Генріх Белль

Голос Вольфганга Борхерта*

Переклав Петро МАРУСИК 

Невелика збірка оповідань Борхерта, — її можна придбати за ту ж ціну, що й квиток у кіно — звернена насамперед до тих, кому зараз стільки ж років, скільки було Борхерту, коли він вперше потрапив до військової в’язниці: листи двадцятирічного солдата Вольфганга Борхерта були визнані небезпечними для фашистської держави; він був відразу ж засуджений до розстрілу і шість тижнів просидів у камері смертників, поки його не помилували. Йому було двадцять років, і він просидів шість тижнів у камері, знаючи, що помре; помре через декілька листів, у яких він висловив свою думку про Гітлера і про війну! Читачі цієї маленької книжки — ви, кому минуло зараз двадцять років, — знайте, як важко було інколи мати свою думку, якою дорогою ціною доводилося за це платити.

Вольфганга Борхерта помилували, але й помилування його виявилося однією з тих випадковостей, що характерні для жорстокості і сваволі фашистської диктатури. Брата і сестру Шоль не помилували, хоча їм також ледве минуло двадцять років. А пізніше двадцятичотирьохрічного Борхерта знову кинули до в’язниці через кілька анекдотів, які він розповідав. Для того щоб помститися двадцятичотирьохрічному юнакові за його листи і дотепи, був пущений у хід весь брехливий апарат фашистської юстиції. Ось до чого чутливі фашистські держави; а тим часом, коли в карту генерального штабу стромляли одну-однісіньку шпильку, гинули десятки тисяч людських життів, бо це означало, що їх “пускають у діло”; але самі вони, фашистські держави, не витримували навіть уколів шпильок свободи; відповідь у них на такі речі була тільки одна: смерть!

——
* Стаття  Генріха  Белля  надрукована  як  післямова  до  збірки  вибраних оповідань В. Борхерта, що вийшла у ФРН в 1956 році.
© Петро Марусик, переклад, 2007.
 

Коли почалася війна, Вольфгангу Борхерту було вісімнадцять років, коли вона скінчилася — двадцять чотири. Війна і в’язниця надірвали його здоров’я, решту доконали голодні післявоєнні роки; він помер 20 листопада 1947 року у віці двадцяти шести років. Писати йому довелося лише два роки, і цих два роки він писав наввипередки зі смертю; у Вольфганга Борхерта часу було без лишку, і він це знав. Борхерт — жертва війни; після того, як відгриміли постріли, в його розпорядженні виявилося дуже мало часу, щоб сказати всім тим, хто вцілів і хто вже встиг прикрити минуле фальшивою позолоттю добросердя, все те, про що неспроможні були сказати погублені війною, — а до них належав і сам Борхерт, — сказати, що спокій, незворушність і “мудрість” тих, хто вціліли, їхні красиві слова — тільки брехня, і до того ж найогидніша з усіх, які існують на світі. Адже й ура-патріотичні пісні про знамена, тріскотнява пострілів над свіжими могилами і прісна героїка траурних маршів — яке все це байдуже для мертвих! Знамена, траурні салюти і похоронна музика можуть лунати урочисто лише для тих, хто свідомо жертвує своїм життям за свободу, для повстанців, яких історія так охоче називає божевільними. Нас не повинні одурити ні знамена, ні залпи, ні оркестри — адже наші брати все одно вбиті на війні! Нехай історія зазначить у своїх анналах, що в пункті “ікс” ми виграли битву, а в пункті “ігрек” програли, що “А” виявився на щиті, а “Б” із щитом. Для письменника, для Борхерта, істина полягала в тому, що обидві ці битви — і та, яку ми виграли, і та, яку програли, — в остаточному підсумку були кривавою різнею, що мерці вже не можуть милуватися квітами, споживати свій хліб і відчувати подув вітру, що діти цих мерців стали сиротами, а їх жінки — вдовами, що родичі оплакують своїх синів.

Як часто ми натрапляємо на мемуарну літературу, в якій автори байдуже і втомлено знизують плечима, подібно до Пілата, що вмиває руки!

Діалог Бекмана з безіменним полковником у п’єсі Борхерта “Там, за дверима” і невеличка книжка його оповідань набагато вагоміші, ніж уся бундючна байдужість цих людей, що втомлено знизують плечима, подібно до Пілата, якого вартувало б оголосити духовним батьком тих, що пишуть мемуари.

Двадцятирічні, для кого в першу чергу призначена ця книжка, повинні згадати напис на криваво-червоних вагонах залізниць нацистського “рейху”: “ 6 коней або 40 чоловік”; так перевозили людей під час війни, такою мірою їх міряли. Напис цей міг би послужити заголовком для одного з оповідань Вольфганга Борхерта. Вагони залишилися й тепер, тільки напис на них інший, зроблений іншою фарбою, але досить кілька тонн білил і декілька трафаретів — знову на вагонах з’явиться: “ 6 коней або 40 чоловік” — сорок солдатів, яких посилають на забій, або сорок євреїв, приречених на знищення; а щоб вагони назад не йшли порожняком, їх можуть навантажити рабами для заводів — мужчинами, жінками, дітьми того народу, який буде нагально оголошений “нижчою расою”.

У нас багато говорили й писали про “крик душі Борхерта”, але цей термін “крик” придумали байдужі. Адже самі байдужі не кричать — пророків душевної “втоми” не може розворушити навіть гіркота смерті...

Письменники — навіть ті, хто, здавалось би, перебуває в сфері чистої естетики, вельми далекої від земних справ, — знають, що в певній точці течія життя індивідуума тісно змикається з ходом самої історії; і ці письменники, як говориться у вірші Гюнтера Ейха, мусять “не бути байдужими”. Вони завжди перейняті хвилюванням, і нікому не дано звільнити їх від тягару, який вони звалили на свої плечі, — цей тягар ніс і Вольфганг Борхерт, — від потреби висловити своє хвилювання в формі, що видається збоку незворушною. Внутрішня схвильованість і зовнішній спокій — саме це і становить для письменника найвищу відповідність між формою і змістом .

Прикладом такої відповідності може бути оповідання Борхерта “Хліб”: це документ, протокол, складений людиною, що пережила голод, і разом із тим  майстерне оповідання — безпристрасне й гранично стисле, де сказано все і де немає жодного зайвого слова. Читаючи “Хліб”, ми розуміємо, як багато ще міг зробити Борхерт; це маленьке оповідання варте багатьох розумних міркувань про голод у післявоєнні роки, більше того, воно є блискучим взірцем короткого оповідання, написаного в певній манері, в тій манері, коли письменник діє не методом нагнітання або пояснення всім відомих моральних істин, а правдиво розповідає і в такий спосіб зображує дійсність. На прикладі оповідання “Хліб” можна побачити різницю між художньою творчістю і таким неправильним розумінням репортажу, що практикується в нас: приводом для репортажу завжди є конкретна подія — голод, повінь, страйк, так само як приводом до рентгенівського знімка — конкретний нещасний випадок: зламана нога або вивихнене плече. Але рентгенівський знімок показує не лише те місце, де була зламана нога або вивихнене плече; він одночасно дає і миттєву картину зупиненого життя, знімок всього кістяка людини, що дивує і жахає. Там, де письменник, подібно до рентгенівського променя, проникає через товщу конкретних подій, він також бачить усю людину в цілому — і це дивує і жахає. Саме так показана людина в оповіданні Борхерта “Хліб”. “Герої” оповідання — вельми звичайні люди: старе подружжя, що прожило разом тридцять дев’ять років. Незначний і сам “об’єкт” суперечки — скибка хліба (хоча, в той же час, він і грандіозний, і це до цього часу ще пам’ятають усі люди, що самі пережили голод). Оповідання гранично коротке і безпристрасне. Але в ньому показано всю мізерність і всю велич людини, подібно до того, як на рентгенівському знімку зламаного перенісся буває зафіксований цілком увесь череп ушкодженого. Оповідання “Хліб” водночас і документ, і висока література, як і памфлет Джонатана Свіфта про голодне існування ірландського народу.

Достатньо познайомитися з цим маленьким оповіданням, щоб зрозуміти: Борхерт — це письменник, котрий зафіксував те, що історія так охоче забуває, — страждання, якого зазнає окрема особа, яка творить історію і становить її об’єкт. Лінія, проведена на карті генерального штабу, означає “полк на марші”, а шпилька з червоною, зеленою, синьою або жовтою головкою — “дивізію в бою”; над картами схилялися люди, встромляли в них прапорці і шпильки, визначали координати. А міра всіх цих операцій була позначена на червоних, як кров, вагонах залізниць нацистського “рейху”: “6 коней або 40 чоловік”.

Але для таланів звичайних людей у нас не було тактичних позначень. Про цих людей — старого, котрий крадькома, вночі відрізає собі скибку хліба, його дружину, що віддала йому свою хлібну пайку, про загиблих чоловіків і братів, синів і батьків, — писав Борхерт. Історія, знизавши плечима, звично проходить повз усього цього, Пілат умиває руки. Коли в наших історичних працях говориться “Сталінград” або “криза постачання” — за цими словами зникають долі окремих людей. Вони зберігаються лише в пам’яті письменника, в пам’яті Вольфганга Борхерта, котрий не міг залишитися байдужим.