Еміль Верхарн

П’ять оповідань*

З французької переклав Ярема Кравець 

Шинок “Добра смерть”

Вони померли нагло, одного й того ж дня — один у льоху шинку “Добра смерть”, другий — на горищі. Цей ветхий будиночок колись приймав усіх прочан, які приходили з Фландрії вклонитися Скорботній Богородиці. Цілі два століття молилися до Богородиці. Війни повалили її, знищили каплицю; лише шинок вистояв.

Сюди в неділю сходилися чаркувати чоловіки з Віїрта, Тіброда й Таміза. Від великих мідяних глеків усе тут світилося благородною чистотою. Холодночистий настрій поглиблювався мовчанням декількох самотніх відвідувачів, які, не промовляючи ні слова, поважно пахкали один на одного тютюновим димом. Вони підтримували пальцями свої голландські люльки, спльовували у дерев’яні шаплички. А тільки-но один із них постукував по гальбі денцем люльки, Сафт, молодший із братів, зривався на рівні ноги й спускався до погреба, щоб наповнити спорожнілий дзбан. Приносив його, повертався на своє місце й так сидів, не подаючи ні звуку. Лише дзиґар у важкому футлярі не переставав вистукувати свої одноманітні склади — за  його склом виступало зацифроване обличчя годин.

Поза неділями до них ніхто не приходив, хіба що старенька невтомна матуся Берґман, яка метушливо поралася в будиночку, підтримуючи в ньому чистоту.

————
* Перекладено за виданням: Emile Verhaeren. Cinq récits illustrés de bois de Masercel. Yacques Antoine, 1985 p.
© Ярема Кравець, переклад, 2007.

 

О, той шинок “Добра смерть”! Узимку, на згині клейких, як чорне мило, запруд він хмурився в тумані; влітку незмінна тінь від шереги тису, що тяглася до старої каплиці, затуляла його сірі двері.

Коли ще батьки жили, старший із братів, Адрієн, хотів звідсіль поїхати й вивчитися на священика. Мав суху й цупку вдачу, в своїй побожності був настирливий і впертий. Однак від цього його стримав певний страх: молодший брат може переманити на свій бік батька — робитиме це день у день, година за годиною, і врешті витіснить його звідси, а йому ж належиться тут стати майбутнім хазяїном. Той Сафт був повним упертюхом. Коли зводився на свої могутні ноги, здавалося, що вростає у землю. А його очі? Вони були як дерев’яні.

Коли батька поховали й вони вперше самі сіли за стіл, Адрієн перехрестивсь і, як це робив покійний, проказав “Отче наш”; Сафт додав “Богородицю”. Нічого більше не мовили. Закінчивши трапезу, Адрієн подався до паламаря. А Сафт, закинувши кошик на плечі, пішов на ділянку, яку вони мали в долі, на вигині дороги. Ні в чому не змінили своїх понурих звичок. У ті самі вранішні години кожен іншою стежкою прямував до церкви. Верталися звідти поодинці. Ополудні мовчки сідали за той самий стіл; а далі з полегшею розходилися — не треба більше бути разом.

На Сафтовій ділянці ярина й овочі росли хаотично, дарма що він просиджував там усі пополудні, окрім неділі. Ділянка була велика, її оточував колючий тин. Інколи було видно, як над купою хмизу височіє голова страхітливого грізного садівника. Він завдавав хмизу на плечі й ніс на шлях, а там жбурляв його в яре багаття. А як землю копав, здавалося, що когось убиває й тут-таки закопує. Поблизу гноїща облаштував повітку. На дошках тут гоноровито лежали вінки цибулі та сніпки сочевиці. Під сходами був невеликий льох. Там він переховував ялівцівку, придбану в захожих контрабандистів. Мав звичку напиватися тут, далеко від інших, сівши на землю, сам-один. Як тільки заходило сонце, блукав селом: ламав молоді деревця вздовж доріг, виривав дошки з парканів. Якоїсь ночі кинув у водойму цілий оберемок отруйного матриґану.

Адрієн навчав дітей церковного хору гімнів та псалмів. Своїми зашкарублими пальцями гаратав по старому парохіальному клавесині. Вимагав, щоб найвищі ноти хлопчаки тягли до повної знемоги. Ті мучилися, спазматично надриваючи собі горла. А він катував їх іменем святих і Діви Марії, аж поки, ніби за винагороду, несподівано починав їх пестити. Його перекошений від крику рот і квадратні жовті зуби викликали страх.

Інколи він замикався на краю села в однієї черствої й затятої дивотки з ветхим тілом, дратуючи її своєю запальністю. Він спорудив їй ятку з медальйонами та нарамниками. Отак, удвох перед розмальованими фігурками з тіста вони до самого вечора говорили про свої дев’ятиденні молитовні обітниці. Їхнє прощання в сутінках було жахливим.

Якогось дня, ополудні, Сафт не повернувсь. Адрієн прийшов сам. Вони взяли собі за звичку уникати один одного навіть за столом і куховарили самостійно. Старенька матуся Берґман тим зажурилася. Адрієн пояснив, що вони люблять різні страви.

А далі — почали уникати один одного й на сходах. Шпигували, вистежуючи один одного за дверима. Перш ніж вийти, один чекав, щоб кудись пішов другий. Поставили дві шафки для провізії. Сафт клав до спільної шафи ярину, Адрієн — соління. Кожен брав свою частину, а далі починав її ховати.

Певного вечора, повертаючись напідпитку, Сафт зваливсь у болото Еско. Так борсався й лементував, що на допомогу йому припливли нічні рибалки. З болота його витягли закоцюблого; руки звисали, рот був забитий болотом. Ледь не задихнувся.

Адрієнові розповіли про це: він надумав утрутитись, але порушити їхнє мовчання нехай навіть лайкою означало б, що брат переміг. До того ж вони проклали між собою такі простори мовчання, що навіть якби лаяли один одного кожен зі свого місця, ті слова не досягли б мети.

Коли в суботу матуся Берґман прийшла почистити мідяне начиння, Адрієн уручив їй листа. Нехай передасть Сафтові, туди, в садок. Сафт прочитав його, стиснувши губи. Він розлютився, вилаявсь, хотів кинутися до брата, задушити його, виригаючи йому в обличчя увесь свій гнів. Та враз зупинився: він теж не ламатиме льодяної стіни, яка їх розділяла. Поклав листа до кишені: відповідь напише.

Ось так вони виписували місяцями один одному свою злість і свій гнів; кожен вишукував слово, яке, певніше, наскрізь прошило б затятість і впертість другого.

Адрієн, зі свого боку, наразився на скандал. Гендлярка іконами прогнала його від себе, зворухобивши людей, — звинуватила Адрієна в обрбзах, серед білого дня, у вікно викрикувала всю свою огиду. Дітей-хористів віддали під опіку паламареві. Село збурилося. Листи Сафта стали зневажливими. Відкриваючи один із них, Адрієн закаляв пальці в лайно, вкладене до конверта.

Матуся Берґман з переляком дивилася на них. Наполегливо і зловісно Адрієн довгими пополуднями колов дрова. Коли служниця проходила повз нього, він кидав на неї такий гострохолодний погляд, що та (єдина душа на світі, яка ще трохи любила його) раптом жахалася — як би то він у тій своїй жорстокості не відрубав їй нещасні працьовиті руки. Вечорами, при свічці, біля печі, служниця пригадувала славне минуле шинку “Добра смерть”. Вона прийшла сюди, коли мала заледве п’ятнадцять років. Тоді на кухні поралися чотири служниці: вони солили кишки й сало, нарізували канапки для цілої армії прочан. У той час у своїй ніші, прикрашеній квітами й сріблистими оздобами, жила Богородиця. На її одежі були виткані історії святих Аманда й Ґеорґія. За один лише сезон батько Адрієна та Сафта клав у кишеню тисячу фламандських екю й триста брабантських. Якогось вечора вона побачила їх на столі, вони були викладені у ряд, наче золотаві макарони.

Як то сталось, о Боже, що нині вона тут сама і лише раз на тиждень розпалює той старий коминок? Кухонні стіни бралися вогкими плямами цвілі. Порожньо зяяли полички креденсу. Розбухла й тріскалась плитка. У вікно, крізь паперовий пластир, яким затуляли шпари тріснутих шибок, проривався вітер. А у великому мертвому будинку немов два скажені пси бродили його господарі — Адрієн та Сафт.

Якоїсь неділі давні клієнти шинку “Добра смерть” більше не поприходили. Лише прислали за своїми люльками. Мідь стьмяніла, а дзиґар відтепер цокав лише для одноманітно білих стін. Братів покинула остання робота, під час якої вони опинялися віч-на-віч один з одним. Врешті їм остогид той шум, який вони зчиняли в будинку. Коли Адрієн колов дрова, Сафт брався вганяти у стіну цвяхи лише для того, щоб заглушити удари сокири. Слухати ті кроки, чути ті кашлі, саму суєтливу присутність, ходіння взад і вперед — усе це нервувало їх, особливо вночі, коли вони хропіли у сусідніх кімнатах. Один подався спати на горище; другий — у погріб.

Якогось ранку Адрієн забув розтулити віконниці. Виходячи з дому, Сафт подумав: такий вигляд матиме будинок, тільки-но не стане тут Адрієна. Повертаючись додому, Адрієн подумав те саме про свого брата.

Старенька матуся Берґман занедужала і зсихалася в кріслі. Сини збагнули, що лише вона ще тримає вкупі уламки їхнього господарства. Їхня зненависть тратила свого глядача і необхідного свідка. Треба було або говорити один з одним, або себе повбивати.

Сафт домішав до їди кілька листочків цикути; Адрієн заховав на дні цукернички миш’як.

Це сталося одного і того ж самого дня, за тією самою їжею. А далі, обидва вони, потайки виявивши свій спільний злочин, але несхитні в своєму затятому мовчанні, пішли вмирати кожен до себе — один нагору, а другий — униз, на два кінці шинку “Добра смерть”.

 

 

 

Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису.