й нахаба, справжній засранець”.

Отож обідньої перерви я діждався воістину спраглим.

У другій половині дня я мав зустрітися з головою відділу дослідів з інформатики. Достоту й не знаю навіщо. Мені, в усякому разі, не було чого йому сказати.

Півтори години я чекав у порожньому, напівтемному офісі. Правду кажучи, я не дуже-то й хотів вмикати світло, частково з остраху виказати свою присутність.

Перш ніж запроторити мене до цього офісу, мені вручили чималий звіт під назвою “Керівна схема інформаційного плану Міністерства агропромисловості”. Нащо — навіть гадки не маю. До мене цей документ не мав жодного відношення. Якщо вірити інструкції, це була “спроба заздалегідної систематизації різних типових сценаріїв, задуманих у парадигмі “мета — завдання”. Серед цих завдань, “аналізованих детальніше з використанням чіткої термінології”, спостерігалися, приміром, напрями політики допомоги селянам, розвиток надаграрного сектору, більш конкурентоспроможного на загальноєвропейському рівні, вирівнювання торговельного балансу в галузі продажу свіжих продуктів... Я швиденько поперегортав розвідку, підкреслюючи олівцем кумедні речення. Ось, наприклад: “Стратегічний рівень полягає у створенні ґлобальної інформаційної системи, ґрунтованої на поєднанні подібних між собою розгалужених підсистем.” Або: “Конче потрібною є реалізація відносної канонічної моделі організаційної динаміки, що стане наступним кроком до якомога швидшої побудови бази даних, спрямованої на об’єкт”. Врешті прийшла секретарка і повідомила, що засідання затягується і її шеф, на жаль, абсолютно не в змозі прийняти мене сьогодні.

От і добре, я повернувся до себе. І хай вони мені за це платять!

На станції метро “Севр-Бабілон” я побачив дуже дивне ґрафіті¹⁴: “Богу до вподоби нерівність, а не несправедливість”, було сказано у написі. Цікаво, подумав я, кого це так добре поінформовано про Божі уподобання?

————

¹⁴ Ґрафіті — яскравий напис на стіні у якомусь громадському місці, що часом містить брутальне, відверто задирливе повідомлення.

На вихідних я взагалі ні з ким не зустрічаюсь. Лишаюся вдома, займаюсь прибиранням — впадаю у файну депресію.

Відтак, цієї суботи, десь між восьмою і одинадцятою вечора, має місце момент соціального зближення. Я збираюсь піти повечеряти з другом-священиком до мексиканського ресторану. Це непоганий ресторан; з цього боку проблем немає. Але чи досі той друг є мені другом?

Ми разом училися; тоді нам було по двадцять років. Достатньо юний вік. Тепер нам по тридцять. Отримавши диплом інженера, він пішов до семінарії; він обрав інший шлях. Зараз він — кюре у містечку Вітрі. Йому дісталася складна парафія.

Я смакую балабухою з червоною квасолею, а Жан-П’єр Бюве розповідає мені про сексуальність. За його думкою, зацікавленість, що її наше суспільство виявляє до еротики (через рекламу, ґлянцеві видання і в цілому через мас-медіа), беззаперечно є вдаваною. Насправді більшості людей ця тема вже давно остогидла; але, через дивну звичку до перекручень, вони наполягають на протилежному.

Врешті він викладає свою теорію. Наша цивілізація, каже він, страждає від виснаження життям. За часів Людовика XIV, коли жага життя була досить великою, офіційна культура наполягала на відмові від веселощів та тілесних утіх; напосідливо нагадувала, що задоволення, які світське життя може подарувати людині, недосконалі і єдине справжнє джерело відради — Бог. Такі тези, стверджував Бюве, були б неприйнятні в наші дні. Нам тому потрібні пригоди й еротика, бо нам постійно треба повторювати, що життя і досі прекрасне й бентежне; звісно, немає нічого дивного в тому, що ми трошки в цьому не певні.

У мене таке враження, що він сприймає мене як вдалий приклад виснаження життям. Ніякої сексуальності, жодних амбіцій; додати до цього відсутність справжніх розваг. Не знаю, що йому відповісти; мені здається, що те саме відбувається з усіма. Особисто я вважаю себе цілком нормальним. Ну, може, не “цілком”, але хто наважиться серйозно стверджувати, нібито він — “цілком нормальний”? Скажімо, я нормальний на 80%.

Врешті, аби хоч щось сказати, я зауважую, що у наш час кожному вряди-годи доводиться поглянути на себе як на невдаху. На цьому ми й доходимо згоди.

Розмова не в’яжеться. Я не наважуюсь взятися за свою прохололу вермішель. Бюве радить мені повернутися до Бога або ж простудіювати психоаналіз; мене аж сіпає від такої пропозиції. Він розвиває тему, цікавиться моєю проблемою; здається, він упевнений, що я в скруті. Я сам, занадто довго сам; він вважає, що це неприродно.

Ми замовляємо якийсь трунок; він відкриває карти. За його думкою, Ісус — це вирішення всіх проблем; джерело життя. Життя яскравого та різнобарвного. “Ти маєш прийняти свою божественну сутність!” — вигукує він; відходимо від стійки та знову сідаємо за стіл. Я відчуваю себе трохи втомленим; здається, ми зайшли в глухий кут. Про всяк випадок усміхаюсь. Друзів у мене небагато, тому його мені втрачати не хочеться. “Ти повинен прийняти свою божественну сутність...” — повторює він тихіше, я обіцяю спробувати. Додаю ще кілька фраз, намагаюсь дійти взаєморозуміння.

На кінець кава, і кожен з нас повертається до себе. Зрештою, це був непоганий вечір.

У цю мить навколо овального, доволі приємного на вигляд столу, мабуть, з фальшованого червоного дерева, зібралися шість осіб. Похмурі зелені штори запнено; таке враження, що ви потрапили до невеличкої вітальні. Раптово у мене виникає передчуття, що засідання триватиме весь ранок.

У першого з представників Міністерства агропромисловості блакитні очі. Він ще молодий, носить невеличкі круглясті окуляри — мабуть, лише нещодавно був студентом. Незважаючи на свій юний вік він справляє враження дуже серйозної людини. Протягом усього ранку щось собі занотовує, причому іноді в найменш слушні для цього миті. Це, мабуть, таки справді бос або принаймні майбутній бос.

Другий представник міністерства — чоловік середнього віку, облямований бородою, немов який суворий наглядач з “Клубу П’яти”. Здається, він має чималий авторитет для Катрін Лешардуа, що сидить поруч з ним. Це теоретик. Усі його виступи — це заклики дотримуватись певних правил, зберігати певну методологію та, врешті, зважувати, перш ніж діяти. Цього разу ці заклики здаються мені непотрібними: обладнання вже придбано, тепер немає необхідності щось зважувати, однак я стримуюсь і не кажу цього. Я відразу ж відчуваю, що не подобаюсь йому. Як мені завоювати його симпатію? Вирішую неодноразово протягом ранку підтримувати його пропозиції, зробивши дурнувато-захопливий вираз обличчя, так, неначе завдяки йому для мене раптом відкрилися небачено розумні та місткі перспективи. З цього він, звичайно, повинен був вивести, що я нормальний хлопець, сповнений бажання працювати, готовий стати під його керівництво і виконувати будь-які його забаганки.

Третій представник міністерства — це, власне кажучи, Катрін Лешардуа. Сердешна, цього ранку вона видається такою нещасною; вона втратила всю ту рішучість, яку демонструвала останнього разу. Її невеличке потворне обличчя похмурнішало, вона дедалі частіше починає протирати свої окуляри. Я навіть питаю себе, чи вона часом не плакала; дуже добре уявляю собі, як вона заходиться у риданнях — вранці, самотньо натягаючи на себе одіж.

Четвертий представник міністерства — щось на кшталт карикатури на соціаліста-аграрія: на ньому чоботи та шуба, неначе його нагально викликали з лану; він носить густу бороду та палить люльку; його синові не позаздриш. На столі перед ним демонстративно відкрито книжку, що має промовисту назву “Сирна галузь перед лицем нових технологій”. Мені так і не вдалося зрозуміти, що саме він тут робить, бо його не стосується жодна з обговорюваних проблем; можливо, він представляє склад. Утім, хоч би там як було, він, здається, поставив собі за мету постійно тримати нас у напруженні та провокувати на конфлікт за допомогою зауважень, приміром, стосовно “даремності цих незліченних засідань, що ні до чого путнього не ведуть”, або ж “цих клятих програм, що їх вигадують для міністерства і які ніколи не відповідають реальним вимогам справжніх аграріїв, що працюють у полі”.

Напроти нього сидить мій колеґа з компанії, що не втомлюється відповідати на його зауваження, — як на мене, ті відповіді досить незграбні, — удаючи, ніби не розуміє, що співбесідник робить ці безглузді спостереження навмисне, ба навіть більше — просто глузує. Це один з наших найбільших посадовців; звати його, здається, Норбер Лежайї. Я не знав, що він теж буде тут, і вже напевне не радію з його присутності. На обличчя та за поведінкою цей тип — викапана свиня. Він регоче за найменшої оказії, причому довго і смаковито. Коли ж не регоче, то повільно тре руки одна об одну. Він опасистий, я б навіть сказав — гладкий, і ця його самовпевненість, ґрунтована незвідь на чому, дуже мене дратує. Відтак, цього ранку в мене надзвичайно добрий настрій, я навіть двічі підтримую його регіт, сміючись з дурнуватих дотепів.

Інколи, протягом ранку, на деякий час з’являтиметься сьомий гравець, що помітно підживлюватиме цей ареопаг. Маю на увазі голову відділу “Інформаційних досліджень” міністерства, того самого, з яким мені так і не пощастило зустрітися. Хлопцеві, здається, аж пече вдати з себе ґротескний зразок молодого, енергійного начальника. У цій галузі йому вдається перевершити все, бачене мною раніше. Сорочку його розстебнуто так, наче в нього не було часу на таку дрібницю, як ґудзі, краватку, збиту набік, немов зірвано подувом вітру. Він і справді не просто ходить, а пливе. Якби він хотів полетіти, гадаю, у нього б це вийшло. Обличчя в нього блищить, волосся скуйовджене й вологе — таке враження, що він щойно вийшов з басейну.

За своєї першої появи він відразу ж помічає нас з шефом; не встигаю я й оком зморгнути, як він уже, невідомо як, опиняється коло нас; за п’ять секунд йому вдається подолати десять метрів — відтак, я щось не помітив, щоб він взагалі рухався.

Він кладе руку мені на плече і м’яко заговорює до мене, щиро вибачаючись за те, що мені тоді довелося так довго і намарно його чекати; я відповідаю йому усмішкою мадонни, кажу, що це пусте, що я все добре розумію і певен, що зустріч, раніше чи пізніше, обов’язково відбудеться. Я з ним чесний. Це дуже зворушлива мить; він схиляється до мене, лише до мене; таке враження, що ми — двоє закоханих, яких, після довгої розлуки, знову поєднало життя.

Протягом цього ранку він з’являтиметься ще двічі, але щоразу лишатиметься на порозі, звертаючись виключно до молодика в окулярах. Щоразу, чарівливо усміхаючись, він починає з вибачень; він не полишає порога, спираючись на стулки, похитуючись на одній нозі, — так, ніби внутрішня напруга, що рухає ним, не дозволяє довго лишатися непорушним.

Про збори як такі я мало що пам’ятаю; все одно не дійшли жодного певного рішення, хіба що в останню чверть години, швиденько, наперед смакуючи обідню перерву, — було затверджено розклад стажувань для провінції. Це стосується безпосередньо мене, бо їздити країною маю саме я; отже я похапцем, на папірці, який, певно, загублю того ж вечора, занотовую дати та місця .

Докладніше про моє завдання мені розтлумачують наступного дня, під час брифінґу в авторитетного теоретика. Серед іншого я дізнаюсь, що складну, трирівневу систему стажувань було вигадано саме у міністерстві (як я здогадуюсь, саме ним). Слід повністю задовольняти потреби споживачів, постійно вигадуючи додаткові, але, що головне, цілком самодостатні види стажувань. У цих міркуваннях відчувається тонкий присмак витонченого розуму.

Якщо конкретніше, мене буде виряджено до круїзу, під час якого я спочатку відвідаю Руан, де лишатимусь протягом двох тижнів, потім Діжон¹⁵ (тиждень) і врешті Ля Рош-сюр-Іон (чотири дні). Виїжджаю першого грудня, а повернуся, мабуть, на Різдво, аби мати можливість “провести свята у лоні родини”. Не забули навіть про гуманний бік питання. Просто чудово.

Також дізнаюся — і це вже для мене справжня новина — що подорожуватиму я не сам. Компанія вирішила відрядити двох працівників. Отож ми діятимемо у команді. Цілих двадцять п’ять хвилин, у тривожній тиші авторитетний теоретик обмальовує переваги й недоліки командних стажувань. Врешті, так би мовити in extremis¹⁶, переваги беруть гору.

————

¹⁵ Діжон — місто на півдні Франції, колишня столиця Бурґундії.

¹⁶ In extremis — у найостаннішу мить.

Мені абсолютно байдуже, хто ж та друга особа, якій доручено моє супроводження. Скоріш за все, це хтось знайомий. Утім, хоч як би я сушив голову, ніхто не зважив за необхідне розкрити мені цю таємницю.

Хутко скориставшись із суміжного спостереження, яке він встиг зробити, авторитетний теоретик зауважує, що йому дуже прикро, що ця інша кандидатура (ім’я якої мені й тепер не повідомляють) не змогла прийти, бо ніхто не подбав про те, аби її попередити. Логічно продовжуючи свою думку, він врешті ненав’язливо натякає, що моя присутність тут не має жодного сенсу, принаймні сенс її видається малозрозумілим. Я повністю з ним згоден.

Рівні свободи за Ж.-І. Фрео

Після цього я повернувся до головного офісу компанії. Мене там добре зустріли; здається, мені вдалося відновити моє становище на виробництві.

Голова мого відділу відводить мене убік; він пояснює, наскільки важливою є ця угода. Йому відомо, що я міцний горішок. Намагаючись дивитися на речі реально, він висловлюється з приводу крадіжки мого авта. Це перекидання словами нагадує справжню чоловічу розмову поряд з автоматом гарячих напоїв. Для себе я роблю відкриття: він, виявляється, справжній фахівець із спілкування з кадрами; всередині мене все аж співає. Він подобається мені що далі, то більше.

Пізніше, ближче до вечора, іду на посиденьки через від’їзд Жана-Іва Фрео. Це, зауважує голова відділку, вельми важливий для компанії працівник, що йде від нас; якийсь високопрофесійний інженер. Безумовно, у наступному кар’єрному сходженні він зможе досягти успіхів, що будуть принаймні рівноцінні теперішнім; це всі лиха, які він йому зичить. Заходь, коли заманеться, вип’ємо за дружбу! Перше місце роботи, жартівливо завершує свій спіч голова відділку, це річ, яку важко забути; щось на кшталт першого кохання. Вражено розмислююсь: чи він, бува, не перепив.

Короткі оплески. Якийсь рух навколо Ж.-І. Фрео; він, із задоволеним виразом на обличчі, повільно обертається навколо. Я з ним трохи знайомий; три роки тому ми разом прийшли на підприємство; сиділи в одному кабінеті. Якось розтеревенились про суспільство. Він казав, — і певним чином він справді вірив у те, — що пожвавлення інформаційних потоків всередині компанії сама по собі річ непогана. Що свобода — ніщо інше, як можливість установлювати численні взаємозв’язки між окремими людьми, проектами, організаціями, відділками. На його думку, максимальна свобода збігається з максимальною кількістю варіантів на вибір. Позичивши метафору з термінології, вживаної у механіці, він назвав ці варіанти ступенями свободи.

Пригадую, ми знаходились десь зовсім поряд з центральною частиною будівлі. Кондиціонер ледь чутно фурчав. Він порівняв підприємство з мозком, а людей, що у ньому працюють, — з мозковими клітинами, для яких і справді на краще встановлювати якомога більше взаємних відносин. Але далі аналогія не пішла. Мій співбесідник був ліберал і не поділяв щирого захоплення тим, що є найголовнішим для справжнього мозку; він помірковано ставився до проекту уніфікації.

Тоді ж я дізнався, що його власне життя вирізнялося приголомшливою функціональністю. Він мешкав в однокімнатці у 15-му окрузі¹⁷. Опалювання входило до квартплати. У своєму помешканні він тільки те й робив, що спав, бо працював він і справді багато, а у вільний час читав “Micro-Systиmes”. Стосовно нього вищезазначені ступені свободи обмежувались можливістю обирати собі вечерю за допомогою служби Мінітель (тоді це була новинка — відносно швидке постачання гарячих страв у точно визначений час)¹⁸.

————

¹⁷ П’ятнадцятий округ — на півдні Парижа. Промисловий район.

¹⁸ Мінітель — найближчий попередник Інтернету; електронний пристрій, що пропонував цілий шерег різноманітних товарів і повідомляв про стан на біржі.

Увечері мені подобалося спостерігати за тим, як він за допомогою Мінітеля, що стояв на його столі ліворуч, складав своє меню. Я глузував з його рожевих цидулок; та насправді я певен, що тоді він ще був незайманий.

Він був по-своєму щасливий. Він мав повне право вважати себе учасником телекомунікаційної революції. Та й справді, кожен важливий злет інформаційних технологій, кожен крок уперед, до створення ґлобальної мережі він сприймав як особисту перемогу. Він голосував за соціалістів. І, хоч як це дивно, обожнював Ґоґена.

Далі читайте в паперовій версії часопису