Яцек ПЄКАРА
ЛАБІРИНТ
Фантастична повість
З польської переклав Василь Лаптійчук
Розділ
І
Він зітхнув полегшено лише тоді, коли опинивсь у кабіні всюдихода. Йому подав руку високий чоловік у сіро-зеленому мундирі:
— Розвідник Роуланд.
— Інспектор Лансдейл, — потиснув він кістляву долоню й опустився у фотель. — Не думав я, що тут так кепсько.
Роуланд сів перед екранами й потяг на себе важіль ходу. Машина рушила з місця. Панцером шмагонули сильні подмухи вітру, але велет, незважаючи на них, просувався крізь хмари вулканічного піску. В екранах стояв туман куряви, здійнятої гусеницями, тож інспектор бачив тільки бурі поклуби. Роуланд увімкнув інфрачервоні камери, й на цілому ряді темних екранів ураз розвиднілось.
— Ніколи б не дав собі ради без інфрачервоного, — мовив він. — Видимість обмежена до кількох метрів.
— Далеко ще до бази?
Водій здвигнув плечима.
— Як коли. Це ніколи не знаєш.
— Як це? Скільки до бази кілометрів?
— Майже шістдесят. Але як загрузнемо десь або натрапимо на дірку, то... — не договорив він і махнув рукою.
Інспектор Лансдейл глянув на екран.
— На дірку? Дорога рівна як стіл.
————Перекладено за виданням: Jacek Piekara. Labirynt. Warszawa, 1986.
Роуланд розсміявся.
— Я ж не кажу, що це якась яма. Дірка — це просто дірка. На місці я вам усе розтлумачу.
— Гаразд.
Якусь хвилю вони мовчали.
— А як іде робота?
— А як вона має йти? Спробували б ви зробити щось на цій клятій планеті. Ввесь час якісь несподіванки. Клімат підступний. Знаєте, якби не звукоізоляція під панцером, ми б уже давно поглухли від гуркоту.
— Далеко дійшли?
Водій махнув рукою.
— Я про те нічого не знаю. Я їжджу від бази до бази, бо за кілька кілометрів — геологи. Вони перевозять обладнання, людей, харчі. А те мене не обходить. Поки що всюдиходи добрі, пальне є, я не маю ні до кого претензій.
— А інші мають?
Машина нараз стала як укопана.
— Хай йому трясця! Казав же, дірка — це дірка. От і маєте, як наврочив. Ще трохи, й загуркотіли б униз.
Інспектор нахилився до екранів.
— Де?
— Там ви нічого не побачите. Подивіться ліпше ось тут.
Він кивнув рукою на маленький бічний екран, де, як інспектор перед цим постеріг, увесь час бігла рівна лінія. Проте тепер посеред екрана глибочіла дедалі більша пульсуюча вирва. Водій доторкнувся пальцем до великого екрана.
— Це десь отут. Мусимо здати назад.
— А, власне, що це? Що за дірка? Я нічого тут не бачу. Шлях увесь час рівний.
— Гадаєте, шлях має з цим щось спільне? Власне, я в цьому нічого не тямлю, вам усе пояснить професор Ґрей. Я знаю одне: мені туди в’їжджати на можна. П’ять місяців тому в ту гидоту заїхав Беннет. Його знайшли майже за тисячу кілометрів звідси. Шкода хлопця. Добрим був водієм.
— Загинув?
— Пального в нього було на триста кілометрів. Машина стала, та й годі. А вийти не можна.
Інспектор забарабанив пальцями по підлокітниках.
Машина рушила — цього разу назад, — дала гаку й знову поїхала вперед.
Лансдейл завважив, що на екрані знову біжить рівна горизонтальна лінія.
— А ви нічого про це не чули, інспекторе?
— Ні.
— А я гадав, що на Землю доповідали.
— Мене прислали, бо вже кілька місяців звідси немає жодної звістки.
Водій стенув плечима.
— Будинок для схибнутих. Вони всі трохи теє, — він покрутив пальцем біля скроні.
— Чому?
— А чи я знаю? Тільки не кажіть, ніби щось таке чули від мене. Якщо між нами, то я волів би якомога хутчій звідціля вирватись.
— Але ж силоміць тут нікого не тримають.
— Служба. Іще три роки. Не мені обирати — куди пошлють, там і мушу сидіти. Та, зрештою, що там казати: важко. А ви надовго сюди?
— Не знаю. Допоки дізнаюсь, що тут робиться.
— Дай Боже, щоб нас знову повернули на Землю. Доста вже з мене, насидівся. Бридка планета.
Інспектор зручно вмостивсь у фотелі й мимоволі заснув.
Його розбудило легеньке торсання. Він розплющив очі й побачив якогось чоловіка.
Інспектор підвівся й потиснув подану руку.
Чоловік справляв неприємне враження. Він мав неголене коняче обличчя й жовте злипле в сосульки волосся. Сорочка, розстебнута до половини, виказувала темну від бруду шию. Він був або п’яний, або спитий. На інспектора дивився з-під синіх набряклих повік. Очі в нього були налиті кров’ю, а віддих — насичений перегаром спиртного.
— Капітан Ґаррік, — назвався він.
— Лансдейл, — відповів інспектор, з полегшенням відпускаючи його теплу, вологу долоню.
— Прошу за мною.
Інспектор виліз із всюдихода й рушив услід за капітаном, який непевно тримався на ногах. Вони були у великому ангарі, де стояло ще чотири всюдиходи. Шлюзи, коли підійшли до них, розсунулися, пропускаючи їх до житлової частини бази.
Вузький, довгий і яскраво освітлений коридор довів їх до напівпрочинених дверей. Капітан переступив поріг, а інспектор посунув за ним.
За столиком сиділо четверо чоловіків із картами в руках. Вони навіть не помітили, що хтось прийшов.
— Лайно, — гикнув той, що сидів спиною до дверей. – Знову Кадоґан обдурив. Куди, бидло, ховаєш лапи?
— Аубрей! — голосно гукнув капітан Ґаррік.
Чоловік обернувся.
— А тобі якого дідька?.. — затнувся він раптом. — А це ще хто?
— Інспектор Лансдейл, — відрекомендувався прибулець, ступив кілька кроків і став біля столу.
Всі попідводилися з крісел.
— Капітан Аубрей, — відрекомендувався той, що стояв найближче. — А це поручники Кадоґан і Вінслоу й професор Олней.
Лансдейл поручкався з усіма. На столі він побачив пляшку й п’ять пластикових келихів. Біля одного ліжка під стіною вишикувалась ціла шерега вже порожніх пляшок та банок з-під пива.
Ґаррік перехопив його погляд.
— Сядьмо, — мовив він, прудко підсуваючи інспекторові Лансдейлу крісло.
Вони сіли до столу. Кадоґан розважався, до неймовіри швидко тасуючи карти.
— Налий чогось, — звернувсь Аубрей до Ґарріка.
Вінслоу дістав із шафи келих, трохи налив туди спиртного, побовтав і вихлюпнув у куток, а тоді поставив чисту посудину перед інспектором.
Ґаррік налив кожному по півкелиха.
— Ваше здоров’я, інспекторе, — показав він свої зуби.
Усі підняли келихи.
— Ну, панове, до дна,
Усі хильнули, як за командою. Лансдейл тільки пригубив. Вінслоу дістав пачку “кемела” й усіх почастував. Клацнула запальничка, всі глибоко позатягалися. Професор закашлявся, й Аубрей відважив йому межи плечі стусана.
— Що там чути на старій добрій Землі? — запитав Аубрей. — Упорюється без нас?
— Не так-то й зле, — відповів Лансдейл. — А я маю до вас поважну розмову. Зокрема до вас, пане Аубрей. Ви, здається, командир військової охорони?
— Так.
Кадоґан перестав тасувати карти.
— І з вами також, професоре Олней. Окрім цього, сьогодні ж увечері я хотів би бачити ваші рапорти. Про все, що тут робиться. Детально.
Аубрей сплюнув під стіл.
— На якого дідька вам рапорти? Усе гаразд. Робота йде.
— А ще я хотів би оглянути всю військову охорону. Мене посів сумнів, чи все робиться відповідно до інструкції.
Капітан Аубрей зареготався.
— Це, інспекторе, життя, а не белетристика. Часом його не можна підігнати до якоїсь закаляканої інструкції.
— Замовкни, — сказав Ґаррік. — Усе зрозуміло, інспекторе. Матимете рапорти. Однак я хотів би, щоб ви подивилися на справу й з нашого боку. Ми сидимо тут другий рік.
Лансдейл кивнув головою.
— Я не хочу чіпати дрібниць і не чіпатиму їх, але є справи, які ми мусимо з’ясувати. Окрім того, мені треба знати, як просуваються роботи в Лабіринті...
— Гаразд, — перебив його Аубрей. — Погомонимо про все це потім. Ми з Олнеєм постараємося вам усе пояснити. Але тільки ввечері. Ґаррік, налий.
Капітан Ґаррік узяв пляшку й розлив решту горілки по келихах. Інспектор Лансдейл накрив свого долонею:
— У мене ще є.
Вони випили. Цього разу Лансдейл випив до дна й відразу ж затягся сигаретою.
— Міцна, — тільки й вимовив він.
— Вісімдесят градусів. Майже спирт, — сказав Вінслоу.
— І довго ви в нас сидітимете? — запитав Кадоґан.
— Це залежить від того, як швидко одержу матеріали для звіту.
— Для командування?
— І для Академії.
Хвилину всі мовчали.
— Я б трохи відпочив, — сказав інспектор. — Покажіть, будь ласка, мою кімнату, — попрохав він Ґарріка.
— Зрозуміло. Ходімте.
Інспектор обернувся до дверей:
— Чекаю на вас сьогодні ввечері.
Вони мовчки пройшли кільканадцять метрів і зупинилися перед якимись дверима. Ґаррік натиснув кнопку, й двері поволі розсунулися. Досередини він увійшов разом з інспектором.
— Хоча й скромно, але жити можна. Ванна кімната ось тут, але прошу ощадити воду. В нас трохи пошкоджений переробник.
Він зиркнув на годинник.
— Маємо десяту. За чотири години обід, вечеря о двадцятій, а бар працює ввесь час. Якщо захочете мене побачити, ось тут є комунікаційна панелька.
Він показав на щиток у стіні.
— Прошу тільки, не турбуйте Ґрея. Він зараз працює й не терпить, коли йому заважають.
— Гаразд.
Двері за капітаном засунулись.
Інспектор роззувся, скинув мундир і залишився в самих трусах. Увійшов до ванни, захотів стати під душ, та звідтіля шпунула крижана вода, тож він тільки помив руки та обличчя. Потім ретельно витерся волохатим і теплим рушником. Обтершись, підійшов до ліжка, відкинув ковдру й впірнув у постіль. Поклав голову на подушку, але сон не йшов. Зрештою він устав, оглянув комунікаційну панельку і натиснув жовту кнопку з прізвищем Ґрея. По кількох сигналах почув розлютований голос.
— Що таке? Я ж просив не заважати.
— Говорить інспектор Лансдейл.
— Що за Лансдейл? Я сказав не заважати мені, й край.
Хвильку панувала тиша.
— Як ви сказали? Інспектор? Із Землі?
— Так.
— Де ви? У якій кабіні?
— Хвилинку.
Лансдейл вийшов за двері й подивився на номер.
— Сьома кабіна.
— Добре. Зараз буду.
Уже за хвилю до кімнати ввійшов низенький чоловічок. Лансдейл критично придивився до гостя.
Професор був одягнений у заширокі труси й довгу, також дуже широку сорочку від мундира. Це справляло комічне враження, але інспекторові, котрий звик до земної дисципліни, порядки на базі починали чимраз більше не подобатись.
У Ґрея було сухорляве довгобразе обличчя інтелігента, в якому, проте, щось було не на місці. Допіру по хвилі Лансдейл зміркував, що винні окуляри.
— Дуже радий, що ви прилетіли. — Ґрей сів на ліжко. — Цей розгардіяш несила витримати. Візьміть-но їх як слід за карк.
— Я б хотів, щоб ви пояснили мені деякі речі...
— Якщо тільки зможу.
— Ви разом з професором Олнеєм мали досліджувати Лабіринт? Егеж?
— Олней на цьому зовсім не тямиться.
— Ваші попередні рапорти були, м’яко кажучи, трохи незрозумілими.
— Та що тут теревені правити? Ми й самі мало що розуміємо. Але це велике, велике відкриття. Якщо ми розгриземо цей Лабіринт, то — го-го! — зможемо побачити чимало цікавого.
— А, власне, що в тому Лабіринті, професоре?
— Все. Сенс світу. Всесвіту. Абсолют. Розв’язання проблем, сенс існування, пізнання.
Лансдейл дістав з кишені сорочки, що лежала поряд, пачку сигарет. Розкрив її й почастував професора.
— Ніхто цього не розуміє. Вони знають, ніби щось там є, але їм не втямки, що воно може бути таким значним.
Інспектор відчинив шафку біля ліжка, дістав пластикову коробочку й збив у неї попіл.
— Далеко дійшли?
— Перше коло. Зіткнулися з другим.
— Що?! В останній доповіді мовилось те саме! Шість місяців товчетесь на місці?
— Це важка справа. Були випадки.
— Жертви?
— Атож. Загинуло шістнадцятеро.
Лансдейл підхопився з крісла:
— Чому не доповідали?
— Заспокойтесь. Претензії ви можете мати до Аубрея, а не до мене. Це він командир охорони.
Інспектор знову сів.
— А той водій, Беннет, чи як його там?
— То ви вже чули? Потрапив у дірку.
— Та що ж це за дірка?
— Достеменно не відомо. Гадаю, яма в просторі, з’єднана каналом з якимось іншим місцем на планеті. Це коли казати простими словами.
— Гм. Ви маєте на увазі просторовий канал?
— Авжеж. І в один бік. Якби він діяв у двох напрямках, то викинув би Беннета назад. Беннет зо дві години петляв довкола. Обов’язково потрапив би в дірку.
— А ще щось є? Якісь інші несподіванки?
— Очевидно, такі самі дірки, тільки часові. Одну з машин, що зникла, ми знайшли за кількадесят кілометрів звідси. Усередині був кістяк. І дуже поїржавілий метал. Як на мене, вік знахідки десь років чотириста.
— Стривайте, стривайте. Машина провалилася в минуле на чотириста років, а потім випадково знову повернулася? Це звучить як казка.
— Атож. Певна річ. Сам Лабіринт — споруда теж вельми цікава. Приміщення його цілком екрановані. Не можна втримати жодного радіоконтакту. Час від часу внутрішні стіни змінюють своє розташування. Ну, а ми щодоби змінюємо людей. А то могли б побожеволіти.
— Чому?
— Кажуть, коли ти там, то бачиш увесь свій бруд. Це спричиняє депресію.
— А що з тими змінами форми?
— Невідомо. Є протулина, відвертаєтесь, а потім бачите вже тільки голу скелю. Коридори змінюють рівень, напрям. Щоправда, ми ще ні разу не помітили, як цей процес відбувається.
— Ага. А чи ви впевнені, що... — затнувся інспектор, не добравши слова.
— Чи ми тут усі не схибнулися?
— Ну, скажімо, нехай буде й так.
— Ні, — посміхнувся професор. — Мабуть, таки ні. Я дам вам переглянути свої нотатки.
Він витяг з-під сорочки стосик списаних карток.
— Може, це вам щось допоможе. Ну, а тепер я піду. Ви уважно перечитайте їх, а потім помізкуємо. Мені треба повертатися до роботи.
Коли професор вийшов, Лансдейл улігся й натяг ковдру під саму шию. Нотатки поклав на столику поруч. Спати йому, взагалі-то, не хотілося, тож він проковтнув, не запиваючи, дві таблетки й майже відразу заснув.
Розбудив його гучний дзвінок.
— Лансдейл. Слухаю.
— Говорить Олней. Можна до вас зайти?
Інспектор кинув погляд на годинник.
— Авжеж. Приходьте, прошу, і захопіть із собою капітана Аубрея. Ви підготували рапорт?
— Поясню все на місці.
— Добре.
Інспектор зіскочив з ліжка й накрив постіль ковдрою. Мундир почепив у шафі й дістав з валізи нове вбрання. Потім трохи покрутив вимикач, аби зробити яскравіше освітлення, й сів на ліжко. Глянув на нотатки професора Ґрея й, хвилю повагавшись, укинув їх до шафки.
Увійшли Олней і Аубрей. Інспектор завважив, що Олней поголився й перевдягнувсь, а капітан мав такий самий кепський вигляд, як і до полудня.
— Прошу, сідайте, панове.
Вони попідсували до столу крісла. Аубрей поставив пляшку.
— Трохи для бадьорости.
Інспектор дістав із шафки три низенькі келишки. Ненароком він зачепив стосик нотаток, і вони розсипалися по підлозі. Він зібрав їх і вкинув назад.
— У вас був Ґрей, — скоріше ствердив, аніж запитав Олней.
Лансдейл кивнув головою.
Капітан розілляв у келихи горілку.
— До його тверджень слід підходити обережно. Надто вони суперечливі.
— Що у вас сталося з тим водієм? Часова дірка?
Олней засміявся.
— Це просто вплив атмосфери. Всюдихід був пошкоджений. Досередини зайшло повітря. Атмосфера тут і справді має цікаві властивості.
— А Беннет? Його знайшли за тисячу кілометрів звідціля.
— Не за тисячу, а за неповних шістсот, — спростував Аубрей.
— А пального в нього було на триста.
— Повітряний вихор. Не поталанило хлопцеві, — мовив Олней. — Його трохи перенесло. Відразу від удару він не загинув, бо машини дуже міцні.
— А прилади для пошуку дірок?
— Вигадка Ґрея. Ви його запитайте, чи хоча б хтось заїхав у таке місце? Я підозрюю, що нічого особливого б і не сталося. Це просто місцеві зміни гравітації. Але він так нажахав водіїв, що ті ніколи не наважаться туди в’їхати.
— А зміни форми Лабіринту?
— А хто про це розповідав? Зо двоє людей, які, так би мовити, були трохи під градусом. Незабаром їм почнуть увижатися й духи.
— Ви пропускаєте до Лабіринту п’яних?
— Не буду ж я кожного перевіряти, — буркнув Аубрей. — Зрештою, професор не каже, що вони були п’яні, а тільки що могли перед тим трохи випити. А це інша справа.
— Можливо. Ґрей ще казав мені про вплив Лабіринту на психіку.
— Щось тут є, адже Лабіринт — це споруда дивна і якась загрозлива. Може викликати страх. До того ж ви й самі знаєте, як це робиться. Раз пустить хтось чутку, а потім усі її повторюють. Зрештою, людям це ковінька на руку. Не дуже приємно там сидіти більше доби. Хтозна, що вони там ще собі повигадують?
— А екранування?
— Це правда. Радіоконтакту витримати неможливо.
— Жертви?
— Шістнадцять осіб. Усі, крім тих водіїв, загинули в Лабіринті. Справа суто технічна. Ті, хто його будував, були неабияк вигадливі на пастки.
— Чому не доповідали?
Аубрей стенув раменами.
— А що б це дало?
Він узяв зі столу келишок.
— Гаразд, вип’ємо. За Лабіринт.
Вони цокнулися.
— Сигарету? — запитав Аубрей.
— Які у вас?
— “Честерфілд”.
— Дякую, волію “кемел”.
Лансдейл клацнув запальничкою й підніч капітанові. Олней відсунувся разом з кріслом далі від диму.
— Скільки звідси до Лабіринту?
— П’ятнадцять-двадцять хвилин.
— Я б хотів уранці дістатися туди.
— Зробимо, — мовив Аубрей. — Треба буде тільки підготувати скафандр і звукоізолятори. Навіть крізь стіни Лабіринту ревисько таке сильне, що можна оглухнути.
— А як вирішили проблему зв’язку?
Аубрей і Олней перезирнулися.
— Зв’язок телепатичний.
— Який? — вирячився інспектор.
— Самі побачите. Це й справді дієво. Перед цим ми перебрали багато можливих способів.
— Бог з вами. — Лансдейл махнув рукою. — Нехай це будуть навіть чари, аби лиш пуття було.
— Ну то ще раз за Лабіринт.
— Ваше здоров’я, — сказав Олней.
Вони випили до дна.
— Що ж то там таке? Ви, панове, як гадаєте?
Хвилю мовчали. Лансдейл зачудовано дивився на них.
— Щоправда, професор Ґрей казав мені...
— Відкриття, — тихо мовив Аубрей. — Блискуче обладнання, дивовижні машини, зброя. Коли ми знайдемо це, будемо могутні, нездоланні. А то навіщо б його так охороняли? От скажіть, навіщо, якби там не було таємниць?
— Їхні таємниці можуть бути для нас незрозумілими, — сказав інспектор.
— Розгриземо їх, працюватимемо багато років, але зрештою переможемо. Людина завжди перемагає. — Аубрей замовк.
— А ваша думка, Олней?
— Хай вона залишиться при мені, — неприязно озвався той.
Лансдейл здивовано глянув на нього.
— Зрозуміло, — мовив він. — Я гадав, що це не таємниця.
— Зрештою, можу вам і сказати. Я хворий на рак. Розумієте? Мені залишився рік, може, півроку. А там є ліки від усього. На кожну хворобу, а ще від страху, від жорстокости, зненависти й глупоти. Від усього, що споконвіку нас мучить. Я знаю, коли проникнемо досередини, я не помру... Дайте мені сигарету.
Інспектор простяг пачку й клацнув запальничкою. Завважив, що сигарета в пальцях Олнея тремтить.
— Зцілення світу. Не тільки фізичне. Це змиє з нас увесь моральний бруд, усю спадщину нашого виду.
— Казна-що верзеш, — перебив його Аубрей. — Казна-що.
Хвилю всі сиділи мовчки.
— Дивно, — сказав Лансдейл. — Мені спершу здавалося, ніби ви підходите до цієї справи об’єктивно й по-науковому.
Олней хрипливо реготнув і закашлявся.
— Ось побачите, — почав він, відкашлявшись, — після відвідин Лабіринту ви вже не матимете нас за гурт бевзів. Ви матимете власну теорію. Як і кожен тут.
Інспектор кивнув головою.
— Можливо.
Олней підвівся.
— Я вже піду, — сказав він. — Завтра ж уранці ми повеземо вас у Лабіринт. — Він погасив сигарету в пластиковому келишку.
— Й ще одне, — мовив інспектор, коли вони були вже біля дверей. — Як буде з рапортами? Мені потрібні докладні матеріали, з датами, подробицями й таке інше. Все конкретно. Що зроблено, коли й для чого, хто й з яких причин загинув, стан робіт. Усе. День за днем.
— Ви з’їхали з глузду, — буркнув Аубрей. — Хто таке пам’ятає?
Лансдейл став навпроти нього.
— Я б хотів, щоб це було готове за два дні. Я приїхав сюди не на відпочинок чи розважатись, капітане.
Аубрей обернувся й вийшов. Олней хвильку постояв біля дверей і рушив за капітаном.
Інспектор сів у крісло й дістав із шафки нотатки Ґрея. Якусь хвилю він їх розглядав, а потім знову кинув до шафки. Потім вийшов у коридор і попростував, як і здогадувався, до зали, що водночас виконувала роль клубу, бару та їдальні. В залі під стінами видніли гральні автомати, тихі й мовчазні, просто попереду, відгорожений довгою лядою, стояв автоматичний бармен. Інспектор зіперся на ляду й прочитав надписи під кнопками. Вибір був скромний. Хвильку поміркувавши, він натиснув на “Булку з шинкою” і на “Ананасовий сік”. Небавом піднялась кришка й вискочила маленька таця з тартинкою й склянкою.
Інспектор сів на високому кріслі й увігнав зуби в тартинку. Хліб був трохи черствий, шинка з маслом, схоже, теж не дуже свіжа. Інспекторові навіть здалось, ніби масло трохи їлке.
Попри це, він упорався зі стравунком за два рази. Запив соком, що мав бридкий солонуватий смак. Іще раз натиснув “Булку з шинкою” і пошукав очима напис з якимось напоєм. Побачив “Каву з молоком” і відчув, що від чогось гарячого йому стане добре. Булка, що знову вискочила на таці, була така ж недобра, як і попередня, але Лансдейл, не переймаючись, з’їв і хутко запив цей стравунок кавою.
Потім дістав з кишені пачку сигарет. Одну з них він саме витяг зубами, коли збоку хтось блимнув запальничкою. Він нахилився до запальнички, затягся й муркнув.
— Дякую.
Поряд у крісло сів молодий худорлявий чоловік.
— Розвідник Кеннет, — назвався він.
— Лансдейл.
— Я вас знаю. Ще з Землі.
— Невже?
— Я був з вами на одній лекції.
— Ага, так. Але це, мабуть, було дуже давно.
— Чотири роки тому.
— Атож. Це було перед моїм вильотом на Айнштайн. Тепер я вас пригадую. Здається, ви сиділи з екіпажем, що летів на Копернік.
— Так, але я тоді потрапив у халепу. Рік у шпиталі, потім направили сюди. Не почастуєте сигаретою?
Лансдейл дістав з кишені сорочки пачку, постукав у дно так, щоб сигарети трохи повискакували, й простяг до Кеннета.
Хвилину вони мовчали. Урешті тишу порушив Кеннет.
— Пограємо? — кивнув він на автомати.
Вони попідводились і підійшли до одного автомата. Кеннет натиснув клавішу, й екран заяснів розмаїтими барвами. Він сів на стілець, а інспектор по хвилі — біля нього. Вони наділи навушники й побрались за важелі.
— Починаємо? — запитав Кеннет.
Шум мало не заглушив інспектора. Він зняв навушники й відрегулював звук.
— Уже добре?
— Еге ж. Можемо починати.
Кеннет натиснув червону кнопку, і з динаміків автомата полинула музика. Перші ракети полетіли до суходолу.
??? @невеличкий пропуск (десь у один рядок)
Лансдейл зупинив гру й зняв навушники.
— З вами нічого й братися. Робите зі мною все, що хочете.
— Два роки сиджу тут. Хоч би й не хотів, то навчився б. Це чудова машинка. Ми грали на найпростішому варіанті, але вона здатна на нескінченну кількість варіантів програмування.
Інспектор глянув на годинник.
— От біс, ну й час летить.
Вони знову сіли за столиком біля шинквасу й замовили собі по каві.
— Як вам тут подобається? — запитав Кеннет.
— Так собі.
— Я чув, що завтра ви їдете до Лабіринту.
— Так.
— Будьте обережні. І не дозволяйте, щоб вас водив Тафт.
— Тафт?
— Це телепат.
— А чому?
— Ви вже трохи чули про те, що діється в Лабіринті?
— Чув, — вагаючись, відповів інспектор, — але...
— Я маю на все це власний погляд.
— Цікаво.
— Це все Тафт. Це його вина. Його вплив на свідомість фатальний, руйнівний. Люди поступово божеволіють. Знаєте, я собі отак порахував: досі загинуло чотирнадцятеро. Виявляється, це ті, кого він найчастіше водив... А знаєте, як вони загинули? Восьмеро наклали на себе руки!
— Самі на себе? — Інспектор хвильку поміркував. — Як на розвідника, ви маєте досить дивне зацікавлення.
Кеннет посміхнувся. Лансдейл уважно придивився до його обличчя.
— Дивно. Пам’ятаю вас, але, здається, ви тоді були не розвідником. ..
— Ні, — засміявся він, — Капітан Кеннет. Служба безпеки. Я отримав наказ зійтися з вами й ознайомити з ситуацією.
— Ага, тепер пригадую. Ви були тоді в мундирі Служби. Звичайно.
— Ну добре. Ми мусимо порозмовляти тут, бо в кабіні я, на жаль, не сам. Як ви здогадуєтесь, моя місія таємна. Розвідник в окремій кімнаті — це викликало б ого які підозри.
— Зрозуміло.
Обидва засміялися.
— Мені тільки дивно, що ніхто й словом про вас не прохопився.
Кеннет сягнув до кишені й дістав складений учетверо аркуш паперу.
Лансдейл розгорнув його й перебіг очима.
— Усе зрозуміло, — сказав він.
— Уже прийнято рішення про зняття всіх офіцерів з бази. За місяць прилітає нова зміна.
Лансдейл тихенько стукнув пальцями по столі.
— Як це? — Він аж нахилився до Кеннета. — Що ви вигадуєте?
Капітан ляснув його по плечі й іронічно посміхнувся.
— Спокійніше, інспекторе.
— Я не думав, що мій виліт сюди — це така пародія. Я подам скаргу до Командування.
— Не будьте дурнем! Чи ви такий телепень, аби гадати, ніби Командування хоч щось знає? Рішення прийняла Безпека.
— Для чого вам я?
— Оцінка. Ви мусите дати різко негативну оцінку.
— Я дам таку оцінку, яку знайду за потрібне.
Кеннет зареготав і дістав із кишені сорочки аркушики в прозорій пластиковій оправі.
— Ось тут ваша оцінка.
Лансдейл дивився, нараз на його вустах заграла посмішка.
— Знаєте що, капітане? — сказав він, витягаючи картки з пластикової оправи. — Ідіть до дідька.
Він розірвав папір навпіл, кинув його на підлогу й попрямував до виходу.
— Повернись!
Лансдейл обернувся. Кеннет стояв з пістолетом у руці.
— Повернись, — повторив він спокійніше.
Інспектор неквапно підійшов і сів на своє місце. Кеннет заховав пістолет до кобури під пахвою.
— Це ще не все. Ви мусите щосили заперечувати, щоб вами керував телепат. Тафт — це дуже спритний агент. Ще рік, і він знищить більшість команди. Ви розумієте, така невдача затримала б роботи в Лабіринті на багато років.
Лансдейл стенув плечима.
— І хто б від цього виграв?
— Є такі люди, інспекторе. Ви не уявляєте, що дало б використання Лабіринту військовими.
— Не дуже уявляю. Маєте запальничку?
Вони запалили.
— Давайте не влазити в ці справи, — мовив Кеннет. — Зрештою, я й сам як слід не можу збагнути цієї теорії, але вона була ретельно перевірена. Панування над Лабіринтом є пануванням Бога над світом.
— Дещо подібне я вже чув. Можу послухати й вас.
Капітан знизав плечима.
— Це не має значення, йдеться лишень про те, аби було чітко вказано, що тутешні трагедії сталися з вини людей. Людей і тільки людей, і їх треба замінити.
— Хто в команді корабля, що летить сюди?
Кеннет мовчав.
— Безпека?
— Так. Ми вважаємо, що тільки наші люди можуть як слід виконати роботи. Це ж яка халепа — за два роки дійти до другого кола. Ми вислали найкомпетентніших фахівців.
— А що буде з тими, що тут?
— Повернуться на Землю. Ви й самі чудово знаєте, що буде потім. Якщо пощастить, відбудуться втратою чинів. Вас мають цікавити добре виконані роботи, а ми це гарантуємо. Згода?
Лансдейл підняв порвані аркушики.
— Побачу, що вдасться зробити.
— Чудово. Ви не пошкодуєте.
Капітан Кеннет підвівся.
— Шкода, що наша розмова на початку була такою неприємною, — додав він, уже йдучи. — І не забудьте про Тафта.
Лансдейл зіжмакав папір і запхав його до кишені. Ще хвильку він попив чай, а потім пішов до своєї кабіни.
Розбудило його сильне торсання. Над ним стояли Вінслоу й Аубрей.
— Прийміть душ. Ви, пане інспекторе, як небіжчик. Уже час.
Лансдейл, напівпритомний, звісив ноги з ліжка.
— Випийте. Вам покращає.
Інспектор зайшов до ванни. За кілька хвилин вийшов уже зовсім одягнений, у мундирі, застебнутому під шию. Вінслоу поставив на столик тацю з трьома тартинками й склянкою чаю.
— Якщо хочете перекусити — то раз-два.
Лансдейл з’їв дві тартинки, надкусив третю, а неприємний присмак у роті змив чаєм.
— Чудово. Можемо йти.
Вони зайшли до приміщення, в якому Лансдейл одяг скафандр. Найбільше клопоту завдали звукоізолятори, які треба було накладати на вуха. Зрештою, за кільканадцять хвилин він уже стояв біля всюдихода, Аубрей і Вінслоу чекали на нього в повному спорядженні.
— Там сьогодні щось сталося, — сказав Вінслоу. — Щось недобре.
— Хтось загинув?
— Ще невідомо. Радіоперешкоди страшенні.
Усередині всюдихода вже сидів Роланд. Машина дочекалася, поки зачиняються шлюзи, й рушила. Стіна в тамбурі бази розсунулась, і всюдихід виїхав на поверхню. Подмухи вітриська смикнули металеве тіло. Увесь шлях тривав півгодини, після чого шлюзи знову розкрились, і Лансдейл мимоволі сахнувся назад, чекаючи, що досередини вхопиться буря. Але перехід, що з’єднував Лабіринт з всюдиходом, був щільно підпасований до виходу. Нахильці вони рушили трубою й зупинилися перед люком на кінці переходу.
Вони побачили, як зачинився шлюз всюдихода, й у той самий час люк перед ними піднявся. Вони зробили крок уперед і опинились у кам’яній печері. Довкола склепіння ясним білим світлом перебігав ряд вузьких пластикових трубок. Долі, під стіною, сиділо троє чоловіків, які попідводились, побачивши прибульців.
— Що у вас? — підійшов до них Аубрей.
— Келлі й Модарт наклали на себе руки.
— Прокляття!
— Келлі бачив перед тим Сімпсона.
— Що? Сімпсон загинув місяць тому!
— Отож.
— Паскудство, — тихо мовив Вінслоу. — Паскудство.
Аубрей поторсав чоловіка.
— Ти з глузду з’їхав? Що патякаєш?
— Це правда, — обізвався другий. — Келлі прибіг сюди й сказав, що в другому колі бачив Сімпсона. Сімпсон був лише в мундирі, без скафандра, й махав до нього рукою, кликав, але той, нажаханий, прибіг сюди. Потім його знайшли мертвого. Від’єднав собі кисень.
— Хто його знайшов?
— Ось він, — кивнув той рукою на третього чоловіка.
— Прізвище?
— Сержант Гандерсон.
— Перепрошую, сержанте. Не впізнав. Зайдіть до мене на базі. Зараз я хочу провести інспектора до останньої станції. Де Тафт?
— Зараз покличу.
— Ні, — сказав Лансдейл. — Не треба мені ніяких телепатів. Нехай мене проведе хтось інший.
— Ви збожеволіли! Без телепата можуть ходити тільки ті, хто знає Лабіринт мов власну кишеню. Навіть із сержантом ви б загинули на перших же метрах.
— І все-таки я волію без того Тафта.
— Ні! Я відповідаю за вашу безпеку. Якщо з вами щось трапиться, мене на Землі з’їдять.
З-за кам’яного виступу вийшов чоловік. На його скафандрі була яскраво-жовта поперечна смуга.
— Це Тафт, — сказав Аубрей.
— Моє вітання, інспекторе, — почув Лансдейл у навушниках голос телепата. — Я проведу вас до останньої станції.
Інспектор не озивався.
— Гаразд, — відповів він, хвильку поміркувавши.
Вони підійшли до входу у вузький темний коридор.
— Чому немає світла?
Аубрей буркнув щось незрозуміле.
— Ідіть, — сказав Тафт.
— Як?
— Просто себе. Коли треба буде, я зв’яжуся з вами.
Інспектор рушив поволі, обережно переставляючи ноги. Коридор потрохи розширювався.
— СТІЙ!
Це був струс. Присутність чиєїсь думки в мозку.
— КРОК ЛІВОРУЧ.
Інспектор слухняно виконав наказ.
— НА КОЛІНА.
Він став навколішки.
— ПОВІЛЬНО ЛЯЖ.
Лансдейл випростав руки перед себе й, опираючись ними на долівку, повільно переніс вагу тіла на долоні.
— ПОВЗИ.
Лансдейл зробив кілька рухів.
— ПІДВЕДИСЬ.
Він підвівся. І аж допіру збагнув, що до його мозку проникають не тільки словесні символи, але й усе, що з ними пов’язане. Почувши “ПОВЗИ”, він знав, якої миті має ворухнутися ліва рука, якої — права, коли випростати ногу, а коли її зігнути. Окрім того, він щораз сильніше відчував з кожного закутка Лабіринту небезпеку. Вже вмів вирізняти ті місця й остерігатися їх.
— ЗУПИНИСЬ.
Він зупинився.
— РОЗМОВЛЯВ ІЗ КЕННЕТОМ?
Мусив відповідати. Думки зринали незалежно від його волі.
— ЩО БУДЕ З РАПОРТОМ?
Хвиля мовчання.
— ПОДАСИ ВЛАСНИЙ РАПОРТ. МУСИШ ЦЕ ЗРОБИТИ. ДАСИ ЯКНАЙВИЩУ ОЦІНКУ Й ПОРАДИШ, ЩОБ НЕ МІНЯЛИ КОМАНДИ Й НЕ ПРИСИЛАЛИ КОМІСІЇ.
Лансдейл закляк, не в змозі ворухнутись і не здатен звільнитися з-під влади телепата.
— ІНАКШЕ Я ТЕБЕ ВБ’Ю.
Зусиллям волі Лансдейл намагався думати про те, що виконає всі бажання Тафта.
— ПАМ’ЯТАЙ. Я МОЖУ ВБИТИ ТЕБЕ БУДЬ-ЯКОЇ МИТІ. МУСИШ БУТИ СЛУХНЯНИМ. ІДИ ДАЛІ.
Інспектор автоматично совав ногами. Сам не помітив, коли розширився коридор. Побачив кількох людей, що стояли під стінами й чекали на нього. Пробуджувався, мов зі сну.
— Як я можу порозумітися з цими людьми?
— ЧЕРЕЗ МЕНЕ.
— Це остання станція?
— НІ. ЗАРАЗ ПІДЕШ ДАЛІ, ПЕРЕПОЧИНЬ.
Аж тепер Лансдейл відчув утому. Біль у кожному м’язові й неймовірна сонливість. Усе йому стало байдуже. Він хотів спати, спати, спати.
— ДЕВІДЕ!
Він прокинувся. Це було нове відчуття. В глибину його мозку вдерлася чужа думка, але він міг присягтись, що не відчуває присутности Тафта.
— ДЕВІДЕ, КОХАНИЙ. ЦЕ Я, КЕТЛІН.
— ЗАЛИШ ЙОГО!
Біль, пронизливий біль розривав голову. Лансдейл оперся на стіну. Дві думки смикали його мозок. Одна казала стояти на місці й чекати, а друга — йти просто вперед. Уперед, де чекали смертоносні пастки.
Нараз біль стих, але очі затягло темною пеленою. В скронях гупала кров, нерівні й хапкі удари серця відлунювали в усьому тілі. Але за хвилю він перестав відчувати будь-що, а очі знову змогли бачити.
— Як ся маєш, кохання моє?
Висока тонка білявка. Волосся спадає на плечі. На вустах грає радісний усміх.
— Девіде! Як давно я тебе не бачила.
Він пригорнув м’яке пахуче тіло. Обличчя занурив у її волосся.
— Кеті! — пролунало, як зойк.
Він з подивом придивлявся до свого незахищеного скафандром тіла, але думки згасли, коли торкнувся її вуст — солодких, повних. Він спробував поцілувати її, але вона відхилила голову. Гладила його волосся. Він побачив, як на її обличчі, залишаючи брудні стежки туші, течуть сльози.
— Люба. Чому... чому тебе не було так довго?
Вона притулила голову до його плеча й тихо плакала.
— Я з тобою, Девіде. Хочу бути з тобою, але вже незабаром мусимо розлучитися.
Він міцно стис її плечі.
— Не пущу. Ти повинна бути зі мною. Завжди.
— Я померла, Девіде. — Довга хвиля мовчання. — Ти ж знаєш про це. Я померла. — Він не озивався й словом. — Уже чотири роки. — Тиша. — Але думай про мене завжди. Думай про свою Кетлін. Я тебе не залишу. Буду завжди біля тебе. Завжди, Девіде.
— Ні!
Він відчув, як вона розпливається на його плечах.
— Ні!
Замість її рук він стиснув у долонях повітря.
— Ні-і-і-і-і-і-і!
Він вив, мов навіжений.
— ДЕВІДЕ. Я З ТОБОЮ.
— ЗАЛИШ ЙОГО.
— ЗАГИНЕШ, ТАФТ.
Мозок інспектора пронизав зойк.
— ПУСТИ МЕНЕ!.. — ПУСТИ!
Крик у мозку. Скрегіт леза бритви в голові.
— УЖЕ ВСЕ, КОХАНИЙ. ТИ ВІЛЬНИЙ.
— Кеті...
— Я ПРОВЕДУ ТЕБЕ НАЗАД ДО ВИХОДУ.
Він повертівся, наче одурманений. Це тривало нескінченно довго. Темні стіни Лабіринту розросталися й звідусіль загороджували дорогу. Небезпека. З кожного місця. Дотикова, реальна небезпека.
— ВІН НЕ ХОЧЕ ТЕБЕ ВІДПУСКАТИ.
Він упав на землю, але категоричний наказ зірвав його з місця. Збоку зяяла безодня. Скафандр лизнуло полум’ям.
— НАЗАД!
Стіна за плечима. Солодкий смак крови на покусаних губах.
— БІЖИ!
Ноги ніби вгрузли. Впасти. Впасти й заснути.
— СТРИБАЙ!
Жар. Попри скафандр Лансдейл відчув, як тіло сповнюється болем. Заточився й упав до освітленої зали. Двоє підхопили його під руки й потягли до перехідної труби.
— Лансдейле, як ви? Що з вами, Лансдейле?
— ПРОЩАВАЙ, КОХАНИЙ.
— Лансдейле, обізвись! Ти живий, чоловіче?
Вражаюча порожнеча й темрява. Пішла. Це була остання думка, що, мов блискавка, перетнула сколочений мозок.
Опам’ятався він у ліжку. Поряд з ним на стільці сидів Аубрей.
— Нарешті, — зітхнув полегшено капітан. — Ви спали майже дві доби. Я гадав, уже й не прокинетесь.
Лансдейл облизав пошерхлі губи.
— Пити.
Аубрей квапно подав йому зі столика склянку з соком. Інспектор випив одним духом.
— Тепер ліпше... Що сталося? Що зі мною було?
— Не пам’ятаєте?
— Ні.
— Ви дійшли до першої станції. Там щось сталося, бо ви раптом
побігли назад до виходу. Це диво, що ви живете.
— А Тафт? Він хотів мене вбити.
— Тафт помер.
Лансдейл підвівся на ліктях.
— Неймовірно.
— Розрив серця. Тому я й кажу, що ви дивом повернулися. А з
чого це ви взяли, ніби він хотів вас убити?
Інспектор Лансдейл знову бухнувся в постіль.
— Не має значення.
Аубрей нахилився над інспектором.
— Що ви бачили в Лабіринті? Кого бачили?
Лансдейл одвернувся до стіни.
— Що то за дівчина була? — Інспектор зіщулився. — Кетлін, так?
Він зірвався й сів на ліжку.
— Звідки ти знаєш? Хто ще бачив її?
— Ви ввесь час уві сні називали Кетлін.
— Вона померла чотири роки тому. Я зустрів її в Лабіринті. Вона вивела мене з Лабіринту, капітане. Так. Вивела!
Він помітив на обличчі офіцера занепокоєння.
— Я не схибнувся. Бачив її.
— Ви дуже стомлені. Цікаво, чи не бачили ви там привидів? Шкода. Сталося, що сталося. Не треба було мені вас пускати до Лабіринту. То справжня епідемія.
Далі читайте паперову версію журналу
