Дванадцять британських поетес ХІХ сторіччя
Переклад з англійської і примітки Олени О’ЛІР
Керолайн Клайв (V)
(1801 — 1873)
Керолайн народилася в Лондоні і зростала в містечку Шейкенгерст (графство Вустершир). Коли їй було три роки, вона захворіла на поліомієліт, наслідком чого стала довічна інвалідність, — втім, майбутня поетеса робила все можливе, аби довести, що серйозна недуга не заважає їй жити повноцінним дорослим життям: вона годинами скакала верхи на коні, хоча її ноги були закуті в залізо (як тут не згадати нашу Лесю та її “тридцятилітню війну” з туберкульозом!). 1840 р. Керолайн, узявши собі за псевдонім літеру “V” (що, очевидно, означало перемогу — victory), опублікувала збірку “ІХ поезій”, яка витримала кілька перевидань. Того ж року вона вийшла заміж за превелебного Арчера Клайва, у шлюбі з яким народила двох дітей. Її наступні поетичні книжки — “Я споглядала Небеса” (1842), “Бал Королеви” (1847), “Долина Рі” (1851) і поема “Морлас” (1853). Її перу належать також три романи, найширшого розголосу з-поміж яких набрав “Пол Ферролл” (1855), що вважається першим вікторіанським “сенсаційним” романом.
Померла Керолайн за трагічних обставин: на ній зайнялася сукня, і вона не змогла загасити полум’я...
Написане під час хвороби
По морю смерти, серед хвиль,
Пливу на кораблі;
Й мене тупий відносить біль,
Як вітер, від землі.
Незнаний океанський шир
Видніється мені;
О, чий мене зустріне зір
У хмарній далині?
——————
Перекладено (окрім спеціально відзначених випадків) за виданням: Nineteenth-century women poets: An Oxford anthology / Edited by Isobel Armstrong and Joseph Bristow with Cath Sharrock. — Oxford: Clarendon Press, 1998. В антології представлена творчість понад ста англомовних поетес ХІХ ст., що писали в Англії, Ірландії, Шотландії, Велсі, а також у заокеанських колоніях Британської імперії.
Мій світе, добре знаний ти,
І доки вдаль пливеш,
Очей не можу відвести
Від рідних узбереж.
Там — світло моїх перших днів,
Той світлий краєвид,
Що у душі моїй лишив
Непроминальний слід.
Там — щастя образи і лих,
Все, чим жила душа, —
Мов бурі й сонце в землях тих,
Що мандрівник лиша.
Та образи хисткіше ті,
Відходячи, стають;
Юрби, що там у суєті,
Мені тепер не чуть.
Від ока промінь їх тіка,
Тумани навкруги;
Прощай, реальносте людська,
Ви, рідні береги!
Елізабет Барретт Бравнінґ
(1806 — 1861)
Якщо небувалий розквіт англомовної жіночої поезії в роки правління королеви Вікторії (1837—1901) може бути зобов’язаний впливу однієї творчої особистости, то цією особистістю була Елізабет Барретт Бравнінґ.
Вона була найстаршою з одинадцятьох дітей Едварда Барретта Моултон-Барретта та його дружини Мері. Після короткого періоду в містечку Келлоу, що в графстві Дарем (де й народилася поетеса), родина деякий час жила в Лондоні, згодом — у графстві Саррі, аж поки не осіла на багато років у садибі “Окраїна Надії” в Ледбері (Геріфордшир). Тут юна Елізабет опанувала давньогрецьку мову і заприятелювала з філологом-класиком Гью Стюартом Бойдом. Після смерти її матері в 1828 р. батько потрапив у фінансову скруту і “Окраїна Надії” була виставлена на аукціон. Лише 1835 р. родина знову зібралася під одним дахом — у Лондоні, на Вімпол-стріт. Елізабет провадила тут досить усамітнене життя, якщо не враховувати двох-трьох літературних контактів.
Друкуватись Елізабет Барретт почала дуже рано: їй було лише 14, коли батьковим коштом вийшла її “Битва при Маратоні”, згодом побачили світ “Есеї про дух” (1826), довершений переклад “Прометея закутого” (1833), ““Серафим” та інші поезії” (1838) та “Поезії” (1844).
У 1845 р. вона одержала першого з багатьох листів від Роберта Бравнінґа, а через рік таємно обвінчалася з ним, порушивши волю свого батька. І цей шлюб, і наступна втеча Елізабет і Роберта, спершу до Франції, а згодом до Італії, стали літературною леґендою вікторіанської доби. 1849 р. поетеса народила сина, а наступного року, у Флоренції, з-під її пера вийшли уславлені “Сонети з портуґальської”. Її “італійські” поетичні збірки — “Вікна Каса Ґвіді” (1851) та “Поезії перед Конґресом” (1860) — свідчать про її захоплення політикою. Але найбільш резонансним її твором була поема “Аврора Лі” (1856), головна героїня якої, поетеса, стикається, подібно до самої Елізабет Барретт Бравнінґ, із суперечливими поглядами на становище жінки в тогочасному суспільстві.
Наступний уривок належить до найкращого з написаного поетами-вікторіанцями про сутність і призначення поезії. Читаючи його, неможливо не погодитися з Оскаром Вайлдом, який, у своєму есеї “Англійські поетеси” (1888), називав авторку “Аврори Лі” Сивіллою, що передає світу послання небес.
Аврора ЛІ
Книга І
Фраґмент
...Книжки, книжки, книжки!
Розкрила я секрет мансарди, вщерть
Коробками на батькове ім’я
Заваленої, — де, метушачись
Серед минулого гігантських решток,
Мов мишеня між ребер мастодонта,
Я надривала тут і там чи цю,
Чи ту коробку, тягнучи крізь шпару
В гарячці жаху, поспіху, тріюмфу
Найближчу книжку. Пульс її я чула
Під подушкою в сутіні ранковій,
Доки читати не дозволить сонце!
Мої книжки!
А що вже час наспів,
Спіткала я поетів. Як земля
Лютує, коли внутрішній вогонь
Пронизує їй серце, й, розметавши
Крамниці й храми, тріюмфальні брами
І спостережні вежі, вивільняє
Свої стихії — так моя душа
Від дотику поезії святого
Лиша умовності і подивляє,
Прилучена до вічностей великих,
І цей, і туй світ.
Так, Авроро Лі,
Ти пишеш про поетів — і не кпиш?
Тих чесних брехунів, нічних сновидців,
Прибільшувачів місяця і сонця
Й пророків в склянці?
Так пишу я тільки
Про правдомовців, звірених на Бога, —
Єдиних, що говорять суту правду
Усупереч порівняним, відносним
І тимчасовим правдам; тих, що в тьмі
Умовностей стоять впритул до сонця;
Єдиних вчителів, що людство вчать
Не просто тінь на цвинтарі — пізнати
Людську поставу істинну: пряму,
Піднесену — мірило те людське,
Що є й мірилом ангельським, як каже
Апостол*. Доки ваші прості люди
Будують піраміди, жнуть, їдять
І для сенаторів і королів
Витрушують бучні доріжки світу,
Поет раптово голосом, мов грім,
Їх перерве: “...Це є душа й життя,
Це слово промовляється на небі,
Це сходить Бог на нас! над чим б’єтеся?”.
Як схоплюються ті робітники,
Навкруг і вгору дивляться, відчувши,
Що трушення доріжок — хоч і добре,
Але не визначальне ремесло!
————
* Св. Іван Богослов, див. його “Об’явлення”, 21.17.
Мої улюблені поети, з вами
Єдина я — чи з люблячими вас?
Цей фиміям, що віє ним від стіп,
Є наслідком відвідин особистих
Святого вашого горба — чи свідчить
Про шелест ваших запашних одеж
У снах моїх? Коли мій біль і радість,
Мої думки, мов клапани на флейті,
Німують, відзвучавши, — на мені ви
Чи граєте тоді, мої флейтисти?
Якщо направду ні, чи звук нізвідки
Не прийде? чи ця музика — моя,
Як людським зветься дихання людини,
Що в неї Бог вдихнув? Тут сумнів є
Для хмарних днів!
Та сонце височіло,
Коли відчула я, що гармонійний
Мій пульс; коли ритмічне хвилювання
В крові і в мозку у слова ввірвалось,
Як вітер — в вільхи, їх таємні суті
Оголюючи, доки не здригнулись
Розпростано. О захват і тріюмф
Поета, що немовби чоловіче
Звичайне “так”, жіноче просте “ні”
Висловлює, якусь малу надію, —
А мовить слово так, що пропікає
Тебе об’явленням, бентежить серце
Чоловікам, жінкам — усім на світі,
Мов говорив воскреслий з мертвих з надто
Щасливими очима: звичне стало
Божественним у вислові! його ж —
Поета, мовця — радість розпирає;
У ньому б’ється тріпотливий ангел
У суголосній приязні до духів
Нелічених, що ніжаться на сонці
У позачассі.
О життя в житті! —
Поезіє, обізнана з життям
Безплотним, — спрагла правди поза сенсом! —
Поезіє, моє життя, мій орле,
Чиї чіпкі дві лапи ще гарячі
Від Зевсового грому, — що відніс
Мене від пастухів, овець і псів
У регіт олімпійський, в коло світлих
Облич, аби за кравчого мені
Зволожувать божественні вуста
Для сміху безупинного, — сама ж я
Півп’яна від очей їх проти чаші!
Як дивляться!
Тож годі, Ганімеде,
Не обнесем з тобою ми й двох кіл.
Під ноги Гері кинем злотну чашу
Й отямимося на землі — в шишках
Соснових, прохолодних від роси,
Під гавкіт псів і кпини пастухів:
“Щу це найшло на юнь?”. Це злети й спади
Поетів.
Чи така я? Королівське
Ім’я, і підписатись ним не смію, —
Хоч часом королівська кров в мені,
Здавалось би, бринить од відчуття
Могуті й болю — від спадкових збочень
І маній. Втім, не смію я: так легко
Дійти до божевілля й змавпувати
Бурбона у солом’яній короні —
Звичайна річ.
Багато душ палких
Б’ють римою об риму — тих, що били б
Мечем об меч, в жадобі неспокійній
Робити щось. Багато душ тендітних
На нитку рим нанизують утрати,
Мов діти буквицю: — що більше дбання,
То зблякліша робота. Надто часто
Бур’ян у вірш слухняний сіють юні,
Аж доки в винограднику своїм
Не заживуть. Співає вранці більшість
Птахів, на жаль, — та ластівку-базіку
Не сплутаєм ми з жайвором святим.
Горянин і поет*
Між Альпами і небом козопас,
Узрівши тінь свою, уздовж і вшир
Побільшену, як велет-багатир,
Туманом, — образ, що його потряс,
————
* Перекладено за виданням: English Sonnets. 16th — 19th Centuries. Английский сонет ХVІ—ХІХ века: Сборник / На англ. яз. с параллельным русским текстом. — СПб.: Анима, 2001.
Не брав за власну постать, а в цей час
Стискав терплячіш посох серед гір
Засніжених, що піднесли сапфір
І аметист корон — ясних окрас —
В повітря тут і там. Поете, вчись
Смиренности і ти, що день у день
Життєвими щаблями йдеш увись:
Не ти великий — велич одкровень,
Тобою що з творіння сприйнялись,
Ти — відсвіт слави Божої лишень.
Дора Ґрінвелл
(1821 — 1882)
Перші 26 років свого життя Дора — єдина дочка в сім’ї, де народилися чотири хлопчики, — прожила у своєму родовому гнізді Ґрінвелл Форд (у буквальному перекладі — “Брід Зеленого джерела”), що в графстві Дарем. Згодом маєток був проданий за борги, і родина мусила переїздити з місця на місце. Нарешті 1854 р. Дора разом із матір’ю оселилася в Дарем-Сіті. Саме тут, протягом 18 років, постав основний корпус її творів.
Завдяки своїй першій збірці “Поезії” (1848) і наступним семи поетичним книжкам Ґрінвелл стала відомою як авторка ліричних та релігійних віршів. Свого часу її вважали приналежною до “тріо” видатних поетес, куди також зараховували Джін Інджлов та Крістіну Россетті. Міродайною постаттю серед поетів старшого покоління для Дори була Елізабет Барретт Бравнінґ, про що свідчить один із двох присвячених їй сонетів, представлений у цій добірці.
Окрім поезії, Дора Ґрінвелл писала медитативну християнську прозу, популярні біографії та есеї, в яких виступала на захист жертв соціяльної несправедливости — душевнохворих, чорношкірих рабів та самотніх жінок.
Свої останні роки вона провела у товаристві братів — спершу в Лондоні, згодом у Брістолі. Як запевняє посмертна нотатка в журналі “Академія”, її життя було “цілковито позбавленим подій”. Чи не від цієї “безподієвости” вона намагалася втекти у своєму “Скерцо”?
До Елізабет Барретт Бравнінґ
у 1861 році
Живу, тебе я не хвалила, ні,
Щу я тобі? а вмерла — не тужила;
Лише любила, — душе відлетіла,
Нарешті вільна в вільній стороні,
Лише люблю тебе, яка зробила
Троянду червонішою мені,
Солодшим — кожне слово, що сумні
Співці чи діти радісні зронили;
Лиш раз тебе я чула на віку,
Лиш раз поцілувала у щоку
Й цілунок стріла; усмішки твоєї
Не знала, через міць твою лише я
Перетворилася на менш слабку;
Щу вдіє смерть з подібною душею?
Скерцо
(Бажання боязкої особи)
З осою у персик, в саму серцевину,
На високу, освітлену сонцем стіну,
З фореллю в щонайтемнішу з заток,
У папороть, під прохолодний листок
До спори, на дерево, в схов під корою,
У жимолость разом з хмільною бджолою,
До мишки в гніздо в борозні старій,
До лялечки, вбраної в кокон тонкий;
З усім, що сміливе в криївці своїй,
З усім, що несміле, й лякливе, й розкуте,
Бажаючи бути;
В шкаралупу горіха, в бобовий стручок,
До зерна, що з ласкавих зроста грудочок,
Углиб, де краси таємницю помітно
В цибулині тюльпана, що скоро розквітне;
З усім, що глибоку й тривку має суть,
Тихо спочити, без снів заснуть;
З усім, що вільне, і дике, і горде,
З блискавицею в хмари, під грому акорди,
З вітром, що знявся, з вітром, що стих,
З крапельками, що райдуга робиться з них,
Бажаючи бути в кронах шумких
Чи з камінням десь на шляхах глухих;
Туди, де ніхто не тривожить у горах
Спадаючу росу й злітаючий порох;
Зі звіром у лігво, в сопух духоти,
Чи з білим ведмедем на кризі пливти,
З ткачем на верстаті безшумному ткати, —
Будь-куди, будь-куди з оцієї кімнати!
Джейн Франческа Вайлд
(Сперанца)
(1821 — 1896)
Джейн Франческа народилась у Вексфорді (Ірландія). Її батько, за одними джерелами, був юристом, за іншими — архідияконом Ірландської церкви. Дитинство і юність вона провела в Дубліні, де одержала домашню освіту. 1851 р. вона зустріла свого майбутнього чоловіка — сера Вільяма Роберта Вілса Вайлда, у шлюбі з яким народила двох синів: Вільяма, журналіста, й Оскара, відомого письменника. Беручи активну участь у феміністичному русі, леді Вайлд була господинею власного літературного салону: спершу в Дубліні, а згодом — у Лондоні, куди переїхала після смерти чоловіка 1876 р.
Справжню славу їй принесли її націоналістичні вірші. Від 1847 р. вона співпрацює з журналом “Нація”, підписуючи свої поезії, переклади і статті псевдонімом Сперанца. Її стаття “Jacta Alea Est” (“Жереб кинуто”), яка закликала ірландців узятися за зброю, призвела до закриття журналу та арешту його видавця. Відтоді Сперанца друкується в більш консервативному “Даблін Юніверсіті Меґезін”. Свої “Поезії” (1864) вона присвятила синам, роман “Уґо Бассі: Повість про італійську революцію” (1857) — італійським вигнанцям, які, подібно до ірландців, боролися за національну незалежність. Видала також два збірники ірландського фольклору та два томи есеїв.
Незважаючи на отриманий нею 1888 р. ґрант Королівського літературного фонду та пенсію “за заслуги перед літературою”, Джейн Франческа Вайлд померла в злиднях, коли її знаменитий син перебував в ув’язненні.
Благання
De profundis clamavi ad te domine.
Зором розпачу німого,
Звуком віддиху важкого,
З вуст, що молитись їм незмога,
Киріє елейсон.
Нашим стогоном останнім,
Вітру, мов луна, зідханням,
Край доріг, де тхне вмиранням,
Киріє елейсон.
Від знеможеної зграї,
Що в віддаленому краї
За хлібом руки простирає,
Киріє елейсон.
Жалюгідні ми заброди,
Парії людського роду,
Гнані з кожної господи,
Киріє елейсон.
Дзвін не дзвонить за мерцями,
Саванів нема так само —
Заростають бур’янами,
Киріє елейсон.
Золоте жнемо ми збіжжя,
Повні клуні, повні діжі,
Та у нас немає їжі,
Киріє елейсон.
Вдома на межі загину,
Борозним солону піну,
Та смерть ніде нас не покине,
Киріє елейсон.
Де не ступим, позад себе
Ми лишаєм просто неба
Наших мертвих без погребу,
Киріє елейсон.
Ми згрішили в очманінні:
Занеслись брати в гордині, —
В попелі ми тужим нині,
Киріє елейсон.
Без ладу в країні рідній,
Ми боролись, жалюгідні,
У ненависті безплідній,
Киріє елейсон.
Хай же не грішать, як доти,
Християни-патріоти,
Щоб пролились на край щедроти,
Киріє елейсон.
Піднесімо слізні зори
До престолу Бога, вгору, —
Він зглянеться на наше горе,
Киріє елейсон.
Нумо Бога вдвох, мій брате,
За Ірландію благати,
Бо в скорботі наша мати,
Киріє елейсон.
Аделаїда Анна Проктер
(1825 — 1864)
Одна з найпопулярніших англійських поетес середини ХІХ ст., Аделаїда Анна Проктер, народилася в літературній сім’ї: її батько сам був поетом і друкувався під псевдонімом Баррі Корнволл (так-так, це той самий Баррі Корнволл, якого Пушкін переспівав у поезії “Пью за здравие Мери…”), а мати вела літературний салон, до якого вчащали Чарлз Діккенс і Вільям Теккерей. Втім, Аделаїда не експлуатувала ці літературні зв’язки, аби просунути в друк свої ранні твори. 1853 р. вона надіслала вісім своїх поезій, підписаних псевдонімом Мері Бервікк, до журналу “Повсякденні слова” (“Household Words”), який видавав Діккенс. Відомий романіст був вражений “чулістю і витонченістю” цих віршів — а про те, хто був їх автором, дізнався лише через півтора року. Відтоді міс Проктер реґулярно друкувалася в його журналі, а 1858 р. випустила свою першу збірку “Леґенди і лірика”, яка мала такий успіх, що витримала дванадцять видань. Ходили чутки, ніби молоді люди власноруч переписували ці поезії і надсилали їх об’єктам своїх симпатій, видаючи за свої власні.
Один з рецензентів високо оцінив ліричну солодкість поезії Проктер, протиставивши її зацикленості на “жіночому питанні”, якою, на його думку, позначена “Аврора Лі” Елізабет Барретт Бравнінґ. Втім, міс Проктер не стояла осторонь руху за жіночі права: вона співпрацювала з “Англійським жіночим журналом”, а 1859 р. була призначена секретарем Товариства сприяння працевлаштуванню жінок.
За свідченням Діккенса, у 26‑річному віці Аделаїда Анна Проктер прийняла католицизм. Увесь прибуток від продажу її другої збірки, “Чотки віршів” (1862), пішов на утримання парафіальної нічліжки для жінок. Померла поетеса від туберкульозу легень. За спогадами її друзів, вона любила повторювати: “Папа — ось поет. Я лише пишу вірші”.
Могила в Ґенті
(Початок)
Вона усмншку мала на виду,
Тонку фіґуру і легку ходу,
А вигляд чужинецький і чудний
Підкреслював її бельгійський стрій,
Та ніжний голос й очі голубі
Сказали б, що англійка це, тобі;
Й вона завжди співала стиха (чи
Наспівувала швидше) ідучи
Уривки пісні, мов нехотячи
І несвідомо, та думок і мрій
У неї з серця ливсь потік благий,
А пройде мимо в клопотах кудись —
Фраґменти ті й до мене донеслись;
Це не селянки спів: небагатьом
Той кант відомий, пісня чи псалом;
Уперше світ почув подібний спів,
Коли маестро Палестріна* жив.
Перегортала з трепетом тоді
Я сторінки, від давности руді,
Й досвідчений напружувала слух,
Луна ж велична потрясала дух;
І дивувалась, коли йшов на спад
Поміж Laudate добре знаним лад
І фуґою Скарлатті, що вона
Таку гармонію врочисту зна.
Я написала вірші з її слів,
Аби простежити туманний вплив,
Що на невинному відбивсь житті.
————
* Джованні П’єрлуїджі да Палестріна (близько 1525—1594) — італійський композитор, очолював римську поліфонічну школу. Його музика — вершина хорової поліфонії строгого стилю.
Знайти б, як і вона, слова прості!
Загублений акорд*
Сидячи раз за Органом,
Відчувала я втому дня,
І по клавішах звучних блукали
Пальці мої навмання.
Не знаю, щу я грала,
В полоні яких видінь,
Та взяла один акорд я,
Що лунав, як велике “Амінь”.
Затопив він багряну сутінь,
Мов каданс неземного Псалма,
І ліг на мій дух гарячковий
Супокоєм, що все пойма.
Він стишував біль і горе,
Мов любов, що незгоду дола;
Дисонансів життя, здавалось,
Це луна гармонійна була.
Він єднав ускладнені змісти
В довершений лад один
І тремтів у тиші, ніби
Не хотів відзвучати він.
Шукала я, та даремно,
Акорд божественний знов,
Що вийшов з душі Органу
І до моєї ввійшов.
Можливо, ангел Смерти
Промовить у ньому колись, —
Лиш на Небі до мене зможе
Те величне “Амінь” донестись.
______
* Цю поезію поклав на музику англійський композитор ірландського походження Артур Салліван (1842—1900).
Заздрість
Він збвжди був першим: сяйво
Фортуни — його оберіг.
Я боролась роками; легко
У змаганні він переміг:
Ми бігли, в крові мої ноги,
Та він виграв забіг.
Попри його удачі
Так само любив його люд;
Моя фортуна тьмяніла
Від кепкувань і огуд.
Його за помилку жаліли,
Наді мною ж — чинили суд.
Мій дім був ще в тіні, в нього —
Вже сонце торкалося стін;
Я прагнула марно — негайно
Одержував бажане він.
І він виграв скарб мого серця,
Що поставила я на кін.
Так; а тепер, блаженний,
Усміхнений, він захолов
У труні. Поможи мені Боже!
Тоді, як він спокій знайшов,
Я приречена жити: — навіть
У смерти до нього любов.
Елізабет Сіддал
(1829 — 1862)
Ім’я Елізабет Сіддал тісно пов’язане з історією тієї мистецької школи, яка вдихнула нове життя в англійське малярство вікторіанської доби, поєднавши натуралізм зображення зі складною релігійною та літературною символікою, — з історією “Братства прерафаелітів”.
Дочка простого лондонського ножаря, Елізабет опанувала професію кравчині і влаштувалася модисткою в “Ковент-Ґарден”. З прерафаелітами вона зблизилась, коли їй було 20 років, — її відкрив художник Волтер Деверелл. Відтоді вона стала для них однією з моделей-символів: саме її риси ми бачимо в “Офелії” Джона Еверетта Міллеса і в “Beata Beatrix” Данте Ґабріеля Россетті. Для останнього вона була і музою, і коханою, і здібною ученицею: під його впливом вона почала малювати і писати вірші, її графічні роботи привернули увагу публіки. Втім, фінал їхніх стосунків був трагічним: Россетті розривався між своїм ідеалізованим коханням до Елізабет Сіддал і зв’язками з деякими своїми натурницями. Щодо Елізабет, то вона, як подейкували, страждала від нез’ясованої психічної хвороби. Врешті-решт 1860 р. вони одружилися, але Елізабет це не врятувало: її здоров’я дедалі погіршувалось, наступного року вона втратила новонароджену дівчинку, а ще через десять місяців померла від передозування опію.
Її поезії були опубліковані лише посмертно.
Любов і ненависть
Не розтуляй, безумцю, вуст,
Не поглядай в мій бік;
Скоріше грім тебе поб’є,
Ніж ласк проллю потік.
Тінь прибери свою з путі,
Дарма благаєш ти;
Скоріш оплаче дощ тебе,
Ніж попрошу не йти.
Чоло нещире піднеси
І диких рук своїх
В лист не занурюй золотий,
Щоб сонце взять на сміх.
І відведи нещирий зір,
В обличчя не дивись;
Тепер ненависть там, де ти
Стрічав любов колись.
Повз мене зміни йдуть, як сон,
Спів не лунає мій;
Мов дерево отруйне — ти,
Мого життя крадій.
Крістіна Джорджина Россетті
(1830 — 1894)
Крістіну Россетті можна сміливо назвати другою — після Елізабет Барретт Бравнінґ — англійською поетесою, якій припала світова слава. Вона була молодшою дочкою Ґабріеле Россетті, професора італійської мови в Лондонському Королівському коледжі, та Франчески Полідорі, сестри Джона Полідорі — свого часу особистого лікаря і секретаря Байрона, а також автора ґотичного роману “Вампір” (1819). Творчі нахили дітей у родині Россетті всіляко заохочувались, і згодом кожен з них обрав власний рід занять у близькоспоріднених галузях: Данте Ґабріель присвятився поезії і малярству, Вільям Майкл — літературній та художній критиці, Марія (найстарша) — дантології. Крістіна Джорджина почала писати поезії ще в підлітковому віці, а оскільки вдома розмовляли як по-англійськи, так і по-італійськи, то віршувала вона обома цими мовами. Її перші поетичні спроби були приватно видані її дідусем з боку матері Ґаетано Полідорі в 1847 р. Через три роки ми бачимо Крістіну, сховану за псевдонімом Еллен Оллейн, серед авторів прерафаелітського журналу “The Germ” (“Паросток”), а її перша “офіційна” збірка — “Ґоблінський ярмарок” та інші поезії” — вийшла щойно 1862 р., зміцнивши репутацію молодої поетеси. Далі побачили світ її “Подорож принца” та інші поезії” (1866), “Спнванка” (вірші для дітей, 1879), “Процесія” та інші поезії” (1881), глибокорелігійні “Вірші” (1898) тощо.
Основний масив прозового доробку Россетті складають кілька томів писань на християнські теми (до яких вона звернулась, імовірно, за прикладом Дори Ґрінвелл). Їй також належить книжка “Промовисті подібності” (1874), що сприймається як дошкульна сатира на Льюїса Керролла, який у своїх історіях про Алісу портретував членів своєї родини, та низка коротких оповідань.
Приватне життя Крістіни Россетті було бідне на події. Відомо, що вона пережила два нещасливі романи — з художником Джеймсом Коллінзоном та поетом і перекладачем Чарлзом Беґотом Кейлі, — і в обох випадках розрив стався через конфлікт на ґрунті релігії: Коллінз прийняв католицизм, а Кейлі взагалі не вірив у Бога, тимчасом як Россетті була ревною англіканкою. Кілька років вона віддала виховній роботі з колишніми повіями у виправному домі. Але після того, як 1871 р. її зовнішність змінилася внаслідок хвороби, вона майже повністю припинила будь-яку публічну діяльність.
У майстерні художника*
Одне лице зорить з його картин,
Та сама постать то сидить, то встане:
Її по той бік ми знайшли екрана,
Що відбивав її чарівність він.
Цариця в сукні, де горить рубін,
У свіжих зелах дівчина незнана,
Свята чи ангел — зміст лише один
Картині кожній виразити дано.
Її лицем він живиться щодня,
Й на ньому щирий зір вона спиня,
Як місяць, гарна й радісна, як світло;
Не стомлена чеканням, не смутна, —
Так, як тоді, коли надія квітла,
Така, як мріється йому вона.
Вівці**
Вервечкою, дотримуючись ладу,
Поміж дерев, із сонцем просто їм
В обличчя кроткі, з місяцем позаду,
Ішло додому стадо,
Де з ближнім кожен у ладу своїм.
Вів патріярх-баран сім’ю овечу,
Дзвіночком бряжчачи; часом спиня
Ходу вівця, запасшись, чи ягня
Зчиняє біготнечу;
————
* Перекладено за виданням: The Penguin book of the sonnet: 500 years of a classic tradition in English / Edited by Phillis Levin. — Penguin books, 2001. Очевидно, в сонеті йдеться про улюблену модель Данте Ґабрієля Россетті на останньому етапі його творчости — Джейн Морріс.
** Перекладено за виданням: The Animal Anthology / Edited by Diana Spearman. — London: John Baker, 1968.
Та купи все ж тримаються, бегече
Одна чи кілька; вкупі — в добру путь,
З вечірньою загравою увіччю,
Пліч-о-пліч і обличчя до обличчя,
Терплячі, в сяйві, йдуть
На захід сонця, що спочити кличе.
Під гору
Чи в’ється під гору весь час ця путь?
Доки враз не скінчиться вона.
Чи мандри весь довгий день відберуть?
Від ранку, мій друг, до темна.
А чи місця там для ночівлі нема?
Є дах, щоб ніч провести.
Чи його не сховає від мене тьма?
Його не пропустиш ти.
Чи зустріну я ще подорожніх вночі?
Тих, хто пройшов перед тим.
Чи мушу я стукати в двері, звучи?
Самі тебе впустять у дім.
Чи знайду я спочинок, здорожений, там?
Підсумок знайдеш зусиль.
А постелі мені і всім прохачам?
Для кожного буде постіль.
Елізабет Рейчел Чепмен
(1850 — після 1902?)
Про життя Елізабет Рейчел Чепмен ми не знаємо майже нічого, за винятком хіба того, що вона народилась у Вудфорді, а її батько походив з Йоркширу.
Її письменницька кар’єра почалася з двотомового роману “Господар над усім” (1881). Згодом вийшли друком дві її поетичні книжки: “Нове Чистилище” та інші поезії” (1887) і “Вінок маленькому хлопчикові” (1894) — цикл сонетів, присвячений пам’яті племінника поетеси, який помер ще дитиною. Поза тим її перу належать численні есеї, в яких порушувалися, головним чином, соціальні питання, зокрема обстоювалася святість шлюбу на противагу модним тоді феміністичним віянням.
З “Вінка маленькому хлопчикові”
ХХХ
Хлопчино темнокудрий і ласкавий,
Що з дружби форт свій не добудував,
Аби мені з піску зробити лаву,
Жвавіших так бажаючи забав, —
Біжи до шанців! Поспішай! До зброї!
Штурмує ворог цитадель твою.
Тривогу б’ють товариші-герої,
І зодчий мусить бути у бою.
Смійсь! — не зважай на сльози ці. Немає
В тобі його краси — вже б не знайшлось
Таких, як він, — та з ним тебе зближає
Вік і в очах, в веселій вдачі щось;
Ще й неслухняний локон біля шиї —
І в літнім світі раптом сутеніє.
Марґарет Л. Вудс
(1856 — 1945)
Марґарет була дочкою Джорджа Ґренвілла Бредлі, шкільного вчителя з Реґбі, який пізніше став настоятелем Вестмінстерського собору. Освіту вона одержала почасти вдома, почасти — в Лімінґтонській школі. У 1879 р. вона одружилася з Генрі Джорджем Вудсом, президентом Трініті-коледжу в Оксфорді. Деякі з кращих її віршів, позначених контрольованою риторичністю, увійшли до збірок “Лірика та балади” (1889) і “Аеромантика” та інші поезії” (1896). На додачу вона видала дві драматичні поеми: “Дике правосуддя” (1896) — амбітна оповідь про спробу жінки захистити своїх дітей від свавілля їхнього батька — та “Принцеса Гановера”, до якої долучила старі і нові поезії (1907).
Втім, Марґарет Вудс була більше відома як прозаїк — завдяки своїм романам “Сільська трагедія” (1887), “Естер Вангомрі” (1891) та “Бродяга” (1894).
З “Аеромантики”*
І
Сліпі споглядачі небес ясних
На вічних вежах — власники ви, дзвони,
Не змінних літ — годин, завжди одних.
Послухай! Б’ють зловісно й монотонно.
І стали б слухачі, мов голоси,
Але вона одна в них слухом тоне.
Залізні била мірять нам часи
Байдуже, ширячи чутки про долі, —
Там, де шпилі врочисті й яруси
Розгронених пінаклів, — та паролі
Для порожнечі. Звук їх затопив
Долину при старому їх престолі
Аж до вершин фіялкових горбів.
VІ
Закляття дзвонів чую я — ця Мить
Взяла мене собі за ученицю, —
В них, знаю, є таємна сила кпить
Над Часу незахитаною міццю:
Зробити зримою незриму річ,
Шум — тихим, засвітити вдень зірницю,
На ранок обернути глупу ніч
—————
* Аеромантика (слово, якого немає в сучасних словниках) — наука про ворожіння на повітрі, на повітряних явищах.
І, як сукно з залюдненого кону,
Із грищ і прощ Життя зірвати пріч
Хвилини розмальовану запону.
А. Мері Ф. Робінсон
(згодом Дарместетер, згодом Дюкло)
(1857 — 1944)
Мері Робінсон народилась у містечку Лімінґтон Спа (графство Варвікшир), а її батько виконував на той час обов’язки церковного архітекта в Ковентрі. З 1870 р. вона навчалася в Бельгії й Італії, а згодом вступила до Лондонського університетського коледжу, де студіювала літературу та класичну філологію. В домі її батьків вирувало літературне життя, там бували Роберт Бравнінґ і Оскар Вайлд. Коли Мері виповнився 21 рік, їй запропонували вибір: або бал на її честь, або публікація збірки її поезій. Вона вибрала друге — так побачила світ “Пригорща жимолости” (1878).
Одружившись 1888 р. з Джеймсом Дарместетером, професором перської мови в Колеж де Франс, Мері переїхала до Парижа, де вела домашній салон, який неабияк посприяв налагодженню англо-французьких літературних контактів. Після чоловікової смерти в 1894 р. вона присвятилася перекладам його праць, а через 10 років знову вийшла заміж — за Еміля Дюкло.
Під цими трьома прізвищами — Робінсон, Дарместетер і Дюкло — вона видала кілька збірок поезій, що вражають чіткістю ліричного вислову. Це передусім “Пісні, балади та паркова п’єса” (1889) і “Ретроспекція” та інші поезії” (1893). Після великої перерви з’явився її останній поетичний том — “Образи і медитації” (1923). Крім того, Мері Робінсон є авторкою роману “Арден” (1883) та монографії про Емілі Бронте, яка вийшла в серії “Видатні жінки” у видавництві W. H. Allen & Co. того ж року.
Її сонети з циклу “Етруські поховання” (як і низка інших поезій у цій добірці) свідчать на користь спостереження, висловленого Ігорем Качуровським: “Можливо, докладна аналіза дійде інших висновків, але перегляд “антологічної” лірики англомовних поетес підказує думку, що їх більше цікавила смерть, ніж кохання...”*.
————
* Качуровський І. Творчість Олени Теліги на тлі світової жіночої лірики (Продовження) // Самостійна Україна. — 1998. — Ч. 1. — С. 23.
Етруські поховання
І
О, думати, що ті, кого ми любим,
Колись обернуться на мертвий прах!
Що для плачу хтось житиме за любим,
Похованим в віддалених місцях!
Етруски мудрі, що зів’яли з ніччю,
Замало вам троянд ваш шлях приніс;
Ви зберігали прах мерців увіччю
І надавали вазі зниклих рис.
Любов моя, моє життя — та ж урна,
Що ліплять ніжні спогади її
І обертають персть і порох журно
На мертві риси люблені твої:
Священна урна, де не знає тліну
Твій образ, доки не зотліла глина.
ІІ
Ці урни з головами і руками
Людськими, що звисають по боках, —
В них, зроблених старими гончарами,
Спить матерів чи наречених прах.
О груба спробо затяжного щему
Померлих зберігати, як живих, —
Тут всюди невдоволення емблеми —
Правдиві риси й згаслий погляд їх!
Щось ваші творчі муки таки важать,
Бо на чужих полицях збереглись
Сумні безсмертні образи і кажуть,
Що ви й вони любили теж колись.
Мені ж ніхто такого, як умру я,
Хай тоскного безсмертя не дарує!
ІІІ
У дворику під вітами олив
Фіялку й циклямен земля зростила;
Де ґрунт під їх корінням затвердів,
Там древнього царя була могила.
Селяни, що осінній перегній
Перекопали глибоко над нею,
Узріли раптом відблиск золотий
І, як живе, обличчя під землею.
Колись він спав, троянди вуст цвіли,
Клейноди царські з ним — вінці і ґеми;
Відтак занесли порохи й пили
Потроху урну, персні й діадеми.
Його ім’я й діла вславля плита,
Чиїх письмен ніхто не прочита.
ІV
Лежить тут древня різьблена таблиця,
На кожній рисці — ясности печать.
Глянь, цілі всі слова, та таємницю
Ніхто з живих не може розгадать.
Щу він обрав за свідчення останнє?
Про славу на землі письмовий звіт?
Пеани мужніх? Друзів побивання?
Чи другого народження завіт?
У греків на Сицилії в могили
Диск різьблений вкладали золотий,
Що славив Смерть: “Щасливий опочилий
У сні м’якому невимовних мрій!”.
Так сплять вони серед чужого світу,
В руках безплотних — золоті завіти.
Мері Е. Колрідж
(1861—1907)
Успадкувавши поетичний дар від найяскравішого представника “озерної школи” англійського романтизму Семюела Тейлора Колріджа (він доводився їй троюрідним дядьком), Мері з дитинства була оточена людьми, які плекали її мистецькі й інтелектуальні амбіції. Гостями її батьківського дому в Лондоні були Роберт Бравнінґ, Альфред Теннісон, Джон Рескін, художник Джон Еверетт Міллес. У 9‑річному віці вона, навчаючись удома, опанувала давньоєврейську, німецьку, французьку та італійську мови, пізніше вивчила грецьку. Хоча її листи й щоденники наводять на думку, що вона часом почувала себе в’язнем своїх учених занять, Мері Колрідж вирішила присвятити своє життя педагогічній діяльності: спершу вона давала приватні уроки жінкам-робітницям, а від 1895 р. викладала в Жіночому робітничому коледжі. Співпрацювала також з Королівським коледжем для жінок і Лондонським університетом.
Попри те, що Мері писала вірші з дитячих років, її першою книжкою став роман “Сім сновидців з Ефеса” (1893), що лишився практично непоміченим. Визнання прийшло до неї з публікацією її історичного роману “Король з двома обличчями” (1897). Але найбільший успіх з‑поміж п’яти її романів припав “Леді на підлозі вітальні” (1906).
Її перша поетична збірка — “Услід за фантазією” — з’явилася щойно 1896 р. під псевдонімом Анодос (ім’я літературного героя, створеного уявою Джорджа Макдоналда). Для її поезії характерні інтелектуалізм і ускладненість ліричної рефлексії.
Смертельний бій
Тому, що ти мій друг, з тобою,
Мов демон, стала я на прю.
Хай з волі Божої й не встою —
Лиш так у світі лад створю.
Тому тебе й штовхаю в груди
Й по рані рану завдаю,
Що ти зробивсь як інші люди,
Корону скинувши свою.
Відійшлий
До мого серця крихітних кімнат
Приходять друзі вже багато літ.
Відкриті двері в світ.
Хтось тихо входить, хтось іде назад.
Вони приходять вільно, доброхіть.
Від стін відлунює їх сміх, весь день
Дім повен їх пісень.
Одна ж кімната, замкнена, мовчить.
Очі
Очі — що це? Скло барвисте,
Повне нестійкого вмісту.
Вікна навстіж — там сидять
Врода, Розум, Благодать.
Слідчі вдумливі і пильні,
Співчуття святі посильні.
До душі безмовний вступ,
Музика без варти губ.
Струмні неземного світла;
Нескінченности це житла.
Дора Сіджерсон (згодом Шортер)
(1866 — 1918)
Ірландська поетеса Дора Сіджерсон народилася в Дубліні у літературній сім’ї: її мати писала поезію і прозу, а батько, доктор Джордж Сіджерсон, був автором наукових праць з медицини й біології, істориком і визначним перекладачем ірландської поезії. Після одруження 1895 р. з англійським критиком Клементом Шортером Дора назавжди переїхала до Лондона, однак продовжувала співпрацювати з ірландськими часописами.
Перша з її численних поетичних збірок побачила світ 1893 р. Високу оцінку її творам дав романіст і поет Джордж Мередіт, до кола її друзів належав Вільям Батлер Єйтс та інші ірландські поети.
Поразка Ірландського повстання 1916 р. стала для Дори Шортер фатальним ударом, після якого вона так і не змогла оправитись. Поетичний цикл, присвячений цій трагічній події, увійшов до її останньої збірки “Любов до Ірландії. Поезії і балади” (1916).
Вітер на пагорбах
Не ходи на пагорби Ерін,
Коли всюди — нічні вітри,
Замкни свої вікна й двері
І загрозу тим одури.
Бо рояться в пагорбах феї
І будуть за руки тягти
І в плечі тебе штовхати,
Доки їм не станцюєш ти.
І ось уже забути
Про сльози усе ти встиг
І більше не згадаєш
Про років нестримний біг.
А рік там життям є цілим,
А другий — дню дорівня,
І старіший світ тебе стрів би,
Якби геть ти пішов, щодня.
Постаріє, плачучи, жінка
І посивіють діти раніш,
Виглядаючи батька щоночі,
Ніж танець ти свій скінчиш.
І станеться якось уранці:
Додому не вернешся вже,
Тільки жінка листок зів’ялий,
Гнаний вітром, спостереже.
І діти твої успадкують
Неспокій вітру — нехай
Шукають обличчя невловне
І неіснуючий край.
У вітер, зідхаючи, підуть
З невтоленим серцем кудись —
По радість, яка забулась,
По спогад, якого зреклись.
І всі дітей твоїх діти —
Ніхто з них не засне,
Коли вітер усюди в Ерін
І на Заході — сонце ясне.
З англійської переклала Олена О’Лір
У 1-2 чч. “Всесвіту” за 2006 рік, у публікації “ДЖОРДЖ ГЕРБЕРТ. Поезії зі збірки “Храм””(з англійської переклала Олена О’Лір), була допущена прикра друкарська помилка: загубилися півтора рядка з сонета “Молитва (І)”. Аби не дискредитувати автора й перекладача, друкуємо переклад цього сонета в його первісному вигляді:
Джордж Герберт
МОЛИТВА (І)
Молитва, учта Церкви, райська ера,
Дух, що вдихнув в людину Бог-Отець,
Висок побожний, що стрясає сфери,
Переказ душ, паломництво сердець;
Облога Неба, грішника твердиня,
Зворотний грім, спис під ребром Христа,
Світ шестиденний ув одній годині,
Звук, що все суще жахом огорта;
Любов, блаженство, мир і радість, Манна,
Вознесена увись, Молочний Шлях,
Небесне в звичному, ошатно вбрана
Людина, кров душі, із Раю птах,
Дзвін, чутний над зірками небосхилу,
Країна прянощів; щось зрозуміле.
——————
Також у поезії “Вікна” замість “У Провідниках” слід читати “У Проповідниках” (третій рядок другої строфи).
