Тресса Ассопарді
“Не женіться за грандіозним, життя починається з маленьких справ”
Інтерв’ю з британською письменницею
Гостею нашої сьогоднішньої розмови є Тресса Ассопарді (Trezza Azzopardi) — відома британська письменниця, чиї романи потраплять до десятки найкращих на Туманному Альбіоні. Тресса народилася в Кардифі, вивчала основи літературної майстерності на курсах в Університеті “Східна Англія”, а вже сьогодні вона є зовнішнім експертом та рецензентом у цьому університеті. Її перший роман “The Hiding Place” (2000) — це історія мальтійської родини, яка мешкає в Кардифі протягом 60-х років. Роман здобув “Нагороду пам’яті Джефрі Фабера”, а також Букера. Цю книгу з часом було адаптовано до радіоваріанту для “BBC” і перекладено 14 мовами світу. Саме цей роман і приніс Ассопарді світову славу та визнання в богемних колах англійської літератури. Її другий роман “Пам’ятай мене” (2004) зосереджено на історії 72-річної Ліліан, бездомної жінки, яка шукає своє багатостраждальне минуле в переплутаному світі, в якому немає місця для людини, викинутої цим самим світом за борт. Наразі Тресса Ассопарді мешкає в Норвічі і працює над новим літературним романом, про який, думаю, “Всесвіт” іще встигне повідомити своїх читачів.
— Пані Трессо, коли ви зрозуміли, що літературного життя вам уже ніяк не вдасться обминути?
— Зміна в моєму житті відбулася кілька років тому, до того часу життя йшло природним руслом без віхол та дощів. Я викладала впродовж десяти років, і ця робота мене, скажу відверто, дуже задовольняла, тобто я отримувала величезну насолоду від науково-викладацької діяльності. Коли я не маю можливості працювати творчо, то одразу впадаю у депресію, мене починає внутрішньо лихоманити. Творчість — це мій пароль. Я інколи хотіла вільний канікулярний час та вихідні присвятити творчості, але чогось завжди не виходило. Мій вільний час поглинало щось інше, буденне. Одного ранку я прокинулася і сказала собі, що можу змінити повністю своє життя, якщо буду писати. В той самий день я вирушила до Університету “Східної Англії”, який славився найкращими маґістерськими програмами з літературної творчості.
— Як би ви визначили себе з позиції автора?
— Коли мене запитують, якого жанру мої книги, то я ніколи не можу знайти правильної відповіді. Можливо, літературознавці визначать це просто як “художня література”. І все. Але я думаю, що тоді щось буде втрачено, тобто коли я пишу художні речі, то мені здається, що це не просто література. Мені здається, що в момент написання повністю змінюється моє життя — і, на щастя, я маю можливість змінювати це життя весь час. Я щодня шукаю щастя...
— Як вам здається, чи будуть позначені зміни в нашому суспільстві (маю на увазі перехід до інформаційного суспільства, електронної демократії тощо) на літературі?
— Я вважаю, що і література, і мистецтво вже змінили те, як ми сприймаємо реальність. І головне — ці процеси тривають і досі. Думаю, це те, чого нам не вистачає. Світ насправді дуже мінливий, але набагато легше жити за формулою та канонами, але ж тоді ми втрачаємо смак до прекрасного. Життям потрібно насолоджуватися. І його потрібно водночас розуміти (так розумів концепцію краси й життя неперевершений Джон Фаулз у своїй “Вежі з чорного дерева”). А для цього література має навчити нас мислити, щоб відчути, проінтерпретувати світ для себе, у своїй тональності. Хай кожен це зробить по-своєму, але ж у цьому і сенс життя — знайти власний світ. Література не може розвиватися без погляду на технології й науку. Тому це природно, що літературні ідеї та параметри самої літератури змінюються. Це добре, бо ми таки рухаємося, а не тупцюємо на місці.
— Чи не є повальна комп’ютеризація загрозою для книгодрукування?
— Я думаю, частково радість від читання книги відчутна навіть уже під час гортання сторінок самого фоліанту. Це пов’язане з пахучими аркушами, які щойно з друку, прекрасною обкладинкою, шрифтом. Книжка — це витвір мистецтва. І саме так потрібно ставитися до книговидання. Але коли ми читаємо щось на екрані, то всього цього немає. Я думаю, інтернет матиме цілком реальне місце в літературі в майбутні роки, врешті це додаткові можливості та привілеї для нашого життя. Але переконана, що книжки та й література взагалі, як усі інші витвори мистецтва, матимуть центральну позицію навіть за умов інформаційного суспільства. Мій пасинок, наприклад, якому тільки вісімнадцять, палко захоплюється музикою. Він бере її з інтернету та купує сотні дисків! Отже, навіть якщо деякі технології будуть здатні імітувати мистецький артефакт або подавати його в іншій формі, сам цей артефакт не змінюється, тобто мистецтво залишається все одно мистецтвом.
— Чи є для вас як для сучасного письменника зручними комп’ютерні технології?
— О! Це прекрасна знахідка, своєрідний технологічний бонус. Я пишу твори на комп’ютері, працюю над статтями, дослідженнями, науковими розвідками. Сьогодні я можу переслати рукопис електронною поштою у видавництво — і процес пішов, мені вже не треба роздруковувати тисячі сторінок та надсилати їх поштою. Так що, в добру путь комп’ютерам у світі!
— 2006 рік — рік Чорнобиля. Хтось, на жаль, вважає, що трагедія Чорнобиля обмежується лише парадами та “святкуваннями” 26 квітня? Хочу запитати: а чим є Чорнобиль для вас як для гуманітарія? Чи Чорнобиль уже в минулому? Ми знаємо з новин, що проблема атомної енергетики є актуальною для Великобританії сьогодні.
— Я з жахом згадую події чорнобиля в 1986 році. Це справді світовий жах, не тільки українська трагедія, а й світова. Вчені одразу попередили, що ефект від Чорнобиля буде тривалим, а повернути до первісного стану екосистему ніколи не вдасться, за жодних прискорених сукцесій та інших відновлювальних механізмів. Я не знаю останніх результатів досліджень щодо Чорнобильської біди, але це навіть уявити жахливо — немає природи, немає тварин, немає етнічного космосу. Немає етносу, тих, хто мешкали на території зони кілька поколінь, кілька століть. Але скажу відверто: у Британії рік Чорнобиля в Європі майже не згадували через політику нашої влади, пов’язану з підтримкою ядерних програм. Лобіювання нуклеарної енергетики може бути небезпечним. Нас запевняють, що Чорнобиль ніколи не повториться.
Нам потрібно шукати альтернативні шляхи, інші джерела енергії — вітру та води — замість узвичаєних атомних станцій. Але для цього потрібно працювати креативно, а наука в нас любить залежуватися. Крім того, за наукою в галузі ядерної енергетики стоять політики, яким часто наплювати на природні процеси розвитку екосистеми, адже їхній розум визначає лише один механізм: накопичення капіталу будь-що. Тож гуманітарії мають розбудити тих, хто не бачить загроз або хто хоче навмисно повернути людство до Армагеддону. Мільйони британців і досі вважають атомну енергію дуже зручною та безпечною... невже уроки історії нас ніколи нічому не навчать?
— Чи почесно бути письменником у Великобританії? Чи є труднощі, зокрема фінансові?
— Якщо автори є успішними у Великобританії, то це загалом означає, що їхні книжки мають значний попит на ринку. Ринок у нас дуже розвинутий та багаторівневий, є кілька впливових у світі книжкових корпорацій. Потужні мережі книгарень, потужні фінансові компанії, які постачають кошти на книгодрукування. Отже, автор є успішним, якщо він має фінансові статки — це перша аксіома мистецького життя сьогодні. Один твір, що набув розголосу, може істотно покращити весь продаж інших книжок цього автора, тобто тут уже спрацьовують суто маркетингові закони. Також у нас є багато престижних премій та ґрантів. Заробіток дає авторові можливість бути незалежним і працювати для мистецтва, шукати нові форми, експериментувати, незалежно від часових та економічних обмежень. Але найважче завжди поетам, бо деякі з дуже талановитих змушені просто виживати. Чому світ відійшов від поезії?
— Ви хотіли б ви бути схожою на своїх літературних персонажів?
— Гарне запитання! Я і справді переконана, що персонажі мають власне життя (пригадуєте п’єсу Луїджі Піранделло про “Шість персонажів у пошуках автора”?). Але тільки тоді, коли ми перечитуємо книжку. Думаю, кожен мій персонаж має свою реальну передісторію, яку я втілила через літературний образ. У кожному є хоча б одна риса, яку я запозичила з реального життя, і ця риса завжди визначає світогляд цього персонажа, я вже нічого більше не можу в ньому змінити, знайшовши цю домінанту. Як і люди, літературні персонажі змінюються важко.
— Пані Трессо, запитання до вас як до викладача: чого сьогодні потребує молодь із погляду освіти?
— Десять років я працювала викладачем, тож прийшла до висновку, що навіть у навчанні не можна змушувати людей. Повірте, вони візьмуть саме те, що їх найбільше цікавить. І в цей момент уже жодні стимули більше не потрібні. Всі ми дуже різні, і майбутнє педагогіки в тому, щоб наші навчальні системи побудувати на індивідуальному підході до кожного. А головне – принцип толерантності та поваги.
— Чому ваш роман “The Hiding Place” став бестселером? У чому секрети письменницького успіху?
— Так, багато дослідників зараховують мій роман “The Hiding Place” саме до успішних романів-епопей, але я думаю, що це все умовності. Мабуть, як на мене, найбільша цінність не тільки роману, а й будь-якого навіть коротенького оповідання — не-перерозписати, тобто поставити крапку в потрібний момент, відредагувати твір, прибравши всі зайвини і, звісно ж, лишивши місце для людської уяви. Пригадую в одній пісні Леонардо Кохена були такі слова:
Хай дзвони дзвенять, що можуть дзвеніть,
Забудь про прекрасні пориви,
Весь світ тріщить, у проваллі лежить
Усе, навіть промені зливи.
— Ваше ставлення як письменника до ситуації постмодерну? Ви де-факто живете в добу постмодерну, але чи належите ви до цієї стихії?
— Все, що ми, письменники, пишемо, — це вже література. Я терпіти не можу ярликів: модерніст, постмодерніст, це величезні умовності, потрібні для літературознавчих класифікацій. Це як марки на авто, але марку інколи можна наклеїти на браковану річ, і тоді може виникнути уявлення, що вся серія погана.
— Хто для вас є взірцевим у літературі?
— Я дуже люблю авторів, які відчувають дотик слова — це, зокрема, Вільям Тревор, Колм Тойбін, Хіларі Мантел, Ґрехем Свіфт. Я, як ви вже знаєте, не маю взірців у політиці або релігії. Крім того, всі ці слова “еліта”, “герой” — вони дуже заяложені в британських мас-медіа, сьогодні кожен — це герой: і президент, і злочинець-рецидивіст. А герой — це людина, яка, наприклад, ризикує життям заради інших. Зокрема пожежники. Але хіба може бути героєм футболіст або політик?
— Мабуть, поставлю одне запитання, не пов’язане з літературою та її емпіреями: які ваші погляди на проєвропейський вектор української політики?
— Я знаю дуже мало, але історія з отруєнням Ющенка мала великий резонанс у Британії. Ющенко для британців — апологет саме прозахідних ідей, людина, яка готова вивести країну на європейські схеми розвитку, і так залишається по сьогодні. Але сказати насправді дуже важко, яке ставлення пересічних британців до Віктора Ющенка та України в цілому. На жаль, ми дуже мало знаємо про українську літературу, культуру. Немає перекладів, а без літератури важко сказати щось про країну, її культуру. Мабуть, на це потрібно звернути увагу українським міністерствам, якщо йдеться про репрезентацію України на світовій арені.
— Повернімося до нашої розмови про літературну творчість: пані Трессо, що вас надихає в роботі?
— Не знаю, чи існує натхнення взагалі, але мене завше стимулюють дві речі: пам’ять та втрати. Мене дуже цікавить те, як індивіди сприймають світ, кожний по-своєму, і як вони зберігають краплини реальності у своїй пам’яті через почуття зокрема (консенсуальна реальність людини).
— Чи хотіли б ви щось змінити в житті, якби мали таку можливість?
— Я б кинула палити та пити червоне вино. Я би також хотіла подивитися на те, як мої податківці змогли б прожити один рік у моїх письменницьких черевиках...
— Ваші майбутні злети? Ви вже про них знаєте?
— Саме зараз маю вигуляти мого собаку в дощ, прийти і випити бокал червоного вина, викурити сигарету та провести кілька годин перед каміном.
Завтра попрацюю над моїм останнім романом, який я щойно завершила, але який потребує фахового редагування. Або завершу одне невеличке оповідання. Плани невеличкі, але результативні. Не женіться за грандіозним, життя починається з маленьких справ. І ти почуваєшся щасливим, коли їх виконуєш.
