————
[1] Дроздовський Д. Лев без клітки// Дзеркало тижня. — № 6 (585). — 18-24 лютого 2006.
...Думаю, настав час ізнову вимовити на сторінках журналу “Всесвіт” цей демонічний для України код: ЙОСИП БРОДСЬКИЙ. Пам’ятаю, що про попередню мою публікацію здебільшого або тактовно мовчали, або висловлювали негативні міркування, мовляв, немає в українському віртуальному просторі місця для таких, як цей... україножер. Я не беруся виносити вирок Бродському. Але, мабуть, така відповідь і змусила мене назвати цю статтю — ЛЕТ ДЕМОНА.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Лет Демона
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Твой фасад темно-синий
я впотьмах не найду.
Между выцветших линий
на асфальт упаду.
Й. Бродський
Для чого писати про Демона?
Про Демона, який зчинив бурю в літературі, витворивши нову мову, нові структури письма, нові модуляції для передачі власного досвіду! Він Геній! Але геній, який вирішив плюнути в обличчя Україні, кинувши брудну рукавичку пігмея. Дивно, як вона могла личити руці Генія?! Але Бродський попри все — стихія; мова, поетичний суб’єкт якої у своєму першотанці, магічно-містичній дії витворює нові елементи для відображення світу через власне Я. Мова Бродського сильна до такої межі, що здається ідеологічною, авторитарною. Це не Рембо, не Малларме, не Цвєтаєва і навіть не Пастернак. Він завше був іншим, чужим, небезпечним і ні на кого не схожим у своїй подібності.
Йосип Бродський як частина літературної історії та Бродський-як-текст — поняття не тотожні. Бродський у мові — це відлуння прерафаелізму, замішаного на турпізмі, абсурд і краса, демонічна сила та янгольська слабкість. Мабуть, такою є свідомість майстра, який ходив на межі, боячись зазирнути в себе, позаяк власний світ видавався найбільшою катастрофою. Бродський був катастрофою, був деструктивною силою в/щодо імперії. Мабуть, важко підібрати в літературній теорії вдалу модель для каталогізації його поетичних стихій. Він Геній, який міг бути настільки пігмейсько-плебейським, що й досі про Бродського говорити або боязко, або непристойно.
Бродський на початку дев’яностих плюнув у обличчя Україні — так думають одні. Бродський — це геній, і не варто через його вчинки визначати його стиль і почерк Майстра — думка інших. Про Бродського треба забути — думка третіх. Забути можна — але чи стане легше? Так, його вірш українцям — найвищий вияв плебейства, але чому Геній опускається до цього? Де в геніальній свідомості місце для брутальної потворності?
Хто єси, Бродський?
А ким був Тичина, який відкрив український космос через слово, зведене до звука? Ким був Тичина, який писав “Партія веде!”, написавши перед тим “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух”? Ким був Тичина у “Скорбній матері”? Якою ж є ідентичність чи суб’єктність, якщо вжити цей термін американського постструктуралізму, у людини, здатної у своїй творчості виходити за межі ідеологем? Ми зараз претензійно говоримо, що нічого нового сказати неможливо! А ще сто років тому це НОВЕ сказав український поет Павло Тичина, вийшовши за межі власної мови і структур письма, створивши поле синестезії, в якій поєдналася космогонія, зведена до звука. Формальний рівень прочитання тексту вийшов за межі формальності, витворюючи в уяві читача простір архаїчний, незбагненний, трагічний. Тичина — це український Монблан!
Але чи не є таким Монбланом Бродський, який витворив ауру універсуму через своє бачення, через свій погляд на поетичну мову?
У цій статті я хочу лише показати магістраль, присутню, на мій погляд, у творчості Йосипа Бродського, що пролягає між його сутністю Демона та Генія, раба і пророка вдночас. А для цього, в першій частині розвідки, пропоную подивитися на його чи не найбрутальніший ляпас Україні — вірш “На Незалежність України”. З іншого боку, Бродський — неперевершений Геній, і, в другій частині, я також спробую підвести й до цього джерела його творчості, не претендуючи на охоплення всієї проблематики внутрішніх борінь Поета.
Йосип Бродський омовив слово тоді, коли казати було заборонено. Мова, зведена до відтворення ідеологем і редуплікації вже-сказаного (Леніним і Марксом!) у Бродського перетворилася на вибухонебезпечне знаряддя. І в цьому звільненні від пут, Вільний і Непереможний Йосип Бродський дозволяє собі казати:
Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:
Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря -— в мундире,
По адресу на три буквы, на стороны все четыре.
Що це? Голос імператора, який не хоче відпускати раба? Невже Бродський таки належить до імперії, формально проти неї поставши? Невже він такий самий російський інтєлігентішка, честь і гідність якого завершуються там, де починається українське питання?
Писати про Бродського важко, адже одразу потрапляєш у коло невидимих ідеологем, забуваючи про самі структури поетичної матерії. Бродський — це лакмус часу, це янгол, який упав... Але невже його падіння проектується на падіння Люципера? Чи ці моделі однакові?
Мабуть, ні. Бродський упав із інших причин. Я лише спробую дати бачення цього падіння, хоча й не ставлю це за мету. Спробую показати космос Йосипа Бродського через поезію, не більше. А судити без присяжних — річ страшна. У ХХ столітті ті, хто казали: А МИ ЗНАЄМО, ЯК ТРЕБА чи А МИ ЗНАЄМО, ХТО ВИНУВАТИЙ, — саме ці ХТОСЬ і були носіями світової катастрофи, опроявленої в Заксенгаузені та Освенцимі, у ГУЛАГу, на могилах Сандормоху й Соловків... І джерело цього ЖАХУ — людина, яка претендувала винести вирок історії. Не хочу... Не буду намагатися це зробити, а лише подам ключі до можливих пояснень. Бродський — це більше ніж людина, це метафора часу, це “тунеядец” (саме за таке екзотично назване неробство його звинуватила імперія), який не-зробив більше, ніж зробив, та його неробство дорого коштує. Не хочу ідеалізувати Бродського, бо він — Демон, але що не дає мені спокою — так це питання про причину його падіння. Якби ж він був маскою чи новим утіленням Люципера, то тоді зрозуміліше. А так... Доведеться поринути в демонологію...
І. Демон
НА НЕЗАВИСИМОСТЬ УКРАИНЫДорогой Карл XII, сражение под Полтавой,
Слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
Время покажет “кузькину мать”, руины,
Кость посмертной радости с привкусом Украины.
То не зеленок — виден, траченный изотопом,
Жовто-блакытный Ленин над Конотопом,
Скроенный из холста, знать, припасла Канада.
Даром что без креста, но хохлам не надо.
Горькой вошни карбованец, семечки в полной жмене.
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
С сальными глазами жили как каторжане.
Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:
Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря — в мундире,
По адресу на три буквы, на стороны все четыре.
Пусть теперь в мазанке хором гансы
С ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, суп выбирая в чаще,
А курицу из борща грызть в одиночку слаще.
Прощевайте, хохлы, пожили вместе — хватит!
Плюнуть, что ли, в Днепро, может, он вспять покатит.
Брезгуя гордо нами, как оскомой битком набиты,
Отторгнутыми углами и вековой обидой.
Не поминайте лихом, вашего хлеба, неба
Нам, подавись вы жмыхом, не подолгом не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду,
Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду.
Что ковыряться зря в рваных корнях покопом.
Вас родила земля, грунт, чернозем с подзомбом,
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает, вам, калунам, покоя.
Ой, ты левада, степь, краля, баштан, вареник,
Больше, поди, теряли — больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза
Нет на нее указа, ждать до другого раза.
С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Про що думав Бродський, коли писав свій пасквіль “На Независимость Украины”2? Думав про щось обов’язково, оскільки вірш його — не деавтоматизоване мовлення, не вірш-очуднення, а жовчний вихід енергії, трансформованої у вимір поезії. Він починає його з адресата, що вказує на епістолоподібність поезії. Це лист, написаний, скоріше, навіть не самому Карлу ХІІ, а уявній проекції, у якій Бродський утілює те, що він хоче бачити; він редукує історію, обрізаючи все непотрібне. Йому взагалі не потрібна історія, бо це — констатація абсурду. Він інвективно віднаходить об’єкт емоційного пострілу і вдаряє. Написання листа насправді багато може сказати про його автора. В американського лауреата Нобелівської премії з літератури Сола Беллоу є роман “Герцог”, у якому головний герой пише листи, почасти інтимні, почасти гнівні, почасти ці листи до філософа Гайдеґґера або до американського президента. Він пише листи, та інколи їх не відправляє. Адресатом написання є психоментальний образ, який має втілювати уявну відповідь на життєво важливе запитання. І героя не цікавить, якою може бути відповідь. Він пише, бо все знає заздалегідь (героя, між іншим, звуть Мосес (Moses) – англійською Мойсей!). Проте, щоби все було по-справжньому, лист має бути написаний.
————2 Прочитано 28 лютого 1994 року на вечірці в Квінсі-коледжі (США).
Лист Бродського — це, скоріше, психологічний акт, ніж творчий. Рівень необробленості власної емоційної сили у силі творчій настільки високий, що важко зарахувати цей твір до ліричних жанрів. Мелосу замало. Ідеології та історії — греблю гати Але в цьому сам Бродський. Він пише не поезію, а брудну супліку, брудніше від якої — тільки історія КПРС. Бродський ненавидить радянську імперію, у структурах якої бачить нікчемну ницість, зведення людини до стану звіра, голема, маріонетки. Бродський — людина НАД-світом, він естет, готовий укласти контракт із дияволом, аби бути НАД. Він не визнає совєтської історії, а тому не визнає свого часу. В цьому — страшний розкол ідентичності. Річ у тому, що стати на прю з системою може лише той, хто побував у її череві. І Бродський там був. Ненависть — результат дегармонізації життєвих енергій, стан неспокою і зневоднення думки. Чим сильнішою є ненависть, тим більше хочеться спрямувати весь свій гнів у одну точку і вибухнути, врізати кулаком, сказати щось брутальне. Все це описує сучасна теорія травм, за якою — розкриття прагнення до естетики потворного, що зі стратегії конструювання нової естетики переходить у площину антиестетики. Бродський має травму, його свідомість навіть у цьому вірші — потрощена, а погляд на історію — інфантильний, не гідний людини, яка має втілювати код шляхетства.
А Бродський, проте, на це шляхетство претендує. Він будитель історії Росії, в якій бачить силу Творіння великої нації, в якій чує Голос Бога, і якому він довіряє найдорожче.
Дорогой Карл XII, сражение под Полтавой,Слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
Время покажет “кузькину мать”, руины,
Кость посмертной радости с привкусом Украины.
Поет ненавидить імперію, якою керував “картавый” люмпен. Бродський з огидою дивиться на нікчемність історичних правителів, це не його історія, не його простір. І Бродський чинить опір. Зауважмо, згадка України — лише в четвертому рядку першої строфи, а починається інвектива з адресата (Карла ХІІ) та з Хрущова, який має лише імпліцитний зв’язок із Україною.
У сучасному літературознавстві є такий розділ, як імаґологія, предметом якого є вивчення відображення ментальної проекції нації через літературний текст, у визначенні базових рис, що постають візитівкою для іншого3. Для Бродського візитівкою України найперше є Полтавська битва та Хрущов. Перший образ асоціюється з національним пораженством та з російською вищістю, адже саме Петро І виграв битву, звільнивши край малоросів від чужого завойовника. Другий образ (Хрущов) асоціюється з дефектним імперським клоуном (хохол). Ці два образи — Кость посмертной радости с привкусом Украины. Маємо приклад аісторизації, коли в маніпуляції фактажем витворюється міф, потрібний для того, щоб визнати власну вищість над підлеглим суб’єктом.
————3 Докл.: Будний В. Розгадка чарів Цірцеї: національні образи та стереотипи в освітленні літературної імаґології // Слово і Час. — № 3 (555). — 2007.
У другій строфі образ уявленої України є чіткішим. Ненависть із зовнішніх референтів пояснюється внутрішнім. Україна постає як слабкий і нікчемний суб’єкт через нездатність вийти з поля нав’язаних ідеологем, проти яких виступає Бродський. Конотоп із Леніним у комплекті з жовто-блакитною стрічкою — викликає не те що ненависть, а огиду. Бродський гидує Україною, яка у своєму прагненні до Незалежності (згадування Канади, мабуть, пов’язане з тим, що це перша країна, яка визнала українську Незалежність) перетворюється на жалюгідну історичну неміч. Він не використовує на позначення жителів України автентичної назви, а використовує концепт “хохли”, у якому закладено одразу кілька смислових рівнів. У ХІХ ст., в часи Котляревського і Квітки-Основ’яненки, образ жителів Малоросії поставав або у формі малороса, або в образі хохла, дурника, підлеглого, залежного малороса.
То не зеленок — виден, траченный изотопом,Жовто-блакытный Ленин над Конотопом,
Скроенный из холста, знать, припасла Канада.
Даром что без креста, но хохлам не надо.
Горькой вошни карбованец, семечки в полной жмене.
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
С сальными глазами жили как каторжане.
Третя строфа є чи не найнебезпечнішою для самого Бродського. Він зводить у монолозі два голоси — візію, підґрунтям якої є культ сили та духовної моці, нестримного лету та жадібного ковтання свободи, і візію, яку живить історія Росії. Саме історія є для Бродського найбільшою проблемою. Він не може викреслити зі своєї історії совєтського часу, проте може в погляді на Україну перекреслити всі спроби національного Відродження, всі прагнення до Незалежності, омиті кров’ю. У власній історії Бродський є бранцем. Він не може вийти за межі чортового колеса, і його це дратує; єдиним порятунком є те, що він, вказуючи на власне національне “Я”, розчиняє своє его у сукупному “сами”. Бродський — егоїст найвищого ґатунку, але на це йому дає право власна вищість як деміурга. Тільки в момент розуміння історичного пораженства і в момент співвіднесеності себе з тим пораженством Бродський захлинається, з його голосу лунає вже не помста, не огида й не ненависть, а щось інше.
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.Сами под образами семьдесят лет в Рязани
С сальными глазами жили как каторжане.
Бродський, який почав зі звинувачення, раптом стверджує, що він не має на це права (а власне, що цікавіше, не він, а ціла нація, голосом якої він є!). Цей рядок говорить про два аспекти у свідомості Бродського — він асовєтський, адже радянщина для нього втілена в концептах національної слабкості, кволості. Розуміння цього витворює колосальну травму. Але Бродський, із іншого боку, — пророк, голос нації, який поклав на себе функцію бути Національним Я. Його Слово — це слово кожного з пастви, його Мова — це мова кожного, він є деміургом, який не є першим (адже комплекс національно-історичної травми тяжіє над його еґо), проте й не є другим у своїй Вітчизні. Як зазначав М. Гайдеґґер: “Сутність поезії втягує в орбіту законів Божественних знаків і голосу народу, які то сходяться, то розходяться. Сам поет посередині — між Богом і народом”4.
————4 Гайдеґґер М. Навіщо поети? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доп. — Львів: Літопис, 2001. — С.260.
Каторжанство — ось ключ до слабкості Бродського. Ніхто не стане з ним у двобої й і не вкаже на це. І така монополізована дуель — безсумнівний козир у його руках. Бродський належить імперії, Російській імперії, але Совєтська руїна виявилася найбільшою історичною катастрофою. Imperia Sovietica — це квазісвіт, який хтось мусить струснути. Самому Бродському потрібен сильний супротивник, але навколо — лише зомбі та каліки. Національний поет ненавидить кволість.
Але чому Бродський асоціює себе з кацапами, адже так українці називають росіян, помщаючись за хохлів? Поет, здається, постає тут настільки травмованим, що не здатен керувати мовою. З його свідомості виривається образлива назва “кацапи”! Але невже настільки ідеологізований Бродський може припуститися хиби? Мабуть, варто пошукати інших пояснень, пов’язаних із неможливістю референційної самоідентифікації з тим, із ким би Бродський хотів це зробити. Його паства — ще не російська нація; а кацапи, які так неохоче скидають пута в’язнів, — це вони продали душу Бродського, написавши на нього не менш брудні пасквілі, це вони вигнали Бродського із власного дому, адже кров і плоть поезії цього Демона — виплекана Росією. І попри все, попри всю свою велич, Бродський не може без Вітчизни; він наче дитина, в якої вбили матір.
У просторі Бродського ще немає ані українців, ані росіян: є натомість хохли і кацапи. І в цьому — одна з причин бездонної ненависті. Він, імператор російського Слова, не має нації; імперія у його крові квола, безкровна. Бродський змальовує у вірші хохлів, а не українців. Він не бачить здатності в цієї нації (якої для нього не існує) створити національний простір. Але цього ніколи не побачить носій імперського мислення, цього ніколи не визнає людина, що мислить себе у бінарному світі свого (імперського, центрального, домінантного) та чужого (підлеглого, слабкого, марґінального).
Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря — в мундире,
По адресу на три буквы, на стороны все четыре.
Пусть теперь в мазанке хором гансы
С ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, суп выбирая в чаще,
А курицу из борща грызть в одиночку слаще.
У своїх гнівних випадах проти України Бродський перераховує всі символи-концепти національної культури (ось деякі: орлы и казаки, гетьманы; Днепро; левада, степь, краля, баштан, вареник), він блискуче обізнаний із національним космосом української нації. Наважуся припустити: Бродський у цій інвективі чи не найсильніше визначає своє пораженство як пророка, якого не почули. Бродський у огидній ненависті з Генія перетворюється на жалюгідного пігмея. Він готовий на все, заради відновлення національної повноти, але він, як людина розумна, знає, що в сім’ї від Сяну до Дону цього не зробити ніколи. Чому? А тому що прекрасно знає українську історію, і розуміє, що хохли — це не єдиний образ України, не єдиний національний проект. Але наявність у новій Україні хохлів — це його остання цитадель, зачіпка, щоби вказати на свою вищість. Його інвективи спрямовано не стільки зі стратегією приниження марґінального простору, скільки з метою пекельним вогнем ненависті і жовчі підняти свою паству. Він свідомо викривляє образ чужого з метою активізації власної національної потуги, вірячи, що його Голос буде почуто. Бродський відпускає хохла на свободу, і в цьому — його уявна вищість, адже це Він дарує землю, що на архетипному рівні прочитується як вигнання Адама й Єви з раю. Землю для них дав Бог, але ця земля — сповнена страждань і болю.
Что ковыряться зря в рваных корнях покопом.Вас родила земля, грунт, чернозем с подзомбом,
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает, вам, калунам, покоя.
...
С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Це ВІН дає волю, це ВІН відпускає на свободу, проклинаючи і кидаючи стріли. Але не забуваймо: ВІН — це не Йосип Бродський, а російська нація! І в цьому криється суть і автотелізм тексту. Вивищення шляхом останнього приниження... Бродський розуміє, що єднання більше не буде. І в цей момент психічної агонії він бачить останній спосіб ударити канчуком — і б’є він по шиї українській, а потрапляє на спину кацапську.
Прощевайте, хохлы, пожили вместе — хватит!Плюнуть, что ли, в Днепро, может, он вспять покатит.
Брезгуя гордо нами, как оскомой битком набиты,
Отторгнутыми углами и вековой обидой.
Не поминайте лихом, вашего хлеба, неба
Нам, подавись вы жмыхом, не подолгом не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду,
Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду.
...
С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Й останнє, на чому потрібно спинити дослідницьке око, — структурна бінарність Александра (Пушкіна) і Тараса (Шевченка). Без фонового знання зрозуміти цю опозицію доволі важко. Але... Прочитання цієї текстуальної структури можливе на двох рівнях: контекстуально-зумовленому та культурно-концептуальному. По-перше, Бродський у ьому фрагментові напряму звертається до українців, уїдливо і бридко промовляючи: що? цього хотіли? бути без нас, без москалів (sic! — тобто без обіймів братньої імперії?!). Інтерпретація Полтавської битви в Шевченка докорінно не така, як волів би бачити Бродський. Вона суперечить його історії, але єдиний захист — атака, наступ великоросійського Пророка, що належить кожною молекулою крові духові російського імперіалізму, на Пророка хохляцького, периферійного, маргінального.
Але, на мою думку, можна вдатися й до ширшого розуміння цієї структури, зокрема, в теорії осягнення тексту Р. Інґардена. Мова Тараса Шевченка була тією структурою, що вийшла за межі неповноцінності та другорядності, це був онтологічний прорив, переворот, що спричинився до зміни духовно-етичної та світоглядно-естетичної парадигми. Шевченко вийшов на універсальні коди буття, відтворивши їх у підлеглій мові, здатній лише потішати імперський центр. Мова Шевченка мала чи не найнебезпечніший вплив на російську ментальність як суто імперську (другий постріл зробив Гоголь). Цього не може пробачити Тарасу Бродський, імперський шовініст, який не хоче визнавати вищості уявно-підлеглого. До Тараса в марґінальній свідомості не було навіть запитання: а як писати? Українською чи російською? І не було чіткої відповіді. Шевченко обрав шлях національного письма, що мало позначатися через вибір мови. Цікаво, що до цієї самої стратегії витворення нової мови як антиречовини вдався і Бродський, проте став заручником світу власних афектів.
Бродський — заручник власної жовчі... Ні, це не зводить його до жалюгідного пігмея, але вказує на особисте пораженство, співмірне з найбільшою травмою Бога.
ІІ. Геній
Йосип Бродський — Геній, а тому — насамперед, майстер інтонації.
Саме інтонація — найважче в поезії. Бродський, наче фізик-атомник, спрямовує термоядерну реакцію, він формує матерію з аморфної нейтринної структури, яку бере з універсуму підсвідомості. І слово вибухає, і в тому вибуху — гуркіт реактора під назвою “Бродський”. Напевно, усна мова має здаватися Бродському безпорадною, щоби встигнути за “розрядженим повітрям абстрактних понять”, як він сам інколи жартував. Мова — явище фізичне (аспірація, артикуляція), і тому потрапляє в метафори, де остаточно відбувається її матеріалізація. Цікава особливість стилю Бродського: зовнішня раціональність конструкції, форма силогізмів, що пасує до наукового тексту й несподіваний і парадоксальний зміст.
Попри величезну кількість публікацій, присвячених творчості Бродського, долю його поетичної спадщини важко назвати щасливою. В Росії лірика лауреата Нобелівської премії й одного з найталановитіших поетів ХХ сторіччя викликала більше запитань, ніж розуміння. Навіть якщо не зважати на зухвалі епітети, треба визнати, що спроби зрозуміти поезію Бродського, знайти стрижень, зрозуміти суть і проблематику творчості часто опиняються в інтелектуальній безвиході.
Все зараз взагалі повзе зі скрипом.Імперія нагадує трирему
в каналі, завузькому для триреми.
Гребці колотять веслами по суші
й каміння сильно обдирає борт.
Ні, не сказати, що ми геть застряли!
Є рух, є просування. Ми хоч кволо,
та все ж таки пливем5.
————
5 Вірші українською мовою Й. Бродського — в перекладі В. Ляшкевича.
Подаю й оригінал вірша:
Все вообще теперь идет со скрипом.Империя похожа на трирему
в канале, для триремы слишком узком.
Гребцы колотят веслами по суше,
и камни сильно обдирают борт.
Нет, не сказать, чтоб мы совсем застряли!
Движенье есть, движенье происходит.
Мы все-таки плывем.
Бродський – людина фатальна, але саме у своїй фатальності — незламна і неповторна. Для багатьох і досі згадка про цю людину викликає відразу, ненависть, страх, — адже спомин руйнує фрейми повсякденності, усталені стереотипи вічного спокою.
Кожний великий поет долає традицію — це його крок (стрибок) у прийдешнє через зневагу до законів часу і простору, що на кожному кроці розставляють пастки, в яких спокусливо, а інколи й так чарівно поблискує приманка різнокольорового, апробованого і зрозумілого сьогодні. Подолання поетичної традиції переростає у свідомий акт самоеміграції — поет залишає свою духовну батьківщину і шукає кращого світу. Але він не знає, куди йти. Поет сам моделює свій шлях. Пошук як мета. Проте одне він знає достеменно — нова духовна батьківщина набагато краща від колишньої, та й вона не кінцева. Це не сходи, а спіральний рух угору, що втілює водночас і розвиток, і початок. Шлях великого поета — завжди у прагнення до недосяжного ідеалу.
Подолання традиції критики найчастіше помічають у формі — воно і зрозуміле; легше помітити нове в ритмах, римі, розмірах, метафоричній мові, порівняннях, ніж у самій тематиці поезії. Але традиційна тематика в поезії і є тим каменем, що постійно тягне поета в царину банального. Подолати банальний зміст для поета — це не тільки знайти свій голос, а й віднайти себе (думаю, не тільки як співця, а й як Творця).
Долання традиції не завжди означає її спростовання. Це складний процес зі своїми законами та внутрішнім синергізмом. Говорити про впливи на Бродського ще складніше. В російській поезії він був учнем Цвєтаєвої: пропрацював і асимілював питомі риси російської поезії — від класицизму до футуризму. До того ж (а можливо, по-перше), Бродський — знавець європейської поезії від Ромула й до ХХ сторіччя. Він зазнав впливу поляків із їхньою іронічністю, майже невідомою в російській поезії після Пушкіна; а також метафізиків-англійців. Ймовірно, саме англійська метафізична традиція XVII століття дуже виразно прочитується у віршах Бродського.
Інтелектуальне пізнання як спосіб поетичного освоєння світу у творчості поетів-метафізиків позначилося на системі образного мислення. Для поета-метафізика образність уже не є метою ілюстративності та орнаментальності — вона є аналітичним інструментом, що сприяє рухові розумового процесу заради виправдання парадоксів думки. Поет-метафізик менше, ніж поет-лірик, залежав від образних кліше школи або напряму. Звідси порівняння і метафори метафізиків із різних царин людської діяльності, традиційно не з естетичного виміру – геометрії, географії, хімії, астрономії, медицини. Звідси — відмова від розподілу мови на вищий, середній і низький стилі. Бродський розглядав мову як логічно-точний та емоційно-правдивий засіб людського спілкування.
“Поезія — не розвага і навіть не форма мистецтва, але наша мета, — сказав в одній статті Йосип Бродський. — Якщо те, що відрізняє нас від решти тваринного царства — мова, то поезія — найвища форма мови, наша, так би мовити, генетична відмінність від звірів. Відмовляючись від поезії, ми прирікаємо себе на профанні форми спілкування, — політика, торгівля. До того ж — це колосальний прискорювач свідомості — і для автора, і для читача. Ви знаходите зв’язки або залежність, про існування яких і не здогадувались. Одне слово, це унікальний інструмент пізнання”6.
————6 Бродский Й. Собрание сочинений в 7 томах. — М.: Пушкинский фонд, 2001. — Т.7. — С. 112.
Поет, як і шипшина, — це “храм на крові”, що “своє ж листя”7 скидає заради власного відродження. Випускаючи живий організм вірша з клітки на волю, поет більше не несе відповідальності за поетичне буття в часі, тобто не знає наперед, що трапиться з його творами в майбутньому; автор навіть і не знає про ті додаткові значення, які знайде його творчість. Кожний читач привносить щось своє; додаткові значення виникають унаслідок ефекту зіткнення читацького сприйняття з текстом — і цей процес дуже активний, порівняно з пасивним читанням. Органічна здатність тексту мати кілька тлумачень, залежно від читача, століття, національної культури, забезпечує життя в часі і вільне безвізове пересування простором. Для Бродського, вірш — форма боротьби поета з часом. І поет має вийти переможцем. Успіх цієї боротьби залежить частково і від подальшої творчості — в кожному вірші поет розширює власне бачення, при цьому відбувається ефект зворотного зв’язку — нові вірші опромінюють старі, видозмінюють і доповнюють їх, перетворюючи неможливі раніше тлумачення на можливі.
Й. Бродський зруйнував систему поезії. Був час, коли справжня поезія захлиналася під течіями та стилями соцреалізму. Бродський залишався дитиною Хлєбнікова та Мандельштама, Ахматової та Цвєтаєвої, він, попри все, тримався за нитку поезії СВОЄЇ російської (!) культури. Українська літературна традиція мала свій естетичний вимір Майка Йогансена, Володимира Свідзінського, Євгена Плужника... Це поезія європейського рівня. Інша річ, визнання неперервності поезії подібного штибу відбулося постфактум. За життя такі поети були лише тінями із заблокованими фізичними еманаціями і, водночас, потужними позачасовими обертонами слова. Система винищувала справжність в Україні — совєтська система зламала кодову історичну тяглість, і сьогодні ми не знаємо про наші літературно-естетичні традиції так, як про свої літературні коди знають росіяни. Локус української літератури має польову структуру із периферійно-дифузійним центром: ядерна енергія була нейтралізована у 30-х; формули проведення синтезу було спалено на Соловках...
Усе життя система прагнула зламати Бродського, винищити все людське і надлюдське, але внутрішня сила поета повертала саму систему в бік деструкції. Бродський працював до самоспалення і божевілля. Він писав і так жив. Під час урочистої промови на врученні Нобелівської премії поет констатував: “Увесь світ урятувати не вдасться, але окрему людину — зможемо”8. Драма життя Бродського — це драма поетичної творчості. Він із надзвичайною напругою мужньо, послідовно переживав власну внутрішню драму, що реалізувалася у драматизмі його поезії та його власної долі.
Імітувала віддана рука9,з любов’ю, — так творити здатна тільки
людина, для якої не одно,
де варто заблукати: в хащі чи
в пустелі.
————
7 Там само. — Т.1. — С. 12.
8 Текст Нобелівської промови див. на: http://lib.ru/BRODSKIJ/lect.txt
9 Природа имитируется с той любовью, на которую способен лишь человек, которому не все равно, где заблудиться: в чаще или в пустыне.
Бродський — ворог банального. Як і справжній поет. Він долає рифи традиційної любовної лірики або пейзажних замальовок, де мимохіть скидається на себе (“дивіться, яке в мене гострозоре око!”); долає підводне каміння дидактизму, що прагне виліпити з поета мудрого вчителя життя, що знає, як, куди і навіщо йти.
Чорна, в ніч, фелука10її перетинає, наче кішка,
і розчиняється в пітьмі, дав знак,
що далі, власне, йти не варто зовсім.
————
10 Но лунная дорога
струится дальше. Черная фелукка
ее пересекает, словно кошка,
и растворяется во тьме, дав знак,
что дальше, собственно, идти не стоит.
Не спокусила Бродського і політика. Він знав, до чого це може призвести. На всю Радянську імперію була тільки жменька тих, хто мав ауру “незаплямованих інтелігентів”. Таким, наприклад, був Сергій Аверинцев. Був, допоки не пішов у політику на початку 90-х. І загуло — галасливі звинувачення, наклепи... Бродський розумів, що таке політика у зграї шакалів та іуд.
Вірші Бродського позначили руйнування поетичної образності від античності до ХХ століття. Несподіваність звукових і метафоричних елементів... Разом із тим зросла роль естетично неопосередкованого зображення, питома вага слова над зображенням. Форми і шлях дієвості поетичного мистецтва змінилися, голос поезії був важким, як і словесний виклад змісту інструментальної музики.
Що ж, врешті-решт, струмуюча вода11нічим не гірша скульпторів, все царство
оцим заполонивших відображжям.
Але Йосип Бродський весь час шукав форми і себе в тій формі. “Взагалі у двадцятому сторіччі, — пише Бродський, — ти маєш бути гранично чітким. Тому ти мусиш увесь час перевіряти себе. Частково це пов’язано з постійною підозрою, що десь існує якийсь сардонічний розум, навіть сардонічний ритм, який висміюватиме тебе і твої захоплення. Тому ти маєш перехитрити сардонічний ритм”12.
Решітка, що утримувала лева13чи публіку — чавунний варіант
повторення переплетіння джунглів.
Поета критикували за надмірний інтелектуалізм. Нова поетична форма зруйнувала естетичний канон, але зміст затвердив цю форму в каноні справжньої поезії. Напевно, Бродський мав рацію в тому, що не хотів і не прагнув щось пояснити масам. Він говорив із індивідуальністю. Хто хоче зрозуміти, — зрозуміє з його віршів і без дефініцій. Іншим пояснювати марно: якби і зрозуміли, то, либонь, не повірили б у щирість намірів автора. “Зрадив, продався, отримав Нобелівську премію, хай тепер сидить і страждає у Штатах. Так і треба!” — думали тисячі в СРСР. Але Бродський не страждав. Він працював і писав... тільки з кожним роком віршів з’являлося все менше і менше.
Світильник гасне, гніт його чадить14вже в темряві. Тоненька цівка
сплива до стелі, чия білизна
в пітьмі кромішній в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
Хай навіть з кіптю.
————
11 В конце концов, проточная вода
ничуть не хуже скульпторов, все царство
изображеньем этим наводнивших.
12 Бродский Й. С нобелевским лауреатом поэтом Иосифом Бродским беседует собкор “Московских Новостей” в Нью-Йорке Дмитрий Радышевский // Московские Новости. — № 50. — 1995. — 23—30 июля.
13 Решетка, отделяющая льва
от публики,
в чугунном варианте
воспроизводит
путаницу джунглей.
14 Светильник гаснет, и фитиль чадит
уже в потемках. Тоненькая струйка
всплывает к потолку, чья белизна
в кромешном мраке в первую минуту
согласна на любую форму света.
Пусть даже копоть.
Доволі частим у дослідженнях про Йосипа Бродського є твердження, що його вірші написано з простору “граничного холоду”15. Межею холоду для людини є смерть: “...якщо людина отруїлася ціаністим калієм, то вона мертва, але ще півгодини очі бачать, вуха чують, серце б’ється, мозок працює. Поезія Бродського в деякому розумінні — це запис думок людини, яка наклала на себе руки”16. У зв’язку з цим цікаво простежити шлях Бродського до стану смерті після життя і можливості, що дає така позиція. Той, хто живе, пов’язаний зі світом тисячами ниток. Смерть розриває їх. І шлях Бродського — це поступовий (і тому хворобливий!) розрив, поглиблення самотності і осягання досвіду цієї самотності в самості.
В пору зимну, в місцевості, звиклій радше до спеки, ніж17
до холоду, до площини більше, ніж до гірських підніж,
немовля народилось в печері, щоб світ спасти;
мело, як тільки може в пустелі взимку мести.
Уважно, без мерехтіння, не блимнувши, віддаля,
крізь хмари рідкі, на спеленане в яслах маля
з вселенської глибини, з тамтого її кінця
зоря дивилася в печеру. І то був погляд Отця.
(Різдвяна зоря )
На початку ще є надія, що буде достатньо самотності, що людина, відірвавшись від жорсткого ідеологізованого механічного суспільства, знайде шлях і зможе сказати про нього: “Ми знайшли його самі / і очистили самі / про успіх повідомляємо / власними голосами” (1958). Така самотність — ухвалення відповідальності (“у всьому твоя, одна твоя вина”), шлях до граничної індивідуалізації, яка водночас — і мета, і захист. “Все, що пахло повторюваністю, компрометувало себе і підлягало видаленню. Навчившись не помічати ці малюнки (йдеться про зображення Леніна. — ДД.), я засвоїв перший крок у мистецтві — відключатися, зробив перший крок на шляху до відчуження”18. Відчуження було для раннього Бродського єдиним здійсненним варіантом свободи. Тому розлука з життям, із жінкою, з містом або країною настільки часто ретранслюються в його віршах.
“Самотність вивчає суть речі, бо сутність їх те ж – самотність”. І чому б не передати досвід цієї самотності іншим? Бродський відчуває себе “полярним дослідником людини, що опинилась там, де розкришиться метал, але вціліє скло”19. Свободу цю — від життя, від часу, від пристрасті Бродський здобуває не тільки для себе; він перевіряє на собі її чин і можливі наслідки, відчуває себе випробувачем долі, який просунувся в такі широти, так близько до північного полюсу, що кожне його спостереження і висновок, рано чи пізно комусь таки знадобляться. Бродський бачить “прірви між абсолютним проектом людини і нікчемністю людей навколо. Ця прірва — місце поезії. З’являється бажання відмежуватися не тільки від людей, а й від себе. “Боюся, ми зайшли в безвихідь”. Бродському, за його словами, огидна суть комуністичної радянської імперії була зрозуміла ще в 1956 році, після вторгнення до Угорщини.
Холуй трясеться. Раб регоче20.Сокиру гострить кат охоче.
Тиран кромсає каплуна.
Зрить місяцем сумна зима20.
(Набросок)
————
15 Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 36.
16 Эткинд Е. Процесс Иосифа Бродского. — London: OPI, 1988. — С. 124
17 Переклад цій поезії українською зробив Іван Лучук.
В холодную пору, в местности, привычной скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более, чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может зимой мести.
...
Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка, издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд Отца.
18 Бродский Й. Собрание сочинений в 7 томах. — М.: Пушкинский фонд, 2001. — Т.7. — С. 92.
19 Там само.
20 Холуй трясется. Раб хохочет.
Чим більше Бродський переходить від приватної ситуації СРСР 60-х років до загальної, тим гостріше в нього проявляється відчуття безвиході. Саме в кінці 60-х — на початку 70-х років у поета зростає кількість вульгаризмів, інтонація текстів наближається до розмовної.
“Імперія - країна дана дурням”.Рух в місті призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів, пісні, крики;
та паланкін опущений. Об’єкт
загальної любові не бажає
об’єктом бути спільних інтересів21.
(POST AETATEM NOSTRAM)
Розрив зв’язків — не стільки наслідок еміграції, скільки іманентна воля. “Думаю, не варто казати про вигнання, тому що це — нормальний стан”22. Вигнання — лише дрібний епізод. У брудному світі не хочеться жити, він залишає відчуття фізичної нудоти. “І смак від життя в цьому світі / неначе наслідив у чужій квартирі / й вийшов геть!”. Бродський усвідомлює, що і він — породження цього світу. Його самозаперечення послідовне й безжальне. Не “знаю, чи можливі такі особисті напади й образи, такі нескромні підглядання за Бродським, які можна було б хоч у якійсь мірі зіставити з тим приниженням, якому він піддає себе сам”23.
Самотність Бродського — не романтичний лет демона. “Тіло сипле кроки на землю з зім’ятих брюк” — таких саморозвінчань у Бродського багато. Але це лише тверезе ставлення до себе, без якого людина “оносорожується”24. У граничній самотності сама людина — порожнеча. “Намалюй на папері порожній кружок — це буду я: нічого всередині”25. Саме людина може спокійно дивитися на світ, не відгороджена “манією особистих справ”26. “Лексична, наочна надмірність вірша — тільки свідчення залученості в життя, зачарованості різноманіттям; урешті-решт, такий відчай набагато сильніше прив’язує до світу, ніж інші захоплення в порожних віршах”27.
————21 “Империя — страна для дураков”.
Движенье перекрыто по причине
приезда Императора. Толпа
теснит легионеров, песни, крики;
но паланкин закрыт. Объект любви
не хочет быть объектом любопытства.
22 Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 38.
23 Там само.
24 Алюзія до п’єси “Носороги” Ежена Йонеско.
25 Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 38.
26 Там само.
27 Там само. — С. 40.
Коли настає спустошеність, розуміння того, що “в театрі задник важливіший, ніж актор”, Бродський розуміє, “що ми тепер у згоді із життям”. Відбувається звільнення від смерті. Вона вже не має значення: “Ти боїшся смерті? — Ні, це та сама тьма. / Але звикнувши до неї, не розрізниш у ній і стільця”28. Стан відчуженості, до якого підійшов Бродський, добре знайомий містиці. “Істинна відчуженість — дух, який залишається нерухомим за всіх умов, — радість або горе, честь або ганьба”; “у стражданні людина дивиться на творення, через яке страждає, відчуженість, навпаки, — вільна від творення”. “Відчуженість... взагалі не може молитися, бо хто молиться, той хоче чого-небудь від Бога. Але відчужене серце не хоче нічого і не має нічого, чого хотіло б позбутися”; “Для повної готовності серце має покоїтися на чистому “ніщо”... Якщо я хочу добре писати, маю стерти те, що на білій дошці вже написано, а найкраще, коли на ній нічого не написано”. “Відчай спалахує свободою — свободою вимовити все, що відбувається в думці під час катастрофи”29.
Досвід самотності Бродського — це досвід самообґрунтовування у просторі культури, доказ можливості існування із внутрішньою порожнечею всередині. Але ця відмова від себе, від інтересу до себе, від зацікавленості у справах, від прихильності, від надії має бути достатньо глибокою, порівняно зі смертю (підкреслювання наше. — Д.Д.). Ось на чому зупиняються численні послідовники Бродського — в них вистачає сил тільки на іронію, що не випалює себе вщент. І тому вони залишаються в порожніх оболонках формул “це є те і “тобто це”30. “Людина боїться свободи, оскільки ця свобода пов’язана із самотністю. Поезія — шлях до свободи через самотність”31, — писав Йосип Бродський. Але ж ми боїмося самотності, тобто свободи? Правда?
PS...
Если искусство чему-то и учит (и художника — в первую голову),то именно частности человеческого существования.
Й. Бродський (Нобелівська промова, 1987)
Останній виступ Бродського в Парижі відбувся увечері 11 січня 1990 року в Ecole Normale Supйrieure, модератором зустрічі був Струве. Людей прийшло багато. З СРСР приїхала знімальна кіногрупа. Засліплюваний могутніми лампами і відчуваючи незручності через гучну апаратуру, поет попросив “кіношників” не заважати. Читав Бродський і старі, і нові вірші, зокрема й до нового Різдва.
Пливе в очах холодний вечір32,дрижать сніжинки на вагоні,
морозний вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед вогнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.
Твій Новий рік на хвилі смутній
посеред гамору міського
пливе у тузі нез’ясовній,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть сяйво й слава,
і вдалий день, й достатньо хліба,
так, мов життя піде направо,
хитнувшись вліво...
(Різдвяний романс)
————
28 Там само.
29 Докл. див. за: Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006.
30 Там само.
31 Бродский Й. Собрание сочинений в 7 томах. — М.: Пушкинский фонд, 2001. — Т.1. — С. 24.
32 Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних,
и пахнет сладкою халвою;
ночной пирог несет сочельник
над головою.
Твой Новый Год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необъяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будет свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо,
качнувшись влево.
Бродський читав... і натовп жадібно ковтав кожне вимовлене слово, кожний звук...
Та за кілька років демонічного Генія не стало, Моріарті зник, і мало хто після його смерті став на захист. Бродський, мабуть, і не хотів би, щоб його захищали ці нікчеми, душі яких врятувати не вдасться все одно.
Така вже сутність Поета, всесвітнього Зла, яке переродилося у світі в тілі Бродського. Він завжди був ніби осторонь, завжди веселився з натовпом і поступово відходив від нього, бажаючи у своєму визнанні побути на самоті. Він став Месією для Росії, але й також її Катом, якому досі російська культура багато чого не пробачила, а зокрема, той шмат культури, який підпорядковується посттоталітарній ідеології нових кремлівських месій...
...Бродського поховали на острові в Італії, не кожен знайде туди дорогу, а знайде лише той, кого забажає бачити сам Бродський. Він і з того світу — Атлант демонічної суті, який просто був російським поетом..., тобто пророком, якого розіп’яв його ж народ...
