Самвел АЗІЗЯН

СКАРБИ ВАВЕЛЬСЬКОГО ЗАМКУ

 

1. Роботи львівських вірменських майстрів у збірці Королівського музею у Кракові

До Європейської культурної конвенції, прийнятої 1954 р., Українська держава приєдналася лише в 1994 році. Однак ще за багато століть  до цього українці Галичини разом з іншими живучими поруч із ними народами, через своїх середньовічних львівських майстрів і ремісників брали участь у створенні й формуванні  духовних цінностей, що їх ми сьогодні називаємо Європейською культурною спадщиною.

750-річчя Львова, яке відзначалося минулого року, певною мірою можна вважати також ювілеєм львівської мистецької школи – самобутньої й відомої далеко за межами України.

Особливість її полягає у тому, що створювалася вона представниками різних культур. Крім українців та поляків, у середньовічному львівському ремісництві були широко представлені вірменські, німецькі, італійські майстри. Вони принесли до Галичини свою самобутню національну культуру і традиційні види ремесел. Строката суміш різних традицій надає творам львівських майстрів неповторного колориту.

 

У довгому й тернистому процесі розвитку європейської культури брали помірну участь і вірмени з Галичини. Тривалий час вірменське образотворче мистецтво розвивалося за межами своєї батьківщини. На землях, заселених дружніми українцями, древнє вірменське мистецтво вільно розвивалося й досягло найбільшого розквіту. А Львів на довгі століття, з часів занепаду Вірменської держави у ХІV ст. до її відродження на початку ХХ ст., став найбільш значним культурним осередком вірменського народу. Вірмени оселилися в Галичині ще у часи галицьких князів, які намагалися зміцнити своє князівство шляхом створення нових міст і заселення їх новими переселенцями, яких заохочували численними привілеями. Тому вірмени традиційно селилися у Європі на території, яка була обмежена ареалом заселення русинів-українців.

————
© Самвел Азізян, 2007.

Починаючи з ХV століття вже польські королі підтвердили всі привілеї, надані галичанам руськими князями. Вірменські майстри та ремісники, що постійно проживали в містах та селах Галичини, Волині, Поділля й Буковини, користувались усіма привілеями нарівні з українськими майстрами та ремісниками. Вони були представлені майже в усіх міських ремісничих цехах Галичини. Саме у Львові були надруковані перші вірменські книги та часописи, діяли постійні навчальні заклади, у тому числі для жінок, де вивчали рідну мову, ставили театральні вистави на сюжети з вірменської історії. Галицька земля була рідною батьківщиною для видатних вірменських діячів культури та мистецтва. Серед них слід згадати письменників Симона Лехаци, Шимона Шимоновича, Садок Баронча, художників Павла і Шимона Богуша, Їжі Шимоновича, Яна Рустема, композиторів Йозефа  Нікоровича, Карла Мікулі  та багатьох інших діячів культури і народних умільців, які зробили свій значний внесок як у культурну спадщину України, Польщі й Вірменії, так і загалом в розвиток загальноєвропейської культури.

Не дивно, що в музеях України, Польщі, Австрії, Росії так багато унікальних експонатів, виготовлених саме середньовічними галицькими, і зокрема львівськими, вірменськими майстрами. Одна з найбагатших колекцій творів галицьких середньовічних майстрів зберігається у польському місті Кракові. В основі цього зібрання – колекція короля Сигізмунда ІІ Августа, яку він заповів польській державі у 1571 р. Музейна колекція пережила разом з польським народом жахи багаторазового поділу Польщі, світові війни й революції. Внаслідок цього старовинна колекція була розграбована. Роками історики й мистецтвознавці збирали шедеври, розсіяні по світу. Одним з ініціаторів цих пошуків був видатний польський художник Ян Матейко. Відновити колекцію вдалося лише у середині ХХ ст. Розмістили її у стародавньому Вавельському Королівському замку в Кракові.

У численних відділах музею представлені експозиції практично всіх видів мистецтва. Окремий відділ музею присвячено східному мистецтву. Багато експонатів – роботи галицьких, зокрема львівських, майстрів, серед них —  львівських вірмен. Приміром, у славнозвісній колекції гобеленів, яку збирав Сигізмунд ІІ Август (з неї, власне, починався музей), є роботи вірменських ткачів, котрих король прийняв до себе на службу ще в ХVІ столітті. От що пише про це  в своїй книзі “Орієнт в Польському художньому мистецтві” польський історик та мистецтвознавець  Т. Маньковський: “Під час свого перебування в Пйотркове у 1552 році король Сигізмунд ІІ Август прийняв  до себе на службу в королівський палац аж трьох гобеленників-вірменів Минаса, Мирака й Спиридона, які одержували щотижня 2 флорини і, крім того, нагороджувалися  виходячи з вартості виготовлених ними робіт. Для спілкування з ними до них був прикріплений окремо оплачуваний перекладач”. Остання обставина свідчить про те, що згадані вірменські гобеленники не були ані львів’янами, ані галичанами, які вільно володіли українською та польською мовами. Скоріш за все, вони прибули до Галичини на запрошення польського короля із самої Вірменії. 

У ремісничих цехах деяких галицьких міст вірменські майстри – килимарі, зброярі (мечники), ювеліри – мали дуже сильні позиції. Великим попитом користувалась зброя, вироблена вірменськими майстрами. Вона була скоріше витвором ювелірного мистецтва: виготовлена з дорогоцінних металів, розкішно прикрашена коштовним камінням.

 Зброя вірменських майстрів з Галичини була престижною прикрасою у польських, угорських, австрійських королів, магнатів і воєвод та в українських гетьманів – від Петра Сагайдачного до Богдана Хмельницького.

Ці вироби легко впізнати завдяки своєрідному рослинному орнаменту, який був справжньою візитною карткою вірменського середньовічного майстра. Цей неповторний орнамент має дуже давню історію. Він був перенесений численними вірменськими майстрами у середньовічний Крим, Україну, Польщу і придунайські землі безпосередньо з Вірменії. Наприклад, у Криму цей стародавній орнамент прикрашає не тільки вірменські храми, а й Кримську мечеть, італійську базиліку й навіть колишній будинок синагоги у Кафі.

 У колекції Вавельського замку представлено також одну з найбільших колекцій східних середньовічних килимів, частина яких була захоплена як трофеї під стінами Відня доблесними польськими воїнами та героїчними українськими козаками, які на той час входили до польського об’єднаного війська. Деякі з представлених килимів  були виготовлені у Вірменії й привезені до Львова негоціантами. Але більшість килимів походить саме з Галичини. Східне килимарство особливо інтенсивно розвивалося в містах, підлеглих гетьманові Потоцькому, – Станіславі, Бродах, Бучачі. Гетьман запрошував до себе вірменських килимарів майже з усієї України, Криму і навіть із далекої Вірменії.

Килимарство завжди було традиційним видом мистецтва у стародавній Персії та сусідній з нею Вірменії. Кожен майстер-килимар належав до тієї чи іншої килимарської школи, які відрізнялися власним неповторним візерунком. Килимарська школа найчастіше не виходила за межі якоїсь родини або місцевості, географічна назва якої і давала назву килимовим виробам. Звідти східні килими славнозвісними караванними шляхами розходились по всьому світу, від Європи до Китаю. Вже у Х ст. вони прикрашали палати київських, а з часом і галицьких князів. Про це свідчили в своїх записах здивовані  арабські мандрівники, які в той час подорожували по руських землях. Тому цілком зрозуміло, чому східні мотиви килимового орнаменту знайшли відображення у творах середньовічних українських та польських майстрів. У Галичині була створена й перша килимова фабрика, де машинним способом виготовлялися килими, у тому числі з вірменськими візерунками. У 1743 році галицький вірменин Ян Маджарський відкрив у Слуцьку килимову фабрику, яка проіснувала до 1808 року. На килимах ставився фірмовий напис “Sluck”, а в орнаментах можна легко розпізнати українські та польські візерунки, які поєднуються із вірменськими, створюючи неповторні східні мотиви.

 

 

Текстівки до мал.: (1ч. )
(фото №2—5, музей “На Вавелю” м. Краків,  фото №6 — музей “Народовий” м. Краків)
 
фото.№1, №1а
Вавельський Королівський замок у Кракові ( ХVІ—ХХІ ст.)
 
фото.№2
Шабля  із зброярні короля Яна ІІІ Собеського.
Клинок інкрустований золотом, рукоять і деталі піхов з позолоченої бронзи. Рукоять шаблі прикрашає голова стилізованого дракона, його форма була досить типова серед подібних виробів раннього середньовіччя Вірменії, робота львівських вірменських майстрів ХVІІ століття.
 
фото.№3
Гетьманська булава, інкрустована золотом і прикрашена дорогоцінними каменями, робота львівських вірменських майстрів ХVІІ століття.
 
фото.№4
Ріжок для пороху,  виготовлений з горіхового дерева, слонової кості й інкрустований золотом, багато прикрашений вірменським національним  орнаментом, з рослинним мотивом, робота львівських вірменських майстрів ХVІІ століття
фото.№5
Килим з “лісовим” візерунком, ручна робота, вовна, 141х120
Вірменія ХVІІІ століття
фото.№6
Фабричний  килим  “Sluck”. У  килимовому малюнку об’єднані східні вірменські візерунки, разом з українськими і  польськими, в єдиному орнаменті.
 Фабрична робота, ХІХ століття.
 
Фото Е. Рахвал, С. Томашевська

 

 

2. Марина Мнішек — імператриця Марина

Історія всього життя  в одній картині 

Саме із середовища галицьких багатонаціональних майстрів та ремісників на переламі середніх і новітніх століть вийшла плеяда талановитих живописців, які поклали основу унікальної Львівської художньої школи. Одним з найяскравіших представників її за часів епохи Ренесансу був майстер історичних портретів львів’янин вірменського походження Шимон Богуш (Szymon Boguszowicz). Сьогодні його художні портрети, окрім Львівської картинної галереї,  можна побачити  в  експозиціях відомих  європейських музеїв.  Так, у зібраннях художніх творів Вавельського Королівського музею, що в Кракові, поряд з портретами польських королів експонується унікальна картина Шимона Богуша  “Марина Мнішек”, яку він намалював 1606 року в Москві.

  На портреті у повен зріст зображена незвичайної краси жінка, одягнена в дорогу  весільну сукню і вся завішана коштовностями. У правому верхньому кутку картини — двоголовий орел, герб російських царів. Там же зазначена дата: 1606 рік. Під гербом на вкритому оксамитом постаменті — знаменита діамантова “Велика корона” російських царів. Поруч із нею — скіпетр. Чи не той це страхітливий скіпетр, яким, за переказами, “Цар і великий князь всієї Русі” Іван IV Грозний у 1582 році вбив свого сина Івана, героя Лівонської війни і, ставши синовбивцею, накликав на свій рід страшне прокляття? Внаслідок цього спадкоємцем трону став недієздатний царевич Федір, який загадково помер, залишившись в історії останнім царем iз династії Рюриковичів. По лівому боці картини написано: “Марина Мнішек... дружина Дмитра Московського Імператора”. Напис на картині викликає багато цікавих питань. Насамперед, ким насправді була Марина Мнішек? Адже в ієрархічному реєстрі російських монархів немає цариці з таким ім’ям. І хто такий Дмитро, названий імператором? Усім відомо, що перший російський імператор  був обраний у 1721 році, і ним став Петро І Олексійович (Великий), а до нього всіх російських правителів величали царями або князями. Відповіді на всі ці питання можна одержати, тільки відкривши книгу історії. З неї ми довідаємося, що ім’я  Марини Мнішек дуже добре відоме історикам і тісно пов’язане з іменами найяскравіших історичних особистостей того часу. Можна без перебільшення сказати, що Марина Мнішек була залучена до найбільшої інтриги в історії Росії, Польщі та України XVII століття. Гравцями в цій інтризі були королі Польщі та Швеції Сигізмунд ІІІ Ваза, російські царі Борис Годунов і Василь Шуйський, російські герої Мінін і Пожарський, ватажок народного руху Іван Болотников, царі-самозванці Лже-Дмитрії І та ІІ, козачий отаман Іван Заруцький, запорозькі козаки з гетьманом Петром Сагайдачним на чолі, які ледве не захопили Москву.

  До інтриги, що тривала довше десяти років і була названа в російській історії “смутным временем”, також залучилися величезні маси людей та народів Московщини, України (зокрема Чернігово-Сіверщини) та Польщі. Весь цей час Росія, по суті, перебувала у стані кровопролитної громадянської війни, вирішувалося питання, а чи буде надалі існувати Московська держава? А почалося все з боярських чвар, які спалахнули в Москві після смерті Бориса Годунова. Скориставшись тим, що покійний цар не мав спадкоємця (царевич Дмитро був знищений за наказом самого ж Бориса), польський король Сигізмунд ІІІ Ваза захотiв “обрати” на російський престол свого ставленика, прозваного в народі Лже-Дмитрій. Родзинкою цієї афери мала стати честолюбна й освічена 18-річна галицька красуня Марина Мнішек. Вона народилася приблизно 1588 року в галицькому містечку Самбір у родині впливового воєводи Юрія Мнішека. Напевно, як і всі дівчата її віку, мріяла обручитися  із “принцом” і стати королевою.

    Тому і погодилась на таку сумнівну пропозицію, як вийти заміж за самозванця Лже-Дмитрія І  і стати російською царицею. Навесні 1606 року разом з батьком і численним почтом, до якого входив навіть королівський художник Шимон Богуш, Марина виїхала з Самбора “покоряти” Москву. Там, після вінчання в  Успенському соборі Кремля із самозванцем Дмитрієм і одночасною коронацією (миропомазанням) в присутності московського патріарха вона царювала в Москві  рівно один тиждень.  На своє весілля вона отримала від московських бояр і свого чоловіка багато подарунків: одних коштовностей на суму 500 тисяч рублів і мільйон рублів грошима.  Після “медового тижня” стався палацовий переворот, і цариця Марина разом із чоловіком були скинуті з престолу боярином Василем Шуйським. Московські бояри змусили Марію віддати всі отримані  подарунки, коштовності і мільйон рублів в  обмін на життя!

Однак московські бояри зробили величезну помилку, відпустивши Марину, яка віддала їм всі гроші та коштовності. Вони не оцінили її прихованих лідерських здатностей і честолюбних прагнень. Думали, що відпускають  додому, до неньки, смертельно залякану дівчину, зламану тюремним ув'язненням і не здатну більше постояти за себе. І в цьому страшно помилилися й гірко потім каялися, але було вже запізно. Тому що вони відпустили з московського ув'язнення не беззахисну дівчину, а законно обрану московську царицю, славолюбну, впевнену, красномовну і чарівну жінку, здатну повести за собою і московських князів, і польських воєвод, і навіть непокірливих українських козаків! Тому Марина не поспішала додому і після ймовірної смерті й таємничого зникнення тіла свого чоловіка Лже-Дмитрія І, таємно обвінчалася із самозванцем Дмитрієм ІІ, нібито “упізнавши” в ньому свого зниклого “милого”. 

За допомогою Польщі, Швеції та багатьох прихильників iз Росії вони понад десять років втримували свою “царську владу” в Твері та близько 20 північноросійських містах, серед яких Суздаль, Володимир, Ярославль, Вологда, Астрахань, та українських Чернігові, Путивлі. Російське суспільство розділилося на два табори: тих, хто не визнавав законності обрання московським царем Василя Шуйського, й тих, хто не визнавав законності обрання царем Дмитрія ( Лже-Дмитрія ІІ). У цій обставині  у найвигіднішому стані ставала позиція цариці Марини, тому що її, на відміну від  двох згаданих “царів”,  безперечно обрали за всіма канонами коронації на московський престол. Внаслідок цього протиріччя  розгорілася не бачена до того часу за своєю тривалістю і за своїми масштабами громадянська війна в Росії. Лише національно-визвольна  боротьба, яка почалася з народного ополчення на чолі з Мініним та Пожарським, спромоглась визволити російські міста і скинути  панування “царя-самозванця”.

Після смерті Лже-Дмитрія ІІ Марина Мнішек поклала всі надії на свого сина та на свого нового оборонця козачого отамана Івана Заруцького, який мріяв стати фаворитом при “Московській Імператриці Марії”. Але, як відомо, все склалося інакше, і влітку 1613 року, втративши всіх своїх шанувальників і навіть власного сина Івана, Марина потрапила у полон до росіян. Вона померла в одиночному ув'язненні, коли їй виповнилося лише 25 років. Утім, вона все ж пережила свого “коронного суперника”, російського царя Василя Шуйського, зрадженого та відданого своїми ж боярами королю Сигізмунду ІІІ Вазі. Шуйський безславно помер у польському полоні у Варшаві.

Але після смерті Марини в 1613 році не скінчилося криваве “Смутное время”. Навпаки, смута спалахнула з новою силою, охопивши  лівобережні українські землі. До конфлікту долучилися запорозькі козаки. Запорожці виступили на боці поляків, на підтримку сина Марини Мнішек “царевича Івана”. Не останню роль у прийнятті козаками цього непростого  рішення вочевидь зіграла та обставина, що сам гетьман Петро Сагайдачний був родом із Самбора.  Це підтверджують численні  писані джерела. Наприклад, ось що каже хроніст Єрлич  про Сагайдачного: "Не простого він був роду, але шляхтич з-під Самбора". Очевидно, він був особисто знайомий  з Мариною  та її батьком Юрієм Мнішеком. Можна припустити також, що Петро Сагайдачний,  який був не тільки великий український  полководець, а ще й великий патріот і дипломат, виступаючи на боці Мнішек, мав свої плани щодо післявоєнної розбудови українських земель.

Тому восени 1618 року козаки почали стрімкий наступ на Москву, оволодіваючи один за одним російськими містами, які стояли на шляху їхнього війська. Назустріч гетьманові, за наказом московського царя Михайла Федоровича, вирушило московське військо на чолі з боярином воєводою князем Дмитром Пожарським, що повинне було зупинити козаків біля міста Коломни і не дати їм можливості переправитися через річку Ока. Однак московському війську не вдалося виконати царського наказу. Козаки переправилися без перешкод. Ця несподівана обставина не на жарт налякала як росіян, так і союзних із запорожцями поляків. Тому останні поспішили укласти мирний договір з Московщиною. Лише польсько-російське (Деулинське) перемир’я врятувало Москву  від розгрому, коли у жовтні 1618 року 20 тисячне військо запорозьких козаків, на чолі з легендарним гетьманом Петром Сагайдачним, підступило під стіни Білокам'яної. А московські воєводи утекли з міста, тому що, за словами місцевого  літописця, “на них напав великий жах”. Цей стрімкий похід запорозьких козаків далі з побоюванням згадували всі наступні російські царі. Історики вважають, що саме ця страхітлива згадка про тріумфальний “московський похід” гетьмана Петра Сагайдачного зіграла свою фатальну справу, коли згодом імператриця Катерина ІІ пригадала про те  в Сенаті  і ухвалила рішення щодо розпуску Запорозької січі...

  Хто ж була насправді Марина Мнішек — цариця чи авантюристка? На це питання є різні думки, але факт залишається: Марина, хоч і недовго, таки була  московською царицею!  Адже вона офіційно, з усіма церемоніями коронувалася в московському Кремлі й цілий тиждень протрималася на російському троні. Їй присяглися на вірність усі московські бояри, в тому числі й майбутній російський цар Василь Шуйський.

Чи була вона авантюристкою? Безумовно, так! Адже не кожна, навіть дуже честолюбна жінка насмілилася б на такий сміливий крок з постійним ризиком для життя. І це заради фантастичної мети, до якої вона йшла все своє коротке життя, незважаючи на втрати і загибель трьох своїх чоловіків і малолітнього сина.

  Таку ось бурхливу історію може повідати стародавній портрет.  Історію запаморочливого підйому й падіння “Самбірської Попелюшки”, котра на якусь мить стала царицею, але мріяла й далі бути імператрицею!

І все ж таки, хоч як би її характеризували історики і сучасники, вороги й друзі, безсумнівно одне, що  московська імператриця Марина з маленького  містечка Самбір на Галичині була неординарною особистістю, гідною щирої поваги і однією з небагатьох славетних жінок минулих століть, що зуміли залишити свій яскравий слід у світовій історії.

Невідомо також, коли саме Шимон Богуш завершив  цей портрет. Під час Марининого царювання чи під час вигнання? Історія змовчує про це, але це наразі не так важливо. Для нас, сучасників, важливо те, що двірцевий художник славнозвісної Львівської художньої школи, галичанин вірменського походження Шимон Богуш, “посвячений” у таємниці польського королівського двору, в одному портреті зумів правдиво відобразити мить історії і донести її нащадкам. І якби здійснилася тоді заповітна мрія честолюбної галичанки Марини, виражена у цій картині, хто знає, як повернулося б надалі колесо української і всесвітньої історії...

        Київ—Львів

 
Текстівки до мал.:
Мал.  №1.
Портрет Марини Мнішек.
Шимон Богуш 1606 р., полотно 208х132 см.
Мал. №2
Сигізмунд III Ваза (20.6.1566—30.4.1632р.), король Польщі ( 1587—1632р.), король Швеції ( 1592—1599р.),  портрет роботи  П. Рубенса, 1624 р.
Мал. №3
Марина Мнішек (1588—1613), московська цариця (1606—1613). 
Граверний портрет 1606 р.
Мал.  №4
Василь  Іванович Шуйський(1552—1612), російський цар (1606—1610р.)
Мал.  №5
Лже-Дмитрій І ( ?—1606) , московський цар  (1605—1606).
Граверний портрет 1605 р.
Мал.  №6
Пам’ятник російським національним героям Мініну та Пожарському,
встановлений в Москві, біля собору Василя Блаженного.
Мал.  №7
Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний (1570—1622 р.), Гетьман Війська Запорозького.