Родді ДОЙЛ 

ОБІД

ОПОВІДАННЯ

З англійської переклала Марина СТЕЛЬМАХ (Дебют у “Всесвіті”)

І 

Леррі Лінейн любив своїх дочок

 

Леррі Лінейну подобалось бути батьком дочок. Він високо цінував своє батьківство і тішився цим до безтями.

Син був другою дитиною, і це також було чудово, — бути батьком сина, водити його на футбол у групу дітей до семи років, до восьми років, до дев’яти років, і так далі, аж доки син, Лоуренс, сказав, що, на його думку, він краще гратиме, якщо Леррі залишиться вдома.

І те, що син відмовився від батьківського супроводу, також було чудово, бо входило в програму спостереження за тим, як ростуть діти; він навіть удавав трохи ображеного і, відверто кажучи, він і був трохи ображений. Але все обійшлося, бо Мона, дружина, купила йому шоколадні батончики “Кранчі”, аби підбадьорити його, і якось вони навіть кохалися перед телеком тому, що вперше за багато років будинок був порожній.

 

І це стало звичкою — саме секс, а не “Кранчі” — кожного разу, коли у Лоуренса був матч, особливо десь на виїзді, і особливо приємно було, коли йшов дощ і він думав про те, як бідолашний Лоуренс “змокне наскрізь” у Фінглас Вест або у Волібреку, а він собі лежить на кушетці, а під ним його Мона або, ще краще, Мона — на ньому.

———

© Лариса Стельмах, 2007, переклад.

 

— Непогано, як на сорок п’ять років! — вигукнув якось Леррі, якраз за мить до того, як гримнули передні двері, тож вони сиділи одягнені та, защипнувшись на всі ґудзики, розв’язували кросворд, коли двері розчинились і туди вдерлось троє з чотирьох дочок.

 

 

Та вони з дружиною не схотіли пояснити дочкам, чому вони регочуть і чому не можуть спинитись.

— Ми просто думаємо про бідолашного Лоуренса, як то йому там зараз під дощем, — сказала Мона.

А насправді ж примушували Леррі реготати саме дочки.

Їм казали, що дівчатка будуть сумирними, але вони не мали жодного уявлення, хто саме були “ті, що казали”. Ця банда, Господи, через неї у домі не було жодної хвилини, бодай секунди спокою, відколи народилась найстарша, Стефані, а особливо відтоді, як після Лоуренса з’явилось троє інших. Трейсі, Ванесса, Ніколь, одна за одною, кожна ще несамовитіша та галасливіша за попередню.

— Сучка!

— Почвара!

— Сама ти почвара, сучко!

Горлали, верещали, спускали одна одну зі східців, рвали одна одній волосся. Одне слово, найкращі друзі. І Леррі це давало неабияке задоволення. Битви та примирення, поламані Барбі, викрадений лак для волосся, — Леррі спостерігав за усім цим, сидячи у своєму куточку, як рефері, підкуплений обома гравцями, він насолоджувався кожним стусаном, кожним поштовхом.

Зараз Леррі було вже п’ятдесят, а його дівчатка були вже дівками, дорослими дівками, гарними з лиця, які не поспішають залишати батьківську оселю. І це його цілком влаштовувало. Тому, що вони геть зіпсували Леррі.

 

Він знав, що на кухні є чайник, — він же сам його купував у Пауер-Сіті, але він ладен був заприсягтися, що не знає, де він там.

 

— Тату, хочеш бісквіту з чаєм?

— Залюбки.

— Залишилися тільки неглазуровані.

— Не турбуйся, — сказав Леррі. — Якось обійдеться. Дай мені два, люба. За браком шоколадної глазурі.

Вони постійно прасували щось своє і ніколи не заперечували, коли раптом одна – дві його сорочки випадково опинялись серед їхньої білизни.

Йому подобався запах у домі — свіжої білизни, різних лаків та спреїв, що змагалися за панування у повітрі. Леррі міг псувати повітря увесь день, і таки псував у вихідні, але ніхто ніколи не помічав цього і не скаржився.

 

Та справа була не лише у чашці чаю, прасуванні та свободі безкарно псувати повітря.

Що насправді любив Леррі, так це те, як дівчата приносили в дім навколишній світ, щоранку за сніданком і коли вони повертались додому обідати, щоб потім знову піти; вони говорили і репетували. Усі разом і Мона разом з ними.

 

— Він сказав, що саме “Ред Булл” примусив його це зробити.

А я йому:

— І це ти називаєш підвищенням платні?

 

— Стреп¹ мене вбиває.

——

¹ Стреп – опційна стратегія на зразок стредл, при якій купуються більше опціонів “колл”, ніж опціонів “пут”.

 

 — Я подумую про купівлю акцій у “Ісет”, я говорила?

— Nicearse.com. Глянь у Інтернеті завтра.

Їхні голоси нагадували Леррі кільцеву трасу Артейн. Несамовитий рух, що насувається та реве звідусіль. Кожного разу, коли він їхав цією трасою, то відчував себе сучасним успішним ірландцем.

Точнісінько так само він почувався, коли слухав своїх дочок. Він виховав їх, він і Мона, незалежними дівчатами, і саме такими вони були. І він цілковито довіряв їм. Зокрема він пишався собою, коли вони розмовляли про секс. Він знав, що це було справжнім випробуванням — слухати, як дочки балакають про свої відвідування вбиральні, і вони говорили про це не переймаючись, та про своє статеве життя, впевнено, відверто і, так, непристойно. І Леррі блискуче склав іспит на батька. Хай би там що сказали чи зробили його дочки, це його не шокувало.

Аж поки Стефані привела додому чорношкірого хлопця.

 

Чорношкірий за кухонним столом

 

Стояв червень, перший по-справжньому літній день. Ніколь сиділа за обіднім столом, простягнувши ноги аж до дверей кухні, аби вхопити хоч крихту сонця, доки його не закрила стіна сусіднього будинку. У всіх чотирьох дочок були на голові сонцезахисні окуляри, одягнені обручем. У сина, Лоуренса, також були окуляри, такі, як у голландського футболіста Едгара Девідса. Едгар Девідс виглядав у них вражаюче, неперевершено, навіть сексуально . Лоуренс у них виглядав жахливо — він був схожий на щойно вилуплене пташеня, якого виштовхнули з гнізда. Леррі прихилився до нього усім серцем.

Ось чому того вечора він не був налаштований дослухатися до дівчачих теревенів. Він відчайдушно намагався знайти слова, аби якнайтактовніше попросити Лоуренса повернути окуляри до магазину. Тож він не чув жодного слова зі звичних випитувань та приколів, цих допитувань та зізнань, які він так любив слухати.

Його турбувало лише одне питання: чи зберігся у Лоуренса чек на ті окуляри, коли він почув, як Ванесса запитує:

— З чого він живе?

— Він бухгалтер, — сказала Стефані.

Леррі випростався і нашорошив вуха: жодна його дочка не зв’язалася б із казна-якимсь бухгалтером.

— Принаймні він ним буде, — сказала Стефані, — якщо йому дозволять працювати.

— Що це означає? — запитав Леррі.

Вони подивилися на нього. Неприязнь та переляк, що вчувались у його голосі, вразили навіть його.

— Йому не дозволяють працювати, — пояснила Стефані.

— Хто?

— Я не знаю, — сказала вона. — Уряд.

 — Чому?

— Тому, що йому ще й досі не надали офіційного статусу особи, якій надано політичний притулок.

— Він біженець?

— Гадаю, що так.

— А звідки він?

— З Нігерії.

Леррі очікував побачити відкриті від подиву роти, але не побачив жодного, навіть у Мони. Тепер він шкодував, що не дослухався раніше. Може, вона говорила зовсім не про свого хлопця, а про когось, кого вона навіть ніколи не зустрічала.

Але Ванесса його напоумила.

— Тобі треба побачити його, тату. Він супер.

Усі дівчата схвально закивали головами.

— Хлопець дуже серйозний.

— І гарний собою.

Тож ідеться не про те, що Стефані приведе додому чорношкірого. Це лиш думка про нього, факт його існування десь-інде; факт, що вона десь із ним зустрічалась, танцювала і ще бозна-що з ним робила. Але якби вона дійсно кинула їм на стіл чорношкірого, він був би не більш здивований, злий, ображений та приголомшений.

Він підвівся.

— Він не супер! — вигукнув він.

Ніколь засміялась, але швидко притихла.

— Він не супер чи ще якийсь там. У цьому домі — ні!

Він усвідомив, що стоїть, але сідати не хотів.

Не міг.

Мона озвалася.

— А чому?

Він подивився на шестеро облич, що підвели на нього погляд, очікуючи, що він відповість. Перелякані, спантеличені, сердиті обличчя.

Йому нічого було сказати. Нічого, що б їх заспокоїло, переконало або хоча б прояснило ситуацію. Він не знав, чому й досі стоїть.

— Це тому, що він чорношкірий? — запитала Мона.

Леррі не спромігся ствердно кивнути. Він не міг навіть уявити, що здатен кивнути: так, я заперечую проти кольору шкіри іншої людини. Його переповняли два почуття: сором і гнів.

— Філ Лінот був чорношкірий, коханий, — нагадала йому Мона.

Філ Лінот саме співав “Whisky in the jar”, коли Леррі та Мона спинились у танці та вперше поцілувались.

Тепер він уже був у змозі говорити.

— Філ Лінот був ірландцем, — сказав він.

— Він був з Крамліна. Він був збіса культурний.

Тепер Стефані стояла навпроти нього; сльози линэли дощем, і він не міг чути жодного слова з того, що вона йому горлала. Та він уже й саму її не бачив, сльози навернулись йому на очі: він ледь не дав їм волі.

І він би волів, аби вони почали спочатку, а він би сів і послухав, аби припинити це все, доки ще не пізно.

Але Мона врятувала його. “Нам треба буде з ним зустрітись”, — сказала вона зразу ж після того, як грюкнула сковородою об стіл.

— Ні, — сказав Леррі.

— Так, Леррі, — заперечила вона, і він зрозумів, що вона має рацію. Якби він продовжував опиратися, вони б усі пішли, усі дівчата. Саме цього від них можна було чекати. “Боріться за свої права!” — саме це вигукував він щоранку, проводжаючи їх до школи. “Стійте до кінця! Не здавайтесь!”

Тепер будинок був порожній. Слова про хатній затишок більше не мали сенсу. Мона встановила сякий-такий мир. Леррі і Стефані мало не зчепилися одне з одним, між ними залишалося лише кілька сантиметрів. Дівчата повели її в місцевий бар. Тепер він знав, що вони говоритимуть про нього. Расист. Покидьок. Свиня. Його чашка давно спорожніла, але він цього не зауважив.

— Могло бути й гірше, коханий, — сказала Мона.

Леррі подивився на неї.

— Він міг би бути агентом з нерухомості, — пояснила вона.

 

ІІІ “СНІД, Війна і все таке інше”

 

— Бен, — сказала Мона, і в голосі її вчувалось нетерпіння.

— Бен?

— Атож, — підтвердила вона. — Його ім’я не змінилось відтоді, як ти запитував востаннє.

— Просто я не розуміюся на іноземних іменах, — пояснив Леррі.

І Мона грюкнула дверима. Леррі спостерігав, як із серцем вона чикрижить ножицями живопліт у саду. Він знав, що цієї миті вона ладна чикрижити і його.

Минув тиждень, відколи стався той скандал зі Стефані, і відколи чорношкірий хлопець отримав запрошення, він заядло забував його ім’я. І справді забув.

— Бен.

І він, Бен, має зайти сьогодні ввечері. Леррі подивився на годинник. Через три-чотири години.

Він подивився на Мону.

Вона також нервувалася і була не менш занепокоєна, ніж він. Він був не єдиний, хто провів цю ніч без сну. Вона вставала, йшла вниз і ходила там. Вона теж була не у захваті від очікуваної події.

Увесь тиждень у домі панували ввічливість, усмішки та важке мовчання. Уперше за багато років він почув брязкіт ножів-виделок по тарілках. Він мучив себе, придумуючи, чого б такого сказати приємного, аби довести, що він не расист.

— Він знає Кану? — спитав він Стефані і не зміг повірити, що він дійсно сказав це.

— Кого? — спитала Стефані.

— Футболіста, — пояснив Леррі. Він спіймав облизня. — Він нігерієць. Грає за “Арсенал”.

— Я не знаю, — сказала Стефані. Ти знаєш Роя Кіна?

— Ні

— Отож-бо.

А потім вона усміхнулась, і у цій усмішці вбачалось вибачення; вона не хотіла виставити його дурнем. І він усміхнувся. Вони усі усміхались. Але попри все це був найгірший тиждень з усіх, які Леррі міг згадати.

Увесь тиждень він мусив думати та ставити самому собі неприємні запитання.

Він запитував себе увесь час. Де я залишив ключі? Чи вип’ю я останню чарку за здоров’я парубка чи залишу тост для Мони? Але минуло багато часу відтоді, як його почало скрючувати від цього питання. І його скрючувало увесь тиждень.

Він не був расистом. Тепер він був у цьому впевнений, він давав ствердну відповідь. Коли він дивився на футболіста, наприклад, він не бачив його шкіру, він бачив його натуру (заміна для збереження рими). Пол Мак Грат, чорний та чудовий. Гарі Брін, білий та невмілий. Теж саме було із музикою. Філ Лінот абсолютно неперевершений. Нейл Даймонд — зовсім ніякий. А у політиці — Манделла, герой. Агерн, везунчик. Теж саме з жінками. Найомі Кемпбел — Господи... В його тілі не було жодної расистської кісточки чи м’яза, нічого, що б підбило його змінити своє ставлення щодо Стіві Вандера або Тіері Генрі тому, що вони чорні. Це також спрацьовувало і в зворотному порядку. Гері Брін, чорний, невмілий, нічого не програв би. Якби Наомі Кемпбел була білою, можливо, було б і чудово, але їй краще чорною. Берті Агерн, чорний — Леррі засміявся уперше на цьому тижні.

Але чому тоді так виходить? Чому він не хоче бачити у своїй сім’ї біженця?

Ну, передусім, існує СНІД. Африка ним кишить. А ще існувала не сама — не те що б сама бідність — але масштабність її, живі картини СНІДу, тисячі і тисячі мух на їхніх обличчях, мертві діти. Жаль африканців до болю, але чому там такий устрій? Яких він творить людей? І всі ці громадянські війни — мачете й кулемети, палаючі автомобільні шини на шиях, звірство. Заради справедливості варто зазначити , що хлопець — бухгалтер, але він походить з такого краю. І чому він виїхав звідти? Що було не так у Нігерії? Він може бути злочинцем, як Аль-Пачино, якого витурили з Куби у “Людині зі шрамом”. Він може бути одним із тих релігійних фанатиків, навіть одруженим двічі чи тричі , хто знає. І ніхто ніколи про це не дізнається — занадто далеко. Той інший світ — занадто відмінний від нашого. Занадто невідомий та небезпечний для його доньки.

— Бене, — сказав він спокійно. — Здоров, Бене. Гарна погода. Вона, мабуть, нагадує тобі рідну домівку.

Чи зміг би він так сказати? Він не розумів, чому б ні. Але йому б не хотілося образити хлопця або наразитися на неприємності з жінками. Він має бути ввічливим, справедливим. Він має поводитись так, як хлопець Бен, — потиснути йому руку та тримати її достатньо довго, аби довести, що річ тут не у кольорі шкіри.

Але що мало статися потім? На те у нього були свої відповіді, свої заперечення — СНІД, війна та все таке інше. Але як перелічити їх під час обіду? І, що є більш суттєвим, як він міг це зробити, не будучи переконаним у глибині душі, що саме це дійсно були його заперечення?

Леррі був людина чесна, але минуло багато часу, відтоді як йому треба було це доводити.

Він подивився на годинник.

Час плинув повільно. І це було саме те, що треба Леррі. Він здригався від думки про обід, страхався того, що може статися.
 

        Далі читайте паперову версію часопису