’Адріан Ґріма: “Єдиний спосіб збереження миру у світі — це взаємоповага та відкритість один до одного”

 

Інтерв’ю Дмитра Дроздовського з мальтійським письменником Адріаном Ґріма

 

Мальта — це дивовижний регіон, який сховано на географічній мапі від ока стороннього. На цій землі — своя енергетика, своя космічна аура, своя історія, не подібна на інші. Перебуваючи в географіях спільних європейських координат, ми так і не спромоглися відкрити межі власного світу для культурного збагачення через діалог. А тому так мало знаємо про це дивовижне місце.

Розмова з письменником, який належить до фантасмагоричного світу, в якому кожна рослина — це порадник, а камінь — це погляд підземної душі, — це завжди більше, ніж діалог, адже переді мною людина, яка бачить світ по-іншому. Інколи в нашій розмові мені здавалося, що я — дикун, варвар, який анічогісінько не тямить у світовій культурі. Інколи я хотів перепитувати по кілька разів у мого співбесідника, бо в кожній відповіді на те саме запитання я вловлював фантастичні нюанси. Побачити мальтійську культуру в таких нюансах варто багато чого.

Що ж, дорогий читачу, пропоную розмову з Адріаном Ґрімб (Adrian Grima), знаним на Мальті письменником, блискучим ерудитом, людиною трохи наївною й дивакуватою, ексцентричною та енергійною, шляхетною та поетично-субтильною. Тож наш літак робить висадку в Середземномор’ї на острові Мальта.

Що вийшло з нашої бесіди — вирішувати Вам.

 

— Пане Адріане, коли людина розуміє, що вона має бути письменником?

— Це важке запитання. Я насправді й гадки не маю, як і чому я вирішив бути письменником. Коли мені було років 12, я написав кілька віршів, один англійською, інший мальтійською. На це мене надихнула школа. Я пригадую стрес від вивчення напам’ять віршів у початковій школі. Ритми і рими якось увійшли в мою кровоносну систему.

Я пишу вірші тому, що це допомагає зрозуміти приховані сенси життя, принаймні дає форму для розуміння світу. Це допомагає творити, а не руйнувати, сподіватися, коли вже немає надії, досягати справедливості у глибоко несправедливому світі. Поезія — це потік звучань та тиші, поєднання дивних комбінацій, ніжне або тремтливе повернення до первісних звуків. Поезія для мене — це передусім метафора. Це екстраординарний спосіб проникнення в сутність речей, пересотворення реальності, переосмислення життя в мистецькій лабораторії.

Але література — це також провокація. Вона піднімає з глибин мовні структури, переінакшує їхню силу комунікації, подаючи нові перспективи, нові емоції, новий досвід. Вона може бути як чарівною, так і потворною, як ніжною, так і відразливою. Література розширює наше розуміння того, що відбувається всередині та навколо, і це дає можливість конструювати і передавати досвід, який по-іншому передати дуже важко.

Для мене поезія — це один спосіб сказати те, чого я ніколи не скажу по-іншому, поезія має образний безмір і водночас є обмеженою словами. Писання поезій — це ніби перебудова власного життя, народження нового життя зі слова. Написання віршів — це творення, запис, прийняття, відмова, спроба зрозуміти і потреба у змаганні.

— Яким є ваше бачення тектонічних зсувів сьогоднішнього суспільства?

— Я песимістично ставлюся до вчинків людства. Вважаю, що воно отруєне власними досягненнями. З іншого боку, я не знаю, чи сучасне людство гірше від того, яке було в минулому. Принаймні люди завжди прагнули домінувати один над одним, захоплювати ресурси. Отже, за релігією, культурою завжди приховувалося щось інше, те, що спричиняло війни.

У листопаді 2006 року я відвідав у Валеті, нашій столиці, публічну лекцію відомого антрополога Мішеля Герцфельда (Michael Herzfeld) із Гарварда. Він прочитав лекцію “Багатозначність безпеки — культурний після-шок від колоніалізму в Середземномор’ї” в Аула Маґна (Aula Magna) — нашому Старому Університеті.

Мушу сказати, що війни у світі вриваються в мій душевний простір і руйнують його. Після кількох тисяч років, мені здається, ми й досі не навчилися жити в гармонії з собою, природою.

— Чи не здається вам, що за кілька десятиліть інформаційні технології зможуть винищити естетику серця? Чи позначиться це на літературі?

— На відміну від багатьох, я вважаю, що революція в інформаційних технологіях вдихнула нове життя в літературу та книжку як культурно-історичний артефакт. Автори можуть здійснювати промоцію сьогодні набагато легше. ІТ революція дала нам доступ до інформації і послуг, що досить недавно були недоступними для нас, особливо для людей із недостатніми фінансовими можливостями, які живуть на периферії великих центрів. Але саме ця більшість і змушує світ обертатися.

Одним із найбільших винаходів вважаю те, що має назву “digital” (цифрова електронна технологія. Хибно думати, ніби кожен у світі має зв’язок із іншими, що ми й справді — глобальне село. І також хибно вважати інформаційні технології єдиним виходом для бідних спільнот у світі. Digital-світ відсилає до прірви між здатними мати зиск із цих технологій і тими, хто не здатен. Якщо технологія може допомогти забезпечити групу людей водою, бо раніше по воду треба було йти досить далеко, тоді ця технологія виконує вітаїстичну роль.

— Чи не могли б ви кілька слів сказати про сучасних мальтійських письменників?

— На Мальті сьогодні немає людей, які весь свій час займаються літературою, і, чесно кажучи, письменники не мають фінансової підтримки, переважно поети. Інша проблема — брак літературної інфраструктури: немає літературних журналів, газет, фундацій, перекладів, асоціацій для промоції нашої літератури у світі. Все це виглядає жахливо, але це так.

Нове покоління охоче читає нашу літературу, вони переймаються проблемами мальтійської культури та мови. Я надіюся, що молода генерація письменників зуміє втілити в літературі наш досвід і віднайти новий спосіб репрезентації історії Мальти.

Інший позитивний момент у тому, що “нова хвиля авторів” (ті, хто почали писати в 90-х) мають потужні зв’язки з письменниками у світі, в Європі, в Середземномор’ї. І це дає можливість друкувати свої твори в Європі, що важливе для мальтійської культури. Вони постійно підтримують контакти, беруть участь на літературних симпозіумах, а це, у свою чергу, позитивно впливає на культурні обміни. Молода генерація взяла на себе функцію поширювати мальтійське слово у світі.

— Якою є доля перекладів та перекладної літератури на Мальті?

— На сьогодні на Мальті існує дуже мало літературних перекладів. Один видавець переклав кілька мальтійських творів англійською (Midsea Books). Також існує Ініз’ямд (Inizjamed) — волонтерська культурницька організація, в якій і я беру участь, — вона видала в 2005 році серію з шести книжечок із сучасної мальтійської літератури в перекладі. Той факт, що більшості мальтійців до душі читати англійською, — означає, що для нас важливо працювати в таких проектах із перекладу нашої літератури англійською.

— Пане Адріане, розкажіть читачам “Всесвіту” про мальтійську культуру. Для мене, наприклад, це завше був райський перетин екзотичних голосів різних середземноморських культур...

— Мальта витончена, мініатюрна і багата на таємниці минулого, величну архітектуру і гостинних людей. Хоча Мальта упродовж історії, починаючи з часів неоліту, тобто приблизно з 5000 року до нашої ери, і до новітніх часів завжди була в центрі подій Старого світу, проте найбільший відбиток на Мальті залишили два періоди історії: мегалітична культура часів нового кам’яного віку й культура лицарів ордену йоанітів.

До недавнього часу єгипетські піраміди вважали за найстаріші споруди, проте останні дослідження показали, що мегалітичні святилища на Мальті щонайменше на 500 давніші, ніж піраміди в Гізі. Ці храми збудовано з величезних кам’яних брил вагою в кілька тонн. І дотепер лишається загадкою, яким чином 6000 або 7000 років тому можна було пересувати і навіть піднімати на висоту в кілька метрів такі важезні брили...

У ранніх культових будовах, як, наприклад, у храмі Гантії на острові Гозо (3600 рік до н.е.), величезні брили складено одна на одну в необробленому вигляді; в пізніший час кам’яні брили вже обтісували й укладали так щільно, що між ними не залишалося ані найменшої щілини.

Ще більше здивування викликає підземна культова споруда Хал Сафлієні, або так званий гіпогей. Віднайдений гіпогей став культурно-історичною сенсацією. Ця споруда витесувалася в скелі протягом кількох сторіч. Гіпогей Хал Сафлієні слугував не тільки місцем культових поклонінь і поховань (в ньому знайдено рештки тисячі людей), імовірно, він слугував для навчання жриць.

Так само загадковими є сліди на скелях у різних місцях Мальти. Вірогідно, їх залишили примітивні доісторичні візки, які потрібно було тягнути волоком по землі, адже колесо в ті часи було ще не відоме. Історія острова приховує багато невідомого. Існує безліч легенд, пов’язаних із життям острова. Одна з них розказує про те, як біля берегів Мальти в 60 році нашої ери затонув корабель, на якому до Рима плив святий Павло. Саме з цією подією пов’язують появу християнства на Мальті.

Острови Мальтійського архіпелагу, разом із Панталерією, Лампедузою і Лінозою, розташовані між Сицилією і Північною Африкою, в самому центрі Середземного моря. Це означає, що Мальта міститься оддалік від берегів, між якими проходять торгові шляхи. До винаходу пароплавів навігація в Середземному морі була розвинута тільки на узбережжі. Кораблі, що пливли зі сходу на захід, використовували Месинську протоку. Судна, що йшли з півночі на південь, обходили Мальту стороною.

Географічне розташування Мальти залишило слід на її культурі і традиціях. Можливо, саме завдяки цій ізольованості на Мальті і Гозо з’явилися унікальні мегалітичні храми (4100 – 2500 до н.е.). З часів римського панування (218 р. до н.е. – V ст. н.е.) і до приходу лицарів ордену св. Йоана (1530 – 1798) Мальта була сицилійською провінцією. Сицилія, найбільший острів Середземномор’я, посідає панівне становище в середземноморському басейні. Отже, в середньовіччі Мальта залишалася допоміжною морською базою.

Із приходом лицарів ізоляція закінчилася, Мальта була залучена в торгівлю Центрального Середземномор’я, і її культура змінилася.

На клімат Мальти, що перебуває в центральному басейні Середземного моря, впливають два зовнішні чинники: Атлантичний океан на заході і Сахара на півдні. Сахара приносить Мальті сухий гарячий вітер, прозоре повітря і чисте небо, характерне для літа. Атлантика насилає сірі тумани і вологе повітря.

В кінці XVI століття офіційний історик ордену св. Йоана Джакомо Босіо писав про звичайну практику Сицилійського королівства давати містам титули. Палермо, наприклад, називався Felice (Щасливий), Мессіна – Nobilissima (Благородна), Сіракузи – Fedelissima (Вірні) тощо. Босіо вважав, що саме завдяки цій сицилійській традиції Мдіна, середньовічна столиця Мальти, була названа Notabile (Славна).

Після проголошення незалежності від Великобританії в 1964 році привілеї Мальтійської католицької церкви гарантувала незалежна Конституція, яку підтримував уряд націоналістів (1964 – 1971). Коли в 1971 році до влади прийшли лейбористи, міць церкви похитнулася. Конституція була переписана в 1974 році, коли Мальту було проголошено республікою. Канонічне право більше не регулювало питання родинних стосунків, і цивільний шлюб став обов’язковим; церковну підготовку вчителів було скасовано; церковна влада, приходи, релігійні ордени й інститути більше не звільнялися від сплати податків; відтепер будь-хто міг бути похований на кладовищі Адолората – головному кладовищі Мальти. Кілька років згодом було також скасовано велику кількість релігійних свят, які раніше були офіційними вихідними днями. В 1978 році факультет теології Мальтійського університету було перенесено в семінарію. Проте лейбористи програли на виборах в 1987 році, і націоналісти знову прийшли до влади. Справедливо вважаючи, що церква й дотепер є дуже важливим для Мальти інститутом, вони повернули церкві її привілеї. Церква знову здобула право обговорювати питання освіти й відкривати церковні школи; повернути факультет теології в університет; затвердити канонічне право для католицького шлюбу; відновити церковні свята як загальнодержавні. Проте ментальність мальтійців змінюється, і церква має все меншу вагу для молоді, яка народилася вже після проголошення незалежності.

Отже, мальтійці — це мікст із багатьох середземноморських впливів: Північна Африка, Арабський світ, Східне Середземномор’я, італійці, сицилійці, римські католики і також британці... Наша мова, з її арабською міфологією та словником, а також із сильними романськими та англосакськими впливами, — це, мабуть, прекрасне дзеркало  того, чим ми є, невеличка спільнота, яка попри малу територію має величезні культурні розбіжності. 

— Кого можна назвати великим письменником? Чи можна погодитися, що якість нашого життя (і письменницького також) вимірюється шляхом пройдених перешкод?

— Дозволь мені найперше сказати, що “справжні письменники”, як ти їх називаєш, на мою думку, не мають бути “великими” або “визначними”, якщо ці позначники чіпляє медіа як до футболістів або співаків. Інколи футболісти стають “великими” в медіа, тому що вони вміло і вправно товаришують зі ЗМІ, періодично купуючи час у прайм-тайм. Я не вважаю, що визначним є той письменник, який продає найбільшу кількість книжок за рік. Інколи це лише результат вдалого менеджменту. В літературі потрібні всі сорти письменників і стилів письма, всі види проблисків таланту та  геніальності. Важить те, як книжка ставиться до читача, як артистичні смаки автора формують текст як продукт для насолоди. Думаю, що балачки про “найкращу роботу”, “найкращого письменника”, “найкраще це” і “найкраще те” дуже відразливі. Але це не пов’язане з вашим запитанням...

Наша реальність не зробить із людини письменника. Але життя може. Я переконаний: створити людину талановитою, відкритою, щиросердною може лише література, адже письменники тонко відчувають таїни людської натури. Коли я чую від моїх палестинських друзів історії про страждання людини, я стаю чутливішим до людей і глибше розумію жадобу влади, бажання контролювати цей світ, жорстокість і зрадливість. І це надихає мене до великої літератури — хочеться сісти і створити великий і дуже складний текст, але такий текст потребує величезних затрат, терпіння і, що важливо, великих читачів. Адже не всі хочуть читати про страждання народів, про титанічні звершення однієї людини. Великі письменники створюють літературні шедеври з їхніх власних спроб зійтися в герці зі світом, стати на прю, щоб  звільнити свій народ від несправедливості, це великі титани, яких сьогодні дуже мало. Але в своїх творах ці титани розповідають історію завжди не свою власну, а свого народу.

— Мальтійська література для наших читачів — це terra incognita… Ми надзвичайно мало знаємо один про одного. Чи можна здолати цей бар’єр?

— На початку грудня 2006 року я зустрівся, щоб випити філіжанку кави з двома друзями з Палестини, які тимчасово мешкають на Мальті. Один із них, відомий романіст, історик та бібліограф Адел Саїд Біштаві, сказав, що найкращий спосіб пізнати інший народ — познайомитися з культурою цього народу та його літературою, особливо з поезією. Напевно, це тому, що поезія одразу йде до серця і ми набагато ближче пізнаємо інший культурний вимір через поетичне слово.

Інший мій знайомий, Валід Набган, палестинський письменник і перекладач, живе на Мальті вже 16 років. Коли він читає нам свої вірші та новели (які пише переважно мальтійською), мені здається, що він апелює до моїх емоцій і переживань, чого неможливо досягти “нормальною” мовою. Його література відображає не лише думки, а й, можливо, це набагато важливіше, досвід автора. І момент слухання віршів чи читання їх про себе перетворюється на перейняття іншого досвіду.

— Ким є Адріан Ґріма в першу чергу? Поетом? Батьком?

— Я сподіваюсь, що я гідний батько, добрий чоловік і вдячний син. Я також надіюсь, я чесний письменник, вчений, вчитель, борець за мир і соціальну справедливість. Я сподіваюсь.

— Що таке щастя для людини, яка має здатність спілкуватися з вищими емпіреями?

— Щастя — це можливість ділити прекрасні миті з іншими, з ким ти розділяєш власне життя, а також із тими, з ким ти ділишся думками, очікуваннями. Для мене щастя обов’язково пов’язане з коханням. Прекрасні миті, успіх, досягнення — це все ніщо, якщо ти не маєш людини, з якою їх можна розділити. Кохання — понад усе.

— А в чому ж тоді сенс життя для вас?

— Життя для мене — це “змагання” як концепт, як філософська проблема. Рай, чим би це не було, — це завершення змагання, кінець змагання під назвою “життя”...

Є так багато речей, які б мені хотілося зробити; моє життя — це постійне внутрішнє змагання з тим фактом, що я не можу всього зробити і бути там, де мені б хотілося бути. Людська мрія набагато потужніша, ніж можливість її здійснити. 

— Що входить до кола ваших літературознавчих пошуків?

— Як літературний критик я вивчаю проблеми вживання метафори і наявність середземноморських мотивів у мальтійській літературі. Мій інтерес пов’язаний з антропологією та політикою. Також я поділяю ідеї феміністичної та постколоніальної теорії, що допомагають мені в аналізі патріархального світу в нашій літературі. Я пишу здебільшого про романтичну або постнезалежну літературу, але останнім часом усе більше працюю над осмисленням нових генерацій письменників. Також мене захоплюють середземноморські літератури.

— Українському журналові зарубіжної літератури “Всесвіт” — 81... Що можна побажати в такому віці? Якою ви бачите подальшу роль нашого видання?

— У світі, який став таким маленьким для тих, хто має здатність до комунікації з іншими, ми стали свідомі того, що відбувається на всій планеті. Але не хочеться перебільшувати, адже, на превеликий жаль, на світовій мапі лишаються для представників різних країн свої білі плями. Український журнал зарубіжної літератури “Всесвіт” відіграє надзвичайно важливу роль, адже на своїх сторінках він поєднує людей з усього світу, він допомагає, щоб переживання та досвід людей з’єднався через літературну форму; він дає можливість читачам і письменникам із усього світу знайти один одного. Журнал допомагає як авторам, які розповідають літературні історії, так і читачам, які втілюють ці оповідання в життя, збагачуючи свій досвід чужим. У так званому “новому світовому порядку”, який контролює світові війни і нації через слухняні бомби і мову, існує журнал “Всесвіт”, який поєднує людей і показує всім, що єдиний спосіб збереження миру у світі — це взаємоповага та відкритість один до одного.

---

Жмуток мальтійських віршів від Адріана Ґріма

З англійської переклав Назарій НАЗАРОВ

 
Тінь твого кохання
(The Shape of your Love)
 
На ранок мене збудив тяжкий серпневий дощ –
Він значить свято, що і так примітне.
Ти проминув, лишивши тінь – тяжке кохання –
Там, де поля змогли її ввібрати,
Де я не хочу ще чогось бажати
Або просити.
Ти ступав на зморені ґрунти,
Які жадали тіла більш красивого
Хоча б на кілька митей довше.
Коли струмів на шиби дощ,
На балкон і на поля,
Ти  вже пішов,
Та тінь твого кохання на мені ще,
Чарівна,
Хоч не так солодка, як раніше,
А майже.
 
 
 
Місяць?
(Moon?)
 
 
І все ж, ти хочеш місяця за дня,
А я пообіцяв здійснить твої бажання
Й дарую сонце, що звелось з-за хмар,
Таж ні! “Того” ти хочеш; “це” тобі не миле.
 
І попри день на місяць ти чекаєш,
Та знаю я, що він зійти не може.
Тому дарую спогад – місяць вповні,
Але тобі кортить його вже зараз.
 
Тому що навіть вдень схопити хочеш місяць,
Не втямлю, як тебе задовольнити.
“Є дні такі, – кажу. – А є дні інші...”
“Чому” тобі байдужі. За “тим” лиш будеш снити.
 
 
В твоїх очах пливуть морські затони
 (Seas Swimming in Your Eyes)
 
Ти понад морем хочеш завжди йти,
Вдивлятися в блакитняві глибини
Й настирливо плигати через край,
Хоч літ дійшов, боятися повинен.
 
Коханче, ти дратуєш камінцем
І стежиш, де у хвилях він потоне.
В солоний плин вриваєшся ти теж –
І йдеш: в твоїх очах — морські затони.
 
Тремтливі води місяць знемогли,
Тобі замало спокою і втриму.
Безкрає море множить бризки хвиль,
А ти – камінну муку незглибиму.
 
 
 
Трагедія слона, який мріяв залізти у пташину клітку
(The Tragedy of the Elephant  
Who Dreamed of Entering a Bird’s Cage)
 
Від людей старих я чув
цю дивну оповідку
про слона, який хотів
залізти у пташину клітку.
 
Він за ніж спочатку взявся,
обмисливши як слід,
і, підпилявши ґрати,
розширив клітці вхід.
 
І слон нарешті вільно
вже ногу всунуть зміг,
та тільки дивна думка
його спинила спіх:
 
“Була це клітка, справді,
та кліткою не є,
бо клітку – зачиняють.
Дверцят цій не стає!
 
Тепер у клітку лізти –
ото смішне заняття!
Вона ж – не те вже, чим була,
розширена занадто”.
 
Його діймала мрія ця
і крала в нього сон,
і слон відчув: у клітці він,
і вічний цей полон.
 
 
Цвинтар в Арлінґтоні, штат Вірджинія
(The Cemetery at Arlington, Virginia)
 
Уперше я відвідав школу просто неба:
охайні парти, учні – тихі і старанні,
всі рівними розсаджені рядами.
Та тиша ця – не просто випадковість,
байдужість чи невдячність вчителю.
Вони вже все, що треба, вивчили, –
Щоб вчились ми, тепер вони мовчать.
Ми ж блукаєм цими класами,
розгадуючи без підказки –
якщо її нам предки не сказали, –
як знайти себе в найкращій зі всіх шкіл.
 
Декотрі з колишніх “завше учнів”
Мають парти кращі, ніж у інших.
Більшість цей помітила переступ
й парти їхні вкоротила:
простору – якраз для тіла,
й місця трохи – щоб писати.
 
В Арлінґтоні вчишся всьому зразу
І в тебе не лишається питань.
 
 
Мав би я моторний човен...
(If I Had a Motorboat)
 
Мав би я моторний човен,
То полив би собі морем
Й емігрантів, може, стрів би,
Що блукають поблизу...
Я б віддав їм все, що треба,
Щоб не збитися з дороги
У об’єднану Европу,
Повну злагоди.
 
Я б сказав, куди звернутись,
І вони, мети досягши,
До моїх прибули б друзів.
Ті б їх помогли доправить,
Розтлумачили б усе їм,
І мальтійською ба навіть.
 
Та якщо я вже натраплю
На суденце емігрантів,
Що ледь держиться на хвилях,
Я візьму усіх з собою,
Довезу їх до мети –
Курс хороший, рух надійний –
Що ж іще потрібно більше,
Щоб дістатись узбережжя,
Де в воді проводять діти
Цілі дні, легкі каное,
наче янголи, літають
і морозивні кіоски,
й сонце, що сія, немов Европа,
повна злагоди.
 
А якщо ти прочитаєш
лист мій, що бажанням повен,
і  на той, який потрібен,
ти натрапиш якось човен,
сповісти мене імейлом;
хто ж були ті добрі друзі,
що мені той човен дали, –
це Господь уже прознає,
їм віддячить по заслузі.
 
Це б мені моторний човен,
вийшов би тоді я в море,
емігрантів, може, стрів би,
що блукають поблизу...
Я віддав їм все, що треба,
щоб не збитися в дорозі
у об’єднану Европу,
повну злагоди.
 
 
Сонлива істота
(Dormant Existence)
 
Ступаю тихо якомога
при сонливій цій істоті,
щоб вона не здогадалась,
як я вийшов із кімнати.
Повертаюся беззвучно,
кімната зараз спорожніє,
і я нарешті відпочину…
Цій істоті треба спокій.