Шеймас Гіні народився 1939 року в графстві Дері, Північна Ірландія. 1966 року з’явилася друком його перша поетична збірка “Смерть натураліста”, а з часом плідна праця в галузях поезії, критики й перекладу утвердила Гіні як одного з провідних поетів його покоління. 1995 року він був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури.
Шеймас Гіні
В І Д К Р И Т И Й Ґ Р У Н Т
ПОЕЗІЇ
Переклади з англійської Олександра Мокровольського
Зі збірки “СМЕРТЬ НАТУРАЛІСТА” (1966)
Присвячую Марі
КОПАННЯ
Між пальцями трьома таїтьсяПеро моє, немов рушниця.
А під вікном моїм лопата-зуб скрегоче:
Ґрунт кам’янистий піддається неохоче.
Там батько мій копає. Подивлюсь
Я, як зігнеться його тулуб поміж клумб,
А розігнеться через двадцять років
Між борозенок, де йому копати
Картоплю, знай ритмічно нахиляючись.
————
© Олександр Мокровольський, переклад, 2007.
Підошва груба давить на плече лопати,
Держак, мов важіль, сперто на його стегно;
Лискуче лезо тоне в ґрунті й вивертає
Нового урожаю бульби, й ми збираємо,
І пальцям люба прохолодна їхня твердість.
Бог свідок, вмів старий орудувать лопатою!
Достоту як його старий умів.
Дідусь мій більше торфу нарізав за день,
Ніж будь-хто інший там, на Тонера болоті.
Раз був я пляшку молока йому носив,
Недбало скрученим папером заткнуту.
Він випростався, пляшку вихилив
І — без передиху знов до роботи:
Намітив штих, підрізав чисто й перекинув
Через плече, і знову, й знову нахиляючись,
Щоб торфу доброго чимбільше накопати.
Холодний картопляного горбочка дух,
Ляп-лясь торфового штиха, розтяті корінці
Живі — те все у голові моїй знов прокидається.
Та де моя лопата-помічниця?
Між пальцями трьома таїться
Перо моє.
То ним я і копаю.
СМЕРТЬ НАТУРАЛІСТА
Весь рік вимочувався льон в загатіСеред села; зелений, обважнілий,
Він вигнивав, важким прибитий дерном.
І парило, і пражило гнівливе сонце.
Бульбашки ніжно лускотіли, мухи
Серпаночком бринючим обвивали дух той.
Шугали бабки, пурхали метелики,
Але найліпшим був густий і теплий слиз
Жаб’ячої ікри, що набухала, мовби гусла
Сама вода під бережком, у затінку.
Тут щовесни, бувало, наберу
Я повен слоїк цяточок драглистих,
Щоб прикрасити підвіконня вдома,
Полиці в школі — й вичекати, поки
Полопаються вже товстенькі цяти
І пуголовків прудкохвостих випустять. Міс Волс
Розкаже нам, чому самець в них зветься
Жаба-бик та як він квака, як самиця
Дрібусіньких яєчок сотні мече
Чи то ікру. Ті жабки-скрекотухи
Допомагали нам передбачати
Погоду, бо до сонця жовкли, а на дощ —
Буріли.
Та якось-то у день спекотний,
Коли поля так роздухмянілись перепічками
Коров’ячими — жаби й жабичі сердиті
Заполонили всю загату, й від нечуваного
Хрипкого скрекоту — як дам я драла
Крізь живоплоти! А повітря аж гуло
Від басовитого концерту. Жаби
Порозсідалися, пузаті, скрізь по дерну,
Пороздували шиї парусами.
Котрі скакали — їхні плюх та плюсь
Звучали непристойними погрозами;
Котрі сиділи, мов гранати з бруду,
Й тупими головами пукали. Мене
Замлоїло. Крутнувсь та як чкурну!
Великі слизу королі, я знав, зібрались
Там, аби помститись. Знав: як тільки
Я руку в воду — так ікра і схопить.
Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису.
