Приводом для цієї полеміки стала вміщена нещодавно у молодому “Українському журналі” (Прага) рецензія проф. Я. Поліщука Інтрига Левицької на російський переклад опублікованого у Великій Британії роману “A Short History of Tractores in Ukrainian” авторки українського походження Марини Левицької. Переклад під назвою “Краткая история тракторов по-украински” видано 2006 р. у Москві видавництвом “Эксмо”.
Рецензія проф. Я. Поліщука містить також критичні зауваженнія щодо статті Д. Дроздовського “Трактори” з невдалої історії не по-українськи (“Всесвіт”, 2006, № 7/8) і, у свою чергу, викликала “попутні зауваги” автора статті.
Нижче подаємо передруковану із “Українського журналу” рецензію Я. Поліщука і відгук на неї Д. Дроздовського.
Український журнал (Прага), №5, 2007, с. 13—14.
Інтриґа Левицької
проф. Ярослав Поліщук, Краків
Здавалося б, варто радіти, коли тема України знову звучить у світовій опінії. Такого спалаху загального медіального інтересу, як восени 2004 року, вже не дочекатись — це однозначно. Та й політичні лідери держави підмочили репутацію своїми недалекоглядними діями впродовж останнього часу. А в культурі панують нові-старі стандарти, визначені пристосуванцями-табачниками, через що й Вєрка Сердючка в ролі естрадної примадонни та вкраїнської голубки миру вже не дивує. Країна-Україна не вміє, а, що гірше, й не хоче цілеспрямовано займатися промоцією власних культурних набутків. Якщо хтось з українських письменників, як от Юрій Андрухович, Сергій Жадан чи Любко Дереш, і пробився на західний культурний ринок, то самотужки й не без зусиль. Держава тим часом продовжує перебувати в дивному сновидінні, їй не до того, аби дивитися на себе у дзеркалі інших. Якщо ж і отямлюється коли-не-коли, то таке дзеркало видається їй зумисне спотвореним (майже за Козьмою Прутковим). На тлі такого занепаду варто тішитися кожним незалежним голосом, кожною поважною згадкою, котра актуалізує образ України в міжнародному медіальному просторі. Та ба! Закомплексованість української свідомості й тут себе проявляє.
Сенсаційний успіх роману англійської письменниці українського походження Марини Левицької, який має незвичну, загадкову й трохи провокативну назву — “Коротка історія тракторів українською” (2005), для українських культуртрегерів став чомусь неприємним подразником. Реакція наших земляків на його появу виглядає принаймні чимось незрозумілим, якимось конфузом. Дискусії та звинувачення, що прозвучали щодо роману в українському культурному просторі, наводять на невеселі рефлексії про те, що комплекс меншовартості, успадкований від тоталітаризму, все ще належить до популярних хвороб нашого часу. Долив олії в огонь нещодавно виданий російський переклад роману М. Левицької, що з’вився 2006 року в московському комерційному видавництві “Эксмо” (до речі, в серії, де друкуються популярні новинки світової літератури)та, виправдовуючи прогнози видавців, здобув популярність на книжковому ринку. Однак появу московського видання в Україні сприйнято мало не за провокативну акцію з боку сусідів. Зрозуміла річ: українського перекладу досі бракує, та й перспективи його появи досить непевні, бо досі тривають дебати про імовірну “шкідливість” твору для українців, для іміджу нашої країни. Звідси спокуса потрактувати російське видання як спробу дискредитації України, що, звісно, виглядає вірогідним на тлі напружених політичних відносин останнього часу. Однак переклад популярного англомовного роману, котрий здобув визнання та Заході, це щось зовсім інше, то ж накладати на цю історію політичні стереотипи не годиться. Додамо, що сама авторка, яка з походження є українкою, донькою еміґрантів, щиро засмучена такою метаморфозою: вона очікувала від України бодай зацікавлення й прихильності, а отримала переважно агресивне неприйняття та упереджені оцінки критиків.
Нагадаємо, роман являє собою родинну мелодраму, виконану в гумористично-іронічній тональності. Авторка представила еміґрантську сім’ю, а також новітню інвазію на Захід наших земляків — в ролі “крутої” та агресивної тернополянки Валентини. Саме на підставі образу Валентини, зокрема його шаржованих рис, українські критики схильні демонізувати роман Марини Левицької. Таке уявлення, звісно ж, поверхове, а проте воно стало досить поширеним. Сама авторка з жалем зауважує: “Мене це дуже непокоїть. Дехто читає лише початок роману і вважає, що Валентина уособлює собою образ типової українки, що було б дуже прикро”. Зрозуміла справа, пересадою виглядає ідентифікування одного з персонажів із загальним задумом роману, тим більше, що цей персонаж не є головним, до того ж, авторка не приховує іронічно-сатиричної домінанти в його зображенні. Проте серед українських критиків уперто акцентується саме така точка зору: Валентина, твердять вони, це — злобний наклеп на Україну, яку, мовляв, західний обиватель сприймає у світлі негативних пересудів. Часом здається, що в такий спосіб відлунюють задавнені упередження та образи ще з періоду “холодної війни”.
Так, Дмитро Дроздовський, рецензуючи твір у журналі “Всесвіт” (2007, №7—8), налаштований щодо “Короткої історії...” різко негативно, бо навіть власні пересади інтерпретації чи огріхи російського перекладу ставить у докір авторці. Критик упевнений, що “уявна інтерпретація України в тексті не вдалася, виявилася хибною та образливою”. А для ліпшого переконування читача послуговується не кращого вибору штампами, що однозначно, майже по-сталінськи маркують твір, на зразок “чтиво”, “горезвісна історія”, “твір Левицької зчинив багато галасу в Європі”, “маніпулювання текстом” та подібне. Дивує категоричність суджень Д. Дроздовського, а іноді його словесні пасажі нагадують призабутий жанр фейлетону-доносу. Відтак від формулювань на зразок “чтиво” та “невдала історія” автор пере ходить до більш радикальних, як от: “блискучий твір‚ на замовлення” і навіть, розпалюючись, патетично вигукує: “Хто “проплатив” антиукраїнський проект?” Або — в іншому місці: “Після всіх низькосортних перипетій, описаних у тексті, жалкуєш тільки про одне — що викинув більше тридцяти гривень на це чтиво, насичене авторськими комплексами, психологічними вивертами та історичними фальсифікаціями”. Коментувати таку риторику, очевидно, не випадає.
Водночас інший критик, Ксенія Владiмiрова, пов’язує факт російського перекладу роману М. Левицької не з таємними підступами ворогів, а з популярністю теми України в сучасному світі. І, здається, має більше слушності, ніж критик “Всесвіту”. К. Владімірова зокрема пише: “Незалежно від літературних чеснот книги, — а книга, безумовно, талановита і яскрава, — гадаю, слушно буде зауважити, що перекладено роман про “українські трактори” російською комерційно успішним видавництвом “Эксмо” зокрема на хвилі великого інтересу до України в цілому світі”.
Можна погодитися з Д. Дроздовським щодо недоліків російського перекладу. Справді, у відтворенні суржикової говірки Валентини цей переклад виглядає надто довільним і штучним, але ж мова йде лише про частковий аспект твору. До того ж, це камінець у город російського перекладача, не авторки, котра його не звіряла й не відповідає за його якість. І той факт, що перекладач Ва лерій Нугатов є харків’янином з походження, тут небагато змінює, бо, ймовірно, автор тлумачення справді має дуже розмите уявлення про нашу мову й навряд чи цілеспрямовано її спотворював у репліках персона жа. До речі, К. Владімірова також критикує невдалий переклад реплік Валентини, вважаючи, що це не є ані українська, ані суржик, тільки “неправильна російська”, то ж краще було би знайти інші засоби передачі макаронічної мови, ніж спотворення окремих українських слів та форм, бо це утруднює розуміння змісту висловленого і для російськомовного, і для україномовного читача.
З іншого боку, про перспективу українського перекладу роману Марини Левицької й досі не йдеться. Коментуючи цю ситуацію, київський видавець Л. Фінкельштейн нарікає на складний механізм купівлі авторських прав та непередбачуваність ринку. Проте сама авторка, як видно, не без слушності, підозрює тут інші причини: “...Українцям не подобається, як вони зображені в книжці. Чи, може, українським видавництвам не вистачає грошей — я не знаю, але це дуже сумно”. Cправді, сумно. Натомість критичні дискусії щодо роману виявляють лише тяжіння певних національних стереотипів, зрештою, винесених з колоніального минулого, тобто позицію загнаного у глухий кут, що не може повноцінно жити, радіти й сміятися, а лише мусить агресивно боронити свою останню позицію.
Це виявляє справжню провінційність наших сучасних культуртрегерів, які воліють гордовито лаяти переклад сусідів-росіян, не докладаючи зусиль до створення розумної альтернативи, видавши українською. Для них не важить, що “Коротку історію...” нині перекладено майже двадцятьма мовами, що твір відзначено престижними преміями; важливі лише уражені національні амбіції, котрі унеможливлюють неупереджений погляд на феноменальне мистецьке явище. І якщо український читач поки що задовольняється російським перекладом роману-бестселера Марини Левицької та упереджено-негативними оцінками українських критиків Д. Дроздовського, А. Куркова та інших, то сама авторка, на щастя, не надто цим переймається й пише нові твори. Недавно вийшов у світ її наступний белетристичний проект — роман “Два каравани”. У ньому знову знайшла відгук українська тема, причому цього разу інтерпретована в іншому, серйозно- ностальгічному ключі. Може, цього разу відомій письменниці таки пощастить знайти прихильного читача на батьківщині своїх предків?
