Лотфі Хадад (Сирія)
НОВА ЛІРИКА
З англійської переклав Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
***
Мені потрібні ви,
Щоб ніжно-білі руки
Покласти на самотню мить
Мені нестерпно-страшно,
Поряд нескінченність...
О хмари самості
В осінній темний день...
***
Те дерево, з якого вітер
Струсив орнаменти брехні,
Стоїть тепер самотньо й зимно...
Це подих смерті, чад судьби...
Немов ікону давнього сторіччя
Позбавили майбутнього нараз...
Воно на мене схоже, справді я,
В мені воно заповнить порожнечу.
***
Ви наче дивовижна ружа,
Що прикрашає вдома мій куток
Щоранку,
Всмоктуючи воду навколо нас,
І цебенить жагуче, наче кров,
Блакитний простір
Я цілую мокрі губи,
Неначе літня ніч у “Аль-Машта”
Й шпарке весни кипіння в “Аль-Кафрун”1
————
1 Місто в Сирії.
Я прошу, обійміть мене,
І заохочуйте тривати в часі.
Самотньо я тремчу,
Бо діалект мені ваш не відомий,
І очі ваші дивляться у вчора
***
На вигнанні казали ви мені:
“Ті очі ваші — це будинок мій”
І серце, вільне від шукання,
Іде за вами по землі
І ніжно обіймає білий шовк
І вибухає серце
В тому стані
Я пам’ятаю неземний бенкет
Тоді втопали ми у димі мовчазному
Чи буде знову литись так жасмин
Над прірвою в жазі?
Чи зникне боязка задишка
У наших пристрастях вночі?
Я бачу розвій літ,
Іду за вами,
Одна рука на правому плечі,
А друга все тримає очерет,
І дні, що залишаються за нами.
Мені потрібні ви,
Мов квітка незвичайна,
Що так самотньо дихає в кутку
І ми немов малі дівчатка,
І промінь проливається крізь сміх
У молодість,
Неначе спів в очікуванні сну
Навколо вас
Побліднлий місяць спить на ваших грудях
Цілую це,
Щоб справдити пророцтво
То спалах блискавки, що передує бурі.
Вологі уявляю ночі
У літа на хвості
— Коли ми разом на балконі
Довкруж озер
Розсипані серед частин
Моєї сповіді
Історія триває.
2/8/2005
Культура Кохання
У місті марень
Світло й тінь єдині.
І огортають місяць тріумфальний
Дерева там в розкішнім квіті,
Лимонно кланяються до моїх очей
І над поверхнею задумливої річки,
Слова любові кажуть
Поцілунком із-під блакиті рота
У місті марень
З вами розмовляю:
Я вирушаю в плавання кохання
Тоді молю солодкі Ваші очі,
Засяяти, немов святий вогонь
У місті мрій
Сумні забуду східні гімни
І буду я щасливим, мов дитина,
Звідкись тут шум води і гам птахів
У крихтах осені
Я відкидаю геть поблідлу мову,
Олівець, структури всіх риторик,
Бо магії тотальність відкриваю
У леті голубів
У місті мрій
Всі речі блякнуть поруч із очима
Води у річці й вашими очима,
Мов два міраклі із чудес природи.
У місті мрії, небо
Повниться зграями хмар
І коли ріка вітає
Дощові краплі
І запах земляних врожаїв
Мене долає святості краса
Екстаз і спокій
Вірю знов тоді,
Що Бог нас любить
Землю дивовижну створив для нас Він,
Чисту і святу.
У місті мрій
“Ромео” в кожнім оці
“Джульєтта” тут у кожному вікні
І я стаю одним із тих коханців
Це божевільно
Ви ж тут коронована весна
Усюди й скрізь
У місті мрій
Любові осягаю дух
І ми танцюємо у парі, мов краплі світла дві
Симфонія, народжена в глибоких звуках “Quena’s1”
І спалено тут музикою “Incas”
Від звуків мексиканської гітари
——
[1] Написано в Сан-Антоніо (San Antonio, TX), до музики “Incas” і ритмів “Quena”; флейту подібно до інструмента, що використовують з 2000 до н.е., традиційно виготовляють із глини.
Рожеві рани
Зачахлі... квіти
Бронзові гіпси тут глузують з нас
І свисти, й танці...
Ляскання і лет...
Я туплюся ув очах
Я кидаю слова до річки
Для птахів голодних
І після цього я спустошений
І все без музики й води
Втрачає сенс
Тоді кидаю гальма
Щоб розтопитись, зникнути
В губах, що пахнуть кольором вина
У місті марень
Серцю не потрібні кров і повітря
Потрібні музика і колір,
І задоволення стікає скрізь,
Неначе співи мандрівні
Простори пам’яті наповняться
До того, як вічності нап’ються,
Мов ця ніч
У місті мрій
Ми — два малята,
Що йдуть до школи світла і води,
Щоб там вивчати день за днем
Культуру кохання
Повільна Смерть
Я йду своїм широким шляхом,
Немов кинджал у приміськім ядрі
Брудна ця вулиця — “Прекрасна Миля”
І чародійне марення полонять
У місті вітру, холоду
Заціпеніння.
Трикольорове світло
Несамовиті очі
І обличчя, мов спектр кольорів,
Білих і чорних
Все опадає,
Наче зів’яле осіннє листя,
Самотньо мені,
Незнайомцю
***
Я сідаю в кафе
У самотнім кутку
Тут ніхто не шукає
Я — свята самотність
У своєму королівстві
Я подорожую в пам’яті
Спалахують мої почуття,
Як миті першого поцілунку
Там, в “Аль Кафрун”
В забутому кафе,
Що заховалось поруч зі струмком,
В якому я рибалити любив
У склі води,
Я жив, щасливий, вічністю,
Допоки ненька не спитала:
“Чи не втомився?”,
“Та піди поїж,
Тобі мужніти треба”
І батько обіймає вже мене
І я залажу на скелясті плечі
А потім граюсь з вусом.
Він кусає палець мій
Моя сестра маленька все ревнує
В його обіймах
І шука притулку
Розсердився... Я плачу...
Я програв і цей раунд у любові
***
Запах його кальяну подолає мене
Це його найглибший і найприємніший запах
Я починаю плакати...
О ця перша ніч
Року на чужині
Тонкий бронзований чоловік помер,
Я кажу йому:
Я буду разом із вами... бо я люблю вас
Він не зрозумів мене
Ми зустрілися в темряві сутінків
Смертельний морок вигнав мене,
Але він був там
* * *
Гілнамеш1 надходить
Море забирає блакить його очей
Вежі скупчились на серці,
Неначе гойдалки, неначе ґніт
Він витрачав безсонну холодну ніч на самоті
Лише джазмен, як ніч,
Тут посміхнувся...
“Незнайомець не незнайомець”
...............................
Потяг їде
Наче маленька іграшка
І я подорожую...
................................
Аль-Машта2, фортеця “Госон”
Вулиці Алеппо
На сході гір “Аннабак”3
Ми запалюємо вогонь
Перед тим, як попрощатися
Глупа ніч
Дотик руки діви
Будинок до будинку
Обличчям до обличчя
.....
Галілей4 падає
Втікає із правдою і радістю
——
1 Шумерський епос, можливо, найдавніший у світі.
2 Поселення в Сирії.
3 Місто в Сирії.
4 Італійський астроном, фізик (1564—1642). Був першим, хто використав телескоп, за що й був звинувачений церквою.
Стомлені опіки тіла
Сонце тримається
На відстані
Я озираюся навколо
Бачу духовну любов
Кажу...
“Дерево коротке
Тінь довша
Це світанок”1
——
1 Цитата з сирійського поета Мухаммеда Аль-Магота (Muhammad Al-Maghout, 1930-...)
***
Небо — це хмарна
Осінь біля
Двох світів на ноті.
Тонкий голос.
“Батьку,
Чого ви плачете?”
Я залишаю моє королівство
І входжу в королівство її очей
9/30/2004
Ніч Кохання
Серце холоднішає
У порожнечі добре,
Ритуали написання, культ,
І простягнуте тіло...
Підійдіть ближче,
Джульєтто Сігар,
Поезія ридає перед підкоренням
Рясному дощу
На бузках
І краса млості жорстока,
І пахне глиною, сосною
День напередодні падіння метеорів
***
Я піднімаюсь вище
Від моїх почуттів
Я зникаю у зчервонілому димі
У благородній турботі
Спис пронизує — сам
Після п’янкої миті —
В талії води
В її міхурах шукаю
Залите задоволення...
Пристрасть спалахує в полум’ї тремтіння
Поки він губить гарячу золу
На думочки квітів
***
Я починаю знову
Гімн любові, у формі молитви
На вівтарі бронзованих Богинь.
Благословенне молоком голубки
Всмоктала ніч і пам’ять яблук
І морить голодом
.................
Тепла піна шумує
Ліси миються
В глибині Амазонки
Вологі судоми тіла
На млявих губах
Чекають кров’яного ранку
Ньюбург, 2/13/2005
Страхи
Немає сьогодні
Усе
Античне, відійшло.
***
Мить не стрибає
Мить — це божевільний
Горбун
***
Моє життя — це
Сторіччя жахів
Я й досі тримаю
Моїх канібалів-предків
У турботливому спустошенні
***
Той Чорний чоловік, який заглядає в
Мої очі
Бачить жалюгідного буржуа,
Який втікає від його світанку
До оманливого сонця
***
Я не існую...
Я мертвий!
Я не знаю
Чи втратив я значення!
Чи, може, Бог, забув про мене?
***
Вітер жбурляє мене
З екзилю в екзилі.
Я мандрую від зовнішнього я
До внутрішнього
Мої бажання тремтять...
Я не існую
Я втратив значення
Бог забув про мене
***
Я цілковите провалля
П’ять ран
В моєму тілі
Дозвольте передати майно
Богу у спадок, я свідчу
Смерть, колапс цивілізації
Лицемірство
І задушливий місяць
***
В ім’я Бога
Весна ненавидить мене
— Я подорожній —
І ніч виганяє мене
***
На самоті, я палю
Поволі
Історія моєї анігіляції
***
Я люблю вас
О ні, я не люблю
Безглуздо
Людські страхи
***
Я краду “кохль”1
Або вдихаю запах рук
.........
Мавпи вчиняють так само
——
1 Приготування для фарбування повік.
***
Одна мутація
Вражаючий іґнор
І я впадаю в нігілізм
***
Повірте
Ніщо
..........
Ані Бог
..........
Ані людина.
***
Маслинова зелень
Тягнеться до наївної блакиті
І цілує її
Повітря холодне
Знаки ранку
...А те, що в небесах,
Немає більше тут
І те, що на землі
Охрестило безумство пам’яті
.........
Абсурд абсурдного
Все абсурдно
Марнота марнот
Все марнота
***
“Мардаку”1
Не вбивай моєї дитини
Не вбивай її заради смерті
Всі ми діти Апсу2 і Тіамат3
Всі ми звірі
І заслуговуємо бути
Друзями
***
Нове життя ніколи не настане
І краще вже не буде тут
***
Морська чайка німує
Дощ рясніє
Вітер зі Сходу
...У мене побачення зі
Вчорашнім днем
10/3/2004, Ньюбург
——
1 Міфологічний прісноводий Бог моря, який уразив богиню Тіамат, і вирвав із її тіла небо і землю.
2 Чоловік Тіамат, він втілює прісноводу безодню під землею. Разом із Тіамат вони породили перших міфологічних богів.
3 У вавилонському міфі вона є одвічною матір’ю всього сущого. Жіночий дракон, який втілює морський океан.
