Післямова перекладача
Творчість Гертруди Стайн (1874—1946) у радянському та пострадянському літературознавчому просторі спіткала досить сумна доля. Ще в 30-ті роки на твори “незручної” письменниці було “навішано” етикетку “нечитабельно” з усіма відповідними наслідками, а саму Гертруду Стайн побіжно згадували насамперед як авторку чи то співавторку метафори “втрачена генерація”. Таке становище навіть не викликає особливого здивування, адже йдеться про таку постать, як Г. Стайн: єврейка “нетрадиційної сексуальної орієнтації” та ще й палка шанувальниця авангардного мистецтва, відчайдушний експериментатор. Більш дивним здається те, що для неї не знайшлося місця і в рамках активних дискусій навколо модернізму та постмодернізму, що розгорнулися в пострадянському науковому просторі в 80—90-ті роки минулого сторіччя. Як наслідок, маємо велику “білу пляму” в дослідженні не лише творчих доробок американської письменниці, але й, відповідно, історії європейського та американського модернізму.
І починати, як завжди, варто з самого початку... з перекладів. Твори Гертруди Стайн практично недоступні пересічному українському читачеві, оскільки донедавна майже не перекладалися ані російською, ані українською. Хвиля інтересу до творчості Г. Стайн здійнялася на початку цього сторіччя в Росії, точніше не до всієї творчості, а до одного твору. У 2000 році російською вийшла “Автобіографія Аліси Б. Токлас” у перекладі І. Нінової (вперше цей переклад з’явився на початку 90-х у журналі “Нива”). Буквально за рік побачила світ “Автобіографія Еліс Б. Токлас” В.Михайліна.
Починати знайомство українського читача з творчістю Г.Стайн варто все ж таки не з “Автобіографії”. В 1909 з’явилася трилогія “Три життя”, яка вперше привернула увагу читаючого загалу до Стайн — письменниці. Художнім “прототипом” цього твору сама Стайн називає “Жіночий портрет” пензля Сезанна (1839—1906), визнаного провісника абстрактного живопису. Беручи до уваги цікавість Гертруди Стайн до модерністського живопису, а також постійні експерименти з імплементації художніх знахідок митців-новаторів мистецтва слова, здається неможливим зрозуміти “Три життя” без урахування основних принципів абстрактного живопису.
Трилогія складається з трьох частин, у центрі кожної з них — історія життя зовсім різних жінок (відданої служниці Анни, волелюбної мулатки Меланкти і нещасної німкені Ліни): відповідно “Добросерда Анна”, “Меланкта: кожній своє”, “Лагідна Ліна”. Дивно, але незважаючи на вражаючу різницю в увазі, що її приділяють цьому твору зарубіжні та пострадянські дослідники (безліч критичних статей та інтерпретації в першому випадку і повне ігнорування в другому), загальне ставлення і підхід до аналізу цього твору майже однакові. “Три життя” прийнято називати “трилогією” або “циклом” і, нехтуючи художньою цілісністю цього твору, виокремлювати з нього та повністю “ізолювати” одну з історій. У пострадянському літературознавстві це чомусь лагідна Ліна (мабуть, через “доступність” цієї частини в перекладі В. Міхайліна, що вийшов у 1999 р. в “Іноземній літературі”), а в зарубіжному — Меланкта (передусім через найбільш експериментальний, “найабстрактніший” з усіх трьох історій стиль).
На рівні поверхового прочитання вигадані біографії трьох жінок насправді мало що поєднує. Але якщо подивитися на цей твір “здалека”, можна побачити, що всі частини “Трьох життів” утворюють складну єдність, з окремих частин постає ціле, як на картинах кубістів, яких шанувала Стайн. Оцінити цю картину значно простіше, якщо, за порадою німецького дослідника Г. Шварцтраубера, спробувати прочитати “Три життя” у зворотному порядку: “Лагідна Ліна” — “Меланкта” — “Добросерда Анна”. І тоді чітко вимальовується головна тема цього твору: поразка жіночої індивідуальності через нав’язані суспільством гендерні ролі.
У “Трьох життях” Стайн намагається дослідити три типи жіночої свідомості, причому розташовує їх “по висхідній” . Лагідна Ліна — пасивний тип жінки, яка внаслідок виховання втратила будь-яку здатність опиратися обставинам. Вона просто не має власних бажань, навіть її сексуальність повністю пригнічено. Їй все одно: в якій країні жити, ким працювати, за кого виходити заміж, у неї все атрофовано, навіть материнський інстинкт. Наступний крок своєрідної психологічної еволюції, що її намагається дослідити Стайн, — Меланкта. На відміну від “сплячої” свідомості Ліни, свідомість Меланкти така, наче нещодавно прокинулась. В ній змішалася не лише чорна та біла кров, а й сила батька і слабкість матері. Меланкта не зважає на конвенції і прагне віднайти “життєву мудрість”, тобто справжнє кохання. В пуританському суспільстві, яке уособлює Роуз Джоунз, Меланкта не знаходить свого місця, так само як і Ліна. А ось героїня третьої історії — Анна — здається, дуже добре до нього пристосувалася. Вона навіть знайшла найприйнятнішу форму втілення своєї гомосексуальної натури — піклування про “огрядних господинь”. Але їй також не вдалося стати щасливою: “найромантичніша сторінка в її житті” — міс Лентман жорстоко експлуатує емоційну залежність Анни, а “дорогоцінна” міс Матильда кидає її.
Крім композиційного новаторства, цікавість Стайн до абстрактного мистецтва і психології виявляється і на стильовому рівні роману. В “Трьох життях” можна знайти всі основні ознаки “фірмового” стилю авторки. Дослідники вже давно назвали Стайн “поетом синтаксису”, і точність синтаксичного малюнка, тобто загальної інтонації тексту, відіграє ключову роль уже в цьому ранньому творі. Важлива роль в інтонаційному малюнку “Трьох життів” належить повторам, навколо яких і формується неперевершений стайнівський стиль. Вона вірила в циклічність: “...любити повторяти і тим самим намагатися глибоко розуміти” і почала свої експерименти з повторами вже на початку творчої кар’єри, в одному з “найтрадиційніших” своїх творів. у “Трьох життях” повторюється певний набір ключових фраз та характеристик, утворюючи “скелет”, основу оповіді. Ці повтори не такі часті і нав’язливі, як у пізніших, більш експериментальних творах, але все одно відіграють вирішальну роль у стилістиці роману. Як наслідок, втрачають свою роль розділові знаки: Г. Стайн поводиться з ними вільно і часто нехтує комами, які іноді стають просто зайвими.
Мова “Трьох життів” також є квінтесенцією подальших експериментів Стайн зі стилем, їй властивий примітивізм, намагання висловити складне через елементарно просте. Героїні трилогії говорять так, як думають, мовленнєва характеристика обіймає ключове місце в створенні образів (проста мова простої Анни; складна мова складної Меланкти; примітивна мова примітивної Роуз; невелемовність байдужої Ліни). у “Трьох життях” Стайн, подібно до живописної техніки Сезанна, неквапливо наносить свої мазки: речення за реченням, повтор за повтором, поступово нагнітаючи інтонацію та ледь помітно розставляючи акценти, вона створює своє неповторне художнє полотно.
