Микола Рябчук

“Піаніно”* 

 

26 березня 2003 року у польському сеймі відбулась абсолютно буденна, як на наші мірки подія, котра спричинила однак у польському політикумі грандіозний скандал. Двоє депутатів від Союзу демократичної лівиці, Ян Халадай та Станіслав Ярмолінський, проголосували за “свого” віце-прем'єра не лише власними картками, а й картками неприсутніх у залі колег - Мечислава Чернявського та Альфреда Овоца.

Наступного ж дня парламентська фракція СДЛ виключила всіх чотирьох шахраїв зі своїх членів і закликала їх добровільно скласти депутатські мандати — відповідно до кодексу честі. її керівник Вацлав Мартинюк озвучив публічну заяву, згідно з якою “фракція СДЛ перепрошує всіх депутатів та громадськість за поведінку своїх колишніх колег”. Прем'єр-міністр Лєшек Міллєр закликав однопартійців зробити належні висновки з інциденту, аби нічого подібного більше не повторилось. Міністр юстиції Ґжеґож Курчук емоційно назвав поведінку колишніх колег “гівнярством”. Рішення сейму, ухвалене за участю мертвих душ, було, природно, визнане нелегітимним і переголосоване.

Ця невеличка історія, наче крапля води, віддзеркалює засадничу відмінність між цивілізованою політикою європейського типу — де “гівнярство” є радше винятком, гідним публічного осуду, та совковою політикою в Україні, де “гівнярство” є нормою, котра, схоже, нікого навіть не дивує і не обурює. Ми вже звикли до мордатих набундючених типів у дорогих костюмах, що гасають майже порожньою залою Верховної Ради, натискаючи на всі підряд кнопки; ми вважаємо їх своїми обранцями - всіх цих циніків і брехунів, що навіть не криються, здійснюючи буквально на наших очах те, що мовою кримінального кодексу мало би називатися “служебньїй подлог”, фальшування чужого підпису, злісне шахрайство.

Забичені типи не розуміють, що коять злочин; їхня совкова свідомість не передбачає таких категорій, як професійна етика, депутатська гідність чи, скажімо, відповідальність перед виборцями. Але й виборці, схоже, не задумуються над тим, що делегують депутатські повноваження, і привілеї, і велетенські зарплати усім цим мордам аж ніяк не для того, щоб ті у робочий час розважалися у Монако чи вирішували на стрєлках власні бізнесові справи, передоручивши картки для голосування своїм парламентським денщикам.

Така поведінка злочинна не лише в юридичному плані, а й у моральному. Адже якщо так звана “політична еліта” може відверто халтурити і халявити, то чому б не халтурити й не халявити пересічним громадянам? Якщо “народні обранці” демонстративно й цинічно ухиляються від своїх безпосередніх обов'язків, не соромлячись при тому накручувати собі понадхмарні пільги й винагороди, то чому би подібним цинізмом не мало перейнятися ціле суспільство - працюючи якомога менше, хапаючи якомога більше?

Ми не розірвемо цього порочного кола, якщо не приглянемося - бодай перед виборами - до наших потенційних обранців: хто з них і скільки разів прогулював засідання Верховної Ради? Хто з них і скільки голосував чужими картками? Хто з них - і чи взагалі хто-небудь - озвучив вимогу законадавчо заборонити цю безсоромну практику у параламенті? І ще безсоромнішу практику - самим собі підвищувати зарплати і встановлювати найнемислиміші привілеї? Адже в усіх країнах, які ми вважаємо цивілізованими, і парламент, і уряд, і президент мають право “поліпшувати умови” лише своїм наступникам - із майбутньої каденції.

————
* Ця оповідка з майбутньої “Книги мандрів” М. Рябчука. Читайте велику добірку есеїв відомого письменника в наспупних числах “Всесвіту”

І якщо ніхто із політиків, ніхто з політичних сил не озвучує цих елементарних вимог, значить у нас немає своїх політиків і своїх політичних сил. А є лише зайди, “временщики”, шахраї, зухвало впевнені, що ми все одно їх підтримаємо, бо вони - “свої”. Навчімось усіх їх викреслювати, навчімось у разі потреби голосувати проти всіх, навчімося, зрештою, відкликати цих типів з європейських структур, насамперед із Ради Європи, оскільки вони компрометують саму ідею парламентаризму. Якщо ми справді хочемо замінити у нашій Верховній Раді пронирливих бізнесменів і недорікуватих поп-зірок на професійних політиків з юридичною, економічною та іншою фаховою освітою, заборонімо для початку голосування чужими картками і, взагалі, прив'яжімо максимально всі депутатські винагороди до результатів депутатської праці. Бо без цього Верхована Рада так і залишиться Верховним Совком, а не парламентом європейської (нібито) країни.