Джон Веддінгтон-Фезер (John Waddington-Feather) — сучасний британський письменник, трохи самітник, трохи лицар, трохи британський Дон Кіхот. Збірка його новел для дітей “Quill’s Adventures in Grozzieland” здобула медаль Карнеґі, найвищу британську нагороду в царині дитячої літератури. Пан Веддінгтон-Фезер також здобув медаль Товариства сестер Бронте 1966 року, що є надзвичайно престижною у Великобританії; він має міжнародну літературну премію Бертона за п’єсу “Часниковий провулок” у 1999 році, а три роки тому був першим лауреатом DeWitt Romig Prize (США) за поетичний доробок...
Уже багато років пан Джон досліджує витоки англійської мови. Сьогодні Джон Веддінгтон-Фезер — відомий британський письменник, який живе у мальовничому містечку Шрусбері в Англії. Він залишився вірним традиціям англійської літератури “золотого віку”. У 11-12 номері журналу “Всесвіт” за 2006 рік ми подали інтерв’ю з цим письменником, у якому обіцяли незабаром представити українському читачеві його оповідки. Пропонуємо читачам “Всесвіту” кілька оповідань із його нової книжки “Ira and the Cycling Club Lion and other short stories”.10 липня 2007 року Джон Веддінгтон-Фезер відзначив свій 74 день народження, з чим редакція журналу зарубіжної літератури “Всесвіт” щиро вітає свого автора, зичачи довгих і яскравих письменницьких років, сил завершити ще не один роман, міцного здоров’я, гармонії та добробуту, творчої злагоди.
Джон Веддінгтон-Фезер
Сучасні англійські оповідки
Дівчина на ім`я Ен1
З англійської переклала Ольга Казакова2 (Дебют у “Всесвіті”)
Їх не можна назвати найздібнішими, та все ж, мабуть, вони були одними з кращих дітей, яких мені доводилося навчати. У своєму класі у граматичній школі* вони пасли задніх: гарні, повноцінні юнаки, в яких, зрештою, все склалося добре. Усі втрималися в течії життя, склали всі іспити. То були 1950-ті роки, коли жити було простіше, коли серед молоді не були поширені наркотики, коли життя ще мало мету, хоча й були проблеми з їжею (на продукти діяла карткова система); народ зализував рани після війни, піднімався, відбудовував розбомблені міста й містечка і все ще тужив за померлими.
І молодь, якщо й покірніша за теперішнє покоління, безперечно, була сильнішою. Можливо, вони менше знали про секс, але набагато більше — про суспільство.
————1 Перекладено за виданням: Waddington-Feather J. Ira and the Cycling Club Lion and other short stories. —
2 Ольга Казакова — студентка факультету романо-германської та слов’янської філології (спеціальність “Переклад”), Рівненського інституту слов’янознавств. Народилася в місті Борщеві, що на Тернопільщині. Працює з перекладами з англійської, німецької та польської мов. Захоплююся літературою сучасних письменників та мріє поїхати до країн, мови яких вивчає.
* Граматичні школи в Англії – школи, де мають змогу навчатися діти, які показали найкращі результати на спеціальному іспиті після закінчення початкової школи.
У 1950-х в Європі панував безлад. Скрізь переміщені особи, багато з них прибули до Британії, починали все заново після травми, яку завдав Голокост, та воєнні злигодні. Ще більше прибуло після повстання в Угорщині 1956 року та подій у Чехословаччині, що відбулися десять років потому. В країну прибували найперші іммігранти з Азії. Серед тих найперших, які приїхали з Індії та Пакистану, були юнаки і юнки, які торували собі шлях до університетів, навчаючись у наших школах разом із дітьми біженців зі Східної Європи.
Але більшість знаходили собі місце в житті, незалежно від того, пішли вони навчатися в університет чи ні. Звичайно, жоден із учнів, яким я читав поглиблений курс англійської мови, не поступив до коледжу чи університету, після того, як отримав атестат. Проте, всі вони влаштувалися так чи інак. Кілька з них пішли працювати в поліцію, кілька стали секретарями, а дехто заснував власну фірму з імпорту фруктів. “Друзяка” Вільямс тепер — власник текстильної фабрики, він відвідував кожну зустріч випускників, прилітаючи літаком з тих країн, де він продавав свою тканину. Такий міцний був зв’язок між нами — всі як одна родина.
Ен була приваблива дівчина і дуже обдарована. Вона багато чого досягла б, якби вступила до університету, але мати забрала її зі школи, колі Ен було п’ятнадцять років. У їхній сім’ї не було батька, ніколи не було; про це я дізнався згодом, цілком випадково. Що ж до англійської мови, тут вона випереджала всіх однокласників: добре володіла мовою, і з цього предмету була на голову вища за решту; але найперше вона — природжена акторка. Мала гарний мелодійний голос і співала у шкільному хорі, аж допоки полишила навчання. І саме її голос оживляв наше шкільне життя і кожну роль, яку вона грала, особливо якщо це були фривольні жінки та повійниці. Пізніше я зрозумів, чому їй так добре вдавалося вжитися в ці ролі.
А тоді мама забрала її зі школи. Я не знав, куди вона пішла працювати, але припускав, що вона почала ткати, оскільки на той час на фабриках можна було добре заробити. Те, що вона полишила навчання, засмутило нас усіх, як учителів, так і учнів. І хоч що робив директор, нічого не могло переконати її маму дозволити їй повернутися до школи.
Певний час я її не бачив, а тоді якось випадково зустрів. Одного дня я був у Бредфорді, і раптом почув позаду себе на вулиці дивний шум. Я обернувся і був вражений, коли побачив, як Ен тягне за волосся і б’є п’яна стара... її мати. Поліціянти втрутилися, і матір, яка сипала лайкою, запхнули в патрульну машину. Ен стояла посеред вулиці, засоромлена, і схлипувала. Її заспокоювали перехожі.
Я підійшов до неї, і вона усміхнулася крізь плач. Я сказав жінці-поліціянтові, хто я і повів Ен у кафе, щоб вона заспокоїлась і випила філіжанку чаю. Саме тоді вона все мені і розповіла.
Її мама була повією, й Ен уявлення не мала, хто був її татом. Її мама й досі займалася своїм ремеслом, але вже постаріла і клієнти почали з’являтися не часто. Ось чому вона забрала Ен зі школи, щоб та заробляла гроші, які йшли на випивку. Того дня вона хотіла відвести п’яну маму додому, але та осатаніла і накинулася на неї на вулиці. То була остання крапля. Ен збиралася піти з дому і знайти собі місце в Бредфорді.
Ми згадали давні часи і розбалакалися про її однокласників, які покинули навчання і в яких добре склалося життя, тож коли ми вийшли з кав’ярні, вона повеселішала; ми попрощалися. Якщо їй потрібна буде наша допомога в школі, треба буде лише попросити.
Наступного разу ми зустрілися за кілька років. Я їхав у Лондон, і в мене ще було трохи часу до поїзда, то ж я зайшов у готель поблизу залізничної станції. Готель був затишний і привітний. Це відчувалося одразу, як тільки заходиш. Я підійшов до бару і замовив випити. Вийнявши гаманець, щоб заплатити, почув позаду голос, який сказав: “Не треба платити. Це за наш рахунок”.
Я повернувся: переді мною стояла Ен, уже одружена, вона мала родину і разом із чоловіком була співвласницею готелю. Вона кинулася до мене, обняла і від душі поцілувала в губи. А тоді відступила і засміялася. “Мені до смерті хотілося так зробити ще з п’ятнадцяти років, сер”, — сказала вона.
Я засміявся разом із нею і попрохав забути про “сер” і називати мене на ім’я, і тоді вона розповіла про своє життя відтоді, як ми бачилися востаннє. Її мати померла за рік чи два після нашої зустрічі на вулиці, після її смерті Ен отримала змогу почати нове життя. Вона відвідувала вечірню школу, де вивчала бізнес, і там зустріла свого майбутнього чоловіка. Вони закохалися, одружилися і почали разом займатися готельним бізнесом. У них була одна дочка, єдина дитина, і більше дітей вони мати не могли. Але одне можна було сказати напевне: її дочка матиме можливість у житті, якої в її матері не було. Перед тим, як піти, я вмовив її приходити на зустрічі, які почав проводити її клас і дав їй прізвище організатора.
Саме на наступних зустрічах я дізнався про успіхи її дочки. Вона змогла вступити до Кембриджу, одного з найпрестижніших університетів із дуже високими критеріями відбору, здобула добру кваліфікацію з англійської мови. Пізніше вона спробувала себе в театрі і стала відомою акторкою і продюсером у Лондоні та Нью-Йорку. Навчання, здається, мимоволі сіє зерна, які інколи приносять плоди в наступних поколіннях.
Шибайголова
З англійської переклали Ірина Мицко1 та Ірина Панасюк2 (Дебют у “Всесвіті”)
Я ніколи не забуду Берті Дедхама, “шибайголову” – БМ14587 Дедхам, Б. Він був одним із перших в’язнів, із якими я познайомився тоді, після призначення на посаду громадського священика в окружній в’язниці. Він сидів за нічну крадіжку зі зломом, хоча насправді був кишеньковим злодієм; при нагоді міг поцупити й сумочку. Берті був середнього зросту, блідолицим та з поганою статурою. Проте, він швидко видужав завдяки регулярному харчуванню та великим навантаженням у гімнастичному залі.
Як і більшість в’язнів, у глибині душі Берті був гарним хлопцем. Справді погані були на волі, зокрема, в Парламенті. Під час перебування у в’язниці шанси Берті на престижну роботу після відбуття покарання дуже зменшувалися. Він не був кваліфікованим у жодній галузі, крім крадіжок. У нього не було друзів, поки він серйозно не зайнявся боксом.
Він звик дивитися людині в очі і спокійно брехати. У Берті була особлива звичка, — говорити, кривляючись. Це означало, що він не має бажання говорити, проте його слухач усе-таки його вислуховував.
Берті був схожий на вуличного злодія. Проте не був дуже здібним, із тих пір і дали йому прізвисько “шибайголова”, жарт серед його товаришів-в’язнів; Берті був одним із тих хлопців, який краще б видався дурником, ніж залишався зовсім не поміченим. Все-таки, як і в більшості чоловіків, які відбували покарання, в ньому було щось добре, що виокремлювало його з-поміж інших. І це мене підкупило.
Він перебував в інтернаті з народження і до тих пір, поки його не взяли під опіку. Берті ніколи не знав, хто його батько, нічого не знав про свою пришелепувату мати. Він не зазнав у житті любові, і, як наслідок, не міг віддавати її. Берті був самітником і нікому не довіряв; здавалося, що він присвятив себе злочинам. Я добре його знав, бо в нього не було сім’ї, і священики були єдиними відвідувачами, не враховуючи тюремного наглядача, який приходив раз на тиждень.
————1 Ірина Мицко — народилася в місті Золочів Львівської області. З дитинства мріяла бути перекладачкою і для досягнення мети вступила в Рівненський інститут слов’янознавства на факультет романо-германської та слов’янської філології (спеціалізується на перекладах із англійської мови).
2 Ірина Панасюк — перекладачка, фольклорист. Народилася на Волині в невеличкому шахтарському містечку Нововолинськ. Захоплюється композиціями з квітів та фітодизайном. наразі мешкає у Володимир-Волинському. Закінчила Рівненський інститут слов’янознавства (за фахом — перекладач).
“Шибайголова” мав одне захоплення – бокс. При кожній можливості він переглядав битви чи слухав їх по радіо. Сам він ніколи не боксував, і я порадив йому приєднатися до боксерського клубу після відбуття покарання. “Чи навчите ви мене, хазяїне?” – спитав він одного дня. У цей час бокс був ще дозволений у гімнастичному залі тюрми, і Берті знав, що я час від часу, по непарних числах, щоб тримати себе у формі, боксував із в’язнями, які займалися боксом на волі. Тож ми домовилися зустрічатися в залі, коли я там був. Але з самого початку я погодився навчати його у в’язниці. Він бився з іншим в’язнем. Ми почали боксерські тренування у його камері!
Камера для покарання була жалюгідним місцем, лише з матрацом на підлозі та помийним відром у кутку. В іншому кутку стояв стіл із пластиковим кухлем, наповнений водою. Ні радіо, ні журналів; заборона курити та зустрічатися з товаришами-в’язнями; дозволено лише виходити з камери для годинних вправ уранці та в обід, а також прогулянки до майданчика.
Він був радий зі мною порозмовляти, і скоро настав час втілювати слова в реальність.
Якийсь час я розказував йому, як боксувати, а тоді радив приєднатися до боксерського клубу, коли відбуде судовий вирок. Він мав шанс прямувати до поставленої мети. Позаяк Берті було заборонено перебувати в спортивному залі під час покарання, я навчав його в камері. Для початку – головне: стійка, захист, робота ніг, але коли ми підійшли до вправніших рухів, сталася неприємність.
Ми були лише вдвох у його камері. Обоє зняли верхній одяг, і я пошкодував, що навчив його завдавати короткий прямий удар по тулубу і удар знизу, аперкот. Я саме показував йому, як зробити правильний удар під серце противника, коли це сталося.
“Тримай свою ліву руку біля його чола, Берті”, — сказав я, — “ось так”. Тоді я зробив кілька прямих ударів в тулуб. “Тримай противника під контролем, тоді розмахнися і вдар у груди”. Я обернувся навколо і завдав короткого удару в його грудну клітку, проте Берті ухилився від удару. Не могло бути, щоб я вдарив його кулаком, проте він упав, задихаючись, на свій матрац.
Берті був смертельно-блідий і лежав певний час, важко дихаючи, доки я не допоміг йому піднятися. “З тобою все гаразд?”, — переляканий, запитав я.
“Так, хазяїне”, — відповів Берті, колір повернувся до його обличчя. Тоді він підняв сорочку. Я помітив, що на його тілі з’явився бридкий червоний рубець.
Він пишався цим і показував рубець товаришам, коли покинув камеру. Берті з гордістю розказував, що це зробив священик. Я його підтримав, і також розказував, як це сталося. Я розмовляв із начальником тюрми, і він зробив мені зауваження і сказав, щоб я ніколи більше не боксував у камері. В’язень може стати загрозою для мене!
Берті дотримав слова і приєднався до боксерського клубу після звільнення. Зараз він був майстром, хотів зробити собі ім’я. Він почав працювати на власника похоронного бюро, виконуючи різну некваліфіковану роботу. Це було кілька років тому, але останнє, що я чув про нього, — Берті одружився, знайшов постійне місце і все ще працював на власника похоронного бюро. Я припускаю, що бокс для нього помер.
АЙРА І ЛЕВ
З англійської переклав Дмитро Дроздовський
Велосипедний клуб був у самому центрі Кейворта. Жоден із його членів уже й не їздив на велосипеді; хоча це принесло б клубним завсідникам, які любили і смачно попоїсти, і в чарку зазирнути, особливо якби вони каталися на велосипедах більше, а випивали трохи менше. Десь на межі сторіччя (двадцятого) кейвортський велосипедний клуб перетворився на чоловічий клуб із міцними напоями; його щодня відвідували дрібні комерсанти: будівельні підрядчики, орендарі, крамарі і люди такого штибу. Представники міської верхівки на кшталт адвокатів, докторів, бухгалтерів і банкірів відпочивали в масонській ложі, що була в тому самому кварталі, що й Велосипедний клуб, але з іншого боку. Франкмасони орендували в них свої розкішні кімнати. Це весь час було невичерпним джерелом тертя між ними.
Кейвортський велосипедний клуб розпочав своє існування в будиночку, що спорудили його члени в 1870-х, коли Кейворт змінив свій статус села. Він швидко перетворюся на брудне промислове містечко із власним мером і муніципалітетом. Перші велосипедисти передбачливо придбали ділянку одразу за межами колишнього сільського центру, а оскільки місто ширилось довкруж, то ціна землі злетіла до небес, і клуб процвітав.
Коли почали забудову, клуб був наче золотим родовищем. Спочатку збудували кілька крамниць, а далі — будівлі Кейвортського будівельного товариства і Північного банку, які безуспішно хотіли купити у клубу землю. Коли масонська ложа врешті-решт облаштувалась у своїй резиденції, Велосипедний клуб жив раюючи. Грошв за орендну плату пливли потоками, і це сповна покривалися витрати на гулянки клубменів, число яких обмежувалося не більше сотні.
Клуб відбудував прекрасне приміщення з файним різьбленим написом на фасаді, що увічнив назву клубу. Хоча склад його відвідувачів змінився, ностальгія за минулим залишилася, і над шинквасом висіла старовинна клубна світлина перших років його існування, демонструючи двох наїзників у вікторіанській екіпіровці поруч зі своїми велосипедами штибу пенні-фартінґ1.
————1 У Великобританії таку назву мали перші велосипеди з дуже великим переднім і маленьким задніми колесами (монета Фартінґ дорівнювала 1/4 пенні). (Прим. пер.)
Це був — та він і досі таким залишається — лише чоловічий клуб: притулок для затюканих чоловіків, інший будинок — для неодружених. Це також була сходинка на шляху до успіху для молодих кар'єристів, які приєднувалися до велосипедистів, перш ніж перейти до поближніх масонів.
Спершу клуб відчиняв двері і для акторів з театру “Арена”, що містився навпроти. Театр давав різноманітні імпрези — від звичайних репертуарних п'єс до мюзик-хольних вистав. І саме з однією з таких вистав за участю приборкувача і його лева пов'язана ця історія.
Так само, як і з Айрою Фозерінґилом, кейвортським аукціоністом, який любив пиво і відповідну компанію. Прихильний до театрального мистецтва, він зразу ж проникався дружніми відчуттями до акторів, які приходили до клубу після вранішніх репетицій, щоб пробавити в такий спосіб час до денної вистави або між денною і вечірньою. Деякі заповнювали ці інтервали таким чином, що часом були не в змозі вийти на сцену, — і спектакль доводилося відміняти.
І це недивно. У клубі панувала така приємна атмосфера, що можна було напитися до самозабуття. Уздовж всіх чотирьох стін було облаштовано розкішні і вигідні сидіння, вмостившись у які, клубмени грали в карти або доміно або просто базікали весь вечір — чи то весь — безперервно під пиво. Подалі стояли два величезні і довжелезні більярдні столи і стара телефонна кабіна з дверима у формі гармошки. Біля входу — довгий шинквас, де замовляли спиртне і бутерброди.
Айра був клубним завсідником. Тут він снідав і робив свої справи. Це був дебелий, огрядний чоловік, котрий приємно округлився від еля та їжі. Щось на зразок Фальстафа, який любив товариства, в яких слухали його теревені. До числа його приятелів входив Великий Леоні, найсправжнісінький приборкувач левів. А в того був величезний лев на прізвисько Ахіллес, грізне на вигляд, але насправді сумирне, боязке створіння, випещене з левеняти. Його не злякалася б навіть миша.
Але як він змінювався, з'являючись на кону поряд із Леоні! Він виходив на сцену з таким скаженим ревом, що публіка зіщулювалася у своїх місцях. Його рев такою луною віддавало по всьому театру, що ті, хто сиділи ближче, починали тремтіти від страху. Потім Леоні примушував свого улюбленця показувати звичайні трюки: стрибати через обруч, ходити по натягнутому канату і наприкінці — вальсувати разом із ним. Вони були справжніми друзями.
Леоні вигулював лева неподалік від театру щоночі опівночі, коли все навколо заспокоювалося. Одного разу він вивів його на площу біля ратуші, але постові поліцейські здійняли галас. З того часу Леоні використовував для прогулянок алею за театром, якою Айра йшов додому з клубу.
Вперше, побачивши там Леоні і Ахіллеса, він наблизився до них дуже обережно. Приборкувач спокійно смалив поруч із Ахіллесом, який розлігся біля ніг. “Леоні, — промовив Айра здалеку, — ваш лев не небезпечний? Я маю на увазі, він не розсердиться?”
Леоні посміхнувся і кинув свою сигарету. Він перевернув лева на спину і полоскотав йому груди ногою. Звір забурчав, як мотор на холостому ходу, наче кіт. “Бачите? — сказав Леоні. — Він такий сумирний, що далі вже нікуди”.
Айра стиснув губи, потім усміхнувся і сказав із вогником в очах: “Може, заведімо його в клуб і трохи потішимо клубменів? Ходім — з мене пінта еля”.
“Гаразд”, — погодився Леоні, і вони попрямували назад до клубу, причому Айра — по інший бік від дресирувальника, подалі від Ахіллеса.
Вони дійшли до входу і тихо піднялися сходами. Потім зупинилися перед дверима-каруселлю до клубної зали. “Як ти примушуєш лева ревти?” — пошепки запитав Айра.
“А ось так”, — озвався приборкувач, спустивши Ахіллеса з повідця і шемраючи його під щелепою. Потім він відчинив двері і підштовхнув лева всередину.
Коли Ахіллес з’явився на порозі, в залі запанувала мертва недовірлива тиша. Ті, хто сиділи уздовж стін, порозкривали рота від подиву, гравці в більярд застигли на середині удару, косячись на лева з-під кия, бармен перестав наповнювати кухлі пивом. Колихався тільки густий цигарковий дим.
Пауза тривала п'ять секунд, потім остовпіння змінив жах, жах — паніка, і всі присутні кинулася ховатися за шинквасом. Пивні келихи, доміно і карти розліталися врізнобіч через шпарку втечу публіки від Ахіллеса, а коли всі кухлі були в безпеці, за шинквасом, бармен опустив додолу ґрати.
Для більярдистів, на жаль, втекти туди було неможливо. Ахіллес був між ними і шинквасом, тому вони вскочили в телефонну кабіну і спробували засунути двері. А двері заклинили, і вони стояли, притиснувши до вікон розплющені обличчя, допоки прибула пожежна команда, щоб їх звільнити.
Це було ще не все. Ахіллес постояв хвильку серед криків і гамору, дивуючись, чого піднявся такий шарварок. Потім скочив із презирливим виглядом на ближчий більярдний стіл і там теж випустив струмінь. Далі він перестрибнув на другий стіл, та Леоні скомандував його до себе.
Але члени комітету Велосипедного клубу не мали відчуття гумору. Вони не побачили нічого смішного в тому, що в їхній Клуб привели лева і до смерті налякали відвідувачів, а тим більше в тому, що лев надзюрив на більярдні столи. Айру викликали на засідання і зобов'язали сплатити за облямівку столів, тоді як для Леоні надалі з’являтися в клуб було заборонено. Але коли пішла чутка про те, що трапилося, театр заради його виступу щовечора набивався напхом.
По стінах кабінету в Айри висіли
світлини акторів минулих
років з автографами. Багато хто з них були знаними. Але на
найпочеснішому
місці красувався знімок Леоні й Ахіллеса, які стояли біля Велосипедного
клубу зовні,
а за ними зсередини неприязно стежили
крізь вікно члени клубного комітету.
Далі читайте паперову версію часопису
