Джон Максвелл Кутзі (John Maxwell Coetzee) народився 1940 року в південноафриканському місті Кейптауні. У його жилах тече як бурська, так і англійська кров. Батьки віддали сина до англомовної школи, і він користувався англійською як своєю першою мовою. На початку шістдесятих він переїхав до Англії, де спочатку працював комп’ютерним програмістом. Опісля вивчав англійську літературу в США і до 1983 року викладав мову та літературу в університеті міста Буффало, штат Нью-Йорк. Свій перший твір “Затьмарені простори” він опублікував у 1974 році.
    2003 року Кутзі став лауреатом Нобелівської премії з літератури.
 

Джон Максвелл КУТЗІ

З англійської переклав Іван ЯНДОЛА

1

Він мешкає поблизу залізничної станції Моубрей у однокімнатній квартирі, за яку щомісяця платить одинадцять гіней. Кожного місяця останнього робочого дня він сідає в приміський потяг і їде до міста на вулицю Луп-стріт, де агенти фірми з нерухомості мають невеличку контору з мідною табличкою на дверях “А & В Лівай”. Він вручає молодшому з братів Ліваїв, містеру В. Ліваю, конверт із рентною платою за квартиру. Містер Лівай висипає гроші на свій захаращений столик і перераховує. Крекчучи і пітніючи, він виписує квитанцію. “Voila¹, чоловіче!” — і вручає її хлопцеві, широко посміхаючись.

——

¹ От маєш (фр.).

Він аж надривається, щоб не спізнитися з квартплатою, бо орендує квартиру обманом. Коли підписував орендну умову і платив завдаток фірмі “А & В Лівай”, до графи “місце роботи” замість “студент” вписав: “помічник бібліотекаря”, а університетську книгозбірню вказав як адресу місця роботи.

——

Перекладено за виданням: Youth, J. M. Coetzee, Published by Vintage, 2003, Copyright © J. M. Coetzee, 2002.

© Іван Яндола, 2005, переклад.

Воно-то й не брехня, але не зовсім. З понеділка до п’ятниці у його обов’язки входить вечірнє чергування у читальній залі. Оцю роботу, яку звичайні бібліотекарі, як правило, жінки, не воліють виконувати, бо студентське містечко, біля підніжжя горба, вночі наганяє страх і створює гнітюче враження. Коли він відмикає задні двері і навпомацки йде по темному коридору до загального вимикача, навіть у нього пробігає по спині холодок. Коли о п’ятій працівники розходяться по домівках, злодій може легко сховатися десь за стелажем, понишпорити по порожніх офісах і чекати в темноті, підстерігаючи його, нічного бібліотекаря, щоб заволодіти ключами.

Обмаль студентів користаються з можливості посидіти в читальні увечері; обмаль навіть знають про таку можливість. Тож роботи у нього небагато. Десять шилінгів за вечір, що він заробляє, гроші легкі.

Часом він уявляє, як до читальні у білій сукні забрідає юна дівчина і, зачитавшись, засиджується до самого закриття; він уявляє, як розказує їй усе, які бувають оправи книжок та проблеми каталогування, затим виходить з нею під зоряне небо. Однак такого ні разу і не трапилося.

Робота у книгозбірні це не є його єдина робота. Щосереди на факультеті математики він допомагає консультувати першокурсників (три фунти в тиждень); п’ятницями він проводить практичні заняття для студентів-дипломників з драми, по вибраних комедіях Шекспіра (два фунти, десять); і надвечірками його наймає загальноосвітня школа в Рондебоші, щоб він підтягував невігласів до екзаменів на атестат (три шилінги на годину). Під час канікул він працює на міську управу (Відділ громадського житла), висновуючи із сімейних опитувань статистичні дані. І на загал, коли він підраховує грошики, то почуває себе затишно, настільки затишно, щоб платити оренду й університетські рахунки, зводити кінці з кінцями і навіть трохи заощаджувати. Нехай йому лише дев’ятнадцять, та він — твердо на своїх ногах, ні від кого незалежний. Потреби тіла він трактує як справу здорового глузду. Кожної неділі він варить маслаки з квасолею та селерою, виходить великий казанок, якого вистачає на весь тиждень. Щоп’ятниці він вчащає на базар на Солтрівер, щоб купити кошик яблук або гуав чи які там саме фрукти цієї пори року. Щоранку на його порозі молочниця залишає пінту молока. Коли у нього надлишок молока і воно скисає, він одтоплює його, підвішує над раковиною у старій нейлоновій панчосі і має сир. У крамниці за рогом за копійки купує хліб. Це дієта, яку б схвалив Руссо або Платон. Щодо одягу, для лекцій — у нього хороший жакет і штани. А так, він доношує старі речі.

Він доводить одну річ: кожна людина — це острів; можна обійтися й без батьків.

Вечорами, буває, зморено плентаючись у дощовику, шортах і сандаліях по Мейн-роуд, з чубом, приплесканим дощовою водою, і підсвічений фарами пролітаючих автомобілів, він відчуває, що вигляд у нього таки досить химерний. Не ексцентричний (щоб виглядати ексцентрично, має бути якась особлива прикмета), просто химерний. Він з прикрістю скрегоче зубами і чимчикує швидше. Він стрункий і гнучкий, одначе одночасно в’ялий. Він хотів би бути привабливим, та знає, що того йому бракує. Йому бракувало чогось суттєвого, якоїсь риси. У ньому ще прокльовувалося щось дитяче. Скільки ж іще мине часу, доки він перестане бути хлопчиком? Що вилікує його від дитячості, зробить дорослим чоловіком?

Що його зцілить, якщо взагалі таке трапиться, так це — кохання. Він може не вірити у Бога, але в кохання і в силу любові він таки вірить. Бо кохана і єдина людина відразу помітить, що під химерною і навіть непоказною зовнішністю у ньому палахкотить багаття почуттів. А поки що химерність і непоказність складає частину того чистилища, крізь яке він має пройти, щоб одного чудового дня вийти на світло: світло кохання, світло мистецтва. Бо він буде поетом, це вже давно вирішено. Якщо на деякий час він має бути мізерним і сміховинним, до того дня, коли покаже свою справжню міць і зубоскалам аж заціпить, так це тому, що більшість митців приречена перестраждати злиденність і сміховинність.

Його сандалії коштують два з половиною шилінги за пару. Вони гумові і виготовлені десь у Африці, ймовірно у Ньясаленді. Коли вони намокають, то ізслизають зі ступні. У Кейпі зимові дощі йдуть тижнями. Проходячи під дощем по Мейн-роуд, він іноді вимушений зупинятися і ловити сандалію, що зіскочила з ноги. У такі миті помічає, як ситі бюргери, проїжджаючи сховані у затишку своїх автомобілів, підсміюються.

— Смійтеся! — думає він. — Скоро мене тут не побачите!

У нього є найщиріший приятель Пол, який, як і він сам, студіює математику. Пол — високий і темношкірий, якраз зайнятий любовною інтрижкою зі старшою за нього жінкою, жінку звати Елінора Лур’є, маленька білоголівка вирізняється різьбленою пташиною красою. Пол скаржиться на непередбачуваність настрою Елінори і претензії, які вона висуває до нього. Так чи інакше, та він заздрить Полу. Він упевнений, що коли б у нього була прекрасна, насичена життєвими премудростями всього світу коханка, що палить цигарки з мундштуком і розмовляє по-французьки, він би змінився, ба навіть трансформувався.

Елінора і її сестра-близнючка народилися у Англії, після війни у віці п’ятнадцяти років їх привезли до Південної Африки. Як розказував Пол, їхня мати підбурювала їх одну на одну, проявляючи любов спочатку до однієї, потім до іншої, збиваючи їх з пантелику і тримаючи залежними від себе. Елінора, як сильніша з-поміж двох, не з’їхала з глузду, хоча усе ще часом плаче уві сні і тримає у шухляді іграшкового ведмедика. Проте її ж сестра деякий час була настільки нестямною, що її запроторили до психушки. Тож, борючись з привидом померлої старої жінки, вона ще й досі проходить терапевтичне лікування.

Елінора викладає в інституті іноземних мов, що у місті. Відколи Пол запізнався з нею, його затягло у її гурт, гурт художників та інтелектуалів, що мешкають у Гарденз, носять чорні светри та джинси з мотузяними сандаліями, п’ють дешеве червоне вино і палять “галуаз”, цитують Камю і Ґарсіа Лорку, слухають прогресивний джаз. Один із них грає на іспанській семиструнній гітарі, і його можна умовити зімітувати канте хондо. Не маючи певного місця роботи, вони гуляють цілу ніч, а потім до полудня сплять. Вони ненавидять націоналістів, та до політики — зась. Якби в них завелися грошенята, кажуть вони, то залюбки покинули б заскорузлу, неотесану Африку і назавжди гайнули б на Монмартр чи на Балеарські острови.

На одну із своїх посиденьок у бунгало на Кліфтонському пляжі Пол та Елінора взяли з собою і його. Сестра Елінори, про яку говорили як про неврівноважену, була у товаристві теж. Як говорив Пол, вона наразі тягається з власником бунгало, червонолицим хлопом, який дописує до “Кейп таймс”. Сестру звуть Жакелін. Вона вища за Елінору, не з такими гарними рисами, та все одно — вродлива. Її переповнює нервова енергія, вона не випускає з рота сигарети, коли балакає — розмахує руками. Він підтримує їй компанію. Вона не така уїдлива, як Елінора, і те йому пасує. Зі злючками він почуває себе скуто. Він підозрює, що позаочі вони з нього кепкують.

Жакелін пропонує прогулятися по узбережжю. При місяці, рука об руку (як могло так статися?), вони в проходочку дійшли до самого кінця пляжу. Поміж скель, у безлюдному місці, вона обертається до нього, випинає губи і підставляє їх йому.

Він відповідає, але скуто. Що буде далі? Він ще не займався любощами із старшою жінкою. А якщо він не вдіє як належить?

Виявилося, що далі відбулося саме те. Не опираючись, він робить усе, що в змозі, виконує свою партію, навіть удає, ніби в кінці спіймав кайф.

Насправді ж він не кайфує. І річ не тільки в піску, який забивається всюди, його мучить надокучливе питання, чому ця жінка, якої він ні разу не бачив, віддається йому. Чи можна повірити у те, що в перебігу простої балачки вона зауважила потаємне полум’я, яке палахкотить у ньому, полум’я, яке свідчить про його приналежність до світу мистецтва? Чи вона просто німфоманка, чи, може, це те, про що Пол, будучи по-своєму делікатним, попереджував його, коли говорив, що вона проходить терапевтичний курс лікування?

Не те щоб у сексі він був зовсім невігласом. Якщо чоловік не отримує задоволення від сексу, тоді і жінка його не отримує — це він знає, це одна із засад сексу. Але що буває між чоловіком і жінкою, які спартачили гру, опісля? Чи зобов’язані вони поправити свою невдачу при наступній зустрічі і відчувати ніяковість?

Пізно, ніч стає дедалі холоднішою. Вони мовчки одягаються, прямують до бунгало, де вечоринка вже добігає кінця. Жаклін знаходить свої черевики та сумку.

— Добраніч, — кидає вона хазяїну, цьомаючи його в щоку.

— Ти вже йдеш? — питає він.

— Так, я підвезу Джона додому, — відповідає вона.

Хазяїн зовсім не спантеличений.

— Весело гульнути, — говорить він. — Обом вам.

Жаклін працює медсестрою. До цього йому не доводилося бути з медсестрами чи санітарками, та про них він сформував таку думку, що, працюючи поміж хворих і задовольняючи їхні тілесні потреби, санітарки цинічно нехтують моральними засадами. Студенти-медики не дочекаються часу, коли почнуть чергувати у лікарні в нічні зміни. Вони стверджують, що санітарки ненажерливі до сексу. Вони безперестанно трахкаються де завгодно і коли завгодно.

Одначе Жакелін не звичайна собі медсестра, бо незабарно повідала йому, що вона медсестра із “Гая”, вишколена на повитуху у лікарні “Гая”, що в Лондоні. На грудях блузки з червоними бретельками вона носить маленький бронзовий значок, череп і пов’язка з гаслом PER ARDUA*. Працює вона не у лікарні “Грооте Шуур”, мережі Міністерства охорони здоров’я, а у приватному будинку по догляду за особами похилого віку, де платня вища.

——

* Per ardua (aspera) ad astra (лат.) — крізь терни і до зірок.

Через два дні після події на Кліфтонському пляжі він завітав до будинку, де мешкають медсестри. Жакелін чекає на нього на вході до коридору, і вони відразу ж виходять надвір. З вікон вищих поверхів повистромлялися окаті обличчя; він свідомий того. що інші медсестри з цікавістю його розглядають. Він надто юний, надто для жінки тридцяти років; і у своєму неоковирному одязі, без автомобіля, просто аж ніяк не схожий на привабливого.

Не минуло й тижня, як Жакелін залишила гуртожиток медсестер і переїхала на його квартиру. Оглядаючись назад, він не може згадати, щоб запрошував її: він просто не зміг супротивитися.

До цього він ніколи ні з ким не жив, тим паче з жінкою, та ще й коханкою. Навіть у дитинстві у нього була своя окрема кімната з дверима, що замикалися. Оселя на Моубрей складається із єдиної довгої кімнати, а передпокій закінчується кухнею і ванною. Як же йому тепер вижити?

Він прагне ставитися до своєї нової компаньйонки доброзичливо, не заважати їй. Та з плином днів йому починає набридати завал коробок і валіз, розкиданого повсюди лахміття, срач у лазенці. Він здригається від тріскотні моторолера, який означає повернення Жакелін з денної зміни. Вони все ще займаються любощами, але опісля поміж ними западає все глибша і глибша тиша, він сидить за столом, удає, що заглиблений у свої книги, вона ж неприкаяно вештається, зітхає, смалить сигарету за сигаретою.

Зітхає вона часто. Таким-от чином проявляється невроз, якщо це, власне, він і є. Тоді невроз це не що інше, як зітхання, відчуття вичерпаності й інколи беззвучне схлипування. Енергія, сміх і відвага їхньої першої зустрічі зійшли на ніщо. Здається, веселощі тієї ночі були просто прогалиною у хмарах мороку, дія алкоголю чи, можливо, то була просто гра з боку Жакелін.

Вони сплять разом у ліжку, розрахованому на одного. У ліжку Жакелін без угаву торохтить і торохтить про чоловіків, що користалися нею, про терапевтів, які намагалися заволодіти її розумом і зробити з неї слухняну ляльку. Чи він один із тих чоловіків, задається він питанням? Він використовує її? І чи є ще й інші чоловіки, яким вона жаліється на нього? Він засинає під її балачку, а ранком прокидається виснаженим.

Згідно з будь-якими стандартами Жакелін — приваблива жінка, привабливіша, витонченіша, досвідчена у житті, аніж він на те заслуговує. Щира правда полягає в тому, що якби не суперництво поміж сестрами-близнючками, вона б не ділила з ним постіль. Він — пішак у грі, у яку вони грають удвох, у грі, у якій його поява передбачена давно — щодо цього у нього, так чи інакше, жодних ілюзій немає, та обраний був саме він, йому не слід випробовувати свою долю. Ось він і живе під одним дахом із жінкою на десять років старшою від нього, з жінкою такого досвіду, яка за час свого стажування у лікарні “Гай” переспала (як сама стверджує) з англійцями, французами, італійцями і навіть з персом. Якщо він не може стверджувати, що його люблять, щонайменше у нього є нагода розширити свої пізнання у царині еротики.

Такі-от він плекає надії. Але після дванадцятигодинного чергування у притулку, а потім вечері з цвітної капусти під білою підливою, а за нею цілий вечір сумної мовчанки, Жакелін не схильна щедро віддаватися. Якщо вона взагалі його пригортає, то робить це з такою байдужістю, що дивуєшся: хіба не заради сексу двоє чужих людей загнали себе у такий обмежений і незатишний житловий простір, то з якого такого лиха їм бути разом?

Ситуація досягла критичної точки, коли Жакелін погортала його щоденник, у той час коли його не було вдома, і вичитала, що він пише про їхнє сумісне життя. Він повертається і застає її за пакуванням валіз.

— У чому річ? — питає він.

Міцно стуливши вуста, вона показує на відкритий щоденник на його письмовому столі.

Його охоплює спалах гніву.

— Ти не заборониш мені писати! — заявляє він. Це non sequitur¹, і він знає це.

——

1 Висновок, що не відповідає засновку. Нелогічний висновок (лат.).

 

Вона теж гнівається, але стриманіше. Глибше.

— Якщо, як стверджуєш ти, я таке вже для тебе нестерпне ярмо, — каже вона, — якщо я порушую твій спокій і самотність і заважаю писати, то я, зі свого боку, запевняю, що мені бридко жити з тобою, я ненавиділа кожну хвилину такого існування і не діждуся, коли вирвуся на волю.

Що він мав сказати, так це те, що чужі приватні нотатки читати негоже. А по правді, він мав заховати того щоденника подалі, а не залишати на видноті. Та тепер уже запізно, діло зроблено. Він мовчки спостерігає, як Жакелін пакується, допомагає прив’язати її сумку до багажника моторолера. “З твого дозволу, я поки залишу собі ключ, доки не прихоплю решту своїх лахів”, — каже вона і насаджує на голову шолом.

— До побачення, Джоне, я справді розчарувалася у тобі. Можливо, ти й справді дуже розумний — про це я вже не дізнаюся — та тобі ще треба дуже довго рости. — Вона смикає педаль стартера. Двигун не заводиться. Вона смикає знову і знову. В повітрі витає сморід бензину. Залитий карбюратор; нічого не вдієш, треба чекати, доки він просохне.

— Заходь усередину, — пропонує він. З кам’яним обличчям вона відмовляється. — Мені шкода, що так сталося, — говорить він. — Я маю на увазі усе.

Він заходить усередину, залишаючи її у завулку. Хвилин через п’ять чутно як заводиться двигун і моторолер з гуркотом від’їжджає геть.

А чи шкода йому? Звісно — шкода. Що Жакелін прочитала те, що прочитала. Та справжнє питання полягало у тому, що саме його спонукало написати те, що він написав? А чи не написав він те для того, щоб Жакелін його прочитала? Може, залишив записи своїх потаємних думок там, де вона могла їх виявити, і, таким чином, сказати їй те, чого він так боявся сказати їй прямо? А насправді, які у нього потаємні думки? Бували дні, коли він був щасливий, навіть пишався, що живе із вродливою жінкою, чи принаймні не живе один. Бувало, він почувався по-іншому. Чи правда криється у щасті чи у нещасті, чи десь посередині між тими двома крайнощами?

Питання, чому дозволено бути вписаним до його щоденника, а що має залишатися на віки вічні під покровом, є стрижнем усієї його писанини. Якщо він має піддавати цензурі висловлення своїх підлих низьких емоцій — обурення з приводу вторгнення в його помешкання чи сорому зі своєї неспромоги як коханця — то як ті емоції зможуть перетворитися у поезію? І якщо поезія не буде засобом трансфігурації його ницості в шляхетність, навіщо взагалі нею голову забивати? До речі, хто може сказати, що почуття, які він змальовує у своєму щоденнику, є його істинними почуттями? Хто може сказати, що кожної миті, коли перо бігає по аркуші паперу, він є справжнім собою? Якоїсь миті він може бути істинним собою, іншої — він просто фальшує. Як він може знати це напевно? Навіть чому йому хочеться знати напевно?

Речі рідко бувають такими, якими вони здаються: от що йому слід було сказати Жакелін. І знов, яка ймовірність того, що вона зрозуміла б? Як вона могла повірити, що вичитане нею у щоденнику не було правдою, ганебною правдою, про те, що коїлося у голові її партнера у ті важкі вечори мовчанки і зітхань, а навпаки, було фантазією, однією із багатьох можливих вигадок, правдивою тільки у тому сенсі, у якому може бути правдивий витвір мистецтва — правдива сама по собі, правдива для своїх власних іманентних цілей — коли розуміння підлості прочитаного так тісно узгодилося з її власними підозрами про те, що її партнер не закоханий у неї, ба що вона навіть йому не до вподоби?

Жакелін не повірить йому з єдиної причини: він сам собі не вірить. Він не знає, у що він і сам вірить. Часом йому здається, що він нічому не вірить. Та в кінцевому підрахунку факт залишається фактом. Що його перша спроба сумісного життя з жінкою завершилася невдачею, соромотою. Йому знову доведеться жити в самоті; і відради у тому буде мало. І все ж він не зможе все життя прожити самотнім. Мати коханку — то невід’ємна частина життя митця, навіть коли він вправно обминатиме шлюбні пастки, що безпремінно намагатиметься робити, все ж він має знайти спосіб співжиття з жінками. Мистецтво не можна живити лише самозреченням, жаданням, самотністю. Мабуть, мають бути інтимні стосунки, пристрасть і кохання теж.

Живим прикладом є великий художник Пікассо, вірогідно найбільший з-поміж решти усіх. Пікассо закохувався у жінок безперестану, в одну за одною. Одна за одною вони селилися у нього, переживали разом із ним життєві перипетії, позували для нього. Із пристрасті, що знову і знову розгоралася з кожною новою коханкою, Дори та Пілари, яких сліпий випадок приводив на поріг його житла, перевтілювалися у вічні мистецькі образи. Ось як воно робиться. А у нього? Може він обіцяти, що у жінки з його власного життя, не лише Жакелін, але усіх бо’зна яких прийдешніх жінок, буде така сама доля? Йому б хотілося вірити у те, та щодо того були деякі сумніви. Чи стане він великим митцем, покаже тільки час, одне лиш ясно, що він — не Пікассо. Уся його чуттєвість відрізняється від чуттєвості Пікассо. Він — спокійніший, понуріший, нордичніший. І немає у нього гіпнотичних чорних очей Пікассо. Якщо він коли-небудь наважиться спотворити жінку, він не зможе спотворити її так жорстоко, як те робив Пікассо, згинаючи і перекручуючи її тіло, мов залізяку, розжарену у горнилі. Хоч як там є, а письменники не схожі на художників: вони настирливіші, витонченіші.

Чи то доля усіх жінок, які злигуються з митцями, полягає у тому, що з них екстрагують найкраще або найгірше і переробляють художній образ? Він думає про Єлену з “Війни і миру”. Чи Єлена почала з того, що стала коханкою Толстого? Чи їй хоч спадало на думку, що набагато пізніше від того дня, коли її вже не стане, чоловіки, які ніколи її не бачили й краєчком ока, будуть пристрасно жадати хоч окинути зором її прекрасні оголені рамена?

Чи все має чинитися настільки жорстоко? Певно, має бути якась форма співжиття, у якій чоловік і жінка разом їдять, разом живуть, і все ж поринають у свої відповідні внутрішні пошуки істини. Чи не з цієї причини зв’язок із Жакелін був приречений на невдачу: бо вона, сама не будучи митцем, не могла оцінити потребу митця перебувати у внутрішній самотності? Наприклад, якби Жакелін була скульптором і якби один куток помешкання був виділений для того, щоб вона різьбила мармурову брилу, а в іншому кутку він мучився над словами і римами, то між ними розквітло б кохання? Чи це і є мораллю історії про нього і Жакелін: що для митця найкраще любитися лише з митцем?

Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії "ВСЕСВІТУ", № 1-2 та № 2-3, 2005.