Рекс Стаут
ОТРУТА В МЕНЮ
ПОВІСТЬ
З англійської переклала Галина Грабовська
I
Я опустив погляд і зустрівся з її великими карими очима.
— Ні, я не продюсер і не агент, — мовив я. — Мене звуть Арчі Ґудвін, і я тут через те, що приятелюю з кухарем. Причина, чому я сюди прийшов, цілком особиста.
— Я знаю, — озвалась вона, — це мої ямочки. Від них чоловіки часто втрачають голову.
Я похитав головою.
— Це ваші сережки. Вони нагадали мені про дівчину, в яку я колись був безнадійно закоханий. Чи не міг би я пізнати вас краще?
— Тільки не мене, — заявила вона. — Дайте мені спокій. Я хвилююсь і не хочу розхлюпати юшку. Мене звуть Нора Джарет, мій номер телефону: Стенгоуп-п’ять, шість-шість-два-один. Сережки мені подарував сер Лоуренс Олів’є. Я сиділа в нього на колінах.
Я записав номер, подякував їй і роззирнувся. Більшість колекції привабливих молодих жінок юрмилась у ніші поміж двома буфетами, проте одна з них стояла по той бік столу й спостерігала, як Фелікс щось розмішує у мисці. В неї був витончений профіль і волосся кольору кукурудзяного волоття якраз перед тим, як воно починає темніти. Перетнувши кімнату, я підійшов до неї, коли вона повернула голову:
— Добрий вечір, панно... панно?
— Енніс, — промовила вона. — Керол Енніс.
Я записав її ім’я й назвав своє.
————Перекладено за виданням: Rex Stout. Three at Wolfe’s Door. Bantam Books. New York, 1995.
© Галина Грабовська, переклад, 2007.
— Я не безцеремонний по натурі, — мовив, — але ви зайняті чи скоро будете зайняті, тому в нас обмаль часу для вступної бесіди. Я стояв і дивився на вас, коли зненацька щось штовхнуло мене дізнатися ваш номер телефону, а я погано вмію стримувати свої пориви. Зараз, коли ви так близько, цей імпульс став іще сильніший, і я гадаю, нам слід до нього прислухатися.
Але я, мабуть, справляю помилкове враження. Насправді того вівторкового вечора я не мав особливого бажання збирати нові телефонні номери. Я це робив через Фріца. Але це також може справити помилкове враження, тому я повинен усе пояснити.
Якось у лютому Льюїс Гюїтт, мільйонер і любитель орхідей, якому Ніро Вулф колись був створив надзвичайно складну проблему, сповістив його, що “Десять аристологів” хочуть, аби Фріц Бреннер готував їхній щорічний обід, який відбудеться, як завжди, першого квітня, у день народження Бріллета Северина. Коли Вулф сказав, що ніколи не чув про “Десять аристологів”, Гюїтт пояснив, що це — група з десяти чоловіків, які прагнуть досягнути ідеалу досконалости в їжі та питві, й він є одним із них. Вулф розвернувся до словника, який лежав на своєму звичному місці край столу, й заявив, що термін “аристологія” означає “науку про обідання”, отже “Десять аристологів” просто-таки віслюки, оскільки споживання обіду — це не наука, а мистецтво. Після довгої суперечки Гюїтт визнав свою поразку й погодився з тим, що назву слід змінити, й Вулф дозволив йому попросити Фріца готувати той їхній обід.
Насправді Вулфові було приємно, хоча він, звісна річ, у цьому не зізнався б. Платня Фріцові Бреннеру, кухарю та домоправителю старовинного особняка на Західній тридцять п’ятій вулиці, відрізбла добрячий шматок від його прибутку приватного детектива. Приблизно такий же, який діставався мені — Вулфовій правій руці, а також його П’ятниці, Суботі, Неділі, Понеділку, Вівторку, Середі та Четвергові. Я вже не кажу, скільки відрізбло постачання кухні сировиною для Фріцової продукції. Оскільки я веду ще й бухгалтерський облік, то можу засвідчити, що впродовж 1957 року на кухню та Фріца витрачено лиш дрібку менше, аніж на оранжерею з орхідеями на даху будинку. Тому, коли Гюїтт роз’яснив, що члени “Десятки”, хоча й могли дати маху з вибором назви, є справжніми та гідними довіри гурманами, що обід відбуватиметься в домі Бенджаміна Шрівера, корабельного магната, який щороку першого вересня пише листа до “Таймс”, у якому засуджує вживання хрону до устриць, що кухар матиме розв’язані руки у виборі меню, а “Десятка” постачить йому все, чого він забажає, Вулф натис ґудзик для виклику Фріца. Виникла маленька затримка, коли Фріц відмовився зв’язати себе зобов’язанням, доки не побачить кухню Шрівера, але Гюїтт усе залагодив, провівши його до свого “Ґерона”, що стояв перед нашим ґанком, і відвізши на Одинадцяту вулицю оглянути кухню.
Саме там я й перебував у вівторок увечері, першого квітня, збираючи телефонні номери, — на кухні чотириповерхового будинку Шрівера на Одинадцятій вулиці на захід від П’ятої авеню. Вулфа й мене запросив господар дому, й хоча Вулф не любить їсти з незнайомцями й уважає, що присутність за столом більш як шести осіб псує трапезу, він знав, що Фріц буде прикро вражений, якщо Вулф не прийде. Окрім того, якби він лишився вдома, то хто б приготував йому обід? Попри все це Вулф, можливо, знехтував би запрошення, якби довідався про одну деталь, яку ми з Фріцом старанно від нього приховували: що за столом прислуговуватиме дванадцять молодих жінок, по одній на кожного гостя.
Коли Гюїтт сказав мені це, я запротестував — мовляв, не можу відповідати за поведінку Вулфа, коли оргія піде повним ходом, і нема жодного сумніву, що він посуне геть, коли дівчата здіймуть вереск. Господи, сказав Гюїтт, нічого подібного, задум цілком інший. Просто “Десятка” наслідує античну Грецію не лише в назві, але й в усьому іншому. Геба, богиня вічної молодости, подавала богам нектар та амбросію, тому традицією “Десяти” є те, аби за столом їм прислуговували дівчата у відповідному вбранні. Коли я запитав, де вони знаходять дівчат, Гюїтт відповів: через театральну агенцію, й додав, що в цей період року завжди є сотні молодих актрис, які сидять без роботи й з радістю вхопляться за шанс підробити за вечір п’ятдесят баксів та ще й добрі харчі на додачу, розносячи їжу, по одній тарілці за раз. Спочатку вони наймали через агенцію досвідчених офіціанток, але ті спотикалися у своїх стулах.
Ми з Вулфом прибули рівно о сьомій і коли познайомилися з нашим господарем і рештою гостей та скуштували устриць і білого вина, яке вибрали з-поміж п’яти сортів, я попрямував на кухню подивитись, як там Фріц дає собі раду. Він саме дегустував щось із вишикуваних у ряд горщиків, зовні хвилюючись не більше, ніж тоді, коли вдома готує обід для Вулфа й мене. Йому допомагали Фелікс і Золтан з “Рустермана”, тому я не питав, чи потрібна моя допомога.
А ще там були геби, ті, що подають богам нектар, дванадцятеро дівиць у стулах — вільно спадаючих убраннях темно-багряного кольору завдовжки до щиколоток. Видавалося дуже гарно. Отож у мене з’явилась ідея. Фріц любить удавати, що має підстави вірити, буцімто жодна жінка, яка перебуває на відстані менш ніж миля від мене, не може почуватись у безпеці. Це не має жодного сенсу, оскільки ви небагато можете сказати про жінку, коли вона від вас за милю. Тому я вирішив, що йому піде на користь побачити мою дію в закритому приміщенні. До того ж це було викликом та цікавим соціологічним експериментом. З першими двома все пішло як по маслу. Одна звалась, як вона сказала, Ферн Фабер, це була висока фарбована блондинка з широким млявим ротом. Другою була Нора Джарет, та, що мала великі карі очі та ямочки на щоках. Тепер я йшов слідом цією Керол Енніс із волоссям наче кукурудзяне волоття.
— Я не маю почуття гумору, — озвалась вона й знову повернулася до споглядання за Фріцовим перемішуванням. Я не відступав.
— Це зовсім інший гумор. Такий імпульс, як у мене, зовсім не смішний. Він завдає ран. Я спробую вгадати. Це Геба один, ох-ох-ох-ох?
Відповіді не було.
— Мабуть, ні. Платон-два, три-чотири-п’ять-шість?
Не повертаючи голови, вона сказала:
— У довіднику це записано як Горгем-вісім, три-два-один-сім. — Її голова різко обернулася до мене. — Прошу дуже . — Голова різко крутнулася назад.
Це радше прозвучало, як пропозиція забиратися геть, аніж як прохання зателефонувати їй якнайскорше. Та я все-таки записав її номер — для протоколу, і відійшов. Решта дівиць усе ще юрмилася в ніші, і я попрямував туди. Багрянець суконь був чудовим контрастом до гарненьких молодих облич, увінчаних зачісками дев’яти різних кольорів та стилів. Коли я підійшов, балачки припинилися й усі обернулись до мене.
— Вільно, — скомандував я. — Я не при виконанні службових обов’язків. Я тільки один з гостей, запрошений через те, що є приятелем кухаря. В мене виникла особиста проблема. Я волів би обговорити її з кожною з вас наодинці, та позаяк для цього нема часу, я...
— А я знаю, хто ви, — заявила одна з них. — Ви детектив і працюєте на Ніро Вулфа. Ви Арчі Ґудвін.
У неї було руде волосся й молочно-біла шкіра.
— Не заперечую, — відповів я, — але тут я не з професійних причин. Я не питаю, чи ми вже стрічались, бо якби стрічалися, то я б не забув...
— Ми не зустрічались. Я бачила вас і ваше фото. Ви подобаєтесь сам собі, чи не так?
— Звичайно. У цьому я заодно із більшістю. Ми проголосуємо. Хто з вас подобається сам собі? Підніміть руку.
З багряних складок вигулькнула одна оголена рука, потім ще дві, потім усі решта, разом з рукою рудоволосої.
— Гаразд, — сказав я, — питання вирішено. Одноголосно. Моя проблема полягає в тому, що я надумав роздивитись усіх вас, і в тієї, котра виявиться незаперечно найвродливішою і найпринаднішою, узяти її номер телефону. Й ось тут я загальмую. Ви всі такі. Ваші краса й чарівність перевершують найпалкіші мрії будь-якого поета, а я не поет. Отже, влип. Як я можу вибрати серед вас одну-єдину, коли...
— Що за дурниці! — Це була рудоволоса. — Мене, звичайно. Пеґґі Чоейт. Арджайл два, три-три-чотири- вісім. Не дзвонити до полудня.
— Це несправедливо, — заперечив хрипкуватий голос. Він належав дівчині, що видавалася трішки застарою для Геби й ледь-ледь запухкенькою. Голос вів далі: — Я називатиму вас Арчі.
— Звичайно, це моє ім’я.
— Чудово, Арчі, тобі варто сходити до окуліста. — Вона підвела руку, оголивши її, і торкнулась плеча дівчини, яка стояла поруч. —— Визнаємо, що всі ми прекрасні, але ми не той клас, що Гелен Аєконо. Глянь на неї!
Я, власне, це й робив. І змушений був визнати, що власниця хрипкуватого голосу таки мала рацію. Гелен Аєконо з бездонними темними очима, темною оксамитовою шкірою й хвилястим шовковим волоссям, темнішим від очей, безперечно була чимось рідкісним та особливим. Її вуста були ледь розтулені, якраз достатньо для того, аби показати сяйво білосніжних зубів, проте не сміялися. Вона взагалі ніяк не реагувала, і це було чудово як для актриси.
— Можливо, — погодивсь я, — що вкрай засліплений загальним випромінюванням, я не можу побачити сяйва окремої зорі. Може, я все ж таки поет, принаймні висловлююся, як вони. Моє відчуття, що я мушу мати телефонні номери кожної з вас, у жодному разі не означає, ніби я ще маю якісь сумніви щодо Гелен Аєконо. Мушу визнати: це не вирішить проблеми повністю, бо вже завтра переді мною постане проблема, кому з вас зателефонувати першій. Якщо я почуватимуся так, як почуваюсь у цю мить, то буду змушений набирати всі номери одночасно, а це гаплик. Благаю бога, аби все не зайшло в глухий кут. А що, як я ніколи не вирішу, кому подзвонити першій? Що, як це доведе мене до божевілля? Чи коли я поступово конатиму...
Я обернувся глянути, хто мене шарпає за рукав. Це був Бенджамін Шрівер, господар дому. Із посмішкою на круглій пиці він сказав:
— Мені шкода переривати вашу промову, але, можливо, ви зможете закінчити її пізніше. Ми готові сідати за стіл. Ви приєднаєтеся до нас?
II
Їдальня, розміщена на тому ж поверсі, що й кухня, футів на три нижче рівня вулиці, була б занадто похмурою, як на мій смак, якби майже всі темні дерев’яні панелі не були завішені картинами із зображеннями гусей, фазанів, риби, фруктів, овочів та іншого розмаїття їстівних об’єктів. Допомагало також те, що скатертина була біла мов сніг, келихи для вина, по сім для кожного гостя, сяяли в м’якому світлі, що лилося згори, а відполіроване срібло блищало. У центрі столу стояла низька позолочена (а може, й золота) чаша завдовжки два фути з букетом Phalaenopsis Aphrodite. Квіти подарував Вулф, зрізавши їх того дня по обіді з кількох своїх найдорогоцінніших кущів.
Сівши, він похмуро глипнув на них, але насупився не через орхідеї. Причиною був стілець, який попри свою досить вигадливу форму був би якраз для вас чи для мене, але не для Вулфової однієї сьомої тонни. Його фундамент звисав по обидва боки стільця. Вулф зігнав похмурий вираз з обличчя, коли Шрівер, який сидів на місці господаря в кінці столу, висловив своє захоплення квітами, а Гюїтт, що сидів навпроти, зауважив: ніколи не бачив краще виплеканих Phalaenopsis.
Інші гості приєдналися до хвалебного хору, всі, крім одного аристолога, котрий сидів поміж Вулфом та мною. Це був персонаж з Волл-стріт і добре знаний театральний продюсер на ім’я Вінсент Пайл. Підтримуючи свою репутацію оригінала, він убрався в смокінг з краваткою йому до пари, що видавався чорним, поки світло починало на нього падати під іншим кутом, і ви бачили, що смокінг — зелений. Пайл поглянув на орхідеї, задерши голову і скрививши губи:
— Не люблю квітів у крапочку та рисочку. Вони видаються брудними.
Я подумав: “Щоб ти здох”, але вголос не сказав нічого. Якби знав, що саме це він і зробить всього лиш за три години, мені не треба було б навіть думати. Йому заперечили: не Вулф, не я, не Шрівер і не Гюїтт, а троє інших гостей, котрі вважали квіти в крапочку та рисочку прекрасними. Це були Адріан Дарт, актор, який відмовився від пропозиції Голлівуду отримувати майже мільйон на тиждень, Еміл Крейз, голова правління Кодекс Прес, що займається книговидавництвом, та Гарві М. Лікрафт, адвокат корпорації.
Насправді Геби не розносили вино. Вина, починаючи з монтраше до першої страви, наливав Фелікс. А дівчата подавали їжу, кожну страву по-іншому.
Першою стравою, розкладеною по окремих тарілках ще на кухні й поданою кожному аристологу його дівчиною, були маленькі млинці з кав’яром, посипані посіченою зеленою цибулькою та политі сметаною. Її приготуванням Фріц настільки переймався, що почав готувати млинці об одинадцятій ранку, а сметану — ще в неділю ввечері. Фріцова сметана була надзвичайна, але Вінсент Пайл знову мусив якось відзначитися. Проковтнувши всі свої млинці, він достатньо голосно, щоб почули всі за столом, зауважив:
— Чудова ідея — додавати пісок. Розумно. Добре для курчат, їм потрібен пісок.
Чоловік, що сидів ліворуч від мене, Еміл Крейз, книговидавець, прошепотів мені на вухо:
— Не звертайте на нього уваги. Цього сезону три вистави, які він фінансував, провалились.
Дівчата, яких Фріц та Фелікс муштрували впродовж другої половини дня, впорались із зеленою черепаховою юшкою, не розхлюпавши й краплі. Коли вони принесли супові миски, Фелікс уніс чашу й тримав її близько до миски кожного гостя, поки відповідна дівчина набирала ополоником юшку. Я запитав у Пайла люб’язно:
— Як там щодо піску?
Але він відповів: ні, суп смачний, і виїв усе до дна.
Я зітхнув з полегкістю, коли побачив, що рибу — камбалу, тушковану в білому вині, під соусом з грибів та мідій, яка була однією із коронних страв Фріца, на тарілки викладатимуть не дівчата. Це зробив Фелікс на бічному столі, а вони лише подавали. Після першого ж куштування соусу почувся схвальний шепіт, а Адріан Дарт, актор, який сидів навпроти Вулфа, проспівав: чудово! Поки лунали розмаїті вигуки захоплення, а Лікрафт, адвокат, розпитував Вулфа, чи погодиться Фріц дати йому рецепт, Пайл праворуч від мене скорчив гримасу і з брязкотом впустив виделку на тарілку. Я подумав, що він грає на публіку, і продовжував так думати, коли його голова похилилася й до мене долинув зубовний скрегіт. Але потім він згорбився й притис до губів долоню. Це вже було занадто як для гри. Двоє чи троє гостей сказали щось, коли він, відсунувши стілець, підвівся зі словами:
— Ви мусите мені пробачити, перепрошую, — і попрямував до дверей, що вели в хол. Шрівер підвівся й вийшов слідом за ним. Решта гостей перезирнулася і обмінялася кількома фразами. Гюїтт сказав:
— Сором, але я повинен це доїсти, — і взявся за виделку.
Хтось запитав, чи в Пайла не хворе серце. Інший відповів, що ні. Усі знову взялися до камбали, поновили бесіду, але настрій був уже не той.
Коли за сигналом Фелікса дівчата почали забирати тарілки, Льюїс Гюїтт підвівся й вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся, сів і голосно сказав:
— У Вінсента сильний біль. Лікар уже прийшов. Ми нічим не можемо допомогти, тому Бен хотів би, щоб ми продовжували. Він приєднається до нас, коли... Коли зможе.
— Що з ним? — запитав хтось. Гюїтт відповів, що лікар не знає. Ввійшов Золтан, несучи величезну, накриту покришкою тацю. Геби зібралися навколо бічного столу, Фелікс зняв покришку і почав сервірувати смаженого фазана, нашпигованого шматочками свинини, вимоченої протягом двадцяти чотирьох годин у токайському вині. Потім... Але ні. Яка з того користь? Щорічний обід “Десяти аристологів” провалився. Впродовж багатьох років тричі на день я їм страви, приготовані Фріцом Бреннером. Тому хотів би висловити свою вдячність, розповівши читачам, як він їх готує. Але зроблю я це не зараз. Безперечно, фазан був гідний богів, якщо б вони тут були. Й молочне порося. І салат з приправою, яку Фріц називає “диявольським дощем”. І каштанові крокети. І сир — єдине, що приготував під керівництвом Фріца в Нью-Джерсі чоловік на ім’я Білл Томпсон. Усе це їли, але так-сяк. Гюїтт виходив з кімнати ще тричі й останнього разу був відсутній добрих десять хвилин. Шрівер не повернувся за стіл зовсім. А коли подавали салат, Еміл Крейз також вийшов і вже не вертався.
Пізніше, коли налили каву та бренді й подали сигари й сигарети, Гюїтт підвівся зі свого крісла вп’яте. Вулф теж вийшов услід за ним. Я припалив сигару — лише для того, щоб чимось себе зайняти, й постарався бути люб’язним, слухаючи історію, яку розповідав Адріан Дарт. Але коли я допив каву, мене вже розібрала нетерплячка. Впродовж останньої години обличчя Вулфа червоніло дедалі дужче, тому я знав, що всередині він кипить. А коли Вулф у такому стані, особливо поза домом, від нього можна чекати чого завгодно. В нього навіть могла з’явитися ідея вилити свій гнів, викликаний провалом Фріцових страв, на Вінсента Пайла. Тому я поклав те, що залишилось від сигари, у попільничку, підвівся і попрямував до дверей. Я вже був напівдорозі до них, коли Вулф повернувся, все ще палаючи.
— Ходімо зі мною, — гаркнув він і пішов далі.
Шлях з їдальні до кухні пролягав через буфетну завдовжки двадцять футів із шафами, полицями й шинквасами обабіч. Вулф промарширував через неї, я йшов позаду. В кухні за різноманітними столами та стійками, вмостившись на різні стільці та ослони, дванадцятеро дівиць їли. Якась жінка поралась над раковиною. Золтан щось робив біля холодильника. Фріц, що саме наливав у келих вино, мабуть, для себе, озирнувся до Вулфа й відставив пляшку.
Вулф підійшов до нього й сказав:
— Фріце, прошу пробачення. Я дозволив панові Гюїтту підлеститись до тебе. Мені слід було розпитати про все краще. Вибач.
Фріц, тримаючи келих в одній руці, махнув вільною:
— Тут нема за що вибачатись, можна лише шкодувати. Той чоловік захворів, це прикро, але не через мої страви. Запевняю вас.
— Мені не потрібні твої запевнення. Не через твої страви в тому вигляді, як вони покидали тебе, а у тому, як вони доходили до нього. Повторюю, це моя провина, але не буду зупинятись на цьому зараз. Це може почекати. — Вулф обернувся до мене:
— Арчі, всі жінки тут?
Я мусив описати майже повне коло, рахуючи їх, розкиданих по всій кухні.
— Так, пане, всі присутні. Дванадцятеро.
— Збери їх. Вони можуть стати, — він кивнув на нішу, — ось там. І поклич Фелікса.
В це було важко повірити. Дівчата їли. А для Вулфа відривати од їжі людину, та ще й жінку, є чимось нечуваним. Навіть мене. Навіть у надзвичайно невідкладних випадках хіба він колись просив мене урвати трапезування? Це було вже не кипіння. Не завдавши собі клопоту звести брову, я обернувся й вигукнув:
— Вибачте, панії, але якщо добродій Вулф говорить, що це терміново, то це справді так. Ось туди, будь ласка. Всі.
Потім пройшов через буфетну, штовхнув двері, що відчинялися в обидва боки, зустрівся з очима Фелікса і поманив його пальцем. Він підійшов. Коли ми повернулися на кухню, дівчата вже залишили свої стільці й збирались у ніші, але без особливого ентузіазму. Коли ми з Феліксом підійшли ближче, мене зустріли бурмотінням і косими поглядами. Підійшов Вулф із Золтаном і зупинився, розглядаючи дівчат із міцно стиснутими губами.
— Нагадую вам, — сказав він, — що першою стравою, яку ви подали до столу, був кав’яр на млинцях зі сметаною. Порція, яку подали пану Вінсентові Пайлу і яку він з’їв, містила миш’як. Пан Пайл нагорі в ліжку, при ньому троє лікарів, але, найімовірніше, не мине й години, як він помре. Я говорю...
Вулф замовк, щоб люто глянути на них. Дічата реагували чи вдавали, що реагують, не має значення, — почулись вигуки та зойки, одна з них схопилася за горло, інша, оголюючи руки, притисла долоні до вух. Розлючений погляд Вулфа відновив лад:
— Прошу зберігати спокій і слухати. Я говорю про висновки, яких я дійшов. Мій умовивід, що пан Пайл з’їв миш’як, ґрунтується на симптомах: печія в горлі, млість, сильний біль у шлунку, пересохлі губи, холодна шкіра, блювання. Мій висновок, що миш’як містився у першій страві, ґрунтується, по-перше, на зіставленні часу, який потрібний, щоб миш’як почав діяти. По-друге, на факті: найвищою мірою неймовірним є те, що його могли додати в юшку чи до риби. І по-третє, пан Пайл поскаржився на наявність піску в сметані чи кав’ярі. Я допускаю можливість того, що буде доведено помилковість одного або й двох моїх висновків, але розглядаю її як віддалену. Тому виходитиму з них. — Вулф обернув голову. — Фріце, розкажи мені про кав’яр, починаючи з того моменту, коли його розклали по окремих тарілках. Хто його розкладав?
Колись я був сказав Фріцові, що не можу собі уявити, за яких обставин він міг би мати по-справжньому нещасний вигляд. Зараз мені не потрібно було докладати жодних зусиль. Фріц закусив спочатку спідню губу, потім — верхню. Врешті почав:
— Мушу вас запевнити...
— Мені не потрібні твої запевнення, Фріце. Хто розкладав кав’яр по тарілках?
— Ми із Золтаном, — Фріц кивнув, — ось за тим столом.
— І залишили їх там? Їх забирали з того столу жінки?
— Так, пане.
— Кожна жінка брала одну тарілку?
— Так, сер. Тобто так їм було сказано. Я перебував у іншому кінці кухні.
Тут заговорив Золтан:
— За ними наглядав я, пане Вулф. Кожна з них узяла одну тарілку. Й, повірте мені, ніхто не клав туди ніякого миш’яку...
— Будь ласка, Золтане, ще один умовивід: ніхто б не додав миш’як в одну з порцій, а потім залишив її на волю випадку, кому саме з гостей вона дістанеться. Безперечно, зловмисник призначив отруту певній особі — чи то панові Пайлу, чи, приймемо як альтернативу, комусь іншому, і вона потрапила до пана Пайла випадково. У кожному разі, саме та порція, яку з’їв Пайл, була отруєна. Чи дісталася вона йому за призначенням, а чи в результаті нещасливого збігу обставин, на даний момент є несуттєвим. — Вулф спрямував свій погляд на дівчат. — Хто з вас відніс ту тарілку панові Пайлу?
Жодної відповіді. Жодного звуку чи поруху.
— Фу. Якщо ви не знали його імені, то знаєте тепер. Чоловік, що вийшов з-за столу, коли подали рибну страву, той, що зараз помирає. Хто подавав йому?
Жодної відповіді. Я повинен був віддати їм належне, бо жодна з них не перевела свій погляд з Вулфа на Пеґґі Чоейт, рудоволосу. Я свій перевів.
— Ну ж бо, — промовив я, — говоріть, пані Чоейт.
— Це не я! — вигукнула вона.
— Це нерозумно. Звичайно, це ви. Двадцять людей можуть присягтися в цьому. Я дивився якраз на вас, коли ви насипали йому юшку. Й коли ви принесли рибу.
— Але я не подавала йому першої страви! В нього вже була! Це не я!
Озвався Вулф:
— Ваше ім’я Чоейт?
— Так. — Дівчина задерла підборіддя. — Пеґґі Чоейт.
— Ви заперечуєте, що подали тарілку з кав’яром, першу страву, панові Пайлу?
— Авжеж.
— Але ви повинні були це зробити? Ви були закріплені за ним?
— Так. Я взяла тарілку, ввійшла з нею в їдальню й попрямувала до нього. Але тут побачила, що він уже має одну, й подумала, що помилилася. Ми не бачили цих гостей раніше. Той чоловік, — Пеґґі кивнула на Фелікса, — показав нам, де сидітиме кожен гість. Моїм був другий праворуч із того боку, що ближче до входу. Але йому вже було подано страву, і я подумала: хтось помиливсь або я щось наплутала. Хай там як, я побачила: чоловік, що сидить поряд з ним, праворуч, іще нічого не має, і поставила тарілку перед ним. Це були ви. Я віддала її вам.
— Справді. — Вулф похмуро глянув на неї. — Хто був закріплений за мною?
Вулф не прикидався. Він і справді не знав. Жодного разу не глянув на неї. Був роздратований тим, що прислуговують жінки, й, крім того, Вулф ненавидить крутити головою. Звісно, я міг би йому це сказати, але Гелен Аєконо промовила:
— Я.
— Ваше ім’я, будь ласка?
— Гелен Аєконо. — В неї було глибоке контральто, яке дуже пасувало до глибоких темних очей, темної оксамитної шкіри та хвилястого шовкового волосся.
— Ви подавали мені першу страву?
— Ні. Коли я ввійшла, то побачила, що вам подає Пеґґі. Перед чоловіком, що сидів крайнім ліворуч, нічого не було, тому я поставила тарілку перед ним.
— Ви знаєте його ім’я?
— Я знаю, — сказала Нора Джарет, — з картки. Це був мій гість. — Її великі карі очі дивились просто на Вулфа. — Його звуть Крейз. Перед ним уже стояла тарілка, коли я ввійшла. Я вже збиралася віднести свою назад на кухню, але потім подумала, що, може, хтось і злякавсь, але я — ні. Тому подала її чоловікові, що сидів у кінці столу.
— В якому кінці?
— В лівому. Шрівер. Він приходив і розмовляв з нами сьогодні по обіді.
Її слова підтвердила Керол Енніс, дівчина з волоссям кольору кукурудзяного волоття, в якої не було почуття гумору.
— Це правда, — сказала вона. — Я її бачила. Я хотіла зупинити її, але вона вже поставила тарілку. Тому, обминувши стіл, я перейшла зі своєю тарілкою на протилежну сторону й тут побачила, що в Адріана Дарта ще нічого нема. Я не мала нічого проти, щоб подати страву йому.
— Ви були закріплені за паном Шрівером?
— Так. Я подавала йому решту страв, аж поки він вийшов.
Це перетворювалося на дитячу гру в хованки, але не виникало жодного сумніву, що останню криївку буде знайдено. Усе, що мав би зробити Вулф — це виявити ту, котра не зможе підтвердити, що подала першу страву, і це поставить на ній тавро. Я сподівався, що нею не виявиться наступна, дівчина, що обслуговувала Адріана Дарта, з хрипкуватим голосом, котра називала мене Арчі й дала справедливу оцінку Гелен Аєконо. Чи буде вона стверджувати, що прислуговувала Дартові сама?
Ні. Та відповіла, не чекаючи на запитання.
— Мене звуть Люсі Морґан, — сказала вона, — моїм гостем був Адріан Дарт, але Керол підійшла до нього раніше, ніж я. Залишилося тільки одне місце, де ще нічого не стояло, поруч із Дартом, ліворуч, тому я поставила тарілку туди. Я не знаю, як звуть того чоловіка.
Я назвав його.
— Гюїтт. Пан Льюїс Гюїтт.
Кращою назвою для цих хованок було б “стрибки через вогонь”. Я дивився на Ферн Фабер, високу фарбовану блондинку, яка була першою зупинкою в моєму турне телефонних номерів.
— Ваша черга, панно Фабер, — сказав я їй. — Вашим був пан Гюітт, еге ж?
— Звісно, що так. — Її голос звучав так високо, що це загрожувало перетворитися на писк.
— Але ви не приносили йому тарілку з кав’яром?
— Звісно, що ні.
— Кому ж ви її принесли?
— Нікому.
Я глянув на Вулфа. Він дивився на неї, примруживши очі.
— Що ви з нею зробили, панно Фабер?
— Нічого я з нею не робила. Не було ніякої тарілки з кав’яром.
— Дурниці. Вас було дванадцятеро, дванадцять гостей сиділо за столом, і кожен отримав свою порцію. Як ви можете говорити, що не було ніякої тарілки?
— Бо її не було. Я пішла в дамську кімнату поправити зачіску. А коли повернулася, вона забирала останню тарілку зі столу. Коли я запитала, де моя, він відповів, що не знає. Я пішла в їдальню, перед кожним гостем уже була тарілка.
— Хто забирав останню тарілку зі столу?
Панна Фабер кивнула на Люсі Морґан:
— Вона.
— Кого ви питали, де ваша?
Фабер кивнулаь на Золтана:
— Його.
Вулф обернувся.
— Золтане?
— Так, пане. Тобто, так, пане, вона питала, де її тарілка. Я саме був одвернувся, коли забирали останню. Хочу сказати, що не знаю, де вона була, лише те, що справді питала мене. Я запитав у Фріца, може, піти й подивитись, чи не бракує однієї порції, але Фріц відповів, що ні, там є Фелікс, він би це помітив.
Вулф обернувся до Ферн Фабер.
— Де та кімната, в якій ви поправляли зачіску?
Фабер кивнула на буфетну.
— Двері в кутку, — пояснив Фріц.
— Як довго ви там були?
— Господи, звідки я можу знати? Ви думаєте, я засікала час? Коли Арчі Ґудвін говорив з нами, ввійшов пан Шрівер і сказав, що всі готові починати. Я вийшла майже відразу після того.
Вулф різко обернув голову в мій бік.
— Так ось де ти був! Мені слід було розуміти, що поблизу є панянки. Припустімо, панна Фабер пішла поправляти зачіску невдовзі після того, як ти вийшов, — скажімо, за три хвилини. Скільки часу вона була зайнята цим, якщо повернулася на кухню тоді, коли останню тарілку забирали зі столу?
Я подумав.
— П’ятнадцять-двадцять хвилин.
Вулф буркнув до дівчини:
— Що було не так з вашим волоссям?
— Я не говорила, ніби з ним було щось не так. — Дівчина починала дратуватися. — Послухайте, пане, вам що, хочеться почути усі деталі?
— Ні, — Вулф якусь мить розглядав дівчат неприязно, дуже глибоко вдихнув, а потім видихнув і відвернувся до них спиною. Побачив келих з вином, підійшов, понюхав і завмер, утупившись у нього. Дівчата здійняли галас. Почувши це, він поставив келих і обернувся до них.
— Ви потрапили в халепу, — сказав Вулф. — Я також. Ви чули мої вибачення перед паном Бреннером і визнання моєї відповідальности за те, що він узявся готувати цей обід. Коли нагорі побачив, що пан Пайл умирає, і зробив ті висновки, про які вже розповів вам, і відчув себе зобов’язаним знайти зловмисника. Я мушу це зробити. Коли спустився сюди, я гадав, що потрібно буде лише з’ясувати, хто подав отруєну їжу панові Пайлу. Але я помилився. Зараз є очевидним, що маю справу з особою, яка не лише є винахідливою та кмітливою, але має гострий розум та зухвалість. Поки я підбирався до неї, невблаганно, як мені здавалось, наближаючи той момент, коли вона повинна буде або викрити одну з вас, або заперечити, нібито подавала комусь першу страву, вона в душі посміхалася наді мною, й не без причини, тішачись, що її задум удався. Вона прослизнула мені поміж пальців і...
— Але ж це не так! — вигукнула одна з тих, чийого імені я не знав. — Вона ж сказала, що не подавала першу страву нікому!
Вулф похитав головою:
— Ні, це не панна Фабер. Вона єдина, кого можна викреслити зі списку підозрюваних. Вона каже, що була відсутня ввесь той час, поки тарілки забирали зі столу. Вона не наважилась би це говорити, якби насправді була тут, узяла тарілку й віднесла її панові Пайлу. Хтось із вас обов’язково її побачив би. — Вулф знову похитав головою. — Не вона. Але це міг бути будь-хто інший з вас. Ви — я звертаюсь зараз до тієї, яку ще потрібно виявити, — ви, окрім вашої хитромудрости, мабуть, ще маєте надзвичайну віру в свого янгола-охоронця. Бо ви дуже ризикували. Ви взяли тарілку зі столу, можливо, не першу, але одну з перших, і дорогою до їдальні всипали миш’як у сметану. Це було неважко. Ви могли це зробити, навіть не зупиняючись, якщо мали його з собою у паперовому згорточку. Могли позбутися згорточка пізніше, можливо, в тій кімнаті, куди панна Фабер ходила поправляти зачіску. Ви віднесли тарілку панові Пайлу, одразу ж повернулися за іншою, віднесли її в їдальню і подали тому, в кого ще нічого не було. Це не просто мої здогадки, так мусило бути. Це був надзвичайно спритний хід, але ви не можете бути абсолютно невразливою.
Вулф обернувся до Золтана.
— Ви говорили, ніби бачили, як вони забирали тарілки й кожна брала по одній. Хтось з них повертався за іншою?
Золтан був таким самим нещасним, як і Фріц.
— Я подумаю, пане Вулф. Я спробую подумати, але боюсь, це не допоможе. Я не дивився їм в обличчя, а вбрані вони всі однаково. Боюсь, я не приглядався дуже близько.
— Фріце?
— Ні, пане, я був у іншому кінці кухні.
— Тоді спробуй ось що, Золтане. Хто з них узяв перші три або чотири тарілки?
Золтан повільно похитав головою.
— Боюсь, що це не дуже добре, пане Вулф. Я міг би спробувати, але не можу бути впевненим. — Він обвів дівчат поглядом справа наліво, потім у зворотному порядку. — Кажу вам, я не дивився їм в обличчя. — Він розвів руками. — Зрозумійте, пане Вулф, я не думав про отруту. Я лише слідкував, щоб вони належно віднесли тарілки. Хіба я припускав, що хтось із них має миш’як? Ні.
— Першу тарілку взяла я, — раптом вигукнула одна з дівчат, ще одна, чиє ім’я було мені невідоме. — Я віднесла її в їдальню й подала чоловікові, що сидів на тому місці, яке я мала обслуговувати, крайній ліворуч по той бік столу. Я залишалася там, я не виходила з їдальні.
— Назвіть своє ім’я, будь ласка.
— Марджорі Квінн.
— Дякую. Тепер друга тарілка. Хто взяв її?
Здається, ніхто. Вулф дав їм десять секунд, переводячи погляд з одної на іншу. Його губи були міцно стиснуті.
— Раджу вам, — сказав він, — підштовхнути вашу пам’ять на той випадок, коли треба буде витягувати з вас порядок, у якому ви забирали тарілки. Я сподіваюсь, до цього не дійде. — Він обернувся до Фелікса. — Я навмисно обминув вас, аби дати вам час подумати. Ви були в їдальні. Я сподівався, що після того, як з’ясую, хто подав першу страву панові Пайлу, ви підтвердите це. Але тепер вам нема що підтверджувати, і я мушу прийняти це як факт. Я змушений просити вас указати на неї.
Фелікс певною мірою залежав од Вулфа. Коли найдавніший та найближчий Вулфів приятель Марко Вукчич, власник ресторану “Рустерман”, помер, за його заповітом ресторан перейшов у власність довірчого товариства працівників ресторану, в якому Вулф став попечителем. А Фелікс працював там метрдотелем. Обіймаючи таку посаду в найкращому нью-йоркському ресторані, Фелікс, зрозуміло, був воодночас і ввічливим, і величним. Але в цю мить Фелікс не був ані величним, ані ввічливим. Якщо він почувався так, як був знову, то почувався він жалюгідно.
— Я не можу, — сказав він.
— Фу! Ви, так натренований бачити усе?
— Це правда, пане Вулф. Я знав, що ви це в мене запитаєте, але я не можу. Поясню. Молода жінка, яка щойно говорила, Марджорі Квінн, перша ввійшла в їдальню з тарілкою, як вона й сказала. Лише не згадала, що коли ставила її, один млинець зісковзнув на стіл, але так було. Коли я підскочив до неї, вона саме збиралася підібрати його пальцями. Але я відштовхнув її, поклав млинець на тарілку за допомогою виделки й глянув на неї значуще. В кожному разі я ошалів. Мати жінок офіціантками вже само собою було достатньо погано, і не лише тому, що вони не мали досвіду. Коли я опанував себе, то побачив, що руда, Чоейт, стоїть позаду пана Пайла, за яким була закріплена, з тарілкою в руці, а у нього вже є одна. Коли я рушив до неї, вона ступила крок праворуч і поставила тарілку перед вами. Порядок було повністю порушено, і я нічого не міг удіяти. Темношкіра, Аєконо, закріплена за вами, подала тарілку панові Крейзу, а ...
— З вашого дозволу, — сказав різко Вулф. — Я вже чув їх, як і ви. Я завжди вважав, що на вас можна покластись, але, можливо, на вашій високій посаді метрдотеля “Рустермана” ви скорше ухилитеся, ніж дозволите втягнути себе в справу про отруєння. Ви ухиляєтеся, Феліксе?
— Господи, пане Вулф, я вже втягнутий!
— Прекрасно. Я бачив, як жінка впустила млинець і націлилася пальцями на нього. І бачив, як ви порятували ситуацію. Так, ви втягнуті, але не так, як я. — Вулф обернувся до мене. — Арчі, як правило, ти людина, до якої я звертаюсь у першу чергу, але зараз ти — останній. Ти сидів поруч з паном Пайлом. Хто поставив перед ним тарілку?
Звичайно, я знав, що до цього дійде, але не сушив собі голову, бо від цього не було жодної користи. Я лише чітко сказав:
— Ні. — Вулф люто глянув на мене, і я докинув: — Це все, просто ні, але я, як і Фелікс, можу пояснити. По-перше, мусив би розвернутися, щоб побачити її обличчя, а за столом так не поводяться. По-друге, я спостерігав за тим, як Фелікс рятує млинець. По-третє, тривала суперечка про квіти в крапочку та рисочку, і я прислухався до неї, як і ви. Я навіть не бачив її рук.
Вулф стояв, утягуючи й випускаючи з себе повітря. Він заплющив очі, тоді розплющив їх і втяг у себе ще трохи повітря.
— Неймовірно, — пробурмотів він. — Негідниці неймовірно щастить.
— Я йду додому, — сказала Ферн Фабер. — Я стомилася.
— Я також, — сказала ще одна й рушила геть, але погляд Вулфа пришпилив її до підлоги.
— Раджу вам цього не робити, — сказав він. — Це правда, що панна Фабер визнана невинною, як і панна Квінн, оскільки за нею спостерігав Фелікс у той момент, коли подавали панові Пайлу. Але я раджу навіть їм залишитися. Якщо пан Пайл помре, лікарі напевне викличуть поліцію, і всім вам було б краще залишатися тут, коли прибудуть поліціянти. Я сподівався, що зможу представити їм уже викритого вбивцю. Хай йому чорт! Усе ще є шанс. Арчі, ходімо зі мною. Фріце, Феліксе, Золтане, залишайтеся з цими жінками. Якщо хтось з них наполягатиме на тому, щоб піти, не затримуйте їх силою, але занотуйте імена й час, коли вони пішли. Якщо вони хочуть їсти — нагодуйте їх. Я буду...
— Я йду додому, — вперто повторила Ферн Фабер.
— Чудово, йдіть. Поліція підніме вас із ліжка ще перед світанком. Я буду в їдальні, Фріце. Ходімо, Арчі.
Він промарширував через буфетну, я йшов за ним. Дорогою я глянув на свій годинник: десять по одинадцятій. Сподівався побачити їдальню порожньою, але це було не так. Вісім аристологів досі були там, бракувало лише Шрівера та Гюїтта, котрі, найімовірніше, перебували нагорі. Повітря було важке від диму. Всі, крім Адріана Дарта, сиділи біля столу в кріслах, відсунутих абияк, з келихами бренді та сигарами в руках. Дарт стояв, повернувшись спиною до картини із зображенням гусей у леті, й про щось просторікував. Коли ми ввійшли, він замовк, і всі обернулися до нас.
Заговорив Еміл Крейз.
— О, ви тут. Я ходив на кухню, але не захотів утручатися. Шрівер попросив мене вибачитися перед Фріцом Бреннером. Зазвичай ми просимо кухаря приєднатися до нас із келихом шампанського. Це варварський, але веселий звичай. Але зрозуміло, що за даних обставин... — Він урвав на півслові, — Я поясню йому чи ви?
— Я. — Вулф пройшов в кінець столу й сів. Був на ногах майже дві години — цілком нормально для його щоденних дворазових сесій в оранжереї, але не в іншому місці. Вулф розглянувся. — Пан Пайл ще живий?
— Ми сподіваємось, що так, — відповів хтось. — Ми щиро сподіваємось, що так.
— Я повинен уже бути вдома в ліжку, — сказав інший. — У мене завтра важкий день. Але таке враження... — він затягся сигарою.
Еміл Крейз потягся за пляшкою бренді.
— Жодного слова, відколи я зійшов униз. — Він глянув на годинник — Майже годину тому. Гадаю, мені варто піти нагору. Це дуже неприємно. — Він налив бренді.
— Жахливо, — сказав один з них. — Просто жахливо. Я так розумію, що ви розпитували, котра з дівчат принесла йому кав’яр. Крейз говорив, що ви питали його.
Вулф кивнув.
— Я також питав пана Шрівера, пана Гюїтта, пана Ґудвіна, напа Бреннера, а також двох чоловіків, які на моє прохання прийшли йому допомагати. Ну, й жінок. Я провів з ними добру годину, але залишився з нічим. З’ясував, який трюк застосувала зловмисниця, але не виявив, хто вона.
— Чи не почали ви діяти трохи передчасно? — запитав Лікрафт, адвокат. Може, зловмисника й нема. Гострий і важкий шлунковий розлад може бути викликаний...
— Дурниці. Я занадто роздратований, щоб бути ввічливим, пане Лікрафт. Симптоми типові для миш’яку, й ви чули, як пан Пайл поскаржився на наявність піску. Але це ще не все. Я говорив, що виявив трюк. Жодна з жінок не признається в тому, що подала панові Пайлу першу страву. Та, що була за ним закріплена, побачила, що йому вже подано, й натомість подала тарілку мені. Зловмисниця існує насправді. Вона всипала миш’як у сметану en passant, подала страву панові Пайлу, повернулася на кухню по наступну порцію й подала її комусь іншому. Це встановлено.
— Але в такому разі, — заперечив адвокат, — одна з них не подавала нікому. Як так могло бути?
— Я не є новачком у розслідуваннях, пане Лікрафт. Поясню вам це пізніше, якщо ви захочете, а зараз я хотів би продовжити. Те, що отруту дала панові Пайлу жінка, яка принесла йому кав’яр, не є припущенням, це — факт. Завдяки надзвичайній комбінації хитрости та везіння вона легко уникла встановлення особи. Тому я звертаюсь до вас. Прошу заплющити очі і відновити в уяві сцену. Ми сидимо тут за столом, обговорюючи орхідеї, — крапочки та рисочки. Жінка, яка ставить тарілку ось туди, — він показав, — упускає з тарілки млинець і Фелікс виправляє її помилку. Це допомагає відвернути вашу увагу. Власне тоді й уходить жінка з тарілкою, підходить до пана Пайла й ставить її перед ним. Я звертаюсь до вас: котра саме?
Еміл Крейз похитав головою.
— Я вже говорив вам нагорі. Не знаю. Я не бачив її. Чи якщо й бачив, то не запам’ятав.
Адріан Дарт, актор, стояв із заплющеними очима, складеними на грудях руками — гарна поза для концентрації. Інші, навіть Лікрафт, також сиділи заплющившись, але, ясна річ, навіть у підметки не годилися Дартові. По якому часі вони почали розплющувати очі й хитати головами.
— Зникло, — промовив Дарт своїм глибоким мелодійним баритоном. — Я мусив це бачити, бо сидів навпроти нього, але це зникло. Цілком.
— Я не бачив цього, — сказав інший. — Я просто не бачив цього.
— В мене є якесь туманне відчуття, — сказав ще один, — але воно дуже туманне. Ні.
Всі вони зробили те саме. Без варіантів.
Вулф сперся долонями на стіл.
— Отже, я потрапив у халепу, — сказав він похмуро. Я — ваш гість, панове, й не мав би нападати. Але я винен у тому, що Фріца Бреннера спокусили, щоб він зазнав цього жалюгідного провалу. Якщо пан Пайл помре, а так, безперечно, й станеться...
Відчинилися двері, і увійшов Бенджамін Шрівер. За ним — Льюїс Гюїтт, а потім з’явилася величезна фігура сержанта Перлі Стеббінза із Західно-Мангеттенського відділу вбивств.
Шрівер перетнув кімнату й підійшов до столу.
— Вінсент Пайл помер. Півгодини тому. Доктор Джеймсон викликав поліцію. Він гадає, що практично нема жодного сумніву...
— Зачекайте, — пробурчав крізь зуби Перлі. — Цим займуся я, якщо ви не заперечуєте.
— Боже мій, — простогнав Адріан Дарт і театрально здригнувся.
Це було останнє, що я почув з приводу тієї справи від будь-кого з аристологів.
III
— Я не говорив цього! — гримів інспектор Кремер. — Припиніть перекручувати мої слова! Я не звинувачував вас у співучасті! Лише сказав, що ви щось приховуєте, а що в цьому є такого, хай йому чорт, щоб довести вас до сказу?! Ви завжди це робите!
Була середа, за чверть друга пополудні. Ми перебували в кабінеті на першому поверсі старовинного особняка на Західній 35-й вулиці. Вулф сидів у своєму кріслі збільшених розмірів. Розпорядок дня був непоправно порушений. Коли ми нарешті о п’ятій годині ранку дісталися додому, Вулф наказав Фріцові забути про сніданок до подальшого розпорядження й відіслав мене нагору в оранжерею залишити для Теодора записку з повідомленням, що він, Вулф, не з’явиться там о дев’ятій ранку, і, можливо, не з’явиться взагалі. Він не з’явився взагалі. О пів на дванадцяту Вулф подзвонив по внутрішньому телефону й наказав Фріцові принести сніданок з чотирьох яєць та десяти скибок бекону замість двох і п’яти. Вже минула перша, коли до мене долинув шум ліфта, я почув кроки в передпокої, які наближались до кабінету.
Якщо ви гадаєте, що проблемна дитина є важкою, спробуйте дати собі раду з проблемним слоном. З Вулфом дуже важко мати справу, навіть коли він є сам собою, а того дня він був справді надзвичайним. Переглянувши пошту, подивившись на настільний календар і підписавши три чеки, які я поклав йому на стіл, він гаркнув до мене:
— Чудова перспектива. Займатися кожною з них по черзі можна до безконечности. Збереш їх усіх тут о шостій?
Я стримався. Лише запитав:
— Кого — усіх?
— Ти дуже добре знаєш. Тих жінок.
Я все ще зберігав витримку.
— Мені здається, що десятьох було б достатньо. Ви самі говорили, що двох можна викреслити.
— Вони потрібні мені всі. Ті дві можуть допомогти виявити порядок, у якому забирали тарілки.
Я намагавсь лишатися спокійним. Дуже мало спав тієї ночі, менше навіть, ніж він, тому не був налаштований на бійку.
— Маю пропозицію, — сказав я. — Пропоную, щоб ви відклали свої дії, поки ваші дротики з’єднаються знову. Лічба до п’ятисот могла б допомогти. Ви чудово знаєте, що всі дванадцятеро проведуть другу половину дня або в окружного прокурора, або приймаючи прокурорських службовців у себе вдома. Найімовірніше, більшість буде в прокуратурі. Й найімовірніше, всі вони проведуть там і вечір. Дати вам аспірину?
— Мені потрібні вони, — пробурчав Вулф.
Я міг би залишити його приходити до тями на самоті й піднятися до себе в кімнату подрімати, але, крім усього іншого, він видає мені зарплату. Тому я взяв аркуш паперу, який видрукував на машинці раніше, підвівся й простяг йому.
Ось що я там наклацав:
|
Була прикріплена Подала |
|
Пеґґі Чоейт Пайла Вулфу |
|
Гелен Аєконо Вулфа Крейзові |
|
Нора Джарет Крейза Шріверу |
|
Керол Енніс Шрівера Дартові |
|
Люсі Морґан Дарта Гюітту |
|
Ферн Фабер Гюїтта ніхто |
— Ферн Фабер вибуває, — сказав я, — і, як я розумію, це не може бути одна з тих п’яти, що залишаються, навіть якщо Люсі Морґан узяла останню тарілку. Можливо, одна або дві з них взяли тарілки після Пеґґі Чоейт і подали гостям, за якими були закріплені. Але здається...
Я замовк, бо Вулф пожмакав аркуш і кинув його до кошика.
— Я чув, що вони говорили, — побурчав він. — Мої здібності, включно з моєю пам’яттю, не пошкоджені. Я лише роздратований понад усі межі.
Як на Вулфа, це було уклінне вибачення і ознака того, що в нього починає відновлюватися самоконтроль. Але за кілька хвилин у двері подзвонили. Я подивився крізь поляризовану скляну панель дверей і доповів, що прийшов Кремер. Вулф наказав упустити його. Кремер протупав до кабінету, всадив свій зад у червоне шкіряне крісло й розпочав з неввічливого зауваження щодо приховування фактів, пов’язаних з убивством. Тут Вулф дав собі волю. Ось тоді Кремер і запитав: що, чорт забирай, довело Вулфа до сказу? Це було щось нове для мене і звучало трохи й вульгарно, як на інспектора. Він, мабуть, підхопив цей вираз від якогось волоцюги.
Роздратування Кремера понад усі терпимі межі подіяло на Вулфа благотворно. Він відкинувся на спинку крісла.
— Кожен щось приховує, — сказав він спокійно. — Чи принаймні щось пропускає, хоча б тому, що охопити все неможливо. Впродовж тих виснажливих майже шести годин я відповідав на всі запитання, пан Ґудвін також. Справді, я гадав, що ми стали в пригоді. Думав, розгребли деякі завали.
— Еге ж. — Кремер не здавався вдячним. Щоразу, коли він намагався взяти гору над Вулфом, його велике червоне обличчя мимоволі червоніло ще більше. — Ви були свідком убивства й не повідомили...
— Це не було вбивством, доки він не вмер.
— Добре, карного злочину. Ви не лише не повідомили про це, ви...
— Те, що було скоєно злочин, було моїм умовиводом. Решта присутніх не погодилися зі мною. Лише за кілька хвилин до того, як пан Стеббінз увійшов до кімнати, пан Лікрафт, член колегії адвокатів, а отже особа, уповноважена захищати закон, спростовував мій висновок.
— Вам слід було повідомити про це. Ви детектив з ліцензією. Крім того, ви розпочали розслідування, допити підозрюваних...
— Лише для того, щоб перевірити свої умовиводи. Я був би ідіотом повідомляти про це, спочатку не з’ясувавши...
— Прокляття, — гаркнув Кремер, — ви дозволите мені закінчити думку?! Хоча б одну?
Плечі Вулфа піднялися на 1/8 дюйма і опустилися знову.
— Звичайно, якщо це має значення. Я не дражню вас, пане Кремер. Але я вже відповів на ці звинувачення. Вам, панові Стеббінзу й помічникові окружного прокурора. Я не затримував повідомлення про злочин і не присвоював права поліції. Гаразд, закінчуйте вашу думку.
