Максим Стріха
Штрихи до портрету перекладача
(пам’яті Анатолія Онишка)
Рік 2006-й видався для українського перекладацтва воістину чорним. У мрячному лютому Київ прощався з Михайлом Москаленком. А наприкінці гарячого липня надійшла гірка звістка з Калуша — не стало Анатолія Онишка...
В обох випадках ішлося про відхід раптовий — і тому ще більш трагічний. Але, на противагу хворобливому з дитинства Михайлові, Анатолій ще й випромінював безмежну енергію й силу, що стосувалася далеко не лишень справ перекладацьких. “Звертається до Вас немічний старий пенсіонер (мало їсти не годен, йду в горах тільки 38 км, за один раз сапаю не більше 2-х соток, а вина понад піввідра зовсім не подужаю)”, — таку іронічну (а він був наскрізь іронічний — і до себе й до інших), але доволі близьку до істини характеристику Анатолій дав сам собі в листі до автора цих рядків від 19 червня 1991 року. Таким він і лишиться в моїй пам’яті.
Навіть наше очне знайомство підкреслювало цю його справжню чоловічість, уміння легко полагодити будь-які нездоланні для кабінетних мужів ситуації. Коли він уперше з’явився в моєму київському помешканні (було то саме на день святого Валентина того ж таки 1991-го), там унаслідок мого незграбного поводження із намертво заіржавілим упродовж десятиліть краном радіатора опалення саме розгорталася катастрофа із масштабним заливанням сусідів знизу й подальшим розхолодженням (у лютневі морози!) всього будинку. Анатолій вирішив власноруч полагодити кляту трубу; п’яти хвилин чаклування з розвідним ключем і паклею виявилося для Анатолія досить, аби зловісний привид катастрофи відступив. Полагоджений кран добре чується й досі, а сам Анатолій неодмінно посміювався при кожній нашій зустрічі, згадуючи вираз побожного зачудування, який з’явився тоді на моєму обличчі.
————© Максим Стріха, 2007.
Анатолієва біографія була як на українського письменника нетипова. Він народився в серпні 1940-го в Стрию (за власноруч написаною біографією, бо в офіційних біодовідках фігурувала ще й Надвірна). Але не був галичанином із діда-прадіда. Батько, кадровий танкіст, походив зі Слобожанщини і загинув на фронті в 1944-му. Мати — полька з Поділля, яка мала зоотехнічну освіту, остаточно переїхала по війні до Надвірної.
По закінченні Дрогобицького нафтового технікуму Анатолій довгі роки працював на різних “непоетичних” посадах — від помічника бурильника й до інженера на хіміко-металургійних виробництвах (найдовше — на тому, яке зветься нині калуським концерном “Оріана”). І водночас — ще наприкінці 1950-х — почав перекладати. Спершу — вірші Гайне. Свій доробок — 186 (!) перекладених поезій — надіслав на суд Леонідові Первомайському, від якого отримав підбадьорливого листа.
Але друкований Анатоліїв дебют відбувся значно пізніше — в лютому 1972-го, коли в тодішньому львівському “Жовтні” з’явився перекладений ним “Ворон” Едґара По. Ця публікація здобулася на схвальну оцінку Григорія Кочура. Адже Григорій Порфирович ще за часів своїй “інтинських університетів” сам переклав знаменитий вірш американського поета — як він згодом зізнавався, “з міркувань престижних”, бо ж на той час існував лише давній і вже застарілий переклад Павла Грабовського. Тому “сивий ірпінський Метр” щиро радів появі кожного нового вдалого українського “Крука” — і навіть мріяв видати їх усі однією книжечкою (як це зробили колись чехи).
А що Анатолієві вдалося досконало передати рідною мовою невловиму, заколисувальну музику знаменитої поезії, свідчать уже перші рядки його перекладу:
В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. “Невідомого пітьма
То застала у дорозі, — прошептав я. — Так, пітьма,
Більш нікого тут нема”.
І якщо Григорієві Кочуру пощастило знайти неймовірний відповідник крукового вигуку “Nevermor” — “Не вернуть!” (російські перекладачі лишали цей зловісний вигук без перекладу, або ж, як маститий Брюсов, перекладали його як “Больше никогда!”, щиро зізнаючись, що справжній крук вимовити такого не ладен), то Анатолієва версія так само цілком переконлива:
Ворон прокричав: — Дарма!
Відтоді й на довгі роки Едґар Аллан По зробився для Анатолія Онишка одним із головних авторів. На початку 1990-х він навіть домовився був про “чергу” для вибраних поезій По в популярній серії “Перлини світової лірики” видавництва “Дніпро” і перебрав на себе роль упорядника книжки. “Хотів би видрукувати всі українські переклади, так домовлявся і з Римаруком. Стріхине йде “Ельдорадо” та “Аннабель Лі” (Онишка і Тупайла вже друкувалися). Якщо вищепойменовані особи матимуть час і бажання працювати, то нехай би вони не погордували повідомити про це самозваного укладача”, — писав Анатолій до автора в уже цитованому листі від червня 1991-го.
Проте, хоча повна книжка поезій По й була невдовзі готова (левова частка перекладів належала в ній саме Онишкові), але ще раніше розпочалося те, що Михайло Москаленко називав був “системною кризою українського книговидання”. Серія “ПСЛ” загинула — разом із іншими вартісними “дніпрянськими” проектами. Але Анатолій таки не відступився від свого, стукаючи в усі можливі двері. І з величезним запізненням — але повний український По таки побачив світ у тернопільському видавництві “Богдан” 2004 року!
Але все це сталося значно пізніше. А в добу, про яку йдеться, навіть після яскравого дебюту з “Вороном” перекладач замовкає на ціле десятиліття. Він працює інженером — і водночас закінчує заочно 1977 року факультет романо-германської філології Львівського університету. І весь час перекладає “в шухляду”. Про атмосферу своєї творчості Анатолій сам писав до мене в листі від 12 листопада 1991-го: “...згадав, як механік цеху чотирьох хлористого кремнію (позаочне прізвисько Анатольдеголль) обрізав по габаритах кишені середнього розміру зошита і вклеював туди машинопис (щоб легше читалося) восьмого або десятого варіанту вірша, перечитуючи в автобусах і на оперативках; як начальник компресорного відділення цеху хлорвінілу (заочно обзиваний колективом підлеглих Татком) під час монтажу і пуску цеху пошив зі старих джинсів торбу і в ній таємно носив недорізьблену дошку і пару різців. (З Анатолія був ще й добрий графік — і його підсумкову поетичну книгу “Замкнуте коло” прикрашає портрет “власного виробництва”.) Згадав, що найповнокровніше жив і деколи радів успіхам, коли абсолютно не мав часу”...
Знову Анатолій-перекладач нагадав про себе вельми вправним перекладом дуже складної для інтерпретації Колріджевої “Поеми про Старого Мореплавця” аж 1983 року у “Всесвіті”. Але він і не квапився. В нього була чітко, на роки наперед визначена мета: спершу вийти на пенсію за “списком №1” (заробленим на пойменованих вище шкідливих виробництвах), а вже згодом цілком присвятити себе перекладацтву. А паралельно — він каторжно працював над самоосвітою і вдосконаленням своїх текстів. “Ще прошу нещадно погромити мій переклад “Пісні” (Едгара По. — М. С.). Від її попереднього перекладу каменя на камені не залишив Григорій Порфирович ще років з 8 тому. Такі Онишкові університети: почухрають Кочур, Герасимчук, Стріха — і трохи чогось навчаєшся”, — писав Анатолій до мене в червні 1991-го.
Звичайно, в цих рядках є чимало звичної Анатолієвої іронії. Він чувся “вічним учнем” (з великою теплотою згадував часто Марка Зісмана, — призабутого нині перекладача, який чимало часу присвятив початківцеві з Калуша), але водночас і був певен власних перекладацьких сил. А постійні повертання до того ж тексту були потрібні йому, аби сягнути граничної можливої досконалості. Як у випадку вже згадуваної “Пісні” По:
Палючий жар на щоки ліг
Тобі у час вінчання,Хоч світ вистелював до ніг
Щасливі дні кохання.
Варто відзначити: Анатолій не лише потребував критики своїх текстів. Він був не менш вдумливим критиком текстів чужих. І я завдячую йому чимало поліпшень у моїх перекладах із Данте, Вайлда, російських поетів “срібного віку”. Його листи до мене — спершу друковані на машинці, а згодом електронні — були б вельми цікаві для перекладачів-початківців як добрий приклад вимогливого ставлення до кожного слова. “Якщо зволите дозволити, то радів би, якщо б щось знадобилося, а дещо конче треба б узяти”, — такою припискою супроводив він лист із майже півсотнею (!) зауваг до моїх перекладів із Аннєнського, Буніна, Брюсова й Гумільова. В останньому випадкові він ще й застеріг: “Капітанів” перекладав був і Зісман, і добре було б той переклад десь відшукати... А ще раніше, на початку дев’яностих, він переживав: “Чи потурбується хтось про шухлядостільні переклади мого вчителя Марка Зісмана?”
У цих рядках, як у краплі води, відбилися Анатолієва людяність і чуйність. Він завжди був готовий допомагати іншим. І не лише шукати для провінційних початківців протекції в столиці. Саме Анатолієві завдячую публікацію перших пісень “Пекла” у власному перекладі. Я надіслав їх йому (як у нас було заведено) для ознайомлення й критики — а у відповідь одержав не лише перелік зауваг на 4 сторінки машинопису (це при тому, що сам переклад було, може, надміру емоційно, названо “відкованим з срібла”), але й 4-те число калуcької газети “Новий час” за 1993-й рік, яку редагував Василь Ганущак, з першодруком пісень першої, третьої та п’ятої (у “Сучасності” вони з’явилися лишень за два роки)...
При цьому наші перекладацькі принципи з Анатолієм дещо різнилися. Я, сказати б, був більшим “елітистом”, Анатолій прагнув, аби переклад сприйняло якомога ширше коло потенційних читачів. Ось як сам він окреслив свої засади, з якими підійшов до перекладу “Пісні про Нібелунгів” (цитую за листом від 23 березня 1992 року):
“1. Для посполитого сучасного (переважно молодого) читача, явно не для Леся Герасимчука.
2. Не штампувати підряд повтори (деколи набридливі) середньовічного етикету, а дотримуватися помірності в реаліях із деяким ухилом у бік псевдоісторичності. Даруйте за відвертість заради точності.
3. Один розмір для всього епосу, тобто ямбічне відтворення нюренбергової строфи (І.Качуровський, “Строфіка”, Мюнхен, стор.253). Тонічний вірш оригіналу з усіма його відхиленнями відтворив незабутній М. Лукаш, однак, як на мене, в моєму випадку більше пасує обрана строфа з дотриманням чоловічих, жіночих, та подекуди внутрішніх цезурних рим оригіналу. Там їхнє чергування довільне. Тут я спотикаюся: чи доцільно вводити таке, скажімо, римування: 1-2 — чоловічі, 3-4 жіночі?
4. Переклад для читача, тому не вважатиму за гріх скористатися вдалим словом, зворотом, висловом і Лукаша, і Костецького, і Москаленка (він переклав віршовані вступи до кожного розділу німецького перекладу для юнацтва), і російського перекладу, якщо вони підходять впритул до оригіналу. Я зумисно не читав Лукаша (боявся), поки не зробив свою чернетку. Не дуже дивувався, виявивши, що деякі місця майже збіглися. А, дідько з тим, залишу комусь матеріал для дисертації на тему мого плагіатства. Ще хто зна, чи вийде мій переклад за життя і чи вийде взагалі”.
Свої принципи Анатолій увиразнив у листі від 9 листопада 1992 року, де йшлося про оцінку мого перекладу Данте:
“2. Легкість сприйняття, прозорість синтаксису і змісту.
3. Більш-менш дотримання унормованої (...) мови”.
Все написане вище можна унаочнити з зіставлення “Пригоди первої” (“Як Крімгільда виростала собі в Бургундії”) в перекладі Миколи Лукаша — і “Пригоди першої” (“Сон Крімгільди”) в перекладі Анатолія Онишка.
Отже, “Нібелунги” у версії Миколи Лукаша:
В бувальщині бувало багато чуд і див,
І витязів немало, і мужніх вояків.
Про подвиги героїв, про пишнії пири,
Про славу давніх воїв послухайте тепер і ви.
В бургундському краї дівча колись росло,
Ніде такої кралі у світі не було.
Було тій красуні Крімгільда на ім’я,
І не один же левень за неї ’ддав життя.
І у версії Анатолія Онишка:
В легендах є немало звісток і дивних див
Про битви і навали, про мужніх вояків,Про сльози удовині, про пишні учти, лови,
Про герці до загину... Послухайте ж і нашу мову.
Зросла в краю бургундів красуня дивен-цвіт,
Шляхетності і вроди не знав такої світ.
Крімгільдою цю діву похресно нарекли,
І витязів чимало життя за неї віддали.
Звісно ж, гурман від поезії рішуче віддасть перевагу першому уривкові — з його надзвичайно багатою і дещо розхитаною (йдеться бо про текст, створений 800 років тому, який і для сучасного німця потребує принаймні адаптації!) лексикою і вибагливою ритмікою. Натомість для шкільної антології, — особливо коли йтиметься про школярів Сходу й Півдня, які знають ще українську мову надто приблизно, аби оцінювати запропоновану Лукашем “гру в словесний бісер”, — можливо, краще надаватиметься саме друга версія. Лишається тільки пошкодувати за тим, що Лукаш встиг перекласти усього дві вступні пригоди “Нібелунгів” (з 39), а Онишко — 5...
Для мене Анатолій був насамперед перекладачем поезії. Проте для посполитого читача останніми роками більше знаною була його проза — оповідання й повість Айзека Азімова та Роберта Шеклі, знамениті тексти Фрідріха Ніцше (“Так казав Заратустра”, “По той бік добра і зла” та “Генеалогія моралі”), (“Всесвіт” 1990 і 1997), гостросюжетний роман Маріо П’юзо “Останній дон” для “Всесвіту” (останній переклад — у співавторстві з Петром Таращуком). Нарешті, у львівському видавництві “Літопис” уже на початку нового тисячоліття один по одному з’являлися його переклади знакових текстів європейської гуманітаристики: “Структурні перетворення у сфері відкритості” Юргена Габермаса (2000), “Історія Австрії” Еріха Цьольнера (разом з іншими перекладачами, 2001), і, нарешті, “Історія Візантії” Георга Остроградського (2002).
І, проте, він таки був поетом — непередбачуваним, відкритим і вразливим. Пишучи вірші, він роздруковував їх на комп’ютері, зшивав у книжечку й дарував друзям (ще один варіант новітнього “гуттенберження”!) І навіть до вже по-справжньому віддрукованої коломийським видавництвом “Вік” книги віршів і перекладів “Замкнуте коло” (2005) у бандеролі до мене було додано “відгутенбержений” таким чином додаток із тим, що до книги не потрапило.
А ще — він гостро переймався політикою. “Голосуватиму за Чорновола, хоч дуже мені до душі Юхновський, Лук’яненко, Гриньов, хоч і знаю, що пройде Кравчук, котрому відрізані всі дороги до відступу”, — писав він напередодні історичного референдуму. А за рік тональність листів змінилася: “Вже й не картаю себе за легковірність. На початках вірив великому акторові Фокіну, а він виявився лише завісою для шахраїв, до того ж димовою. Доля України його аж ніяк не хвилювала, а дурником назвати його аж ніяк не можна. А, дріб’язок. Роблю собі своє, шкода лише дочки й онуків, що нидіють на мізерну платню”.
Справді, економічний колапс перших років незалежності перекреслив усі надії на розмірене й забезпечене письменницьке життя. Кривавою працею зароблена “пенсія за списком №1” ураз змаліла до непристойності, а гонорари упродовж 1990-х коли й платили, то здебільшого символічні. Якийсь сталий заробок Анатолій мав лише, здається, перекладаючи юридичні документи для численних заробітчан, що їхали в далекі світи...
Та все одно письменник лишився стовідсотковим, еталонним націонал-демократом. Під псевдо Антін Крикіт він друкував у прикарпатських газетах безліч сатиричних віршів, скерованих проти сумновідомої “прагрєсівної скандалістки”, народного депутата від Калуша Насалика, який перекинувся був до кучмівської “більшості”, чи віце-прем’єра Семиноженка, який взявся був узгоджувати з Москвою українську історію. Копії цих віршів потрапляли до мене листами, часом — із характерною припискою: “Можете використовувати, як вважаєте за слушне, чи то з підписом Антін Крикіт, чи під моїм. Нишпорки вже й так зафіксували його”. Справді, ледве чи хто в Калуші не знав, хто справді ховається за прозорим Анатолієвим псевдо.
Політичними були здебільшого й наші останні розмови, які традиційно відбувалися під час вересневих львівських Форумів видавців. Розпочавшись із випадкової зустрічі перед котроюсь із книжкових розкладок, вони зазвичай перетікали до столика якоїсь затишної кав’ярні і закінчувалися суперечкою — бо Анатолій неодмінно прагнув розплатитися за всіх.
Другою темою цих розмов був Ернст Роберт Курціус. Упродовж кількох останніх років Анатолій працював над його фундаментальною монографією “Європейська література і латинське Середньовіччя”. Переклад був складний ще й тому, що праця професора з Бонна й Гейдельберга буквально рясніє сотнями цитат зі знакових літературних текстів тієї доби. Десь Анатолій намагався використати наявні українські переклади (щодо яких питав поради в мене), щось мусив перекласти й сам...
Він встиг закінчити свого Курціуса. Але 27 липня не приїхав до Львова поглянути на остаточні гранки. Цього дня серце перекладача зупинилося...
Відійшов іще один самовідданий працівник на ниві української літератури (ця лексика з некрологів доби “Київської старовини” й “Ради” тут є цілком доречною). Тільки з його відходом ми зрозуміли обсяг завданої цій літературі втрати.
Очевидно, багатьом Анатолієвим друзям важко змиритися з тим, що у слухавці більше ніколи не пролунає його неповторний, бадьорий і трохи насмішкуватий голос. І на тлі нещодавньої втрати надто малим відшкодуванням здаватиметься їм те, що саме цим голосом і далі промовлятимуть до українців Колрідж і По, Ніцше і Габермас, Остроградський і Курціус...
