Василь БИКАВ

ТРИ СЛОВА НІМИХ

ПРИТЧА

З білоруської переклав Дмитро ЩЕРБИНА

 

Народ був німий.

Жив собі на великому широкому острові посеред океану, жодних зносин з іншими островами не мав і гадав, що всі інші народи, які живуть деінде, так само німі. Зрештою, мова не дуже була й потрібна німим: усе, що супроводжувало господарські, людські та родинні взаємини, вони розуміли без мови — по очах, з жестів, з порухів. Жодних балачок на дозвіллі не було, бо не було й самого дозвілля: всі працювали від ночі до ночі. Не розкошували, але й не голодували, і коли їх обминали пошесті, епідемії та урагани, то почувалися майже щасливими. На острові, далеко від цивілізації, панували мир та спокій. Війн люди зроду-віку не знали.

Щоправда, траплялися випадки, які часом змушували людей непокоїтися. Було це тоді, коли на морському обрії з’являвся білий корабель, і з нього на острів висідали люди. Ті люди були незвичайні, бо мали вони все гарне та розумне — й обличчя, й убрання, й начиння. А головне — вони вміли говорити. Слова з їхніх губ сипались як з мішка, й означали вони таємничу силу, бо слідом за ними йшли певні дії та вчинки. Німі вважали, що то було плем’я говірких, бо й прилади їхні — такі собі маленькі чорні скриньки — вимовляли слова. Німі боялися цих людей, хоч і поважали. Чужинці не сердилися на мовчазних німих — навпаки, всіма способами давали зрозуміти, що їхня німота їм подобається. Так подобається, що одного разу вони зійшли на берег і заходилися будувати палац. Німі не перечили: спокійне, нудне життя на острові, очевидно, їм набридло.

——
Перекладено за виданням: Васіль Быка¢, Пахаджане: Прыпавесці. — Вострая брама. Наша Ніва, 1999.
© Дмитро Щербина, переклад, 2007.
© В. Быка¢, 1999.

 

 

Палац був збудований з каменю, скла та металу, що їх привезли на білому кораблі. А заразом привезли і владу. Влада, як сказали говіркі, потрібна німим, бо таким чином, мовляв, вони будуть прилучені до найкращих благ цивілізації. Німі поставилися до цього із запалом: їм кортіло прилучитися до цивілізації. Дехто з найрозумніших і найдужчих пішов працювати до палацу, а також до поліції та органів самоврядування. Все це робилося лише заради німих.

Сказати правду, німі мусили за це платити. Було привезено договір під назвою “Конституція”, що визначав розміри податків і способи стягнення їх. Крім того, він утверджував інші повинності для німих та привілеї для влади. Німі мусили коритися владі, а за це їм лишали рідну їхню німоту. Загалом вони тішилися з того, бо всі традиції предків було збережено. Хоч ті, що стояли при владі чи працювали в поліції, швидко навчилися розмовляти з говіркими — звісно, їхньою говіркою мовою. Решту було звільнено від цього навчання. Згодом, одначе, урядовців ставало більше, їм уже й назву вигадали — горизонтальники. Дедалі більшими ставали й податки, бо треба ж було давати їм платню.

Німі заохали, але мовчали і сплачували якось ті податки. На лихо, невдовзі стався недорід; коли німі сплатили податки, то їм майже нічого не лишилося. Над осінь у селищах німих почався голод. Вони великими гуртами приходили до палацової брами й поглядами та звуками просили їсти. Але їсти їм не давали. Їхні ж таки родичі, що стали за прислужників, відганяли їх від брами, а декого навіть побили киями. Вперше на острові людям було завдано побоїв — і це викликало гнів. У селищах на майданах перед кам’яними бовванами, почали збиратися люди. Вони здіймали вгору руки й благали про захист. Однак виглядало, що ідоли вже не розуміли німих.

А голод тим часом ставав нестерпнішим. Соя та кукурудза повсихали на полях від спеки: дощу не було ще з весни. На початку осені налетів ураган, який лютував три дні поспіль і залив острів, не лишивши й бадилинки. Загинуло дуже багато худоби та людей. А живі знову пішли до палацу.

О тій порі до говірких приїхав з-за океану їхній верховний правитель — Великий Демагог. Це був кремезний, високий на зріст чолов’яга з погрозливим поглядом і великим ротом, якого він ніколи не стуляв. У своїй першій промові, виголошеній у палаці, він оповістив, що відтепер країна зветься Народна Демагогія, погрожував усім неслухнянцям карою, а зичливцям обіцяв нагороди, найголовніша з яких — привілей жити. Підлабузники аж сяяли від щастя, сподіваючись, ясна річ, заслужити найбільший з привілеїв.

Жити на острові ставало дедалі гірше. Після неврожаю, голоду й урагану спалахнула моровиця. Якась люта пошесть губила німих у їхніх пальмових селищах, ба навіть не було кому ховати мерців. Живі почали грабувати мертвих. Назрівав великий мовчазний заколот — заколот проти палацу, поліції, горизонтальників і навіть проти ідолів, які відвернулися від німих. Влада з допомогою величезної зграї підлабузників, що здебільшого вже навчилися мови говірких, намагалася запобігти насильству. Десятки їхніх агітаторів пішки чи мулами ходили та їздили по селищах, умовляючи німих сподіватися, терпіти й мовчати. Мовчанка була найважливіша. А ще німим наказали щодня тричі вклонятися в бік палацу. Поліцаї пильнували, щоб люди робили це щиро, а не для годиться. Німі й силкувалися робити це щиро, але воно кепсько виходило. Дехто з найкмітливіших уже збагнув силу, приховану в слові пригноблювачів, і неміч власної німоти. Один з них, справдешній глухонімий, під час уранішніх поклонів на майдані облишив кланятися і щось невлад заговорив-загукав до поліцаїв. Поліцаї, звісна річ, такої непокори не потерпіли й накинулися на нього з киями. Били довго й люто, глухонімий пручався й волав, та все марно. Відтак раптом принишк. Здалося, сконав.

Біля мерця з’юрмилися німі. Вони хотіли віднести його до хатини, та довкола стояли поліцаї й не пускали людей. Атмосфера на майдані напружилася, було чути галас і лемент, плакали жінки. Зненацька небіжчик підхопився, либонь, щоб утекти. Але поліцаї спинили його і знову почали бити. І, мабуть, саме в ту мить, коли помирав, глухонімий голосно й виразно крикнув:

— Щоб ви здохли!..

Натовп на майдані занімів, завмер, гомін і лемент нараз ущухли. Жах знявся в повітрі й охопив поліцаїв. Спочатку ті двоє, що тримали глухонімого, а потім іще двоє обіч, мов колоди, впали горілиць і більше не ворухнулися.

Тоді люди, гнані подивом і жахом, кинулися до глухонімого, та він справді був мертвий. Його віднесли до хатини, і він тривалий час лежав там непохований. Його боялися ховати, бо відчули в ньому велику, незнану силу. З того часу глухонімий став першим апостолом німого народу.

Трагедія в селищі так приголомшила німих, що вони на якийсь час забули про всі нещастя: голод, хвороби та урагани, хоч вони не обминули й білого палацу. Люди думали про слова, що їх глухонімий узяв із собою в могилу. На якийсь час влада також принишкла. Великий Демагог, який щодня читав свої грізні молитви, мовчав три дні. Потім вийшов його наказ, за яким було навіки заборонено лиху мову німих, а горизонтальників заради безпеки перейменовано на вертикальників.

Та, мабуть, запізно. Старі остров’яни почали згадувати забуті перекази старших за них, які, нібито, свідчили, що й на острові колись була мова. Ба навіть пригадували поодинокі слова. Наприклад, такі, як свобода та воля. Дехто з підлабузників, вигнаних з палацу, навчився читати й писати по-демагогівському, а тепер, маючи багато вільного часу, заходився розробляти мову німих. Найбільшу охоту до цього виявила молодь. Минуло півроку, і в селищах уночі, в полі й на рибальських човнах залунали голоси. Німі перестали бути німими. Проте, як велику таємницю від поліцаїв та вертикальників, берегли в пам’яті три слова, що їх вимовив, умираючи, глухонімий. Тих слів боялися, мов набитої зброї, бо знали, що набита зброя коли-небудь може стрельнути. Це розуміли німі, підлабузники й усі говіркі. І говіркі не дрімали. Біля палацу було негайно збудовано тюрму, що скидалася всередині на бджолиний стільник. Вона мала безліч невеличких, тісних камер, де ув’язнювали німих, щоб ті не розмовляли. Було створено розгалужену Службу безпеки (СБ), яка вербувала викажчиків. Їм давали горщик кукурудзи за кожний виказ. Під час голоду то була чимала платня, і викажчиків не бракувало. Тим паче, що працювали вони легально, об’єднавшись у професійну спілку викажчиків (СВ). Щоб поліпшити роботу вертикальників, їм дали нову геометричну назву — діагональники, а заразом і довічні посади. Поліцаям на тридцять сантиметрів було подовжено бойові бамбукові киї й на п’ять сантиметрів підвищено тулії кашкетів, щоб навіть найнижчі на зріст коротуни видавалися велетнями. На кредити міжнародних банків купили зброю масового знищення та комп’ютерну техніку. Обслуговувати її прибули кадри з колишніх соціалістичних країн, звідки через тамтешню кризу почався нестримний відплив наукового потенціалу. Завзяті фахівці заходилися досліджувати останню в світі недосліджену проблему — взаємозв’язок демагогічної влади й дикунської мови. Кількадесятьма європейськими, азійськими та полінезійськими мовами обговорювали три магічні слова, що вбили чотирьох поліцаїв. У цій математичній непропорційності й полягала наукова загадка століття.

Проте минав час, а праця та не давала жодних результатів. І тоді Служба безпеки Великого Демагога (СБВД) довідалася, що науковці, які розв’язували проблему століття, добре знаються на континентальних ракетах (СС-20) та комплексах “Тополя”. Маючи неабиякий досвід у владі й виробництві ракет, вони мало розумілися на мовах. Годі й казати про мови німих! Розгніваний Великий Демагог попроганяв їх усіх з острова, лишивши тільки найщирішого молодого ракетника (який сам про це й розповів), щоб він працював звичайним собі водієм, одержуючи платню доларами. Та минув рік, і з’ясувалося, що той ракетник-водій зовсім не ракетник і не водій, а кадровий полковник радянського КДБ. Великий Демагог власноруч стяв йому голову.

Серед німих знайшлися також розумні люди. Згодом до них приєднався дехто з тих, кого звільнили з палацу за всякі невеличкі провини. Було сформовано таємну опозицію до влади. Опозиція створила підпільний науково-мовний гурток, який заходився вивчати можливості славнозвісного прокльону, прагнучи, певна річ, повалити на острові демагогічний режим. Було з’ясовано, що той, кому вдавалося зі згубними для влади наслідками вигукнути ті слова, неодмінно гинув і сам. Чи, може, слова ті спадали йому на думку в передчутті неминучої смерті? В цьому й полягала основна проблема, коло якої працював гурток. Багато хто ладен був віддати себе в жертву, але ніхто не хотів гинути марно. Справа була дуже складна, і гуртківці визнали за потрібне вдосконалити свою організацію. Насамперед вони перейменували гурток на Колегію. Потім обрали Генерального Лідера (ГЛ), п’ятьох Віце-лідерів (ВЛ) та одинадцятьох головних фахівців (гф). Решта стала просто фахівцями (пф). Щоправда, під час роботи всі вживали чужоземної мови, бо свою ще до кінця не опрацювали. Справа ускладнювалася тим, що розробники належали до різних діалектно-німих груп, і кожна з них обстоювала власний німий діалект, який мав певний набір звуків та жестів. Сперечалися довго. Була навіть пропозиція замість віртуальної проблеми мови спрямувати свої зусилля на реальне вирощування нового сорту сорго. Через це Колегія розкололася на соргівників та мовників. Мовників, дякувати Богові, на той час було більше.

Саме на їхню пропозицію, щоб якнайшвидше досягти успіху, на третій рік було дещо змінено порядок слів у славнозвісному прокльоні, бо вислів глухонімого не зовсім пасував до національної традиції мовчання. Навпаки, він руйнував цю традицію, що було аж надто непатріотично. Після тривалих дебатів фраза звучала вже так: “Чи не надумали б ви трохи здохнути?” Знайшовся й зухвалець, який невдовзі перед палацом вигукнув її найлютішому й найогиднішому офіцерові поліції просто в обличчя. Та офіцер чомусь не впав ницьма, а видобув з кобури пістолет найновішої моделі й застрелив жертву. Зазнавши неабиякого розчарування, члени Колегії знов ухвалили змінити порядок слів. Було важливо коли не знищити поліцая, то хоч би зберегти людське життя — все ж таки в Колегії працювали гуманісти. Магічний проклін набув такої форми: “Будьте ласкаві коли-небудь померти”. Суть його не змінилася — це було найголовніше. На фразу було покладено велику надію. Тож її незабаром вимовив найрозумніший і найосвіченіший член Колегії. Але знову сталася несподіванка: жоден з пригноблювачів не впав і жертву не вбили. Ба навіть не вдарили києм. Загалом Колегія була задоволена з того: людина ж бо лишилася жива, ціла й здорова. Вперше така пригода не мала лихих наслідків і подавала надію. її було оголошено першим здобутком Колегії.

Хоч як дивно, але в палаці на те ніяк не зреагували. За чутками, що час від часу доходили звідти, через хворобу Великого Демагога, якому з перевтоми заціпило язика, мав приїхати Новий Найбільший Демагог (ННД). Його політика в мовному питанні була тим часом не відома. Коли він невдовзі приїхав, то насамперед змінив правове становище Колегії, утвердивши її легітимність і перейменувавши на Академію при Новому Найбільшому Демагогові (АННД). Новим завданням Академії було створити справжню народну мову — німу формою й демагогічну змістом. Зворушені несподіваною увагою члени Академії надіслали факсом широкого листа до ННД і заприсяглися не шкодувати сил задля створення мови німого народу. Незабаром було проголошено кінцевий варіант прокльону глухонімого, який звучав так: “Нехай здохне той, хто виступає проти народної мови!”

З нагоди визначної дати ввечері над палацом, поліцейською казармою й тюрмою німого режиму було влаштовано святковий феєрверк.

Збіднілий, згорьований, зневірений люд на острові забув поволі свого глухонімого апостола й три його слова. І знову став німий.

Цього разу — назавжди.