Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
“Кінець самотності...”
11 квітня 2007 року не стало Курта Воннегута
Головна мета письменника — встигнути
піймати людину ще до того, як вона буде генералом,
президентом тощо, й отруїти її душу гуманізмом”.
Головна помилка — в самій задачі.
Бо отруєні “гуманізмом” ніколи не будуть
генералами, президентами тощо. Дін-дін-дон.
Курт Воннегут
“Бійня №5”, “Механічне піаніно”, “Сирени Титана”, “Часотрус” — ці назви вже давно відійшли від свого творця, адже вони позначають реалії ХХ століття, інтегрувавшись у культурно-історичний код доби й вийшовши за межі суто американського континенту, на якому вперше й були вигадані... Але це вигадування позначено бажанням охопити в назві чорний абсурд сучасного світу, що вже не такий, як був колись... Технічні зрушення можуть перетворити планету на фабрику, в якій панують роботи з алгоритмами, машини, нові технічні органайзери природної матерії. З іншого боку, в цих назвах закодовано й відлуння війни, тобто численних воєн ХХ століття, за кожної з яких можна віднайти некролог із безліччю сторінок. У Борхеса є новела “Книга піску”, — йдеться про диявольський винахід. У тій книзі, про яку пише Борхес, немає ані початку, ані кінця, її ніколи не можна розгорнути на тій самій сторінці. Подібну книгу без сторінок пишуть на війні...
Всі ці міркування виникають, коли до рук потрапляють романи американського письменника, людини-символу нової епохи, яка мала б бути вільною, мала б витворити нову систему етики, антидарвінічну, антиаморальну, антивоєнну... Це Курт Воннегут (Kurt Vonnegut). 11 квітня 2007 року в Нью-Йорку серце цієї людини перестало битися... Воннегут так і не зміг одужати після черепно-мозкової травми, що отримав у себе вдома в Мангетені кілька тижнів до смерті. І ще — йому так і не дали Нобелівської премії...
Страшно жити в епоху, коли відходять гіганти. Бачиш, що світ не витворив нового силового поля, все ще тільки починається, перебуває на стані пренатальному, якщо вжити медичний термін. А ті, хто свого часу будували нову модель, вийшовши за межі системи, — вони вже не мають такого впливу. Здійснивши вибух у свідомості епохи через свої книги, їхні голоси сьогодні потроху стають тихішими. Власне, це ми робимо їх тихішими, бо не хочемо бачити правди історії, минулого. А нових гігантів іще немає... Тільки пігмеї.
Пригадуєте, в романі “Бійня №5” ідеться про страшні картини поруйнованого вщент Дрездена. Чи хочемо ми пам’ятати про війну? Адже за такою подією закарбовано мільйони прізвищ тих, хто, як не прозаїчно й банально це для когось прозвучить сьогодні, поклали життя на вівтар війни заради збереження миру. Як правило, життя полишають не ті генерали, які розчерком віддали наказ починати бій, а люди, які б ніколи не завдали шкоди іншим, але змушені захищати свою землю в умовах атак. У цьому ж романі Воннегут показав, що історія Америки — це міф, і якщо хтось думає, що й сьогодні можна поїхати в США й самовіддано працювати, і так ти перетворишся на мільйонера, — то це лише вигадка. Світ змінився. Тепер панують схеми зради й обманів, стратегічних маніпуляцій і манівців. Перемагає найхитріший, піддатливий до параметрів системи.
Американець німецького походження Курт Воннегут народився в Індіанаполісі 11 листопада, в день, який 1918 року назвали Днем перемир’я, адже тоді мільйони мільйонів перестали вбивати один одного — завершувалася Світова війна.
Особистий досвід і переживання Воннегута завжди можна побачити крізь те, про що він пише. Важливі в цьому аспекті дитинство і юні роки письменника в Індіанаполісі. “Повернувшись до рідного міста в 1986 році, аби прочитати щорічну лекцію пам’яті Макфадена, Воннегут, виступаючи в Північному центральному університеті, сказав: “Мої жарти походять із Індіанаполіса. Мої життєві позиції — також із Індіанаполіса. Мої аденоїди – також народилися в Індіанаполісі. Якщо я колись зречуся Індіанаполіса, то буду поза грою. Люди люблять у мені саме Індіанаполіс”. Зв’язок письменника з рідним містом не сховати від читачів. Письменник Ден Уейкфілд, індіанець, одного разу помітив, що в більшості творів Воннегута виведено, принаймні, один персонаж із Індіанаполіса. Це навело Уейкфілда на цікаву паралель із Альфредом Гічхоком, який любив з'являтися в усіх своїх фільмах. Зв'язок сімейства Воннегут із Індіанаполісом почався в 1850-х роках, коли Клеменс Воннегут (старший), приїхавши з Вестфалії, оселився в столиці штату Індіана і вступив у ділові стосунки з німцем Вольмером. Коли, виїхавши на захід, Вольмер зник, Воннегут узяв на себе його частину бізнесу, що розрослася в прибуткове підприємство “Залізні Вироби Воннегута”1.
Згадуючи свої шкільні роки, Воннегут дякував долі за те, що народився в Індіанаполісі. “Це місто, — писав він у своїй збірці “Парки страшніші за смерть”, — задарма наділяло мене початковою й середньою освітою, що багатше й гуманніше, ніж усі знання, здобуті в п’яти університетах”.
Через 3 місяці після смерті матері Воннегута відправили до Європи (покинув біохімію в Корнельському університеті й записався добровольцем до армії США), де він потрапив у полон під час останньої атаки німецьких військ у Бельгії. Полонених, зокрема й Воннегута, посадили в товарні вагони й переправили в Дрезден – “перше місто, що потрясло мою уяву”, як писав про нього сам автор. Разом із іншими військовополоненими Воннегута поселили на бойні й примусили працювати на фабриці з виробництва солодового сиропу. Щодня він чув над головою звуки бомб. 13 лютого 1945 р. у Дрездені почулося завивання сирени повітряної тривоги. Воннегут, деякі інші військовополонені й німецькі охоронці сховалися в морозильних камерах для зберігання м’яса, розташованих під бойнею. “Там було прохолодно, і навколо висіли туші тварин”, — згадував Воннегут. “Коли ми піднялися на поверхню, нас оточила смерть. Чортове місто був випалене дотла”. Парадоксально, але це аніскільки не наблизило звільнення в'язнів концентраційних таборів або повернення солдатів із німецького фронту. Бомбардування Дрездена забрало 135 тисяч життів. “Коли я повернувся додому з війни, мій дядько Ден обійняв мене і проревів: “Ось тепер ти чоловік!” — згадує Воннегут2.
Описуючи наслідки бомбардування, Воннегут розказував, як полонених день за днем примушували розгрібати завали на місці колишніх будівель і притулків, щоб витягувати трупи з санітарною метою: “Коли ми заходили, то звичайний притулок... виглядав, як трамвай, напханий людьми, у яких одночасно стався серцевий напад. Люди сиділи на лавах, але при цьому всі вони були мертві. Тіла вивантажували у вагони і відвозили в парки – величезні простори, вільні від уламків будівель. Німці розпалювали похоронні багаття і спалювали на них небіжчиків, щоб уникнути запаху і зарази. Це було наче пасхальне дійство, але диявольське”3.
На запитання про те, що Воннегут думає з приводу “Бійні №5”, письменник відповідав, що лише одна людина на всій планеті мала зиск у тому бомбардуванні. “Напад ні на мить не скоротив війни, жодної людини не звільнив із полону. Лише один чоловік мав користь. Не п’ять, не десять, а лише один”4. І цією людиною був сам Курт Воннегут, який, наскільки він пам’ятає, отримував гонорару по п'ять доларів за труп.
————1 Бумховер Р. Роман Курта Воннегута “Бійня номер п’ять” в контексті біографії автора. Цит. з сайту: www.indianahistory.org
2 Цит. за: Шохина В. Святой циник. К восьмидесятилетию Курта Воннегута// Новая газета. — 2002. — 11 ноября. — С. 4.
3 Harriss Ch. Contemporary American Novelists Absurd. — New Haven, 1971. — P. 60.
4 Vonnegut K. Wampeters, Foma and Grandfalloons: Opinions. — N. У., 1976. — P. 37.
Є підстави казати про те, що Воннегут у своїх похмуро-іронічних візіях планети хотів показати реальні механізми протидії тій частині людського “Я”, що здатна до самодеструкції. “Вся проблема — в готовності протидіяти реальнішим небезпекам, які виникли перед людством в останній третині XX століття й нині широко зрозумілі, в умінні їм протидіяти, в розумінні шляхів істинної, а не уявної боротьби за гуманний світ. Отже, книги Воннегута сприймають не тільки як сигнал тривоги за майбутнє планети, а й як віру в людський розум і людське серце”5.
У 60-і та 70-і роки романи Воннегута мали резонанс у СССР. Американський письменник у своїй лабораторії порушив питання про природу людини, про співвідношення між людиною й цивілізацією, людиною та системою. Він спробував зазирнути в майбутнє й показати, чим усе може завершитися, якщо світ рухатиметься далі у вибраному маршруті. В “Бійні №5” Курт Воннегут чесно сказав, що планету, на його думку, приречено на загибель, але не від природних, космічних катаклізмів, а тому, що людство — це прихована воднева бомба, яка знищить себе. Страшні міркування, та чомусь Воннегуту віриш навіть більше, ніж Нострадамусу...
Письменник виконав місію сигналу-попередження. Чи почуємо ми цей сигнал? Хочеться вірити, але важливо зрозуміти, що Воннегут прагнув показати, наскільки потужною може бути роль індивідуальності в історії людства. В одному з епізодів згадуваного вище роману йдеться про покарання для американця, який вийшов із системи, дозволивши собі не виконати офіційного наказу системи. Наше життя — це постійна система підпорядкування (нормам, правилам), і далеко не завжди ці норми є природними для людини. Скоріше, навпаки: норми нівелюють людську індивідуальність, можливість до розуміння власної волі. Людина, яка не вміє цінувати індивідуальності й свободи, перетворюється на складник маси, в якій накопичується деструктивна сила. Ця сила за умов нестабільності, катаклізмів, воєн виходить на поверхню, винищуючи простір навколо себе.
Чомусь хочеться згадати феномен психології маси в Михайла Коцюбинського в його повісті “Fata morgana”. В одному епізоді, коли селяни потрапляють до маєтку дідичів, вони, сповнені тваринних інстинктів, нищать піаніно, що постає в повісті гротесково, як дикий звір, поріддя Сатани. Натомість такою силою темряви, що підпорядковується інстинктам, є саме селяни, доведені до стану безуму. Такою стихійною силою, торнадо, тайфуном постає людина у Воннегута.
“Бійня №5” є найбільш неоднозначним романом. Книгу вносили до списків навчальної літератури в школах по всій країні, але її й неодноразово забороняли. В 1973 р. урядовці з Дрейка, штат Північна Дакота, вилучили всі примірники роману і спалили. “Гротесково і смішно”, — так охарактеризував це Воннегут. “Я радий, що мої солдати висловлюються саме так і не інак”, — додав письменник. Мені подобається думка Воннегута про те, як припинити заборони на книгу в США. Треба, вважає він, кожного кандидата на посаду в галузі шкільництва приєднати до детектора брехні й спитати: “Ти після закінчення університету хоч одну книгу прочитав повністю? А в університеті читав?” Тих, котрі відповіли негативно, треба позбавляти права виставляти свою кандидатуру на будь-яку посаду у шкільному відділі”6.
Цікавим є й авторське зізнання Воннегута, в якому він пише про власні погляди на свій стиль письма: “Пишу я з 1949 року. Я — самоук. У мене немає жоднісіньких теорій щодо літератури, корисних для інших. Коли я пишу, я просто є собою. А в мені шість футів і два дюйми зросту, важу я десь до двохсот фунтів, рухаюся незграбно, тільки плаваю добре. Ось вся ця, тимчасово узята напрокат, туша і пише книжки. Зате у воді я неперевершений”7. Що ж, автокоментар гідний славного веселуна Воннегута, твори якого є далекими від такої легкості. Попри переплетіння іронії та каламбурів, комічних малюнків, тексти письменника формують складну високовольтну дугу, потрапивши в яку, почуваєш, наскільки мізерним, абсурдним і ворожим-до-себе є цей світ.
————5 Канарейка в шахте, или Мой друг Курт Воннегут// Воннегут К. Бойня номер пять, или Крестовый поход детей и др. Романы. — М.: Художественная литература, 1978. — С. 12.
6 Бумховер Р. Роман Курта Воннегута “Бійня номер п'ять” в контексті біографії автора.
7 Klinkowitz J., Somer J. Vonnegut Statement. — N.Y., 1973. — P. 118.
В іншому романі “Механічне піаніно” Воннегут подав модель світу, яка вважалася гуманітаріям у середині ХХ сторіччя найбільш вірогідною. Це острах перед божевільним бажанням людини перекласти свої проблеми на іншу расу, яку людство намагається створити в технічних лабораторіях. Ідеться про час, коли ідеї технічної революції, моделювання роботів були вибуховою силою в інтелектуальних колах. Але всі відчували, що такий проект перетворення світу може обернутися бунтом машин (як колись збунтував один янгол проти свого Творця у Джона Мільтона!), і тоді проект полегшення життя може трансформуватися в різновид рабства. Технізований світ Воннегут змалював у “Механічному піаніно”, показавши, як світ людини може перетворитися в лабораторію або завод, де індивід не відіграватиме жодної ролі. Час машинного інтелекту, що має замінити людський разом із стихією почуттів — ось один із можливих прогнозів американського письменника.
Свого часу наш журнал уперше в Союзі представив на суд українського читача переклади з Курта Воннегута: оповідання “Все завтра, та все завтра, та все завтра” (Н. Лень, Б. Жолдак, 1979); відомі романи “Балаган, або Кінець самотності!” (переклали В. Горячов, О. Рудяченко, 1984) та “Галапагос” (В. Хазін, 1990); новелу-сценарій “Сила духу” (В. Колечко, 1988) та інші твори.
Таких різних митців, як Дж. Керуак, А. Ґінсберґ, К. Кізі, Дж. Апдайк, А. Азімов, Дж. Геллер, К. Воннегут, об’єднує передусім прагнення писати про загальнолюдські цінності, вони мислять планетарними категоріями любові, прагненням уберегти людство від катастроф. Деколи ці вселенські тенденції в американській літературі розглядають як насильну експансію, загрозу національним особливостям інших літератур. Але причина, мабуть, криється не в космополітизмі американців, а, навпаки, в уроках їхньої національної історії.
Всі письменники є дітьми покоління, позначеного Великою депресією. Історики літератури, вивчаючи творчість різних авторів, відзначають вплив невдалої, нереалізованої долі батьків на формування нащадків. І в кожному окремому випадку історія сім’ї виявляється по-своєму повчальною. Що ж до покоління в цілому, то його визнають жертвою неминучих обставин (спадають на думку слова Панаса Мирного, що його герої є жертвами “дурных обстоятельств”), розчавленого молотом долі на ковадлі історичної неминучості. Проте, цьому поколінню належить роль — кардинально змінити ставлення до життя, відійти від вузьких меж мислення. Саме батьки своїм гірким досвідом навчили дітей мислити ширшими категоріями.
“Критики неодноразово картали Воннегута за невміння створювати фінали творів. Раптовий обрив оповідання оформлює фраза: “Ну і так далі”, або: “Ось так це було”. Але важливо визнати, що таке завершення книг — єдиний логічний розвиток форми колажу, який, не маючи чіткої лінійної послідовності, не може мати раціоналістичного фіналу з формулюванням авторської позиції. Колаж і фінал — речі несумісні”8.
Відчуття нереальності, абсурдності, розриву звичних зв’язків — ось ті основні складові нового ставлення до Другої світової війни, що виявляються в американських романах 1960 — 1970-х рр.: “Прийомі-22” Джозефа Геллера, “Бійні №5” Курта Воннегута, “Веселці гравітації” або “Ентропії” Томаса Пінчона. Ці тексти об’єднує уявлення їхніх авторів про незбагненність світу, байдужого до людини, і про безсилля розуму. Перед читачем розкривається гротескова реальність, сконструйована зі стереотипів сучасної розсудливо-репресивної культури. Відповідно — війну як вияв розуму-культури зображено в карикатурних формах.
“Геллер, Воннегут і Пінчон у своєму розумінні війни орієнтуються вже не на Гемінгвея, як Мейлер і Джонс, а на Луї-Фердинанда Селіна, який продемонстрував у романі “Подорож на край ночі” (1932) чужість ідеологічних стереотипів культурі. Як і Селін, Геллер, Воннегут і Пінчон оголюють механізми культури, показуючи, що її сконструйовано на принципах влади й насильства (війни). Обов’язок солдата, патріотизм, героїзм — лише небезпечні помилки, порожні риторичні прийоми”. Традиційному роману з розробленими сюжетними лініями ці письменники (зокрема, і Воннегут) протиставляють фраґментарність тексту, розірваність сюжетних ліній, порушення причиново-наслідкових зв’язків”9.
Як зауважують західні критики, в Курта Воннегута сама можливість і правомірність мистецтва береться під сумнів10.
————8 Абиева Н. Предисловие к сборнику “Галапагос”. — Азбука, 2000 — С. 19.
9 Аствацатуров А. Поэтика и насилие (О романе Курта Воннегута “Бойня номер пять”)// НЛО. — 2002. — №58. — С. 77.
10 Harriss Ch. Contemporary American Novelists Absurd. — New Haven, 1971. — P. 75.
У своєму бестселері “A Man Without A Country: A Memoir Of Life In George W Bush's America” Воннегут написав ті пророчі слова, якими б мені хотілося завершити цю статтю:
“Якщо колись я все ж таки помру — не дай Боже, звісно, — прошу написати на моїй могилі таку епітафію:
ДЛЯ НЬОГО ПОТРІБНИМ І ДОСТАТНІМ
ДОКАЗОМ ІСНУВАННЯ БОГА
БУЛА МУЗИКА”
І насамкінець хочу згадати один випадок, який, мабуть, красномовніше скаже про внутрішній світ Воннегута, ніж усе, що я написав про цю людину:
“Якось у гостях, на коктейлі, до мене підійшла добра дівчина й запитала:
— Чим ви тепер займаєтеся?
— Самовбиваюся сигаретами, — відповів я.
Їй здалося, що це дуже дотепно. А мені — ні. Я подумав — як бридко зневажати життя настільки, щоби невпинно смоктати канцерогенні дурки. Палю я “полл-молл Справжні самовбивці” говорять — “полл-молл”. Дилетанти називають цей сорт “пель-мель”11.
————11 Воннегут К. Курт Воннегут “Про себе” (Передмова до збірки розповідей)// Простір. — 1972. — № 5.
