Дмитро Дроздовський

Проїхатися левицьким трактором 

Попутні зауваги “донощика-фейлетоніста” до матеріалу Ярослава Поліщука “Інтриґа Левицької”

 

 
Не мовчи, коли гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить…

                І. Франко

 

Про смаки не сперечаються...

Але сперечаються про художню вартість твору й не на основі відчуттів і переживань від прочитаного (бо тоді навряд чи щось може зрівнятися, скажімо, з емоціями від журналів а-ля “Playboy”!), а на підставі автотелізму (самомети тексту), порухів текстуальних енергій, через які авторові вдалося сконструювати свою “реальність”, на основі ментальних стратегій наратора, інтегрованих у текст; мовних структур; рівнів осягнення світу, через які формується текст твору.

Але коли йдеться лише про заперечення однієї рецепції іншою — мимохіть доводиться замислюватися над рівнем теоретичної фаховості філологічної освіти в Україні. Знання методів і механізмів інтерпретації тексту з метою розуміння сутнісних параметрів текстологем (цілісних текстуальних компонентів) хоча б у якийсь спосіб має позначатися на рівні розуміння тексту. І в такому разі йдеться не про конфлікт смаків, а про виявлення теоретичних структур, що дають яке-не-яке право літературознавцеві говорити про художню вартість твору. Попри всі спекуляції про смерть літературної ієрархії в постмодерну добу, ієрархії нікуди не зникли (чому не щодня ми читаємо Шарлотту Бронте? — бо це історія літератури, минуле, складова ієрархії “класика — сучасна література), і Білл Гейтс довгі роки невтомно працює над упорядкуванням інформаційних хаосів у ієрархію. Якщо ж дотримуватися думки, що все написане в ширшому розумінні є літературою, яку потрібно читати і з якою потрібно погоджуватися, то варто перечитати “Ми” Замятіна. А краще “Палату №6” Антона Павловича Чехова. Напис на упаковці від туалетного паперу — це, пардон, також література? А чом би й ні? Адже всі купують, і прибутки величезні. А це — ознаки сучасного бестселера на світовому літературному ринку. Чим не найкращий у постмодерному розумінні роман?

Проте читаючи певний текст, підсвідомо ми все ж таки визначаємо для себе художні орієнтири. І завдання літературного критика — побачити структури письма, щоб зрозуміти, наскільки твір є оригінальним, де його пуант, яким є імпліцитний рівень сенсових кодів тексту. Літературний критик не має заперечувати одну рецепцію іншою, бо всі рецепції твору, якщо вже вони виникли, — можливі. На жаль, західні сучасні теоретичні праці — приміром, Джонатана Каллера (Jonathan Culler), — у нас читає небагато вчених. Тож і доводиться бути свідком, коли пером і думкою літературознавства керують не об’єктивне сприйняття тексту, а інші, позалітературні енергії (так і у випадку з матеріалом Ярослава Поліщука “Інтриґа Левицької”, розміщеного у п’ятому числі “Українського журналу” за 2007 рік).

Прагнучи заперечити чужу рецепцію (висловлену в поглядах А. Куркова та Д. Дроздовського), літературознавець Я. Поліщук так нічого й не доводить, а лише заперечує один погляд лейблом “це погано”, називає мій матеріал, розміщений торік у “Всесвіті”, фейлетоном-доносом і стверджує власні художні вартості, які для декого можуть видаватися смішними.

У пошуках суті тексту особисто я пристаю на позицію Бориса Шалагінова, який зауважує, що “ціннісний підхід дозволяє істо­рику зосередитися переважно не на аспекті  відображення в мистецтві “природи” (Арістотель), а на тому, як мистецтво збагачує її  новими формами існування — зрозуміло, в ментальній сфері, тобто образами, що починають відігравати для люд­ського духу роль напрямного вектора розвитку, і таким чином збагачують саму природу людини. У творенні нових  “метафізичних” (“надпри­родних”) форм дає відчути себе головний нерв цивілізації: не повто­рення природи, а збагачення її пев­ним якісним прирощенням, що ви­ражає і стимулює духовну діяль­ність людини. При такому підході акт художньої творчості і акт тво­рення  духовних  цінностей  поста­ють як тотожні, бо виступають як збагачення природи продуктами ментальної сфери. А долучення до сфери мистецтва постає як акт ду­ховного збагачення через окремого індивіда людської природи взагалі”¹. Розуміння літературного процесу — це осягання його як естетичної системи і виявлення перлин із океану літератури як сукупності написаних текстів за певний час.

____
¹ Шалагінов Б. Зарубіжна література. Від античності до початку ХІХ сторіччя: Історико-естетичний нарис. — К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська Академія”, 2004. — С. 8.

 

Ярослав Поліщук доволі дивно реагує на мій матеріал, розміщений у 7-8 номері журналу “Всесвіт”¹ за 2006 рік (хоча пан Поліщук чомусь подає, що цей матеріал було опубліковано в 7-8 номері за 2007 рік?): ““Після всіх низькосортних перипетій, описаних у тексті, жалкуєш тільки про одне – що викинув більше тридцяти гривень на це чтиво, насичене авторськими комплексами, психологічними вивертами та історичними фальсифікаціями””. Коментувати таку риторику, очевидно, не випадає”. Тож і не коментуйте, пане Ярославе. Адже йдеться лише про думку однієї людини, яка прочитала твір і тому, мабуть, має право висловитися (якщо ця думка збігається з думкою того ж пана Куркова, то треба замислитися, де в рецензованому тексті — скринька Пандори, що провокує саме таке прочитання). Чи ми вже звикли, що писати про твір рецензію — означає написати, який твір чудовий, а головне — якою “класною” є його авторка?!

————
¹ Дроздовський Д. “Трактори” з невдалої історії не по-українськи// Всесвіт. — № 7-8. — 2006. — СС. 188-191.

 

Пишучи про “круту” й “агресивну” тернополянку, що вирушає до Великобританії по щастя, пан Поліщук не наважується відверто сказати, що подібна сюжетна лінія трапляється у величезній кількості масових романів, писаних у різних країнах. Головне, щоби одним суб’єктом дії був представник периферії, соціального та політичного марґінесу, (тобто представник а-ля малорос), а їхати цей самий суб’єкт має обов’язково в імперію, центр (Росію, Великобританію, США). Але навіть цього моменту пан Поліщук прочитати не здатен, бо не бачить структур письма, що нанизані одна на одну, утворюючи наперед зрозумілий текст як переплетіння прагматичних стратегій.

Текст дає зрозуміти, що головне для авторки роману — написати просто й ясно, бо читати має “звичайна” людина, а не критик. Жодної філософії, жодних незрозумілостей. Все має бути життєподібно. Але, на жаль, ані пані Левицька, ані пан Поліщук, мабуть, Антуана Компаньйона та його “Демона теорії” не читали, а тому й досі вірять у реалістичні стилі письма. Насправді ж кожна відтворена в тексті реальність — це свідомо вибрана стратегія подання реальності так, як хоче автор, адже відтворити все реально (=об’єктивно!) не може жоден письменник: людина — істота апріорно суб’єктивна. Все залежить від епістеми, системи культурних, освітніх цінностей, що формують спосіб світосприйняття. І всі ми, як писав неперевершений Мішель Фуко, — заручники системи освіти, бо бачимо речі так, як нас навчено бачити.

Але деякі теорії таки можуть похитнути людську думку. Інша річ, далеко не всі прагнуть знати ці теорії, бо без них — набагато спокійніше.

Отож роман Левицької — це ще один міф про Україну, в якому немає жодних відлунь української філософії та історії. Свідомість та психологічні параметри героїв коріняться в системі НЕ-української ментальності. Йдеться про трансформацію до болі відомого в українській естетичній рецепції образу хитрого хохла-малороса. І цей хохол хоче перехитрити імперського господаря. На вищому рівні суспільних, економічних ієрархій в тексті роману перебуває Великобританія. А українська героїня — представник марґінесу, мовлення (а відповідно, й свідомість) якої замикається в гедонізмі нижчого порядку — пральні машини, телевізор, життєвий комфорт, вигода тощо. Краса, Істина та Добро — не для героїні, але ж саме ці категорії втілювали філософію української свідомості, зачудовану у світі краси, ліричності, ніжності.

Світ Левицької прагматичний та ієрархічно соціальний. А тому в ньому не може бути філософії, що для нараторки апріорно є категорією НАД-системною, а тому й непотрібною для масового читача, який мусить пізнати Україну не як світ складної філософії, а в тій системі, в якій Україна заздалегідь програє поряд із центром. Твір мусять читати ті, хто дивляться “Не родись красивой”, “Всі жінки відьми” та “П’ять хвилин до метро”...

Але щоби було цікаво й “загальносередньому” світовому читачеві, потрібно мати екзотичного героя. Про Схід авторка, мабуть, знає мало, а тому й береться за рідне, відчуваючи що “made in Ukraine” можна сьогодні успішно продати в Європі. Треба зауважити, що у світі існує величезний попит на Схід. Загадати лише Нобелівського лауреата в літературі 2006 року Орхана Памука! Але чи можна поряд поставити дві книжки: “Мене називають червоним” і “Трактори”?! Хай кожен сам дасть відповідь на це запитання. Зі свого боку скажу, що можна було б, але тоді потрібно... пакувати валізу й шукати вільне місце в лікарні для душевнохворих.

Роман Левицької відбиває найкращі PR-стратегії, закладені у вербальну тканину для продажу на світовому ринку. Як людина, яка працює в цьому полі, скажу, що у світі щороку виходить безліч таких творів. Пропозиція величезна, але й попит також великий. Йдеться про загальносвітову тенденцію: бажання придбати кишеньковий роман, прочитати, посміятися над чужою тупістю і сказати собі: а я кращий (ось такою, маю підстави припускати, буде російська рецепція на українських героїв у цьому романі). В такій стратегії криються механізми формування оманливого віртуального простору.

На жаль, світ доводить, що читацькі рецепції змінюються. В Туреччині романи Памука прочитав не кожний, хто висловив свою негативну думку про твір і самого письменника, що базувалася переважно на поверховому розумінні, без проникнення в суть явищ (автотелізм письма, генетичний зв’язок із філософією). Приводом для нищівної критики почасти були зовсім не романи, а політичні висловлювання.

Що сьогодні куплять швидше: “Море-океан” А. Барікко чи новий детектив від Марининої? Без коментарів. Річ у тому, що світ відчуває втому від наслідків гоніння за технологіями. Втомившись від інтелектуальних диверсій і провокацій, людина хоче читати бодай і написи на огорожі, а не Байрона чи Гюго. Що ж, такою є рецепція світового читача, але...

Хіба не повинні існувати літературні критики, здатні побачити структурні механізми творення нарації, сюжетних ліній, діалогів, працювати в герменевтичному осяганні тексту в усіх його змістових вимірах, щоби зробити висновок про суть письма? Авторові матеріалу про “Інтриґу Левицької” я дозволю собі порадити також почитати книжки про імаґологію як розділ літературознавства, що вивчає механізми конструювання образів через художній текст. Образ України в цьому романі постає хибним, викривленим, а причина такої інтерпретації, на перший погляд, — мовлення героїні. Але це насправді лише поверхове уявлення. Глибше потрібно дивитися, панове. За словесною еквілібристикою проглядає мислення героїні, про яке я вже зазначав. Це мислення хитрої та стервозної жінки, яка хоче проникнути в інший простір, що є для неї забороненим. Але це не шляхетна хода, а спланована підступна “інвазія”. Саме такою має постати за задумом (може й підсвідомим) авторки роману українська жінка в читацькій уяві світу. Українська жінка мислить про всі принади життя. А Україна — простір східної хитрості (для західного світу Україна є східноєвропейським регіоном, а саме слово “Схід” у ментальності західного реципієнта мимохіть зумовлює асоціації з чимось хитрим, екзотичним, незрозумілим). Різними є стратегії висловлювання думки і сприйняття світу. Різні життєві позиції на Сході і на Заході. Змальований образ героїні роману асоціюватиметься зі свідомістю хитрої підлеглої, яка перемагає, бо європейське раціо не може протистояти ірраціональній “мудрості Сходу”.

На жаль, Я. Поліщукові не вдалося побачити навіть цього і я вже не кажу про механізми конструювання того, що в західній теорії літературознавства має назву subjectivity; про теорії дискурсів, представлених у романі як сукупність світоглядних домінант, знань і способів вимовити себе. Але розуміння саме внутрішньої матерії роману і дає право на власну думку про твір, що, попри все, може не збігатися з іншою рецепцією, але це не означає, що такої рецепції існувати не може. Полеміка в ідеалі — це спосіб винайдення істини, але часто ця істина нікому не потрібна. Головне — висловити свою позицію як погляд останньої інстанції.

Не буду заторкати в цій мікростатті питання про культурну роботу, до якої спричиняється текст у свідомості читача, про механізми склеювання голосів, про очуднення (queering) як стратегію формування іншого (по-суті, хохляцького). На жаль, Я. Поліщук наївно повірив у те, що Росія з благими намірами взялася перекладати цей роман. Наївно погоджуватися з паном автором і в тому, що “здавалося б, варто радіти, коли тема України знову звучить у світовій опінії інших”. Цікаво, а коли у світі говорять про економічні махінації в Україні, про брак демократії, про хабарництво в системі судочинства чи про серійного маніяка-вбивцю, то що — також треба радіти? Хай буде так (це також інша рецепція, а тому, попри все, гідна поваги). Як я сказав на початку, про смаки не сперечаються. Але сперечаються про художню вартість: якщо хтось у смітнику бачить естетику, то це ще не означає, що всі мусять приперти смітник і поставити у себе у вітальні.

Українська нелюбов до цього роману Левицької — не вияв закомплексованості, як думає Я. Поліщук, а результат осмислення того, до чого може спричинитися роман, написаний не з художньо-естетичної заангажованості (незаангажованого тексту бути не може, інша річ, що заангажованість може бути або в Красу, або в політику... чи ідеологію). Хоча особисто я був би радий, якби твір переклали українською. Інша річ, сьогодні стільки творів і стільки графоманських, що й Памука, Барікко чи Муракамі (який у світовому розумінні літератури належить до комерційних масових письменників, але хіба можна порівняти філософію його героїв хоча б із “Погоні за вівцею”, які водночас живуть у світі тілесних, соматичних категорій, із героями Левицької, що постають травмованими, нецілісними, пошкодженими!?), не всі в Україні встигли прочитати, а тут з’явиться Левицька зі своїми тракторами...

Як я вже згадував, різне прочитання одного твору двома людьми — річ природна, адже однієї свідомості з тотожними перцепційними категоріями бути не може. “Літературне розуміння стає діалогічним тільки там, де шукають і визнають альтеральність тексту перед горизонтом власних сподівань, де не роблять спроб наївного передчасного злиття горизонтів і де власний досвід коригує і поширює досвід іншого”¹.

Отже, шановний пане Ярославе, про смаки не сперечаються... Якщо подобається Левицька — читайте на здоров’я! Але ж є філологічна ерудиція та культурні цінності літератури, що випливають зі структур письма, тобто мовних структур, за які пані Левицька мусила б відповідати і в перекладі — адекватному, а не дилетантському, бо чого ж мати справу з непрофесійним перекладачем. Приміром, той самий О. Памук спочатку нікому не дозволяв перекладати свій роман “My Name Is Red” англійською, щоби перекладачі не зіпсували оригінальної авторської мови, а знайшов передовсім того, хто знатиметься на тонкощах турецької філософії, хто розумітиме комунікативні ходи та архетипні коди в тексті. А подальшого просування твору на комерційному ринку шляхом наперед визначеної цільової аудиторії, скажімо, для Маркеса, Борхеса чи Камю було б неприпустимим!

Насамкінець скажу, що я не маю на увазі того, що у літературному процесі не повинно бути дискусій чи полемік. Від обмінів думок ніколи не вдасться втекти, адже це — репрезентанти людської сутності. Інша річ: не варто розпочинати полеміку лише формально, коли кожен із її учасників переконаний, що його позиція — це істина останньої інстанції.

————
¹ Яусс Г.Р. Естетичний досвід і літературна герменевтика // // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доп. — Львів: Літопис, 2001. — С. 379.

 

Дмитро Дроздовський - редактор відділу критики і публіцистики журналу “Всесвіт”.