Галина Грабовська
Вісімдесят років магічного реалізму
„Життя - не те, що людина прожила, а те, що запам’ятала для того, щоб оповісти”
Ґабріель Ґарсія Маркес. „Жити, щоб оповідати”
Сучасна література не була б такою, якою вона є, якби свого часу колумбійське містечко Аракатака не подарувало світові провісника магічного реалізму Ґабріеля Ґарсія Маркеса. Народився майбутній автор „Ста років самотності” 6 березня 1927 р. Принаймні, так стверджує його старший брат Люїс Енріке. Утім власне звідси бере свій початок таїна, яка оповиває постать знаменитого колумбійця, позаяк і свідоцтво про народження, і сам письменник свідчать, що з’явився він на світ на рік пізніше, у 1928-му.
Але якщо відносно дати народженння Ґабо можна сперечатися, то стосовно його літературного генію сумнівів не виникає. Ґарсія Маркес безперечно є одним з найвидатніших майстрів красного письма ХХ ст. У 2007 р., який вже охрестили „роком Маркеса”, шанувальники письменника святкують не лише 80-ліття улюбленого автора. 60 років тому Ґабо написав своє перше оповідання, 40 літ тому у світ вийшов його роман „Сто років самотності”, який розділив літературу на „до” і „після”, а 25 років тому, у 1982 році, Ґабріель Хосе Ґарсія Маркес став лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури.
Місцем народження світила латиноамериканської літератури Аракатака стала волею випадку: саме у це провінційне містечко, яке налічувало заледве двадцять скромних будиночків, дістав призначення батько письменника, який працював телеграфістом. Через постійні роз’їзди батьків малий Ґабіто виховувався у домі дідуся, відставного полковника Ніколаса Маркеса, який за визнанням самого письменника, справив на нього більший вплив, аніж будь-хто іще за все його подальше життя.
Зростав майбутній письменник в магічному світі химер і забобонів, в якому його бабуся розмовляла з мертвими, а одна з тітоньок шила собі погребальний саван. „Я призвичаївся до того світу й продовжував у ньому жити усякчас. Я безмежно забобонний і сам тлумачу власні сни. Річ у тім, що у мене свої забобони, які не стосуються ані числа 13, ані того, щоб не проходити під драбиною”, - зізнався якось письменник. В Аракатаці відбулося також перше знайомство Ґарсія Маркеса із словесністю, коли він випадково знайшов у бабусиній скрині стару неоправлену книжку. Це була „Тисяча й одна ніч”. Відтоді й почалися його близькі стосунки літературою.
Після смерті дідуся Ґабріель Ґарсія Маркес повертається до отчого дому, навчається у Баранкільї і Картахені де Індіас. Згодом вивчає право в столичному університеті, проте улюбленим його притулком стали боготанські кафе. У вересні 1947 р. в літературному додатку до газети „Ель Еспектадор де Богота” було опубліковане його перше оповідання „Третє смирення”, і вже наступного року Маркес вирішує покинути навчання і повністю присвятити себе журналістиці та літературі. Він повертається у Картахену де Індіас, де пише ряд оповідань, які згодом увійшли до збірки „Очі блакитного пса”.
У 1955 році Маркес публікує в газеті „Ель Еспектадор” серію нарисів під загальною назвою „Правда про мої пригоди”, яка викликала шквал захоплення у колумбійських читачів та літературних критиків. Того ж року він вирушає у якості спеціального кореспондента цього часопису до Європи. Впродовж кількох років живе в Парижі, Женеві, Римі, Барселоні і поєднує працю журналіста з роботою над повістю „Полковнику ніхто не пише”, яка нині вже стала легендарною. Роботу над своїм вершинним твором, романом „Сто років самотності”, маестро магічного реалізму розпочав ще у двадцятилітньому віці. Тоді твір називався „Дім”. Перше видання цього роману, який опісля буде перекладений тридцятьма іноземними мовами і принесе письменникові всесвітню славу, з’явилося у червні 1967 р. у видавництві «Судамерікана» в Буенос-Айресі скромним тиражем 8 тис. примірників, що розійшовся за два тижні.
У жовтні 1979 року Ґарсія Маркес оголосив про своє рішення покинути літературну діяльність і цілком присвятити себе журналістиці – «допоки Ауґусто Піночет займає крісло Сальвадора Альєнде». Проте вже через два роки письменник перериває свою добровільну творчу мовчанку на настійні прохання чилійської опозиції.
У тому ж 1981 році Маркес, звинувачений у зв’язках з марксистським збройним угрупуванням М-19, змушений покинути свою батьківщину і шукати політичного притулку в Мексиці. Через два роки, після приходу до влади його близького друга Белісаріо Бетанкура, Ґабо повертається в Колумбію і оселяється в Картахені, де закінчує роботу над романом «Кохання в час холери». Проте за якийсь час через постійні погрози і конфронтацію з військовою верхівкою всесвітньо відомий письменник і вже на той час лауреат Нобелівської премії змушений знову (і цього разу - назавжди) емігрувати до Мексики.
У 70-90 роках з-під пера Маркеса виходять численні романи, повісті та оповідання, серед який варто згадати «Осінь патріарха», «Генерал в його лабіринті», «Про любов та інших демонів», «Дванадцять мандрівних оповідань». У 2002 році, після майже восьмирічної творчої паузи, зумовленої важкою хворобою, Маркес публікує перший том своїх мемуарів під назвою «Жити, щоб оповідати». А ще через два роки, у жовтні 2004-го, на світ з’являється іще один, наразі останній його роман „Записник з моїми сумними курвами”.
Наприкінці 2005 р. знаменитий колумбієць зізнався, що його муза відлетіла - уперше за ввесь рік він не написав жодного рядка. „Я покинув писати”, - зізнався Ґабо, утім не виключаючи, що колись ще повернеться до ремесла, якому він присвятив шістдесят років свого життя. Що ж, будемо сподіватися. Адже, як говорить головний герой його останнього твору, „натхнення не попереджає наперед”.
Торжества з нагоди вісімдесятиліття Ґабріеля Ґарсія Маркеса відбуваються цього року в цілому світі: міжнародні фестивалі знятих за його творами кіно- і телефільмів, Міжнародний конгрес іспанської мови у Картахені де Індіас, повністю присвячений його творчості. З нагоди річниці живого класика сучасної літератури в Латинській Америці відбувся читацький марафон, а в Іспанії мільйонним накладом вийшло ювілейне видання „Ста років самотності”. Сам письменник, який завжди уникав велелюдних зібрань, відзначив свої уродини у Гавані, в товаристві свого найближчого друга Фіделя Кастро.
