Дмитро Дроздовський

Notre Dame d’Ukraine, або Собор і Шпиль у конфлікті міражів

 

Коли хочеш розпочати діалог із Лесею Українкою, то, передусім, потрібно поставити собі запитання: а про що б хотіла поговорити з тобою вона?

Коли ми розпочинаємо діалог, то завжди ризикуємо перетворити його або на вічне сходження до істини, як у розмові Понтія Пілата з Єшуа Га-Ноцрі, або на змагання, або на гру, в якій хтось обов’язково мусить вийти переможцем. Діалог насправді — це здатність почути (текст, голос, емоції) у формі запитань іншої людини і спробувати відшукати подібні запитання в собі. Лише тоді, коли поле проблеми є спільним, можна вимовляти перше слово, з якого має розпочатися щось надзвичайне, тобто розуміння. Інтелектуальні потоки співбесіди, які залучають до свого русла тисячі потічків, — явище, якого сьогодні, як і Синього Птаха, не побачити. Але вже не тому, як співає Андрій Макаревич, що цей Птах тепер полохливий, бо багато ласих його спіймати, а тому, що він уже нікому не потрібен. Головне тепер не Синього Птаха знайти, а показати себе, бажано, на тому місці (а краще, в золотій клітці!), де колись Він мешкав.

Часто в діалозі обрії людського інтелекту замикаються під тиском власних емоцій, і тоді людина, навіть працюючи із найвишуканішим матеріалом, опиняється в полоні власних внутрішніх афектів і комплексів. Теорія стара як світ, адже від часів Монтеня, Бодена й Макіавеллі та по сьогодні написано томи праць про природу людини. Бажання ж звергнути Бога (що тягнеться шлейфом гріхів і, водночас, катастроф іще від Ренесансу) часто перетворює діалог із великим на видряпування на Олімп.

Питання етики в такому просторі є неголовним, адже прагнення перекричати співбесідника затьмарює всі нюанси голосу. Тоді вже немає сенсу зважувати слово, потрібно лише взяти таке, що має сильну амплітуду звукових коливань при взаємодії з іншими словесними барабанними механізмами. Але знаючи про те, що енергетика твого слова — не більше, ніж хвиля від удару двох гонгів, хочеш довести, що твоя мова в онтології є істинною.

Нова книжка Оксани Забужко “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” — артефакт доби, книжка, що не вкладається в прокрустове ложе сучасних гуманітарних досліджень. Насамперед тому, що є результатом інтердисциплінарного погляду на проблему. “У ході роботи “материк” дедалі увиразнювався й оживав, заселяючись новими й новими постатями з пантеону “забутих і зневажених” героїв, — і дедалі наочніше виявляв свою “катакомбну” включеність, на багато поверхів углиб, у контекст ширшого — транс’європейського — культурного материка, а відтак і пряму свою причетність до найбільших історичних драм християнської культури, про перебіг яких “на нашому, на данському  ґрунті” сучасному читачеві вже нічого не відомо”¹ (С.11).

————
¹ Цит. за вид.: Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. — К.: Факт, 2007. — 640 с.; іл. Далі номер сторінки в дужках після цитати.
 

До методів дослідження залучено результати компаративних студій, що ґрунтуються на матеріалі філософії (передусім), культурології, історії, лінґвістики та літературознавства у вигляді його теоретичної фракції. Дослідження О. Забужко я би радив сприймати як методологічне перехрещування стратеґій опрацювання різних шарів культури як тексту саме в розумінні американського теоретика Р. Барта. Здається, ідейний рівень книжки не замикається в тих шестистах із гаком сторінках, а виходить за межі (текстологічні, хронологічні, культурологічні), формуючи навколо книжки свої паралелі із текстами й контекстами різних епох, тобто епістем.

Як пише сама О. Забужко: “Ця остання книжка вийшла найоб’ємнішою з трьох не лише тому, що для мене особисто Леся Українка завжди була “наше все”, — ще підлітком я ввібрала була в себе, як губка, цілий її товстий темно-синій п’ятитомник, із листами включно, на все життя звідтоді майже до слова запам’ятала і “Кассандру”, і “Камінного господаря”, й “Ізольду Білоруку”, і у власних творах раз у раз продовжую наштовхуватись на “підводні” від неї імпульси, — так несподівано відкривають у своїй дитині риси далекого родича, знаного тільки з фотографії...” (С. 8).

На мою думку, каменем спотикання або Ейфелевою вежею цього текстуального міста-собору, вибудованого уявою Оксани Забужко, є не Леся Українка, а сформований віртуальний простір навколо Лесі Українки, проекція (не хотілося б казати “астральна”, але часті вживання в мовному дискурсі авторки слів зі східної філософії та релігійної практики інколи підштовхують до подібних міркувань!). У таких дослідженнях за найвищу мету автор ставить перед собою завдання реконструювати, наскільки це можливо, частини свідомості людини, витворити віртуальну проекцію, наповнити її аурою людини, якої вже немає, але яка була, а відповідно, є й досі, тільки на іншому рівні. Саме полівимірність простору і задає вихідний параметр, що я би назвав: відповідальність перед нескінченним минулим.

Спробую пояснити цю думку. Леся Українка силою свого духу витворила навколо себе вічний магніт, який буде ще не одне століття притягувати до себе наші думки. Цей магніт — ловець емоцій і думок цивілізації, і є він у кожного, хто вийшов за межі власного тексту на глоси тексту над-індивідуального, над-національного, над-естетичного. Творчість Лесі Українки у феноменологічному розумінні постає як система морально-етичних цінностей, а ще в більшому теоретичному узагальненні як код; і кожна конкретно-історична епоха мусить підбирати власні шифри до витлумачення сутнісного виміру феномену. Подивіться на аналогічні приклади зі світової літератури: Достоєвський постає як над-філософський код, який прагнуть прочитати культурологи, філософи, літературні критики й теоретики, політологи, психоаналітики в університетах США, Європи, Австралії... Достоєвський у російської поетеси Анни Ахматової і Достоєвський у американського нобелівського лауреата Сола Беллоу — це різні шифри однієї проекції, що вийшла за рамки культурно-історичної епохи. За такі ж рамки вийшли і Блок, і Ахматова, і Ортега-і-Гассет. І я вже не кажу про такі “старосвітні” феномени, як Сервантес або Шекспір!

Кожна епоха в гуманітарному аспекті — це діалог із феноменом. Хочемо чи ні, але українським феноменом є Леся Українка. Чому?

Мабуть, це одне з тих запитань, що ставить собі дослідник-пошуковець. Мабуть, так було й у випадку Оксани Забужко.

Відповідь на подібне запитання в двох різних людей ніколи не буде однаковою.  Тут потрібно враховувати закони, про які написано дуже багато. Ці закони підтверджують і правила, і винятки. Оксана Забужко, мабуть, належатиме до другої категорії.

“Notre Dame d’Ukraine” — це спроба розробити власну терміносистему Лесі Українки, подати бачення її ментального коду так, як цього ще ніхто не робив, адже йдеться про дослідження суб’єкта в полі, що постає як конфлікт міфологій. “Все, чого я хотіла, — це по-справжньому уважно прочитати, для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання, на позір загальноприступні тексти одної з найвидатніших європейських письменниць XX ст., котрій випало бути українкою, а тому в посмерті не дочекатися від нащадків, за ціле століття, навіть повного зібрання творів із кваліфікованими коментарями” (с. 610).

Не хочу містифікувати своєї попередньої думки щодо книжки, але, мабуть, саме поняття екзотичної містики із доволі потужним евристичним потенціалом чи не найкраще пасуватиме до цього тексту. Містика — це завше шлях позараціональний, а тому він знімає будь-які можливі претензії до тексту, бо всі претензії — продукт каталогізації емоційно-вольових стихій свідомості. Містика не визнає примату мозку, а працює зі сферами ефемерними, тонкими планами еманації вищого змісту. В такому ключі переді мною (я можу стверджувати будь-що лише з позиції мого горизонту сподівань щодо тексту) розкрило сфери потаємного коду Лесі Українки дослідження Оксани Забужко. Шлях, яким довелося пройти, — це шлях людини, яка мусить здолати шість тисяч метрів угору, щоби на другому диханні і з іншими думками побачити небачене раніше.

“Тим захопливішим завданням для сучасного історика української культури видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному “мейнстримові” таки в питомих для неї самої, а не в накинутих їй — чи то колоніальним “мейнстримом”, чи імперською накривкою...” (с. 42).

Погоджуюся з тим, що в цій новій книжці цікавих речей дуже багато, як, наприклад, спроба О. Забужко подати пошуки Лесі Українки в ширшому культурно-філософському контексті. Щодо “Камінного господаря”, то його порівняння з пушкінським твором та результати вивчення текстуальних структур у контексті світової теми і проблематики Дон Жуана є дуже цікавим полем для подальших пошуків.

Є й доволі сумні висновки авторки. “Влітку 1999 p., даючи інтерв’ю газеті “День”, я, серед іншого, говорячи про ставлення українського суспільства до своєї духовної спадщини, зауважила, що профанація такої знакової постаті, як Леся Українка, триватиме в нас доти, доки не повернемо її в приналежний їй контекст шляхетсько-лицарської культури, — думка, що здавалась мені самоочевидною рівно настільки, аби вписатись у формат газетного інтерв’ю. Виявилось не так” (с. 8). О. Забужко прагне діагностувати суспільство, вказати на складові гуманітарної катастрофи: “За минулі сім років масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?)” (с. 9).

Але інколи діагностика потрібна не лише суспільству як примарній категорії, якої насправді не існує, а окремій людині. Тож, крім позитивного ефекту, важливо вказати й на ті місця, де в тексті книжки щось не-спрацьовує, і ця аварія виникає здебільшого з етичних непорозумінь. Питання етики в науковому дослідженні є архіважливим, якщо ми хоч якоюсь мірою дотримуємося класичного, узвичаєно-канонізованого формату наукової студії. Форма, хочемо чи ні, буде притягувати зміст, який без етичних митниць є небезпечним. І небезпечним не стільки для авторки чи Лесі Українки (в цьому науковому полі), скільки для читачів.

Виникає небезпека читацького бунту або маніпулювання читацькою думкою. Стратеґія Оксани Забужко в мовному аспекті дослідження складна: науковий апарат уміщує непереборні заклинання у вигляді суміші слів не лише з абсолютно різних епох, а з різних традицій, насамперед наукових. Крім того, якщо йдеться про параметри феміністичного прочитання тексту Лесі Українки, то тоді постає питання: яким є це прочитання? Скоріше, перед нами не феміністична критика, а теорія, і доволі складна, бо, як відомо з історії виникнення й розвитку феміністичного прочитання культури як тексту, то “теоретики фемінізму” насамперед прагнули деконструювати “об’єктивне” чоловіче мислення в науці, що панувало від Арістотеля, замінивши складні умоглядні системи чистого мислення суб’єктивними, полегшеними спробами визначення природи речей. Феміністки хотіли відійти від складних логізовано-формалізованих конструктів, які вважали непотрібними, штучними, ті конструкти відбивали чоловіче мислення, а тому й захищалися в такий спосіб від зайвого проникнення іншої статі логічними надбудовами. Світ феміністичної критики — природний, легкий, це не теорія, що постає як клуб, до якого запрошено лише в костюмах і краватках. Щодо О. Забужко, то її феміністична практика в цьому дослідженні дуже складна, і в суміші коней і людей, суфражизму та лицарства, Сходу і Заходу виникає ефект замаскованого вибуху. Читацька психіка не здатна втримати всі важелі контролю над текстом. Якби це був текст художній, то тоді про читацький контроль ми б не говорили, але сприйняття (аперцепція) художнього тексту та тексту наукового різна. У науковий текст апріорно закладено ідею переконати читача в тому, що пропонований варіант є цікавим і важливим. Науковий текст — це результат логізованого вербального пошуку, що має лягти в основу зміни культурної парадигми, адже постає як найновіше досягнення сучасної науки. Якими є результати текстологічних пошуків п’ятнадцятирічного (щонайменше) діалогу?

Складність і курйозність цієї книжки в тому, що вона місцями нагадує суміш акафісту й “Антидюринга”. Віртуальне поле дослідження настільки різне, що в ньому не обійтися без апелювань навіть до Наталі Вітренко та Юлії Тимошенко. Мабуть, це, з одного боку, можливе, бо в такому аспекті постають нові паралелі, що пов’язують витворену проекцію Лесі Українки в трансісторичному часі. Але, з іншого боку, для чого Лесі Українці Наталя Вітренко? Чи хтось згадає про цей продукт постсовєтського політичного відьмацтва  років через двадцять? Хіба що в підручниках із історії... А от Леся Українка залишатиметься, бо галактики не зникають. Вони, на відміну від зірок, можуть вибухнути (через мільярди років), але вони ніколи не зникнуть остаточно, бо з розпадів атомів утворюються з мільйонами років нові зірки та планети. Матерія вічна. І матерія Лесі Українки також. Головне — це шукати в цій матерії нові властивості, що для кожної епохи будуть відкриватися обов’язково. З’являються новітні методології, новітні прилади для проведення експерименту. Тільки треба вміти користуватися цим інструментарієм, треба вміти “дерзати”. “Наївно сформульований свого часу висновок М. Хвильового, що “малорос боїться дерзать”, був насправді дуже точною культурософською інтуїцією колоніального інтелігента: як усякий колоніал (за Ф. Фаноном, “туземець”), “малорос” дійсно боїться виходу за раз засвоєні ним межі безпечного — і, зрештою, має на те цілком об’єктивні підстави (досить хоча б згадати, чим скінчилися “дерзання” самого М. Хвильового!)” (с. 42).

Якщо ж усе дерзання зводиться до бажання створити фальшивий імідж шляхом скидання ненависного “ідола”, то в такій лабораторії дослідника (навіть і літератури та культури) може утворитися воднева бомба, а не текст + контекст.

Основними моментами інтерпретації Лесі Українки для Оксани Забужко є поняття “етосу”, “кодексу честі”, “гідності”, “лицарства”. Це далеко неповний перелік основних наукових понять. “Українство” її (Лесі Українки. — Д.Д.), отже, — тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова — “переємство титулу по боковій лінії”, причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою “духовною дитиною”, Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем “українського декабризму” (sic!) — Товариства об'єднаних слов’ян, членом якого був уже його дядько, а Лесин двоюрідний дід — померлий на засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов” (с. 348). О. Забужко прагне витворити свою систему електрон-позитронів у матерії Лесі Українки як шляхетної жінки, на якій замикається код української інтелігенції в розумінні питомо онтологічному. Леся Українка втілювала у своїй життєвій програмі постулати лицарської честі. В центрі, в сонячному сплетінні метатексту Лесі Українки — поняття внутрішньої свободи й сили, гідності й честі.

Ці поняття втілюють давніші концепти, властиві для культурного простору України, але з часом вивітрені. Леся Українка постає чи не як остання цитадель національного лицарства, української внутрішньої шляхетності. Вона втілює утаємничені для багатьох заповіді і знання, а відлуння її “Я” в монологах героїв “Одержимої”, “Камінного господаря”, “Кассандри”, “Лісової пісні”, “Боярині” — квінтесенція внутрішніх борінь, які потрібно поєднати разом, як фрагменти давнього тексту, щоби звести докупи розірвану ментальну мапу етично-естетичних ідеалів. Як стверджують сучасні літературні теорії, єдиної ідентичності ані в тексті, ані в самому авторі немає. Ліпше працювати з поняттям “суб’єктності” (“subjectivity”). Автор переносить власні проблеми і боріння в текст, що постає джерелом пазлів для читача.

Оксана Забужко подає картини того, як історія бачила Лесю Українку, акцентуючи на моделі сприйняття письменниці як Великого Хворого. Продуцентом подібного трактування є, наприклад, Олесь Гончар, який і визначив, на думку О. Забужко, для мільйонів читачів подібні рамки можливого сприйняття. Для О. Забужко “Міф “нашої Лесі”, “слабосилої хорої дівчини”, складався в українській культурі за першою з двох схем — “унепорочнення-асексуалізації, причім розглянута в першому розділі медикалізація її життєпису пришилася тут вельми до речі: оскільки наголос клався на хворобу, котра з часом (коли масова культуpa висунула новий естетичний ідеал жіночої вроди, однозначно пов'язаний із фізичним здоров’ям, спортом і т. д.) була анахронічно, заднім числом, ототожнена із сексуальною непривабливістю, жіночою неповноцінністю...” (с. 114).

Погоджуюся з О. Забужо, що системі потрібно було інтерпретувати Лесю Українку в кодах боротьби за національну незалежність за будь-яких умов. І найбільша проблема в тому, що сучасні підручники не зняли, не редукували цієї тези через аморфність системи освіти. Національна освіта через ідеологію не найліпший спосіб. Розуміння національних кодів у тексті, формування цілісного бачення історії літератури як саморуху, красивої океанської хвилі — ось до чого потрібно йти.

Варто зазначити, що жінку в ХІХ столітті не визнавали як авторку, бо патріархальність світу не пропонувала письменниці власного простору (поняття з системи Вірджинії Вулф) для творчості (подивімося на текст оповідання “Дівчинка” В. Рєпніної!). Кого ми можемо згадати з письменниць ХІХ століття? Наталя Кобринська! Марко Вовчок!.. Олена Пчілка. Леся Українка. Все.

Чи може цей стан алієнації (духовної, ментальної) не спричинити стан “хворобливості”, який міфологізували в інші схеми? Таким був “дух часу”. Леся Українка, навіть своєму найкращому другу Іванові Франку не могла все ж таки висловити того, що вона могла написати Ользі Кобилянській, яка була жінкою і яка розуміла чи не найбільше свою подругу. В листах вони часто мали різні думки, вони сперечалися, але за тими суперечками — тектонічне єднання душ. Самотність змушувала працювати, давала нелюдських сил для того, щоби змінити проекцію української літератури та історії. Внутрішня гордість і гідність ніколи не давали  найменшої можливості бути слабкою. Мабуть, остання риса чи не найбільше споріднює Лесю Українку з Ліною Костенко, яку так часто згадує Оксана Забужко.

Окреме питання, в якому важко погодитися з О. Забужко, — національного пораженства Ліни Костенко в історичному романі у віршах “Берестечко”, про яке пише авторка дослідження. На думку Забужко, цей витвір є “провалом”!

У тексті наводиться один фрагмент, який мусить нас, читачів, підвести до думки, що мова цього твору — макаронічна в розумінні Свирида Петровича Голохвастого. Знаєте, колись іспанський історик літератури Мінендес Підаль сказав про Ортегу: “На нього посипалося чи не найбільше звинувачень і гнівних суплік, бо блискавки вдаряють у найбільше дерево”. І тому коли читаєш про те, що мова історичного роману у віршах “Берестечко” не виконує закладеної функції, не відображає стратеґії конструювання фрагменту національної історії, тоді залишається дуже сумний осад від прочитаного. О. Забужко в передмові до книжки “Notre Dame d’Ukraine” постійно наголошує, що це перша спроба прочитання творчості Лесі Українки в сучасній літературній теорії, а тому не варто дорікати в тому, що десь, місцями можна знайти недосконалі моменти. “Берестечко” Ліни Костенко — це не менш новаторський, модерний проект втілення національної історії через поетичний текст. “Берестечко” — це спроба формування поезії історії, але поетична історія — це не літопис, і вердикт виносити потрібно вкрай обережно. По-друге: а якою має бути мова історичного роману у віршах? Мова, що відбиває граматику сімнадцятого-вісімнадцятого століть?

Якими для О. Забужко бачаться мовні структури? А чи не забуваємо ми, що поетичний текст — це відбиття аспектів людської свідомості, це фіксація невербальних просторів і енергій через слово. Кожен текст, по суті, — це наша рефлексія із приводу почутого раніше. За нашими життєвими позиціями чи нашими моральними орієнтирами може бути схована філософія А. Шопенгауера або естеми (системи домінантних у стильовому аспекті естетичних категорій) Б. Кроче або І. Франка. Йдеться про те, що текст постає як вимір полісистемний, у якому чутно десятки інших голосів. Письменницька уява — матерія тонка. Вона сприймає світ по-іншому. Одним із визначальних параметрів взаємодії зі світом є поняття краси, розуміння краси і створення краси. Проте діапазон Прекрасного може бути як над віссю абсцис, так і під нею. Але він має бути. А ще, коли ми читаємо текст, то не враховуємо, що його автор — жінка, жінка, яка відчуває красу інакше. І вона хоче бавитися в тій красі, бавитися в мові, бо стихія слова — це стихія краси і свободи. Українське шістдесятництво, якщо брати до уваги поетичний вимір, тобто тексти Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка — це, передусім, антреприза краси. Для української естетичної свідомості поняття прекрасного є дуже важливим. Краса в Лесі Українки, краса в Карманського чи Пачовського, краса в Олени Теліги та Оксани Лятуринської, краса в Ліни Костенко — це артерія національної філософії.

Апелюючи до теми конструювання національного простору та формування національної ідентичності через поетичний простір, на нашу думку, доцільно звернутися до досвіду іспанської літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст., адже чи не вперше в історії маємо приклад конструювання національного кастильяноцентричного міфу у творчості Антоніо Мачадо, представника покоління криз 1898 року. Його поема “Поля Кастилії” — це також не історичний хронометраж на п’ятдесят сторінок, а спроба оживити історію. Мачадо прагне витворити інтелектуально леґітимізовану модель історії Іспанії задля визначення національної ідентичності. Його модель пов’язано з ретроспективними рефлексіями щодо історичного минулого Кастилії. Мачадо причетний до розроблення власної моделі — кастильяноцентричного міфу, що підноситься до ідилічного наративу в системі націєтворення. Покоління-98 розуміє (як і наші шістдесятники в ХХ ст.), що причини кризи — в соціокультурній моделі розвитку. М. де Унамуно у романі “Авель Санчес” наголошує на проблемі заздрості, що вкоренилася в іспанську свідомість.

“Поля Кастилії” — це простір національних концептів та архетипів. Ліна Костенко у своїй творчості на рівні стилем, мовних компонентів конструювання тексту визначає концептуальну сферу національної української історії, формуючи міф як історичний наратив. Письменниця формує текст як апологію лицарства. Подібна стратеґія зумовлює підбір насамперед лексико-семантичних структур, що формують систему концептуально національного простору, завдяки наявності складових із національної історії та культури. Поетичний текст постає як ідеологічний комплекс із національного метатворення, система маркованих знаків-концептів національної культури із внутрішнім наповненням завдяки конотативному змістові, епідиґматичним та синтаґматичним зв’язкам між текстовими структурами. Поет перечитує крізь оптичні окуляри історію нації і вишукує ті фраґменти історичного наративу, що можна визначити як складові національної гідності.

Л. Костенко через поетичну мову формує — міф, національний наратив. Саме на такому прочитанні творів наголосила Л. Брюховецька у своєму виступі на круглому столі “Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних”¹. О. Забужко зазначила: “Проблема в тому, що “зблизька”, зсередини свою культуру завжди видно погано. У XX столітті колосальну кількість інтелектуальних зусиль було витрачено на те, щоби розпізнати й визнати спочатку типологічну тотожність між собою різних тоталітарних режимів...” (с. 104). Мабуть, досить точний діагноз, бо й сама авторка дослідження помиляється з оптикою... краще бачачи те, що на відстані...

Або ще один приклад порушення етики тексту: “Ліна Костенко (на чию чуттєву, дарма що не ідейну, приналежність радянській культурі вже звернули увагу дослідники...) заходить на цьому шляху й ще далі: її героїня всім на заздрість парадує бадьорою й неушкодженою, “промениться банальним здоров’ям, / смаглявим, гарячим, вишневим рум’янцем”, — достоту як м'язисті фізкультурниці з полотен О. Дейнеки, — навіть після нацистського концтабору (sic!):

Ввійшла в кабінет, як ніхто ще не входив,
така квітуча, струнка на подив,
така весела, така чорноброва! —
Та я, — каже, — що, я практично здорова” (с. 61).

Якщо один вірш може бути свідченням належності (а не приналежності) до радянської культури, то достовірність висновків дослідження можна взяти під сумнів. Ліна Костенко, поетеса, “завелика для капканів”, що розставляла на неї система Зла, раптом у розмові Оксани Забужко з Лесею Українкою постає втіленням радянських ідеологем! А чи не може виявитися так, що цей вірш відбиває не належність до совєтської епістеми, а є антиімперською, антиколоніальною протиотрутою, коли в середині людини є те, що не можна спалити і виламати?

Інший момент, який викликає незгоду і дискусії, так це маркування Ліни Костенко в теорії О. Забужко як берегині “селянської нації”. Як пише авторка дослідження, саме “Ліна Костенко... ідеально відповідає всім стереотипам матріарха “селянської нації”)” (с. 48). У таких висновках потрібно бути дуже обережним, бо ідеологічна система освіти, яка витворила один погляд на текст, ще не дає підстав до зарахування поета в категорію “народників”. Що є маркером цієї селянськості в Ліни Костенко? Може:

 

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність².
————
¹ Брюховецька Л. Ліна Костенко й українське кіно // Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних. — Х.: Прапор, 2006. — С. 59.
² Костенко Л.В. Вибране. — К.: Дніпро, 1989. — С. 10.
 

Або, можливо, це:

 

Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий...
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!¹

 

Або, вже точно:

 

І в епіцентрі логіки і стресу,
де все змішалось — рідне і чуже,
цінує розум вигуки прогресу,
душа скарби прадавні стереже².
 

А чи відомо О. Забужко як авторці в минулому таких потужно-сентиментальних рядків, як: Щось змінилося… Привітали. / (Від громів співали шибки!) / В потьмянілій од зливи залі / Нам вручав секретар квитки..., що читання деяких віршів (наприклад, “Ван-Гог”) забороненої “берегині селянської нації” “в недозволених місцях” Імперії Зла могло завершитися дуже трагічно для, приміром, київських (тобто НЕ-селянських!) інтелектуалів?!

 

Добрий ранок, моя одинокосте! 
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться па Париж;.
Моя муко, ти ходиш по грані!   
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів. 
Мертві барви. 
О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я — надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід. 
Небо глухо набрякло грозою. 
Вигинаються пензлів хорти. 
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
...
Він божевільний, кажуть. Божевільний!  
Що ж, може бути. Він — це значить я.
Боже — вільний... 
Боже, я — вільний! 
На добраніч, Свободо моя!³
————
¹ Там само. — С. 162.
² Там само. — С. 21.
³ Там само. — С. 223.
 

Теза ж про те, що: “...кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку “молодицею”, “бабою” чи навіть “тіткою”?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко — скільки завгодно!)” (с. 50), — викликає хіба що легкий (!) шок, адже важко підібрати раціональні аргументи для такої зведеної середньостатистичної думки.

Попри те, що наші політики перетворили ім’я Лесі Українки на кубик-рубик власних прокламацій-маніпулювань, попри те, що в суспільстві панує цинізмо-нігілізм та апатія, попри те, що сьогодні шкільна освіта (та й багато в чому університетська) викривляє образ Лесі Українки, збільшуючи рови національної гуманітарної катастрофи, — все одно я не можу прийняти того, що Леся Українка — це мертва земля, тобто Україна, яку ми втратили. Леся Українка завжди була й буде жити в Україні і для України, інше питання, що сьогодні ми маємо секуляризацію України на кілька фрагментів, але річ у тім, що далеко не всі виокремлені фракції — це Україна та, заради якої жила Леся Українка й яку хотіла створити. Час плебейства і пристосуванців, що дійшов до піка, має минути, бо закони тригонометрії й досі в дії. Але не можна роздавати ярлики і казати про мертві, забуті, втрачені ділянки нашого простору. І мені не прийнятна теза Забужко про втрачену Україну як парафраз проблеми з Лесею Українкою: “Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі “України, яку ми втратили” (с. 10).

...Хоча так, із цими ярликами, — набагато простіше. І все ж, якщо йдеться про наукове дослідження, тим більше, вкорінене в феміністичне прочитання тексту як коду культурно-історичної епохи, то потрібно бути гранично коректним і відповідальним у вибраному дискурсі.  Не потрібно гнатися за першістю будь-що та бути заручником амбіцій:

 
Товариство, яке мені діло,
чи я перший поет, чи останній?
Надівайте корони і йдіть,
отверзайте уста…
 
Товариство, яке мені діло,
чи я пізній предтеча, чи ранній?
Удавайте пророків і йдіть,
отверзайте уста…
 

Це рядки з вірша Павла Тичини, які, мабуть, вартують бути почутими...

Насамкінець кілька слів про “першопрохід” Забужко в історичну темряву дослідження. Не можна відняти того, що ця студія знайде свого читача і буде цікавою, оскільки спроба подати життя і творчість Лесі України в системі лицарства вельми цікава і доволі переконлива. Книжка О. Забужко — результат кропіткої праці, але не потрібно, коли спілкуєшся з однією людиною, поглядати на когось іще, бо це просто по-людськи неетично, а коли ці порухи очей фіксує текст, то тоді відчуваєш якусь байдужість до себе як читача. І я кажу не лише про складний стиль, що може відбивати систему мислення і світовідчування людини, не про насиченість різнокаліберних термінів із усіх куточків світу, не про гротескні авторські зноски та коментарі (що також багато чого може сказати про автора), а про  елементарне почуття якоїсь прихованої жовчі в тексті (як до літературознавця Григорія Клочека, ідейний світ якого в книжці та теоретичні погляди на літературу в рецензованій книжці є перекрученими, а оцінку зведено в ранг образи), і щитом та мечем у цьому змаганні авторки використано мантію Лесі Українки... “Клочекове власне розуміння “народництва як явища” являє собою взірцеву радянську комбінацію повного незнайомства з предметом, з одного боку, і так званої “теорії конспірації”... Стаття Г. Клочека дуже добре ілюструє непорушність тих фундаментальних російських народницьких ідеологем, які проаналізував А. Валіцький: 1) страх “вестернізації”; 2) наполягання на “особливості російського шляху”; 3) войовничий антиінтелектуалізм, — і які досі не стали в нашій культурі предметом скільки-небудь серйозної рефлексії, а відтак продовжують тиражуватися вже на рівні магічних заклинань і при потребі можуть із легкістю реанімуватися для маніпуляцій масовою свідомістю” (с. 299). Одна стаття вченого ніколи не може бути свідченням його естетичної та ідейної належності. А як тоді бути з Роланом Бартом, думка якого змінює градус від першого речення до останнього лише в одній статті?

У будь-якому разі безапеляційність афективних висновків — річ небезпечна в науці... Просто величезний “Notre Dame d’Ukraine” (собор української ідеї в іпостасі кодексу шляхетства й гідності Лесі Українки) ризикує розвалитися на маленькі двоповерхівки десь на Сейшелах... Дорогі ці будиночки, але ж не Notre Dame d’Paris?!  Тобто d’Ukraine?

І насамкінець — останні слова Лесі Українки, надиктовані “на смертній постелі” в Кутаїсі 1913 року, що становлять Post Scriptum до видання О. Забужко: “Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби — і дізнається великої мудрости: “Геліосе! Врятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!” (с. 609). Красивий фінал!