Гертруда СТАЙН

Меланкта

Кожній своє

РОМАН

З англійської переклала Наталія БОГИНЯ (Дніпропетровськ)

 

Роуз Джонсон народжувала свою дитину дуже важко.

Меланкта Герберт, подруга Роуз Джонсон, робила для неї все, що одна жінка здатна зробити для іншої. Вона ходила коло неї, була терплячою, безвідмовною, утішливою та невтомною, в той час як норовлива, вередлива та легкодуха чорношкіра Розі гарчала і метушилась і скиглила і взагалі поводилась жахливо, як зазвичай поводяться тварини.

Дитина народилася здоровою, але довго не прожила. Роуз Джонсон була недбалою та неуважною та егоїстичною, і коли Меланкті довелося виїхати на кілька днів, дитина померла. Не можна сказати, що Роуз Джонсон не любила тієї дитини, ймовірно, вона просто на деякий час за неї забула, але сталося як сталося, дитина померла, а Роуз та її чоловік Сем за нею тужили, але в той час такі випадки траплялися в негритянській громаді Бриджпойнта досить часто і були майже звичними, тож цей сум незабаром минув.

На той час Роуз Джонсон товаришувала з Меланктою Герберт уже кілька років. Нещодавно Роуз одружилася із Семом Джонсоном, чемним, добрим, чесним чолов’ягою, який був палубним матросом на каботажному пароплаві.

Меланкта Герберт ще ніколи не була навсправжки заміжньою.

Роуз Джонсон була справжньою, чорношкірою, дорідною, похмурою, безмозкою, інфантильною, привабливою негритянкою.

Роуз Джонсон була справжньою чорношкірою негритянкою, але її за власну дочку виховувало біле подружжя.

Роуз усміхалася, коли почувалась щасливою, але її усмішка аж ніяк не нагадувала широку, сонцесяйну, щиру, безтурботну  усмішку, що зазвичай властива неграм. Роуз не здатна була  на земне, всеосяжне почуття радості, що зазвичай притаманне лише темношкірим. Її сміх був звичайним, як і в усіх жінок.

Роуз була недбалою та дещо ледащою, але її виховували білі люди і вона звикла до комфорту. Виховання в оточенні білих відбилося лише на її звичках і аж ніяк не вплинуло на її натуру. Роуз відрізнялася звичайною для багатьох темношкірих аморальною неперебірливістю у статевих зв’язках.

Роуз Джонсон та Меланкта Герберт, як це часто трапляється з жінками, утворювали дивну пару.

Меланкта Герберт була граційною, розумною, привабливою мулаткою і мала світло-коричневу шкіру. Вона не зростала серед білих подібно до Роуз, але в ній струменіла половина справжньої білої крові.

Вони з Роуз Джонсон належали до кращих представників темношкірої раси тут, у Бриджпойнті.

— Я ж не якась там звичайнісінька негритянка, —  любила повторювати Роуз Джонсон, — мене ж виховували білі, і Меланкта також не абихто, вона ж така розумна, в тій школі вивчила купу різних речей, якби вона ще й заміжня була, знайшла б собі чоловіка, подібного до мого Сема Джонсона.

Чому так сталося, що витончена, розумна, приваблива напівбіла Меланкта Герберт кохала, присвячувала всю себе та терпіла приниження, догоджаючи цій грубій, манерній, незгідливій, абиякій, інфантильній чорношкірій Роуз, і чому ця Роуз, з усією властивою їй  аморальністю, неперебірливістю та легковажністю, знайшла собі чоловіка, та ще й неабиякого, можна навіть сказати, одного з найкращих представників темношкірої раси, в той час як Меланкта з усіма своїми принадами, напівбілою кров’ю, привабливістю та серйозністю так по-справжньому й не вийшла заміж?

Час від часу Меланкта міркувала над тим, який несправедливий цей світ, і від цих думок її охоплював відчай. Вона часто думала, навіщо жити далі, якщо жити так не хочеться.

Одного разу Меланкта розповіла Роуз про жінку, що вкоротила собі віку через велику тугу. Меланкта сказала, що іноді їй здається, ніби саме такий вихід є найкращим і для неї.

Роуз Джонсон поставилась до цього зовсім не так.

— Не збагну, Меланкто, чому ти говориш, що збираєшся заподіяти собі смерть лише через те, що тобі сумно? Я б, Меланкто, ніколи б себе не вбила лише через те, що мені сумно. Я б радше вбила когось іншого, Меланкто, якщо мені було б сумно, але себе — ніколи. Якщо я і здатна вбити себе, то лише випадково, і було б дуже прикро, Меланкто, якби я випадково вкоротила собі віку.

Роуз Джонсон та Меланкта Герберт познайомилися в церкві. Роуз Джонсон не дуже переймалася релігією. Через брак емоційності думка про відродження через віру аж ніяк її не зачіпала. Меланкта Герберт тоді ще не вміла знаходити розраду в релігії. Вона ще не навчилася давати раду своїм бажанням. Однак це зовсім не заважало цим двом дівчатам, за доброю звичкою всіх темношкірих, часто ходити до негритянської церкви разом із друзями. Там поступово вони й спізналися.

Білі люди виростили Роуз Джонсон як власну дитину, не як служницю. Її мати, що померла, коли Роуз була ще зовсім малою, довгий час віддано прислуговувала одній родині. Роуз зростала дотепною, товариською, гарненькою чорношкірою дівчинкою, а те подружжя не мало власних дітей, тому вони вирішили залишити Роуз у себе.

Коли Роуз виросла, вона поступово повернулася у товариство темношкірих і більше не мешкала в тому будинку. Потім якось сталося, що ті люди переїхали в інше місто, а Роуз так і лишилася в Бриджпойнті. Щоб допомогти дівчині, білі опікуни залишили трохи грошей, їй і досі час від часу дещо від них перепадало.

Спочатку, за властивою всім бідним звичкою сприймати  все за належне, Роуз мешкала в  будинку з однією жінкою, а згодом просто взяла й переїхала до іншої жінки. В той час вона постійно зустрічалася з чоловіками, заручалася то з тим, то з іншим темношкірим. Для неї було дуже важливо запевнити всіх оточуючих, що вона заручена, адже Роуз добре зналася на тому, як має поводитись порядна дівчина.

— Ні, я не якась там звичайнісінька негритянка, щоб іти з першим-ліпшим, і тобі, Меланкто, не раджу цього робити, — одного дня пояснювала вона закомплексованій і не такій самовпевненій Меланкті, як має поводитись порядна дівчина. — Ні, Меланкто, я не якась там звичайнісінька негритянка, щоб таке собі дозволяти, я ж зростала в оточенні білих. Кому як не тобі знати, Меланкто, що кожен з них зі мною  заручився.

Так і жила Роуз зовсім непогано і завжди зручно і завжди у неробстві і завжди собою задоволена.

Поживши деякий час задля власного задоволення, Роуз спало на думку, що наразі було б досить добре, а в її стані навіть необхідно вийти заміж по-справжньому. Нещодавно вона десь познайомилась із Семом Джонсоном, і він їй сподобався. Вона знала, що він непогана людина, до того ж у нього було постійне місце роботи і він ходив туди кожного дня і отримував доволі пристойну плату. Роуз дуже сподобалась Сему Джонсону, і він акурат дозрів до того, щоб одружитися. Одного дня вони побралися і влаштували справжнє грандіозне весілля. Потім за допомогою Меланкти Герберт, що взяла на себе всю делікатну роботу, як-от шиття і все таке інше, вони затишно облаштували свій будиночок з червоної цегли. Сем знову почав працювати палубним матросом на каботажному пароплаві, а Роуз залишилась у своєму будиночку і весь день сиділа вдома і всім своїм подругам розповідала, як це чудово бути заміжньою та мати справжнього чоловіка.

Весь перший рік вони жили душа в душу.

Роуз була ледачою, але нечепурою її назвати було не можна. Сем вимагав до себе уваги, але ніколи не здіймав галасу, до того ж поряд постійно була Меланкта, яка приходила кожного дня та допомагала з усіма хатніми справами.

Коли Роуз прийшов час народжувати, вона вирішала переселитися до Меланкти Герберт, яка тоді мешкала в будинку разом з кремезною, добродушною темношкірою пралею.

Роуз переїхала туди, оскільки неподалік мешкав лікар, що мав допомогти їй народити дитину, до того ж поруч завжди була Меланкта, що ходила за нею протягом усієї вагітності.

Тут і народилося дитя, тут воно і померло, тоді Роуз повернулася до свого будинку та свого Сема.

Меланкта не здатна була впорядити своє життя так просто, як Роуз. Меланкті було дуже важко примирити свої потреби зі своїми можливостями.

Меланкта завжди втрачала те, що мала, оскільки прагнула чогось більшого. Меланкту завжди кидали, хоча вона жодного разу нікого не полишила.

Меланкта Герберт закохувалася занадто пристрасно й занадто часто. Її загадкова душа завжди чутливо сприймала легкі коливання і заперечення і непевні сумніви і раптові розчарування. Іноді Меланкта була несподівано імпульсивною та безкінечно відданою, а іноді сильною та невблаганно стриманою.

Меланкта Герберт завжди прагнула затишку та спокою, але чомусь постійно потрапляла в якісь негаразди.

Меланкта раз у раз запитувала себе, чому вона досі зносить ту тугу і не вкоротить собі віку. Нерідко їй здавалося, що це для неї справді було б найкращим порятунком.

Мати воліла, щоб з Меланкти була релігійна жінка, й виховувала її відповідно. Меланкта не дуже любила свою матір. Та матір, всі сусіди звали її “місі Герберт”, була привітною і шанобливою і миловидною мулаткою зі шкірою світло-коричневого відтінку. “Місі Герберт” мала репутацію трохи дивної і загадкової жінки, що завжди перебуває в стані вагання.

Меланкта, як і матір, мала шкіру світло-коричневого відтінку і  поводилась загадково і приязно ставилась до людей, але всю свою внутрішню силу вона успадкувала від здорового і неприязного і нестерпного чорношкірого батька.

Батько Меланкти не жив з ними, він лише час від часу навідувався до їхнього будинку.

Наразі минуло вже багато років відтоді, як Меланкта востаннє чула чи бачила свого батька чи мала про нього якісь відомості.

Скільки себе пам’ятала, Меланкта завжди ненавиділа свого чорношкірого батька, але їй дуже подобалося відчувати в собі силу, що вона від нього успадкувала. Тому насправді вона завжди мала тепліші почуття до свого грубого чорного батька, ніж до своєї лагідної світло-коричневої матері. Риси, що вона успадкувала від матері, ніколи не викликали в неї захоплення.

В дитинстві Меланкта Герберт зовсім собі не подобалася. Несолодкі юнацькі роки не любила згадувати взагалі.

Меланкта не любила ані свого батька, ані свою матір, і вона в свою чергу була для них неабияким тягарем.

Мати та батько Меланкти були офіційно одружені. Батько Меланкти був кремезним мужнім чорним негром. Він лише іноді навідувався до будинку, в якому мешкали Меланкта з матір’ю, але ця приємна шаноблива жінка зі шкірою світло-коричневого відтінку, що постійно вагалася, загадкова і трохи дивна, завжди ставилася до свого кремезного мужнього чорного чоловіка із розумінням та співчуттям.

Джеймс Герберт був звичайним досить порядним чорношкірим робітником, який ставився до свої доньки грубо та суворо, але в дитинстві з нею направду було дуже важко ладнати.

В дитинстві Меланкта не любила ані батька, ані матір, але була несамовито зухвалою та мала дуже гострого язика. Згодом Меланкта пішла до школи, там виявилася  її обдарованість з усіх предметів, а вона ж так добре знала, як використовувати свої знання, щоб дошкулити батькам, що ніяких знань не мали.

Меланкта Герберт завжди відрізнялася несамовитою зухвалістю. Меланкті завжди подобалися коні; вона як навіжена скакала верхи, їй подобалося приборкувати та доглядати коней.

В дитинстві Меланкта мала можливість спілкуватися з кіньми. Поряд з будинком, в якому тоді мешкали Меланкта з матір’ю, були стайні родини Бішопів, заможної родини, що завжди мала чудових коней.

Меланкта дуже подобалася Джонові, конюху Бішопів, і він завжди дозволяв їй робити з кіньми все, що заманеться. Джон був порядний енергійний мулат, мав чудовий будинок і дружину і дітей. Меланкта Герберт була старшою за його дітей. Тоді їй вже виповнилося дванадцять і вона якраз почала перетворюватись з підлітка на справжню жінку.

Джеймс Герберт, батько Меланкти, дуже добре знав того Джона, конюха родини Бішопів.

Одного дня Джеймс Герберт прийшов до будинку, де мешкали його дружина з донькою, дуже розлючений.

— Де це дівчисько, твоя дочка Меланкта? — в серцях допитувався він. — Якщо вона знов у Бішопових стайнях, з тим негідником Джоном, присягаюся, я вб’ю її. Чому ти так погано пильнуєш дівчину, хіба ти їй не мати?

Джеймс Герберт був кремезний, сильний, чорний, запальний негр з важкою рукою. Ніщо в Герберті ніколи не нагадувало тих веселих безтурботних негрів.

Навіть коли він пиячив з іншими чоловіками, а таке траплялося дуже часто, він ніколи не був веселим. Навіть замолоду, коли він ще був досить відвертим та відкритим, його обличчя ніколи не освітлювала широка, сонцесяйна, безтурботна усмішка, що зазвичай властива неграм.

Згодом усмішка Меланкти, його дочки, також завжди була вимушена та нещира. За своєю природою вона була насправді сильна та приязна, але коли в неї виникали важкі проблеми, коли вона змушена була виборювати своє місце під сонцем, усмішка була їй ні до чого. Така вже була в бідолашної Меланкти доля, хоча вона завжди намагалася уникнути негараздів. Меланкта Герберт прагнула тиші та спокою, але замість цього завжди наражалася на нові приводи для турботи.

Негр Джеймс Герберт мав жорстку вдачу. Він був запальний та суворий, і йому здавалося, що Меланкта дуже часто давала йому привід для люті, адже вона добре навчилася, як поводитись нестерпно і доймати своєю обізнаністю й знаннями батька, який не знав майже нічого.

Джеймс Герберт часто пиячив із Джоном, конюхом Бішопів. Джон мав лагідну вдачу і постійно намагався вмовити Джеймса Герберта бути поблажливішим до Меланкти. І зовсім не тому, що Меланкта коли-небудь скаржилася йому на своє життя чи батькову поведінку. Меланкта ніколи й нікому не скаржилася на своє життя, навіть коли припече, але чомусь тоді бувало так, що кожен, хто знав Меланкту, усвідомлював, яких страждань вона зазнає.  Лише людина, що могла покохати Меланкту по-справжньому, здатна була б зрозуміти та пробачити їй, хоча б за те, що вона ніколи не скаржилася і завжди гарно виглядала і завжди була щасливою і завжди була у гуморі, хоча всім було добре відомо, як дуже вона страждає.

Її батько Джеймс Герберт також нікому й ніколи не розповідав про свої проблеми і він був таким запальним та суворим, що нікому й на думку не спадало про щось його розпитувати.

“Місі” Герберт, як  її звали всі сусіди, ніколи й словом не обмовилась про свого чоловіка чи доньку. Вона завжди була приємною шанобливою жінкою, загадковою і трохи дивною, ніби весь час вагалася, що їй робити.

Родина Гербертів була таємничою, вони нікому не розповідали про свої проблеми, однак чомусь кожен, хто їх знав, завжди відчував, що в цій родині коїться.

Вранці одного дня, ввечері якого Джеймс Герберт та конюх Джон мали зустрітися, щоб разом напитися, Меланкта прийшла в стайні дуже весела і в доброму гуморі. Того ранку її приятель Джон несподівано усвідомив, яка гарна й чарівна вона є і як тяжко їй доводиться страждати.

Джон був дуже порядний чорношкірий конюх. Він ставився до Меланкти як до власної дитини, наче вона була його старшою дочкою. Звичайно, він відчував на собі потужну силу її жіночої привабливості. Меланкта завжди дуже подобалася Джоновій дружині і вона завжди намагалася зробити для неї щось приємне. А Меланкта, скільки себе пам’ятала, любила й поважала добрих і сердечних і небайдужих людей. Меланкта завжди прагнула спокою і злагоди і душевності, але натомість в житті бідолашної Меланкти чомусь завжди траплялися самі лише негаразди.

Того вечора, коли Джон та Герберт вже добряче випили, добрий Джон почав розповідати батькові, яку гарну дівчину він мав за дочку. Можливо, добрий Джон просто дещо перебрав спиртного, але інтонація його розмов про Меланкту була занадто лагідною як для старшого товариша. Звичайно, вони чимало випили, і саме того ранку Джон занадто сильно відчув силу жіночої привабливості Меланкти. Джеймс Герберт завжди був запальним, недовірливим негром, який терпіти не міг ніяких там жартів, а випивка зовсім не робила його поблажливішим. Він ще дужче потемнів від люті, слухаючи, як Джон частково батькові, а частково самому собі, з постійно зростаючим захопленням розповідав про внутрішню вроду та зовнішню привабливість Меланкти.

Зненацька вони підскочили й розпочали жорстоку негритянську колотнечу з лайками, аж раптом у чорних руках виблиснули гострі леза, за негритянською звичкою вони відсахнулися в різні боки, а потім знов зійшлися, і кілька хвилин тривала люта різанина.

Джон був порядний, приємний, добродушний негр зі світло-коричневою шкірою, що аж ніяк не завадило йому спритно управлятися лезом під час кривавої різанини.

Коли іншим неграм, що пиячили в тому самому шинку, вдалося розборонити двох розбишак, виявилося, що Джон лишився майже неушкодженим, а Джеймс Герберт отримав важке поранення, все його тіло від правого плеча аж до низу живота було розпанахане влучним ударом леза. Порізи, отримані під час таких бійок, зазвичай не надто глибокі, але виглядають справді жахливо, адже завжди супроводжуються великою втратою крові.

Декілька негрів тримали Герберта, доки обробляли та бинтували його рани, опісля його поклали в ліжко, щоб він одіспався та прийшов до тями після тієї пиятики й бійки.

Коли назавтра він прийшов до будинку, в якому мешкали його дружина та дочка,  то був не при собі від люті.

— Де вештається та Меланкта, твоя дочка? — щойно побачивши свою дружину, почав допитуватися він. — Якщо вона знову пішла до Бішопових стаєнь, до того жовтопикого Джона, присягаюся, я її вб’ю. Гарно ж вона поводиться, як справжня порядна донька. Чому ти так погано наглядаєш за дівчиною? Хіба ти їй не мати?

Меланкта Герберт дуже рано подорослішала і з раннього віку навчилася використовувати силу своєї жіночої чарівності, однак з усією природженою жіночою мудрістю вона зовсім не вміла розрізняти зло від добра. Меланкта так і не навчилася брати до уваги всі ті балачки, що вона так часто чула навколо себе, всі ті побрехеньки були їй просто осоружні.

Тепер, коли батько так люто на неї накинувся, вона ніяк не могла збагнути, що саме він з такою люттю намагається від неї дізнатися. Усіма засобами, що їх лише здатен був вигадати в своїй запамороченій люттю голові, він намагався примусити її сказати те, про що вона насправді й не здогадувалася. Вона тихо відступала й не відповідала на жодне з його запитань, адже Меланкта просто знавісніла, і єдиним почуттям, що тієї миті вирувало в її душі, була люта ненависть до свого чорношкірого батька.

Коли ці пристрасті дещо вгамувалися, Меланкта вперше усвідомила свою силу, приховану внутрішню силу, про існування якої вона донині лише підозрювала, і яка наразі, після остаточного усвідомлення, додавала їй неабиякої могутності.

З цього змагання з власною дочкою Джеймс Герберт вийшов переможеним. Через деякий час він геть забув усе це і Джона і рану від його гострого леза.

Меланкта наразі майже перестала ненавидіти свого батька, адже всю її увагу було зосереджено на усвідомленні нової сили, яку вона нещодавно в собі відчула.

Меланкта більше не шукала зустрічей із Джоном та  його дружиною, вона навіть більше не ходила до прекрасних коней. Те життя здавалося їй занадто тихим та нецікавим, воно втратило для неї будь-яку привабливість, більше не захоплювало.

Тепер Меланкта стала поступово перетворюватися на жінку. Вона була готова до цього, вона почала блукати темними вулицями та завулками в пошуках чоловіків, вона прагнула пізнати їхню сутність та вивчити манери поведінки.

Протягом декількох наступних років Меланкта з’ясувала, що до пізнання справжнього сенсу життя веде багато шляхів. Вона вивчила всі шляхи, іноді їй навіть здавалося, що десь вдалині вона бачить туманне мерехтіння світла життєвої мудрості. Ці роки дослідження життєвої науки обернулися для Меланкти безліччю негараздів, хоча жодного разу, протягом усіх тих років, Меланкта не мала дійсно лихих намірів.

Навіть дівчата, яких виховують з любов’ю та якими постійно опікуються, завжди можуть дочекатися зручної нагоди і утекти у великий світ в пошуках сенсу життя. Для дівчини ж, яку виховували подібно до Меланкти Герберт, втекти було зовсім неважко.  Зазвичай вона виходила сама, подеколи із подругою, такою самою шукачкою, і блукала і чекала, іноді поряд із залізничними станціями, іноді в доках чи біля якогось будівництва, всюди, де працювало багато чоловіків. Згодом, коли все навкруги поглинала темрява, вона підходила та знайомилася з тим чи іншим чоловіком. Вона пропонувала, він погоджувався, потім вона трохи вагалася, намагалася опанувати свої почуття та з’ясувати, що ж врешті-решт її на це штовхало. Іноді вона майже погоджувалася, але в останню мить сила невинності таки зупиняла її й не дозволяла першому-ліпшому чоловікові скористатися нагодою. Це був дуже дивний досвід необізнаності і сили і бажання. Меланкта ніяк не могла збагнути, чого треба насправді. Вона боялася, але ніяк не могла збагнути, що справжню боязкість вона виявляла саме в цьому питанні.

Хлопці ніколи не важили для Меланкти багато. Вони завжди були занадто молодими, щоб задовольнити всі її потреби. Меланкта відчувала глибоку повагу до сили, що здатна була привести до успіху. Саме тому Меланкта завжди мала тепліші почуття до мужнього та нестерпного чорношкірого батька, ніж до лагідної та приємної світлошкірої матері. В неї ніколи не викликали захоплення якості, що вона їх успадкувала від матері.

В юні роки Меланкті здавалося, що все скупчено у чоловіках, і саме від них можна отримати знання та силу.  Так вийшло одначе, що Меланкта навчилася розуміти, що таке справжня сила зовсім не від чоловіків.

З дванадцяти до шістнадцяти років Меланкта блукала в пошуках сенсу життя, але так і не натрапила на щось, окрім, мабуть, мерехтіння неясного та розмитого далекого образу. Весь цей час Меланкта продовжувала навчатися в школі; вона ходила до  школи набагато довше, ніж це зазвичай робить більшість темношкірих дітей.

У свої мандри в пошуках сенсу життя Меланкта завжди вирушала таємно, уривками, адже тоді ще жива була її мати “місі” Герберт, яка завжди пильнувала, і Меланкта, з усією притаманною їй зухвалістю, дуже непокоїлася, щоб до батька, який в той час нерідко навідувався до будинку, де мешкали Меланкта з матір’ю, не дійшли якісь чутки.

В той час Меланкта спілкувалася, гуляла та проводила багато часу з різними чоловіками, але близько жодного з них вона так і не пізнала. Їм здавалося, ніби вона багато що знає, отож має багатий життєвий досвід. Вони були впевнені, що вона на всьому знається, тому нічого їй не пояснювали, вони відчували, що вона ще не прийняла остаточного рішення, тому нічого від неї не вимагали, отож незважаючи на те що Меланкта блукала по всіх усюдах, під час тих походеньок вона завжди була у безпеці.

Це відчуття безпеки стало чудовим досвідом, що його Меланкта отримала за час свідомого пізнання життєвої науки. Сама Меланкта не сприймала його за якесь диво, вона просто усвідомлювала, що все це для неї зовсім неважливо.

Меланкта завжди намагалася набути якомога ширшого життєвого досвіду. Вона добре розуміла, це зовсім не те, що їй насправді потрібно, але з усією властивою їй зухвалістю, в таких питаннях Меланкта поводилась як справжня боягузка, тому їй так і не вдалося по-справжньому зрозуміти, чого їй бракує.

Меланкта любила блукати і стояти біля залізничних станцій, спостерігати за чоловіками, за паротягами, за перемиканням стрілок, за всім цим жвавим та насиченим перебігом життя. Спостерігати за життям на залізничних станціях — безкінечне задоволення. Кожна людина може віднайти в ньому дещо важливе саме для неї. Ледар, в жилах якого кров плине дуже повільно, віднаходить тут внутрішню рівновагу: сила швидкого та нестримного руху викликає в нього почуття спокою. Він не має працювати, він може навіть не рухатись, але він отримує такі самі потужні враження, як і робітник, чи навіть хазяїн цього світу. Люди, яким подобається повнитися емоціями і при цьому не мати жодного клопоту та не страждати, також отримують саме те, чого потребують: перехоплене дихання і повнота відчуттів і прискорене серцебиття і загальне збудження, що охоплює, коли спостерігаєш за метушнею людей і чуєш, як починає пирхати паротяг, потім дає довгий гучний гудок і вирушає. Дитині цей загадковий рухливий світ, за яким вона спостерігає крізь щілину в паркані, скидається на чарівну казку. Дитині подобається весь цей гомін, але разом з тим вона починає любити й тишу, яка панує перед тим, як паротяг гримаючи виїздить із тунелю, в якому його разом з усім цим шумом та гуркотом  було поховано у цілковитій темряві, і починає рухатись. Крім цього дитина у захопленні від блакитного диму з вогнем, що виривається з труби, час від часу завиваючись у кільця.

Меланкту залізничні станції приваблювали великим скупченням чоловіків і, можливо, передчуттям майбутніх переживань.

Меланкта ходила туди раз по раз і спостерігала за чоловіками та усім цим напруженим перебігом життя. Чоловіки завжди знаходили час, щоб зауважити: “Привіт, мала, хочеш проїхатись на моєму локомотиві?” чи “Гей, шоколадко, не хочеш підійти ближче та побачити, як він працює?”

Меланкту любили всі темношкірі провідники. Вони часто розповідали їй про захопливі пригоди, що траплялися з ними; як на Заході задихаєшся через брак повітря, коли проїжджаєш  крізь довжелезні тунелі, а потім виїжджаєш, кривуляючи на вузьких високих естакадах по окрайках великих каньйонів; як із завузьких мостів зриваються вагони, а іноді й цілі потяги, а з кожного темного закутка постійно визирає смерть та всілякі нелюдські жахи і сміються в обличчя. А ще вони розповідали про те, як на потяги, що проїжджають крутими й слизькими гірськими схилами, з жахливим рокотінням обвалюються велетенські скелі і ховають під уламками і вагон і людей; коли провідники розповідали всі ці історії, їхні круглі чорні спітнілі обличчя набували урочистого виразу, а їхній колір з брудного чорного перетворювався на сірий, при цьому вони від жаху та захоплення власними лячними оповідками так витріщали свої величезні очі, що ті перетворювались на суцільні білі плями.

Один кремезний, серйозний, завжди сумний світлошкірий  провідник частіше за інших розповідав Меланктці такі побрехеньки. Йому подобалося, як вона слухала, з яким співчуттям та розумінням вона сприймала історію про одного білого, який на далекому Півдні намагався його вбити за те, що він змусив одного з них, коли той напився та обізвав його клятим нігером та відмовлявся сплатити за своє місце й віддати гроші нігеру, зійти з потяга прямо під час руху. А потім той провідник не міг їздити тим південним маршрутом, бо всі білі чоловіки там присяглися, що вб’ють його, щойно він з’явиться там знов.

Меланкті дуже подобався той серйозний, завжди сумний світлошкірий негр, адже все своє життя Меланкта поважала в людях лагідність та доброту, а той чоловік завжди давав їй корисні поради та ставився до неї дуже сердечно, а таке ставлення важило для Меланкти дуже багато, але вона жодного разу не дозволила їм умовити себе зійти зі шляху, який завжди приводив її до негараздів.

Останні години дня, що минає, Меланкта часто проводила з провідниками та іншими чоловіками, які тяжко працювали аж до заходу сонця, але  з настанням сутінок усе докорінно змінювалося. Тоді Меланкта починала спілкуватися з представниками вищих, як на неї,  суспільних щаблів. Якийсь клерк чи молодий посильний знайомився з нею, а потім вони стояли чи прогулювалися і розмовляли.

Меланкта завжди змушувала себе втікати від них, хоча нерідко ця втеча давалася їй дуже важко. Вона не могла зрозуміти, чого вона так сильно прагне, але, незважаючи на свою відчайдушну сміливість, у цьому питанні вона поводилася як справжня боягузка, а отож вона не мала нагоди пізнати все до кінця.

Вечорами Меланкта гуляла та спілкувалася з різними чоловіками. Іноді Меланкта виходила з іншою дівчиною,  і тоді їй завжди було значно легше залишитись чи втекти, адже в такому разі вони могли підтримати одна одну і, жартуючи та сміючися, не дозволяли, щоб увага з боку чоловіка ставала занадто нав’язливою.

Але коли Меланкта була сама, а таке насправді траплялося дуже часто, іноді вона дуже близько наближалася до того, щоб зробити вирішальний крок до пізнання сенсу життя. З розмов деякі чоловіки дізнавалися про неї дуже багато, хоча ніколи й нікому не вдалося збагнути її справжню природу, адже Меланкта ніколи в своєму житті  не відкривалася в своїх розмовах до кінця. Так траплялося, зовсім не свідомо, що в своїх розповідях вона завжди воліла щось оминути, і тому вся історія виходила зовсім іншою, адже коли доходило до того, що сталося і що вона сказала і що вона зробила, Меланкта ніколи не могла пригадати, як усе було насправді. Іноді чоловік наближався трохи ближче, намагався втримати її за руку чи відпускав непристойні жарти, в таких випадках Меланкта завжди швидко щезала. Чоловіки ж вважали, що вона володіє життєвою мудрістю, а тому не демонстрували свої наміри відверто і гадали, що вона трохи вагається, а тому не поспішали, саме тому їм не вдавалося її затримати, коли вона вирішувала втекти.

Так Меланкта балансувала на межі пізнання сенсу життя. “Скажи-но, мала, чому ти так швидко тікаєш, коли вже наважилася прийти сюди?” — питалися вони в неї, намагаючись втримати, а вона посміхалася у відповідь та іноді насправді залишалася ще на деякий час, щоб згодом, майже в останню мить, вчасно змусити себе втекти.

Меланкта Герберт дуже хотіла пізнати сенс життя, та разом з цим така обізнаність її дуже лякала. Подорослішавши, вона лишалася все довше й довше, але у критичну мить, майже у боротьбі, вона завжди втікала.

Іншим улюбленим місцем Меланктиних блукань були корабельні доки. Зазвичай сама, іноді з іншою темношкірою красунею, вона довго стояла й спостерігала, як працюють чоловіки, як вони розвантажують судна, як завантажують вугілля в пароплави; вона зі щирим захопленням слухала монотонні співи негрів, коли вони пхають, тягнуть, переносять на своїх великих могутніх плечах вантаж з кораблів до складів, та їхні чи то дитячі чи то звірячі завивання.

Час від часу чоловіки вигукували: “Гей, мала, стережись, бо підійду та схоплю тебе!”, “Гей ти, шоколадко, ходи до нас, поплаваємо разом!” Звичайно, тут також не всі  були однакові, Меланкта познайомилася і з кількома серйозними матросами, які ходили в різні країни та розповідали їй про різні дива, а один кок час від часу запрошував їх із подругою на корабель та показував, де він готує свої обіди і де хлопці сплять і де майстерні, в яких вони прямо тут, на борту, власноруч виготовляють усе, що потрібно.

Меланкті цікаво було побувати в цих темних смердючих приміщеннях. Їй завжди подобалося розмовляти з чоловіками, що виконують важку фізичну роботу, слухати їх та спостерігати за ними. Але від цих простих людей вона ніколи не намагалася щось дізнатися про шляхи, що ведуть до пізнання сенсу життя. Вдень вона дуже любила спілкуватися з простими людьми і слухати історії з їхнього життя та про їхню важку працю і про те, як їм вдається виживати, а коли темрява поглинала все навкруги, Меланкта йшла і зустрічалася  і гуляла і розмовляла з якимось клерком чи молодим посильним, який ще вдень накинув на неї око, адже саме так вона намагалася пізнати сенс життя.

Ще Меланкта любила спостерігати за чоловіками, що працювали на будівельних майданчиках. Їй цікаво було дивитися, як вони підіймають важкі плити, копають ями, пиляють колоди, обтісують каміння. Тут вона також удень спілкувалася зі звичайними робітниками. “Обережно, мала, ця каменюка може впасти! Як опинишся під нею, вона розчавить тебе на маленькі шматочки. Як гадаєш, файне з тебе вийде желе?” Тут усі починали реготати, адже вважали такі жарти дуже дотепними. І одразу ж: “Відповідай, шоколадко, що б ти відчувала, коли б стояла тут, нагорі, поряд зі мною? Злякалася б до смерті? Якби тобі не забракло хоробрості піднятися сюди, я б тебе потримав! Ти просто сядь на ту глибу, що вони зараз піднімають, і опинишся прямо у моїх обіймах, а триматиму міцно, отож, мала, тобі нема чого боятися”.

  Іноді Меланкта зважувалася на дуже ризиковані кроки, кожного разу демонструючи тим чоловікам свою силу та відважну сміливість. Одного разу вона послизнулась і зірвалася з великої висоти. Її встиг підхопити один робітник і вона не загинула, але ліву руку було покалічено.

Навколо неї з’юрбилися всі чоловіки. Відчайдушність та терплячість, з якою вона витримувала біль у зламаній руці, викликали в них щире захоплення. Всі разом, з великою шаною, вони відвели її до лікаря, а потім з тріумфом доставили додому, а дорогою всі вони навперебій хвалили її за те, що вона не скиглить.

Того дня Джеймс Герберт якраз завітав до будинку, в якому мешкала його дружина. Він ледь не збожеволів від люті, коли побачив Меланкту в оточенні робітників. З жахливими прокляттями, мало не з кулаками видворив він усіх чоловіків, а потім не дозволяв лікареві навідуватися до Меланкти.

— Жінко, чому ти так погано пильнуєш дівчину, хіба ти не її мати?

Джеймс Герберт більше ніколи не сварив свою дочку. Він остерігався її гострого язичка і тих знань, що вона отримала в школі і її обізнаності і манери, з якою вона розмовляла з брутальним темношкірим, який був круглим невігласом. І саме за це Меланкта ще дужче його тоді ненавиділа.

Так і жила Меланкта ті чотири роки становлення своєї жіночності. І багато чого траплялося з Меланктою в той час, але вона добре розуміла, що жоден з тих чоловіків не здатний був вести її у правильному напрямі, тим єдиним шляхом, що привів би її до пізнання сенсу життя.

Вперше Меланкта познайомилася з Джейн Гарден, коли їй виповнилося шістнадцять. Джейн була негритянкою, але її шкіра мала такий світлий відтінок, що далеко не кожен міг про це здогадатися. Джейн мала доволі пристойну освіту. Вона два роки навчалася в коледжі для чорних. Але вона змушена була піти з того коледжу через погану поведінку. Вона багато чого навчила Меланкту. Вона навчила її, де шукати шляхи, що ведуть до пізнання сенсу життя.

Джейн Гарден тоді було вже двадцять три роки, і вона мала неабиякий досвід. Меланкта чомусь її дуже приваблювала, а сама Меланкта пишалася тим, що нею зацікавилася Джейн Гарден.

 Джейн Гарден не побоялася пізнати сенс життя. Тепер Меланкта, яка завжди прагнула здобути справжній досвід, знала, що існує жінка, якій  усе вже відомо.

Джейн Гарден мала багато хибних звичок. Вона пиячила і гуляла на всі боки. Проте відчувши, що ці гулянки можуть завдати їй шкоди, уміла відвернути таку загрозу.Незабаром Меланкта Герберт вже не виходила без неї. Меланкта почала пиячити та спробувала багато чого іншого, але швидко зрозуміла, що все це зовсім її не приваблює. Але бажання пізнати все до кінця кожного дня тільки міцнішало.

Тепер, навіть удень, ці двоє під час своїх блукань уже не зустрічалися з простими грубими чоловіками, а Меланкта стала цікавитися чоловіками вищого рангу. Вона припинила знайомитися з посильними та клерками, віддаючи перевагу бізнесменам та комівояжерам, а іноді й соліднішим чоловікам, і вони з Джейн часто розмовляли і гуляли і сміялися з ними і втікали від них. Порядок начебто лишився незмінним: знайомилися, а потім завжди тікали, але щось для Меланкти таки змінилося; незважаючи на те що вона діяла так само і за тих самих обставин, наразі все сприймалося зовсім не так, оскільки поруч з Меланктою була жінка, що мала досвід, і їй також поступово почала відкриватися істина.

Сенс життя Меланкта пізнала не від чоловіків. Саме Джейн Гарден почала відкривати Меланкті очі.

Джейн була грубувата жінка. Вона мала силу волі і вміла її застосовувати; в її жилах тік чималий струмінь білої крові, яка допомагала їй добре розуміти що до чого; вона зазирала у чарку, і випивка додавала їй зухвальства. Біла кров недарма струменіла в її жилах, вона мала сталеву вдачу, була витривалою і відважною. Життя для неї було лише захопливою грою, і хоч які б негаразди випадали на її долю, вона сприймала їх жартома. Меланкта Герберт подобалася їй перш за все через те, що ставилася до неї із захопленням. До того ж Меланкта була молода, гарна собою і здатна на співчуття і завжди з великою цікавістю слухала історії, що їх так любила розповідати Джейн Гарден.

Меланкта подобалася Джейн дедалі більше. Незабаром вони виходили  на прогулянку вже не для того, щоб спостерігати за чоловіками та когось із них підчепити, а щоб мати можливість поспілкуватися та побути разом. Потім вони взагалі припинили гуляти, і Меланкта бавила час у кімнаті Джейн, сидячи навколішки біля неї, слухаючи її безкінечні історії та всім серцем відчуваючи силу її привабливості. І поступово вона почала чітко розуміти, який шлях може привести її до пізнання сенсу життя.

Коли настав цьому кінець, коли Меланкта вже не проводила весь вільний час, той час коли вона не була ані в школі ані вдома, з Джейн Гарден, коли проминули ті два роки, Меланкта дуже чітко зрозуміла, вона вже впевнена, що добре знає, що саме є найголовнішим у цьому світі, їй відкрився сенс життя.

У Джейн Гарден завжди було обмаль грошей і вона винаймала кімнату на околиці міста. Колись Джейн викладала в школі для чорних, але також змушена була звідти піти через погану поведінку. Її пияцтво завжди створювало їй купу проблем, адже його завжди важко приховати.

Джейн пиячила дедалі більше. Меланкта також почала зазирати в чарку, але це їй зовсім не сподобалося.

Протягом першого року дружби Джейн Гарден з Меланктою Герберт ініціатива була на боці Джейн. Джейн любила Меланкту, їй дуже подобалися її розум, хоробрість і лагідність і податливість, і вона навчила Меланкту, ще до кінця першого року пояснила їй, що допомагає всім людям у цьому світі віднайти свою правду.

Джейн застосовувала різні методи навчання. Вона багато про що розповідала Меланкті. Вона щиро любила Меланкту, і Меланкта завжди відчувала силу її любові. Вона знала різних людей, знала багато чоловіків, знала Меланкту, і вона допомогла Меланкті зрозуміти, чого всі вони прагнуть і як використовують свою силу ті, хто її має.

Тими днями Меланкта багато часу проводила сидячи біля ніг Джейн, і зрештою вона засвоїла досвід Джейн. Вона навчилася любити Джейн, і те почуття було глибоке. Тими днями вона мала добру відраду, але водночас гостро відчула, якої глибини здатні сягнути страждання. Вона страждала зовсім не так, як колись, коли час від часу терпіла образи своєї матері та нестерпного чорного батька. Тоді вона опиралася, і ті страждання робили її сильнішою й відчайдушнішою, а тут, поряд із Джейн Гарден, страждання викликали лише незрозумілу тугу і покірливість і залежність.

То був дуже бентежний, дуже насичений час, саме таким був у Меланкти той рік, але врешті-решт вона все збагнула.

І сталося це тільки завдяки Джейн Гарден. У тому, що робили, що відчували, про що розмірковували та що обговорювали вони із Джейн, не було нічого хорошого і нічого поганого. Іноді урок, що його мала засвоїти Меланкта, був занадто важким, але врешті-решт, незважаючи ні на що вона його таки засвоювала і так неквапливо, крок за кроком, дедалі з більшим завзяттям, вона опановувала цю науку.

Але поволі щось у  їхніх стосунках почало змінюватись. Поволі виявилося, що вже не вони разом, а лише Меланкта Герберт нарощувала свої сили. Поволі вони почали віддалятися одна від одної.

Меланкта Герберт швидко забула, що всього її навчила саме Джейн Гарден. Нині поведінка Джейн викликала в Меланкти лише роздратування. До того ж дуже часто, у найпотрібнішу мить, Меланкта геть забувала, як усе було насправді, чому так сталося і навіщо вона чинила саме так. Меланкта із Джейн часто сварилися, вони більше не ходили разом, а Меланкта час від часу геть забувала, якими важливими для неї були уроки, що їх дала їй Джейн Гарден.

Тепер Меланкті здавалося, що вона й народилася з цією життєвою мудрістю. Звичайно, вона пам’ятала, що саме Джейн навчила її всього, але зважаючи на поступове ускладнення їхніх стосунків, вона просто звикла на це не зважати.

Джейн Гарден була неврівноваженою жінкою. Колись вона була напрочуд сильною особистістю, але наразі цільність та сила її характеру були зруйновані постійною пиятикою.  Меланкта також пробувала зазирати в чарку, але швидко зрозуміла, що це її зовсім не приваблює.

Сильній та неврівноваженій за вдачею, постійно напідпитку Джейн ставало дедалі важче пробачати Меланкту, адже вона добре розуміла, що більше їй не потрібна. Сталося так, що вся сила перейшла до Меланкти, і тепер уже Джейн залежала від неї.

Тоді Меланкті виповнилося вісімнадцять. Вона була граційною, розумною, гарною, привабливою мулаткою зі шкірою світло-коричневого відтінку, дещо загадковою й не завжди зрозумілою, але завжди  доброзичливою та уважною, готовою в будь-яку мить прийти на допомогу.

Відтепер Меланкта приходила до Джейн Гарден дуже рідко. Джейн це було не до вподоби, й іноді вона кидалася на Меланкту з докорами, але вияви протесту тривали недовго, адже пиятика виснажувала її до краю.

Через свою доброту Меланкта була не здатна кинути Джейн Герден напризволяще. Вона була готова допомогти Джейн у скруті, а згодом, коли життя Джейн пішло шкереберть, робила для неї все, на що була тільки здатна.

Відтепер Меланкта сама могла навчити кого завгодно. І мала змогу робити все, що їй заманеться. Вона ж бо добре знала, чого прагне для себе кожна людина.

Меланкта навчилася, як поводитись, щоб затриматись довше; вона навчилася розуміти, коли вона насправді воліє лишитися довше, і вона навчилася, як при бажанні краще втекти.

І тоді Меланкта знов почала блукати. Але наразі вона сприймала все зовсім по-іншому. Вона більше не спілкувалася із простими грубими чоловіками, і вона вже не дуже прагнула завести знайомство з білими, що належали до високих, як для неї, суспільних щаблів. Наразі Меланкта прагнула знайти щось справжнє, дещо здатне діткнутися до найпотаємніших схованок її душі, дещо, здатне заповнити її душу пізнаним нею сенсом життя, і всім своїм серцем вона прагнула, щоб воно заповнило її по самі вінця.

В той час Меланкта блукала по всіх усюдах. Під час тих мандрів вона завжди була сама. Відтепер вона не потребувала допомоги, щоб зрозуміти, коли піти, а коли лишитися чи, коли виникало таке бажання, утекти.

Тоді Меланкта перебрала дуже багато чоловіків, доки не знайшла єдиного, який їй був дійсно потрібний. Вона блукала майже рік, доки зустріла молодого мулата. Він був лікарем, який щойно розпочав власну практику. Не було жодних сумнівів, що попереду в нього безбідне майбутнє, але Меланкту приваблювало зовсім не це. Він виявився добрим і сильним і лагідним і дуже розумним, а Меланкта все життя тяглася до добрих та чуйних людей, до того ж він не одразу повірив Меланкті. Спочатку він тримався осторонь, оскільки не розумів, чого насправді прагне Меланкта. Меланкта всією душею прагнула до нього. Потроху вони почали глибше пізнавати одне одного. В них зав’язалися серйозні стосунки. Меланкті був потрібен лише він, і вона припинила свої мандри. Всю себе до останку віддавала вона цим стосункам.

Меланкта лишилася в Бриджпойнті сама-самісінька. Вона переїздила від однієї темношкірої співмешканки до іншої, вона потроху шила, а час від часу вчителювала у школі для темношкірих, підміняла деяких вчителів. Наразі Меланкта не мала ані постійного житла, ані роботи. В Меланкти все ще було попереду. Вона була молода і вона розуміла, в чому сенс життя, і була граційною і приємною і мала світлу шкіру і завжди прагнула допомогти людям і завжди поводилася загадково і цим вабила до себе ще дужче.

До знайомства з Джефферсоном Кемпбеллом, за той рік, що минув у пошуках, Меланкта зустрічала різних чоловіків, але жодному з них не вдалося глибоко її зачепити. Вона з кимсь знайомилась, проводила з ним чимало часу, а потім кидала з відчуттям, що це їй зовсім не потрібно, завжди сподіваючись на те, що наступного разу все буде зовсім інакше. Наразі вона мала змогу робити все, що їй тільки заманеться, вона добре знала, чого  потребує кожен чоловік, але її чомусь це аж ніяк не цікавило. Вона усвідомлювала, що всі ці чоловіки вже не здатні чомусь її навчити. Але вона сподівалася, що зрештою зустріне людину, яка подарує їй дещо значно вагоміше, і нарешті вона, ще до того як близько з ним познайомилась, була впевнена, що нарешті знайшла саме того, так, зустріла саме того чоловіка.

Того самого року “місі” Герберт, як її називали всі навколо, світлошкіра матір Меланкти, тяжко захворіла і того ж таки року померла.

Останнім часом, вже декілька років, батько Меланкти майже не з’являвся в будинку, де мешкали його дружина з Меланктою. Меланкта навіть не мала впевненості, що її батько і досі десь тут, в Бриджпойнті. Про матір наразі дбала лише Меланкта. Вона завжди допомагала тим, хто опинився у скруті.

Меланкта дбала про матір дуже добре.  Вона робила все, що здатна була зробити жінка. Вона заспокоювала і допомагала і ходила коло своєї світлошкірої матері і робила все, що тільки могла зробити, аби пом’якшити її страждання та полегшити смерть. Але це зовсім не означає, що в той час Меланкта любила свою матір дужче, та й сама мати ніколи не відчувала до дочки особливої прихильності, з самого дитинства нею було дуже важко керувати, не кажучи вже про її язика, який завжди відрізнявся нестримною гостротою та уїдливістю.

Меланкта зробила все, що здатна була зробити жінка, і зрештою її мати померла, і Меланкта її поховала. Батько Меланкти так і не з’явився, Меланкта більше про нього ніколи й не чула, жодного разу його не бачила і взагалі не знала, де її батько і що він робить.

Відколи матері значно погіршало і до самого кінця Меланкті допомагав Джефферсон Кемпбелл, молодий лікар. Джефферсон Кемпбелл знав Меланкту і до того, але вона йому ніколи особливо не подобалася і він завжди був упевнений, що нічого доброго з неї не буде. Він багато чув про її походеньки. Знав він дещо і про Джейн Гарден, і був упевнений, що її подруга Меланкта Герберт, яка гуляла разом з нею, скінчить дуже погано.

Доктор Джефферсон Кемпбелл був серйозний, старанний, добрий, веселий молодий лікар. Йому подобалося дбати про інших людей, а до чорношкірих він ставився із особливою прихильністю. Джефф Кемпбелл дуже любив життя і його товариство подобалося всім без винятку. Він був дуже добрий і чуйний, він був чесний і такий веселий. Почуваючись щасливим, він співав та сміявся, і його сміх був такий щирий і нестримний, а обличчя світилося сонцесяйною, безтурботною  негритянською усмішкою.

У своєму житті Джеффу Кемпбеллу ще не доводилося стикатися із справжніми негараздами. Батько Джеффа був добрий, серйозний, набожний негр. Він був спокійний, розумний, порядний негр зі світлою шкірою і сивим волоссям. Все своє життя він служив дворецьким в Кемпбеллів, в родині, де до нього з власної волі працювали його батько та матір.

Звичайно, батьки Джефферсона Кемпбелла, як то й належить, були офіційно одружені. Мати Джефферсона була лагідна, приємна світлошкіра жіночка, яка в усьому корилася та догоджала своєму доброму чоловікові і обожнювала і пристрасно любила свого єдиного сина — доброго, чесного, старанного, працьовитого лікаря.

Джефф Кемпбелл зростав в атмосфері набожності, але релігією ніколи особливо не цікавився. Джефферсон завжди мав добре серце. Він був міцно прив’язаний до своєї родини, він ніколи не кривдив близьких і завжди робив усе, що вони від нього вимагали, робив усе, що від нього залежало тільки, щоб не засмутити їх, і йому насправді подобався сам процес навчання, наука і всі ті експерименти, і він дуже рано збагнув, що його покликано стати лікарем, і його завжди хвилювало життя темношкірих.

Родина Кемпбеллів в свою чергу дуже його любила та всіляко допомагала досягти своєї мети. В коледжі для темношкірих Джефферсон наполегливо вчився і зрештою таки став лікарем.

Власну практику він розпочав уже рік чи два тому. Люди дуже любили Джеффа Кемпбелла за його доброту і приязність і увагу і співчуття, всім так подобався його щирий сміх та прагнення допомогти всім темношкірим.

Джеффу Кемпбеллу було відомо все про Джейн Гарден. Він допомагав їй виплутатися з чергової халепи, що вона в них так часто потрапляла. Щось там чув він і про Меланкту, але до материної хвороби ніколи її не бачив. Потім його покликали, щоб допомогти Меланкті ходити коло хворої матері. Доктору Кемпбеллу не подобався стиль життя Меланкти і він вважав, що у майбутньому нічого доброго на неї не чекає.

Доктор Кемпбелл допоміг Джейн Гарден виплутатися з чергової халепи, що вона в них так часто потрапляла. Іноді Джейн скаржилася йому на Меланкту. Яке право мала та Меланкта наближатися до нього. Яке право мала та Меланкта, що всім завдячувала саме їй, Джейн Гарден, яке право мала та дівчина сходитися з чоловіками, а її лишати саму, адже Меланкта Герберт ніколи й гадки не мала, як поводитись з іншими людьми. Меланкта не була лихою, Джейн цього ніколи не стверджувала, але вона ніколи не використовувала свою добру вдачу на користь іншим. З таким брутальним чорношкірим батьком на інше годі було й сподіватись, і хоча Меланкта завжди картала свого батька, вона була точнісінько такою, як він, і насправді вона його просто обожнювала, а він же ніколи не визнавав нікого іншого крім себе, а Меланкта така самісінька, як він і вона цим навіть пишається, а Джейн так набридло слухати ті постійні Меланктині балачки про те, що він їй зовсім не до вподоби. Джейн Гарден не терпіла людей, які маючи добре серце не прагнуть допомогти іншим, а Меланкта завжди була саме такою, при тому що вона нібито завжди прагнула ладнати з оточуючими і так по-дурному картала свого батька, хоча сама завжди була подібною до нього і дуже його любила. Ні, Джейн Гарден годі було й сподіватися на Меланктину допомогу. Так, Меланкта завжди приходила і вдавала, що намагається їй допомогти. Звичайно, вона завжди була готова прийти на допомогу. Вона ніколи і нікого не кидала у скруті. Тобто, вона ніколи не робила цього свідомо, ніколи нічого такого не планувала. Меланкта Герберт мала добре серце, і Джейн Гарден це завжди визнавала, але вона воліла більше ніколи нічого не чути про Меланкту Герберт і в неї жодного разу не виникало бажання, щоб Меланкта ще бодай раз до неї завітала. І зовсім не тому, що вона зненавиділа її чи щось таке, але їй геть набридло слухати усі ті балачки про батька та інші Меланктині проблеми, якими вона постійно переймалася. Джейн Гарден все це до смерті набридло. Меланкта була їй більше не потрібна, і якщо доктор Кемпбелл її зустріне, хай перекаже їй, що Джейн більше не бажає її бачити і нехай вона іде до когось, хто їй віритиме і слухатиме всю ту маячню.  І потім Джейн Гарден відключалася і забувала Меланкту і все своє колишнє життя, і тоді вона знов починала пиячити, щоб викреслити все це зі своєї пам’яті.

Джефф Кемпбелл дуже часто чув ці звинувачення, але ніколи особливо на них не зважав. Він зовсім не мав бажання більше дізнатися про ту Меланкту. Одного разу, коли вона прийшла відвідати Джейн,  він чув її розмову на вулиці з іншою дівчиною. Він не зовсім зрозумів, про що вони там говорили. Він не зовсім розумів, що мала на увазі Джейн Гарден, коли скаржилась йому на Меланкту. Його більше цікавила сама Джейн Гарден, а не те, що він чув про Меланкту. Він був упевнений, що Джейн Гарден має добре серце, що вона дуже сильна жінка і що вона справді здатна чималого досягти, але ця пиятика не дозволяє їй по-справжньому розкритися. Джеффу Кемпбеллу завжди було дуже важко бачити те, що з нею діється. Незважаючи на те що Джейн Гарден була грубуватою жінкою, вона подобалася Джеффу, оскільки  йому вдалося розгледіти в ній чимало добрих якостей.

Джефф Кемпбелл робив для Джейн Гарден все, що було в його силах. Він не звертав уваги на всі ті балачки про Меланкту. Йому було байдуже до неї. Вона його зовсім не цікавила. Джейн Гарден була значно сильнішою жінкою і вона була душевнішою, і вона використовувала свою доброту на користь іншим людям до того, як та пиятика цілковито нею заволоділа.

Доктор Кемпбелл допомагав Меланкті Герберт ходити коло хворої матері. Тоді він бачив Меланкту часто і вони багато часу проводили разом, вони часто і довго розмовляли, але він ніколи не чув від Меланкти жодного слова про Джейн Гарден. Вони ніколи не торкалися її особистих проблем, вони завжди обговорювали лише загальні питання чи розмовляли про медицину чи розповідали кумедні історії. Вона ставила йому багато запитань і завжди дуже уважно слухала відповіді на них, і вона ніколи не забувала нічого з того, що він розповідав їй про лікарську справу, вона ніколи не забувала нічого з того, що чула від інших людей.

Спочатку Джефф Кемпбелл навіть не здогадувався, як йому потрібні всі ті розмови. Він не усвідомлював, наскільки йому подобається Меланкта, навіть коли вони проводили разом так багато часу. Він не помічав, як часто думає про Меланкту. Він не хотів вірити в те, що Меланкта, подібно до Джейн Гарден, має добре серце. Йому здавалося, що він ще дужче прикипів до Джейн Гарден і ще дужче мріяв про те, щоб вона полишила ту жахливу пиятику.

Матері Меланкти Герберт ставало дедалі гірше. Меланкта насправді робила для неї все, що здатна зробити жінка. Матір Меланкти так і не стала прихильнішою до своєї дочки. Вона, “місі” Герберт, жодного разу нічого такого не сказала, але всім було зрозуміло, що дочку вона зневажає.

Наразі докторові Кемпбеллу доводилося багато часу проводити біля ліжка “місі” Герберт. Одного дня “місі” Герберт почувалася дуже погано і докторові Кемпбеллу здалося, що тієї ночі вона має померти. Він дотримав своєї обіцянки і пізно ввечері повернувся до будинку, щоб подбати про “місі” Герберт і допомогти Меланкті, коли їй буде потрібна допомога. Всю ту ніч Меланкта Герберт і Джефф Кемпбелл просиділи поруч. “Місі” Герберт не померла. Наступного дня їй навіть стало дещо краще.

Двоповерховий будинок, в якому разом із матір’ю мешкала Меланкта, був з червоної цегли. Вони не мали достатньо меблів, щоб цілком його опорядкувати, а деякі потрощені вікна так і стояли розбиті. Наразі Меланкті не вистачало грошей на все господарство, але за допомогою темношкірої жінки, що мешкала поряд і мала добре серце і завжди їм допомагала, Меланкта примудрялася і дбати про матір і підтримувати чистоту та лад у будинку.

Матір Меланкти лежала нагорі, у кімнаті поряд зі сходами. На другому поверсі було лише дві кімнати. Ту ніч Меланкта з доктором Кемпбеллом провели на сходах, щоб мати змогу якнайшвидше відкликнутися на стогони Меланктиної матері і не заважати їй яскравим світлом, і сидіти і читати, якщо їм закортить і пошепки розмовляти і не потурбувати “місі” Герберт.

Доктор Кемпбелл завжди багато читав. Тієї ночі доктор Кемпбелл не захопив із собою книжки. Він просто забув. Він хотів щось покласти у кишеню, якусь книжку, щоб не сумувати сидячи там і доглядаючи хвору. Коли “місі” Герберт більше не потрібна була його допомога, він вийшов з кімнати і сів на сходи поруч з Меланктою. Він розповів їй, що забув прихопити з собою книжку. Меланкта відповіла, що в будинку зберігалася ціла купа старих газет, і, можливо, доктор Кемпбелл пориється в ній і щось знайде для себе, щоб не нудьгувати і якось скоротати час. Добре, сказав доктор Кемпбелл, напевно так буде краще ніж сидіти тут просто так. Доктор Кемпбелл почав гортати старі газети, що їх йому принесла Меланкта. Натрапивши на щось варте уваги, він читав це вголос Меланкті. Меланкта весь час сиділа геть мовчазна. Докторові Кемпбеллу поволі стала подобатись її манера поведінки. Докторові Кемпбеллу навіть почало здаватися, що Меланкта має добре серце. Доктор Кемпбелл ще не мав остаточної впевненості, щодо Меланктиної доброї вдачі, але він начебто відчув, що вона цілком могла її мати.
 

Далі читайте паперову версію часопису