Орхан ПАМУК

БАТЬКОВА ВАЛІЗА

Урочиста промова під час нагородження Нобелівською премією 10.12 2006 р.)

З турецької переклала Ганна РОГ

 

За два роки до своєї смерті батько приніс мені невелику валізу, заповнену його рукописами та списаними зошитами. І як завжди, іронічно жартуючи, мимохіть мовив, що хотів би, щоб я, як його не стане, тобто після його смерті, перечитав це. “Поглянь, ну ж бо, — сказав він, трохи ніяковіючи, — чи є там щось варте уваги? Може, після мене, щось вибереш, надрукуєш?” Ми були в моєму кабінеті, серед книжок. І батько як людина, яка хоче позбутися важкої, але дуже особливої ноші, не знаючи куди її притулити, розгублено подивився навкруги й обійшов кімнату. А тоді поставив ту річ, що була в його руках, у непримітний куток. Щойно минула ця незабутня мить, від якої обом нам стало соромно, ми полегшено зітхнули і повернулися до своїх звичайних ролей, стали собою, людьми, які сприймали життя набагато простіше, насмішкувато й глумливо. Як завжди, ми почали балакати ні про що, про життя, безкінечні політичні біди Туреччини, про батькові бізнесові справи, які зазвичай закінчувалися невдачею, говорили без упину.

————
© Ганна Рог, переклад, 2007.

 

Батько пішов, а я, пам’ятаю, ще кілька днів ходив навколо валізи, не торкаючись її. З дитинства я знав цю маленьку, чорну, шкіряну валізу, заокруглені її боки, замок. Батько завжди брав її, коли від’їжджав у свої нетривалі подорожі чи коли треба було віднести ладунок на роботу.  Як був дитиною, я відкривав валізу й перевертав речі батька, який щойно повернувся з подорожі, пам’ятаю, як мені подобалися аромати привезених парфумів та п’янкий шлейф заморських країн. Ця валіза була для мене знайомою, манливою річчю з минулого, річчю спогадів мого дитинства, та зараз я навіть не наважувався торкнутися її. Чому? Звісно, через ту таємничу силу начиння, що покоїлося в ній. Зараз я хочу говорити про зміст тієї таємничої сили. Тобто про поняття літератури і людину, яка причетна до неї. Людину, яка усамітнюється, зачиняється в кімнаті, сідає за стіл і намагається виразити себе за допомогою ручки й аркуша паперу.

Я торкнувся валізи батька, та не було духу її відкрити. Я відчував, що там є зошити, декілька з яких я вже бачив. Інколи я спостерігав за батьком, який невпинно щось писав у них. Начиння валізи не було для мене чимось невідомим. У батька була велика бібліотека, і в юнацькі роки, в кінці 1940-х, він захотів стати поетом у Стамбулі. Переклав турецькою Валері, а тоді зрозумів, що не хоче переживати всіх труднощів літературного життя і бути поетом в убогій країні, де мало читачів. Татів батько, мій дідусь, був заможним підприємцем, і мій тато мав безтурботне дитинство та юність, звісно, йому не хотілося митарств заради літератури. Він любив життя з усіма його принадами, цінив його повноту, я розумів це.

  Спершу найсильнішим почуттям, яке позбавляло мене сил відкрити валізу й зануритися у рукописи, звичайно, був страх того, що прочитане не сподобається мені. Оскільки батько здогадувався про це, то вжив необхідних заходів, він зухвало  говорив про літературну цінність начиння баулу. Думки про це через 25 років життя, присвяченого лише літературі, навіювали журбу. Та я навіть не думав гніватися на батька через те, що він недостатньо серйозно сприймає літературу. Насправді найбільше я боявся дізнатися, ба я навіть не хотів знати, що батько може виявитися великим письменником. Ось чому я не наважувався відімкнути валізу. Більше того, я навіть боявся в цьому зізнатися собі. Адже якщо з’ясується, що його рукописи – справжня література, мені доведеться визнати, що в батькові чаївся інший, зовсім не знайомий мені чоловік. А це жахливо. Я ж, навіть у свої вже не молоді роки, хочу, щоб мій батько залишався виключно батьком, не письменником.

Для мене бути письменником — означає наполегливо, впродовж довгих років, відшукувати в людині те друге приховане “я” і той світ, яке воно творить. Коли я кажу письмо (нарація), то перше, що спадає мені на думку, – не романи, вірші чи літературна традиція, а людина, яка занурилася в себе, зачинилася в кімнаті, сіла за стіл, звернулась до себе і словами створює той новий світ. Цей чоловік або жінка сідає за друкарську машинку чи за комп’ютер, полегшуючи процес, або, як я вже протягом тридцяти років, бере до рук ручку й папір та пише. І, пишучи, може пити каву, чай чи палити цигарки. Інколи може встати з-за столу й дивитися з вікна на дітей, які граються чи, якщо таланить, на дерева чи на пейзаж або ж просто на темну стіну. Може писати вірш, драму або, як я, роман. Всі ці відмінності починаються пізніше, після головного дійства, після того, як, сідаючи за стіл, із терпінням занурюєшся в себе. Писати — означає перетворювати цей звернений всередину погляд на слова, пройти себе наскрізь і з терпінням, упертістю та блаженством шукати новий світ. Коли я повільно, не поспішаючи, нанизую на чисті аркуші нові слова, проходять дні, місяці, роки; як я сів за стіл, мені здається, що я створюю собі новий світ, що я вимальовую того іншого, який причаївся в мені, подібно до того, як будують міст чи з цеглинок зводять бані мечеті. Цеглини письменника – то слова. Граючись ними, встановлюючи між ними зв’язок, інколи з відстані огортаючи їх поглядом чи голублячи їх руками або ж носиком пера, змірюючи їхню глибину чи силу, ми щільно вміщуємо слова в рядки та вперто, наполегливо, з надією, зневажаючи роки, створюємо нові світи. 

  На мій погляд, таїна письма – не в інспірації, натхненні чи насназі, яка приходить раптом незрозуміло звідки, а в працьовитості та наполегливості.  У турецькій мові є прекрасний вислів “голкою рити криницю”. Мені здається, що це про письменників сказано. Я розумію та люблю описане в казках терпіння Ферхата, який заради кохання продірявив гори. Коли ж у своєму романі “Мене називають червоний” я описував давніх іранських майстрів мініатюри, які роками настільки старанно й пристрасно малювали коня, що могли із заплющеними очима зобразити прекрасного гнідого. Я був свідомий, що таким чином описую й наполегливий письменницький труд, своє життя. Неквапно оповідати своє життя через історії інших і відчувати цю снагу наративу. Мені так здається, що письменник, який, сідаючи за стіл, віддає роки цьому мистецтву, має отримувати заряд оптимізму. Муза натхнення, яка деяких жалує частіше, а інших ніколи, радіє такому оптимізмові й безпечності, і в години, коли письменника найбільше огортає смуток самотності, або як впадає він у сумніви щодо вартості написаного, намріяного чи даремних потуг, тобто коли здається, що написане є оповіданням про самого себе, вона раптом починає нашіптувати мрії, образи, історії, спроможні поєднати світ, із якого ти вийшов із тим уявним, до якого ти прагнеш. У письменницькій справі, якій я віддав усе своє життя, найдивовижнішим почуттям для мене ставало усвідомлення того, що деякі речення, чи цілі сторінки, фантазії, від яких мою душу огортало безмежне щастя, йшли не від мене, а були щедро навіяні якоюсь іншою силою.

Я боявся відкрити батькову скриню, щоб читати ті зошити, я знав, що батько ніколи не піде на труднощі, яким піддався я, адже він любив не самотність, а товариство друзів, гомін юрмиська, салони, веселі дотепи, обожнював розчинятися у натовпі друзів. Та з часом я почав міркувати інакше: ці думки, картання, марення про пошуки наснаги могли бути притаманні лише моєму життю, моєму письменницькому пошуку, бути не більше ніж суб’єктивними упередженнями. Адже скільки було блискучих письменників, вони постійно були поміж людей, зі своєю сім’єю, серед гомону товариства. А ще я пам’ятаю, як у дитинстві, втомившись від злиденності сімейного життя, батько поїхав у Париж, і в готельних номерах – як чимало інших письменників — без упину списував зошити. Я добре знав, що у валізі є й ті зошити з Парижа, бо ще до того як батько приніс мені баул, почав розповідати своє життя, митарства того періоду. Пригадую, ще в дитинстві він розповідав про свої пригоди, але тоді не вів мову про внутрішні надломи та напруження, бажання стати поетом чи прозаїком, про роздуми та пошуки свого “я” у стінах готельної кімнати. Він лише згадував, що часто на паризьких вулицях зустрічав Сартра, відверто й збентежено, як про щось надзвичайно важливе, розповідав про переглянуті фільми та прочитані книжки. Я завжди знав, що саме батько, який вдома замість того щоб давати настанови й розповідати про пашів та духовних лідерів, говорив про різних митців, відіграв важливу роль у моєму становленні як письменника. А можливо, рукописи батька я мав прочитати вже тому, щоб ось так думати чи, може, вкотре нагадати собі, що пристрастю до літератури я зобов’язаний саме йому, його бібліотеці. Може, мені варто звертати увагу більше не на літературну цінність цих рукописів, а на те, що батько, живучи з нами, точнісінько як я, зачинявся в кімнаті і прагнув залишитися на самоті зі своїми думками, книжками.

  І коли я в таких роздумах дивився на залишену батьком валізу, то розумів, що маю більше зважати саме на його поведінку, прагнення усамітнитися. Батько інколи випростовувався на дивані, що стояв біля дверей бібліотеки, і, випускаючи з рук книжку чи журнал, глибоко (надовго) занурювався у свої думки, мрії. На його обличчі я помічав вираз, який ішов у розріз зі щасливим сімейним життям у супроводі веселих жартів чи дрібних суперечок. Цей зовсім не знайомий мені вираз, звернений глибоко всередину, вже в юнацькі роки бентежив мене; я здогадувався, що насправді батька ятрить сум’яття. Зараз, із плином років, я зрозумів, що цей неспокій — одна з важливих спонук, яка робить людину письменником. Щоб бути письменником, важливішим за терпіння та наполегливу працю, є пошук тієї спонуки, що викликає бажання втекти від юрмиська, людей, від марноти буденного життя, тих звичайних речей, що оточують кожного з нас, та зачинитись в кімнаті, залишитися на самоті. А наполегливість та надія знадобляться для створення іншого, неземного світу. Та головне – усамітнитися, усамітнитись серед книг – ось, що спонукає до дій. Найкращий приклад такого незалежного, свобідного письменника, який вдосталь і з насолодою читав книжки, дискутував зі словами інших, прислухаючись лише до голосу своєї совісті та невпинно розмовляючи з книжками, утверджував свої думки та створював свій світ – звичайно Монтень, представник літературного модерну, що тільки зароджувався. І мій батько неодноразово повертався до нього, перечитував Монтеня й радив мені. Я завжди мріяв стати частиною такої традиції, бути одним із письменників, який тікає від світу й усамітнюється серед книжок; географія тут ні при чому, не важливо, чи ти письменник із Заходу чи Сходу. Для мене особисто справжня література починається, коли залишаєшся наодинці з книжками. 

Однак у зачиненій кімнаті серед книжок ми не є такими самотніми, як нам здається. Насамперед ми залишаємося у товаристві слів інших, оповідань інших, книжок інших, тобто у товаристві так званої традиції. Я переконаний, що саме література є тим цінним надбанням, що допомагає людині зрозуміти себе. Людина, заглиблюючись у літературу, духовно окрилюється та збагачується, і всі ми прекрасно знаємо, що спалення книжок, приниження письменників є передвісником занепаду народу. Література ніколи не залишалася виключно національною темою. Письменник, що усамітнився з книжками й ще напередодні окреслив собі шлях, через роки переконається, що література має свої принципи, які не зігноруєш. Це мистецтво розповідати про себе так, ніби ти говориш про іншого. А щоб цього досягти, ми вирушаємо в дорогу через історії й книжки інших.

  У батька була добра бібліотека, яка нараховувала понад 500 000 книжок, а цього було більш ніж достатньо для будь-якого письменника. У свої двадцять я, може, й не прочитав усього та знав кожну книжку, відав, яка важливіша, а яку читати легше, яка належить до класики, яка є надзвичайно важливою частиною світової літератури, а яка є свідченням занедбаності нашої історії і водночас захоплива й цікава, яка належить перу французького письменника, і батько надає їй особливого значення. Інколи я з відстані дивився на бібліотеку і мріяв, що колись у моєму помешканні буде така, а може, й краща бібліотека, я мріяв, що створю собі особливий світ із книжок. Коли я дивився на бібліотеку здалеку, вона здавалася мені маленьким відтворенням усього світу. Та якщо поглянути з нашого кутка, зі Стамбула, це був цілий світ. Бібліотека красномовно свідчила про це. Цю бібліотеку батько створив, привозячи книжки зі своїх закордонних подорожей, особливо з Америки чи Парижа, або купував у Стамбулі в 40‑х, 50-х роках у крамницях, де продавали іноземну літературу, нових чи старих стамбульських книгарнях, кожну з яких я теж добре знав. У моєму світі національне, вітчизняне переплелося із західним. Наприкінці 1970-х я твердо вирішив створити власну бібліотеку. В той час я ще не думав серйозно ставати письменником. І, як я розповідав у своїй книжці “Стамбул. Місто спогадів”, я вже здогадувався, що художником не стану, але чим займатимуся — теж не знав. Я відчував, як у мені росте жага до знань, до прочитання нових книжок, інакше повноцінне життя я не уявляв. Коли я про це думав, особливо коли я кидав оком на батькову бібліотеку, в мене складалося враження, що перебуваю десь далеко на марґінесах, живу на краю землі, Стамбул тих років всім нам навіював такі почуття. Я мучився й від того, що чітко усвідомлював: живу в країні, де мало приділяється уваги мистецтву, і не важливо художник ти чи письменник. У 1970-х роках, ніби у спробі подолати такі прикрощі чи недоліки свого життя, з невимовною жагою я йшов до старих стамбульських книгарень за гроші батька купувати вицвілі, прочитані книжки, та, зустрічаючи на книжкових базарах, які стихійно розкинулися на узбіччі якоїсь дороги, чи біля порогів серед розвалених стін, або в двориках мечетей, збіднілих, жалюгідних продавців, вигляд яких навіював лише смуток, я переймався тугою, і ці картини хвилювали мене більше, ніж прочитані книги.

Щодо мого місця в світі, ще з самого дитинства я переніс почуття “перебування на марґінесах”, це стосується і літератури, і життя. У центрі світу є місце, де життя багатше і привабливіше, проте я, як і всі стамбульці, як і вся Туреччина, — за його межами. Мені здається, що цим почуттям я можу поділитися з жителями переважної частини світу. Подібно до цього, існує світова література зі своїм центром, який далеко від мене. Власне, зараз я маю на увазі не світову літературу, а європейську, і ми, жителі Туреччини, за її межами. Це підтверджувала й батькова бібліотека. Існує два світи: з одного боку, це література тутешня, стамбульська, яка мені надзвичайно дорога і яку я нізащо не розлюблю, з іншого – простір зовсім інший, не схожий, і ця несхожість нас пригнічує чи навпаки дає надію, на наш – світ європейської літератури. Писати, читати — означало відсторонитися від усього, що оточує, й полинути у світ інший, щоб знайти там втіху. Інколи батько, а пізніше і я так робитиму, щоб від свого реального життя втекти на Захід, брав до рук роман і починав читати. Мені книжка теж здавалася чи не першою панацеєю від культурної задухи. У нашому стамбульському житті не лише читання, а й писання нагадувало подорож на Захід. Батько поїхав у Париж, щоб списати свої зошити, він зачинявся в кімнатах готелю, щоб потім привезти написане назад до Туреччини. Коли я розбирав валізу батькових рукописів, я відчував, що мене це непокоїть. Для того, щоб залишатися письменником у Туреччині протягом 25 років, я усамітнювався в кімнаті, адже оскільки це йде від нас, то має й робитися потай від суспільства, держави, народу. А зараз, коли я перебирав батькові рукописи, у мене це викликало протест. Може, саме тому я й сердився на батька, що він не сприймає літератури настільки серйозно, як я.

Насправді я гнівався на батька за те, що він не жив, як я, жив у товаристві, в радості та щасті зі своїми друзями і коханими і не хотів жертвувати цим заради чогось. Я усвідомлював, що сказати “заздрив” замість “гнівався” було б правильніше, та від цього мене огортав ще більший неспокій. Тоді ж я ставив собі питання, як завжди гнівним, задиркуватим голосом: “Що таке щастя? Заточення в кімнаті, з думкою, що ти живеш повнокровно – чи це щастя, чи, може, щастя – жити спокійно й комфортно у товаристві друзів та сім’ї, й вірити в те, у що вірить кожний, чи принаймні робити вигляд. Справляти враження, що ти живеш з усіма у злагоді, а паралельно, у потаємному кутку писати, насправді – це щастя чи нещастя? Ці запитання надміру гарячкові, запальні. Та й звідки я взяв, що саме щастя є мірилом гарного життя. Люди поводяться, а газети пишуть так, ніби щастя — головна складова гідного життя. Однак і цього вже достатньо, щоб проводити дослідження, які підтвердять достеменність зворотного. Крім того, наскільки добре я міг знати свого батька, який постійно тікав від сім’ї, щоб осягнути й зрозуміти його страждання? 

Ось приблизно з такими роздумами я вперше відкрив валізу батька. Невже у батьковому житті було місце для нещасливих миттєвостей, і я про це навіть не здогадувався? Так, він мав таємницю, від якої рятувався, виливаючи душу на папір. Щойно я наважився торкнутися защіпок батькової валізи, як мене огорнув знайомий аромат парфумів та далеких країн, я впізнав деякі зошити, які тато колись мені показував. Я уважно гортав сторінки рукописів і розумів, що переважно вони були написані в період, коли молодий батько, лишаючи нас, їхав у Париж. Мені було дуже цікаво знати — до речі, так було завжди, коли я читав біографії улюблених письменників — про що батько думав, про що писав, коли був у моєму віці, у віці юного письменника. Я зрозумів, що за короткий час цього не осягнути. Крім того, турбував голос автора, який раптом починав лунати зі сторінок батькових рукописів. Мені здалося, що це був не батьків голос, а іншого; цей голос не міг належати чоловікові, якого впродовж років вважав за батька. Окрім тривоги, що, пишучи, батько переставав грати свою звичну роль тата, у мені виникав страх. Ставало моторошно від усвідомлення інакшості, я боявся, що батькові рукописи виявляться поганими, що на його становлення вплинули письменники, які мені не до вподоби. Я впав у депресію, як це часто бувало в молодості, шукаючи сенсу в собі, у своєму житті, у бажанні писати, у всьому написаному. Впродовж перших десяти місяців, як я почав писати романи, мене не полишало це вже знайоме сьогодні почуття страху, що одного прекрасного дня жага писати згасне, як сталося із захопленням живописом. Я бідкався й переживав, що одного дня вже не зможу писати.

Батькова валіза, я вже неодноразово на цьому наголошував, навіяла на мене відчуття марґінальності (провінційності) та бажання пошуку істини. Треба сказати, переживання цих почуттів, які приносять лише смуток, — вже звичний для мене емоційний стан. Я мимоволі входжу в нього щоразу, коли сідаю за стіл читати книжки, писати, і мені відомий весь спектр названих почуттів та наслідків – від головного болю до нервових зривів, я досконало вивчив їх, пропускаючи крізь себе. Ці почуття не зникають безслідно, вони залишають глибокі рани, сіють неспокій, відчуття порожнечі, в роки юності я перебував під їхнім важким гнітом. Однак сповна ці почуття я пережив, коли писав свої романи, присвячені названим емоціям (наприклад, марґінальність, провінційність стали темою романів “Сніг”, “Стамбул. Місто спогадів”, а збентеження, яке охоплює людину, яка прагне віднайти істину, – це тема романів “Чорна книга” та “Мене називають червоним”). Бути письменником для мене — означає викривати приховані, а почасти й зовсім невідомі нам урази, рани, ретельно оглядати їх, оголяти й виводити назовні, врешті, робити їх свідомо привласненою частиною свого єства та повнокровною частиною оповідуваного.

Бути письменником — означає писати про відомі всім, та не сприйняті як відомі речі. Для читача відкриття цього знання, занурення в нього, перетворюється на дивовижно незабутню подорож знайомою країною. Зазвичай задоволення від “прогулянки” вимірюється майстерністю, з якою письменник змальовує ці, насправді відомі нам речі. Заглиблюючись у творчий процес, письменник, — так він у пошуку нового світу, впродовж років зачиняється в кімнаті та відточує своє перо, — свідомо чи ні торкається своїх ран і в такий спосіб викликає глибоку довіру всього людства. Мені завжди здавалося, що ми, люди, маємо однакові урази і саме тому з легкістю розуміємо одне одного. Власне, вся справжня література ґрунтується на життєствердному переконанні, що всі ми схожі. І кожний письменник, який зачиняється в кімнаті впродовж років, прагне мовити саме до такого людства, до світу без центру й марґінесу.

Однак із батькової валізи та, звичайно, з вицвілих, сірих кольорів нашого життя в Стамбулі було зрозуміло, що світ обертається навколо далекого від нас центру. У своїх романах я постійно згадую цю просту істину, описане ще в Чехова почуття провінційності, яке незмінно супроводжує пошук істинного. Я знаю, що більшість населення світу весь час живе з цим відчуттям, більше того (і я кажу про це з власного досвіду), кожний день зустрічає з острахом бути приниженим, зневіреним, насамперед у собі чи з острахом плазувати знову і знову. Справді, всупереч плину віків, на сьогодні головними бідами людства і досі залишаються безпритульність, голод і бідність. Та вже про ці основні біди нам розповідає не література; з цим швидше й краще справляється телебачення, мас-медіа. Сьогодні література має говорити й шукати шляхи розв’язання таких проблем, як комплекс меншовартості, непотрібності, що стає актуальним на рівні нації; страх залишитися непоміченим, опинитися за межею, на узбіччі цього світу, відчуття національного зламу, почуття постійної образи та приниження, невпинний гнів і невдоволення. Доповнювати цей список можна й далі... І кожного разу, коли я занурююсь у свій внутрішній світ, я наштовхуюсь на ті самі комплекси та страхи. Справді, живучи у світі, який я можу охарактеризувати не інакше, як “світ поза Європою”, внаслідок збентеження через постійне приниження та нескінченні образи мимоволі потрапляємо в тенета безглуздих побоювань і страхів.

Очевидно, що не тільки мій батько, а й усі ми надаємо особливого значення думці, що світ має центр. Водночас ми маємо зовсім іншу надію, яка спонукає нас на роки зачинятися в кімнаті, щоб писати, — це віра, що прийде день і написане будуть читати, адже ми, люди (національна приналежність тут не суттєва), всі рівні, схожі одне на одного. Ця віра – лише гіркий оптимізм, підбитий гнівом буття на марґінесах (я про це знав зі свого досвіду), і в черговий раз переконався, читаючи батькові рукописи. Скільки разів мені доводилося переживати захоплення Заходом чи його категоричне неприйняття, почуття, які Достоєвський впродовж усього життя плекав у собі. Саме з досвіду Достоєвського я виніс для себе таке: джерело натхнення чи, якщо хочете, оптимізму полягає у створенні нового, відмінного від усіх знаних світу, який ти вимріюєш, ґрунтуючись на дуалізмі почуттів любові та ненависті до Заходу. 

Письменники, які присвятили своє життя цій професії, знають: світ, який ми, сідаючи за стіл із бажанням писати, наполегливо творимо роками, набуває зовсім інших обрисів, змінюється до непізнаваності. Врешті ми потрапляємо в світ, далекий від того гніву та печалі, з якими ми сідали за стіл. Може, батько теж трапляв того дивовижного світу? Той світ, в який ми ступали після довгої подорожі, овіював нас почуттям радості, яке можна порівняти з піднесенням, що його відчуваєш, коли після довгих днів мандрів перед очима з туману проступають обриси казкового острова. А ще це можна порівняти з почуттями, які відчували європейські мандрівники, коли вранці перед їхніми очима проступали з туману обриси стамбульських берегів. Як після довгої подорожі, вирушаючи в яку сподіваєшся побачити щось надзвичайно цікаве, неземне, вимальовується образ зовсім іншого світу, місто постає у всій своїй красі з мечетями та мінаретами, яскравими та не схожими один на один будинками на мальовничих схилах берегів, із мостами та неперевершеними пейзажами. Людині відразу хочеться зануритися в цей прекрасний світ, розчинитися в ньому, подібно до того, як хороший читач прагне ввірватися до таємничого світу на сторінках цікавої книжки.

У дитинстві та юності мені ж здавалося, що Стамбул – це центр світу. І не лише тому, що все життя я провів у цьому місті. А тому, що вже 33 роки, повністю ототожнюючи себе з цим містом, розповідаю про стамбульські поодинокі вулички, мости, мешканців, вуличних псів, будинки, мечеті, чешме, чудернацьких героїв, мечеті, крамниці, темряву та ночі, на зміну яким приходять дні. Я настільки занурююся у буденне життя Стамбула, що з часом мені здається, ніби цей намріяний світ стає реальнішим, ніж той, у якому я живу. Так, усі ті люди, вулиці, будівлі та речі починають розмовляти між собою, знайомитися й заводити стосунки, ніби вони перебувають не в моїх книжках та мріях, а живуть своїм реальним життям. Саме тоді той намріяний світ, який я терпляче й наполегливо, ніби голкою рию криницю, створюю, здається мені правдивим, істинним.

Коли я дивився на валізу, думав про те, що, можливо, батько також відкрив для себе можливість бути щасливим пишучи. До того ж він не був звичайним батьком, який постійно пригнічує, карає, наказує, тато завжди залишав мені вибір, я був вільним вирішувати все самостійно, за це йому дуже вдячний. На противагу своїм друзям і знайомим, мені не відомо було, що таке страх перед батьком, він не обмежував моєї уяви, і часом мені здається, що я зміг стати письменником саме  тому, що батько в юності теж цього прагнув. Отже, я мав уважно прочитати його рукописи, я мусив зрозуміти, про що він хотів писати, писав у тих далеких готельних номерах.

Нарешті я наважився відчинити батькову валізу, яка впродовж багатьох днів стояла там, де він її лишив. Я читав його рукописи, перечитував деякі сторінки і намагався бути максимально уважним. Про що писав батько? Пам’ятаю описи пейзажів із вікон готелів, деякі вірші, парадокси, роздуми. Почуваюсь зараз, як людина, що потрапила в автомобільну катастрофу і ледь пригадує плин подій, як людина, яка і не прагне докласти зусиль, щоб пригадати більше. В дитинстві, коли  батьки ледь стримувалися, щоб не вибухнула бурхлива суперечка, тобто коли западала та смертельна (жахлива) тиша, батько, аби змінити атмосферу напруги, вмикав радіо, і музика допомагала нам забути прикрість недавніх подій.

Мені теж хочеться вдатись до подібних дій, щоб змінити тему! Як ви знаєте, нас, письменників, часто запитують: чому ви пишете? Я пишу, бо так мені хочеться! Пишу, тому що не можу, як інші, займатися якоюсь нормальною справою. Пишу, щоб виходили такі книжки, як от я пишу, і я мав можливість їх читати. Пишу, тому що гніваюсь на всіх, кожного з вас. Пишу, тому що мені дуже подобається зачинятися в кімнаті і цілими днями писати. Пишу, бо мені здається, що лише так можна пізнати світ, осягнути його. Пишу, бо хочу, щоб  я, інші, ми, всі ми, весь світ знав, як ми жили і живемо в Стамбулі, власне, в  Туреччині. Пишу, тому що мені подобається запах паперу, ручки, чорнила. Пишу, тому що понад усе я вірю в літературу, в мистецтво роману. Пишу, бо маю таку пристрасть, звичку врешті-решт. Пишу від страху бути забутим, забутися. Пишу тому, бо тішусь з успіху та слави, яку приносить оповідування. Пишу, щоб залишатись на самоті. Пишу, бо, може, в такий спосіб зрозумію, чому я серджусь на всіх, на кожного з вас. Пишу, бо мені подобається читати. Пишу, бо вже почав цей роман, цю  (розповідь), цю сторінку і вже треба якось закінчити. Пишу, бо всі лише цього чекають від мене. Пишу, бо вірю у безсмертя бібліотек, по-дитячому, наївно вірю, що мої книжки стоятимуть на бібліотечних полицях. Пишу, бо життя, світ є дивовижним, прекрасним. Пишу, бо отримую неймовірну насолоду, коли все багатство та різноманіття барв життя, його красу передаю словами. Я пишу не для того, щоб оповісти історію, переказати її, ні для того, щоб її створити. Пишу, щоб урятуватися від почуття, що є завітне (заповітне) місце, місце нашої мрії, якого прагнеш досягнути, та все марно. Пишу, бо ніяк не виходить бути щасливим. Пишу, бо хочу бути щасливим.

Минув тиждень, і батько знову навідався до мене і, як завжди, приніс цукерок (він забував, що мені вже 48). Ми знову говорили про політику, життя, сім’ю, сімейні плітки. Раптом його погляд упав на принесену валізу в кутку і він, звичайно, зрозумів, що я торкався її. Наші очі зустрілися. Запала нестерпна тиша, від якої було соромно. Я не зміг сказати йому, що намагався читати рукописи з валізи, просто опустив очі. Він зрозумів. Я збагнув, що він зрозумів. Він, у свою чергу, теж зрозумів, що я зрозумів його. Ці наші здогади тривали кілька секунд, власне, лише стільки вони й могли тривати. Батько був самодостатньою, впевненою в собі людиною, був щасливим: він усміхнувся. Він встав, а коли виходив із дому, як завжди, сказав свої лагідні, щирі слова, батьківські слова.

Я дивився йому вслід, і знову заздрив його вмінню бути щасливим. Пам’ятаю, в той день я теж почувався ніби щасливим, та від цього було якось соромно. Так, можливо, я так ніколи і не став щасливим, як він, однак я писав, і це було моїм життям. Я писав краще за батька, тому мені було перед ним соромно. Може, соромно ще й тому, що батько ніколи не пригнічував мене, не нав’язував своїх поглядів, залишав вільним. 

Того дня мені пригадалося, як задовго до того, за 23 роки до того, як батько приніс мені свою валізу, я вирішив залишити все і стати письменником. Я зачинився в кімнаті і через чотири роки вже тримав свій перший роман “Пан Джевдет та його сини”. Боязко, тремтливими руками я протягнув батькові ще не надруковану копію свого роману, щоб він прочитав та висловив свою думку, сказав своє батькове слово. Я дав йому рукопис не лише тому, що довіряв його смаку та розуму, ні, на відміну від мами, він ніколи не був проти, щоб я став письменником. Ось чому його схвалення було для мене важливим. У ті часи батько не жив із нами, він був далеко від нас. Я з нетерпінням чекав на його повернення. І коли він приїхав через два тижні, я схвильовано відчинив двері. Батько нічого не сказав, але він так міцно мене обійняв, що я одразу зрозумів – моя книжка йому сподобалася. Ми настільки розчулилися, що якусь мить ні про що взагалі не могли говорити. Трохи згодом ми почали розмову і батько висловив захоплення і сказав, що одного дня я отримаю цю нагороду, нагороду, яку сьогодні я отримую з великим щастям. Він так сказав не тому, щоб визначити цю нагороду як  ціль, і не тому, щоб показати свою віру в мене; він сказав це як справжній турецький батько, який зі словами “і одного дня ти обов’язково станеш пашею” висловлює синові свою підтримку, прихильність. Впродовж років, кожного разу, коли ми зустрічалися з ним, він повторював це знову і знову, додаючи мені наснаги писати.

Батько помер у 2002 році, у грудні.

Шановні члени, представники Шведської академії, гості, для мене велика честь отримати цю престижну нагороду, і я би дуже хотів, щоб мій батько міг бути присутнім тут, серед нас.