Від перекладача
Перебуваючи в серпні 1999 р. на місячному стажуванні в Європейському колежі перекладачів бельґійської літератури (м. Сенефф), перекладач цих оповідань Еміля Вергарна (1855—1916) мав нагоду разом зі своїми колегами з Болгарії, Вірменії, Латвії, Румунії взяти участь у роботі однієї із секцій ХV Світового Конгресу Міжнародної федерації перекладачів, що саме відбувався у м. Монсі. Для дискусії пропонувалася тема “Діалог: перекладач – письменник”. За усталеною традицією, Сенеффський перекладацький колеж улаштовує постійні зустрічі тлумачів бельґійської літератури із сучасними бельгійськими прозаїками, поетами, драматургами й літературознавцями.
Оскільки стипендію Бельґійської франкомовної спільноти перекладачів було надано для української інтерпретації оповідань Е. Вергарна, вибір зупинився на вужчій проблемі, а саме “Проза Еміля Вергарна: джерела сюжетної колізії”. Короткі десятихвилинні повідомлення перекладачів викликали зацікавлення широкої аудиторії практиків і теоретиків художнього перекладу, а в нашому випадку підштовхнули перекладача на глибше дослідження прози Е. Вергарна — коротких оповідань та прозових мініатюр, антимілітаристської публіцистики (“Мертві міста Бельґії”), епістолярію, мистецької та літературознавчої критики, роману, задуманого і навіть розпочатого в останні роки життя Е. Вергарна. Роботу над романом, про задум якого письменник сповіщав своїх адресатів, він несподівано припинив.
Прозова творчість Е. Вергарна так само, як і його мистецька й літературознавча критика, епістолярна спадщина, за винятком хіба що есею “Рубенс” та прозової мініатюри “Біле Різдво”, зовсім не знані українському читачеві.
Пропонуючи читачам “Всесвіту” свій виступ на перекладацькому Конгресі у м. Монс, а також українське прочитання п’яти оповідань Е. Вергарна, перекладач хотів віддати шану класикові бельгійської франкомовної літератури, який загинув внаслідок трагічного випадку дев’яносто років тому.
Ярема Кравець
Проза Еміля Вергарна : джерела сюжетної колізії
Діалог “Перекладач – письменник померлий” безперечно набуває іншої форми – складнішої, підказаної необхідністю краще бачити витоки первинного задуму, характер персонажів, мистецьку вартість лексико-стилістичних засобів, природу порівнянь і натяків, усього того, що творить стиль письменника. Такий діалог особливо вартісний, коли йдеться про письменника – класика, творчість якого є складовою частиною духовного надбання національної культури. Перекладач, який має намір віддати цей текст, не обмежується звичайним його прочитанням, він повинен простежити увесь шлях появи даного твору і стає, так би мовити, літературним критиком, дослідником творчости письменника. Подібний науковий інтерес зумовлений бажанням якомога правдивіше передати текст оригіналу, в жодному разі не порушуючи канву оповіді, зберігаючи правдоподібними образи персонажів, не викривляючи ролі або природи дійових осіб. Отже, переклад здійснюється в іншій площині, ускладненій відсутністю можливого діалогу перекладача з живим письменником.
Попереднє читання художнього твору, обраного для перекладу, доповнюється пошуковою роботою в архівах письменника, аби глибше проникнути у світ героїв твору. І все тут дуже важливе: приватне життя письменника, його листування, літературні дебюти, статті, надруковані в літературних журналах, його поїздки та мандрівки, критичні статті, праці, в яких оглядається творчість обраного письменника.
Героїв оповідання Е. Вергарна “Шинок “Добра смерть”” краще зрозуміти, вони чіткіше виступають, якщо перекладач побачить їх зв’язок із віршем письменника “Шинок “Доброї смерті””. А настінний годинник що висить у куточку (“Лише дзиґар у важкому футлярі й далі вистукував свої одноманітні склади – за його склом виступало зацифроване обличчя годин”) розуміється краще, якщо пригадати годинникарську майстерню у рідному містечку Е. Вергарна Сент-Аманд, яка часто привертала увагу малого Еміля: з певним острахом він дивився з вулиці на годинникаря, котрий щось уважно розглядав у годинниковому механізмі, вклавши собі в очну западину збільшувальне скло.
Сюжет оповідання “На селі” тісно пов’язаний з поемою “Дзвонар” із поетичної добірки “Примарні села” (1895 р.). Та сама трагедія селян, які прокинулися серед нічної тиші від зловісного удару блискавки, що вмить запалила вершок дзвіниці. Спогади дитинства, які поет розповідав при кінці вісімдесятих років прозою, вже незадовго перетворилися на поетичні рядки.
Настрій оповідання “Опдорпський ярмарок” своїми першими рядками нагадує нам “Водопій” Е. Вергарна, настрій оживлений розмаїттям ярмаркових яток, вихилянням блазнів, гуркотом тромбонів, труб та барабанів, якимсь пекельним різноголоссям і галасом:
“…увесь цей галас перетворюється на справжнє шаленство; тоді здається, що ціле селище – вже величезний букет шумів – різкими, згубними і червоними квітами його могли б стати пронизливі звуки, жахливий галас і зухвалий свист”.
Раблезіанські сцени цього оповідання не зрозумілі, якщо перекладач нічого не знає про фламандські гуляння “кермеси”, оспівані поетом у його “Фламандських віршах”.
Ще два приклади: оповідання “Три Парки”: “Діте жила біля розп’яття (…). Тут корчився у своїх смертельних муках великий Христос у вінку із грубого терня, який зсунувся йому на очі; між ребрами стирчав уламок списа (…)”.
Хіба ж це не той самий Великий Христос, який і до сьогодні залишається в містечку Сент-Аманді, на розі вулиці, котра веде до провінційного поетового Музею. У п’ятитомній поетичній епопеї “Ціла Фландрія”, що писалася між 1904—1911 роками, поет знов повертається до сюжету “Трьох Парок”, згадуючи в поемі “Кроки” той будинок, що стояв неподалік кальварії, і милиці Ване, однієї з героїнь оповідання, “тієї святенниці, яка молилася до нестями”.
Пригода, яку пережив персонаж оповідання “Якогось вечора” – “тут, у глибині одного із забутих міст старої Іспанії”, стає краще зрозумілою, якщо перекладач нагадає собі про подорож Е. Вергарна 1888 року до Іспанії в супроводі приятеля, іспанського художника Даріо де Реґохоса. Між 1886 і 1890 роками він багато подорожує, мандрує Європою, зокрема відвідує Іспанію.
Ще одна примітна деталь в оповіданні, яка чітко виявляє автобіографічний характер цього тексту: “…я сказав, буцімто на цьому круглому столику між світильником і моїм дорожнім несесером лежав футлярчик, – він зник”.
Варто лишень згадати, що такий несесер супроводжував Вергарна упродовж цілого його життя – від його несподіваної втечі до Італії, коли він познайомився з Мартою Массен і, переповнений новими почуттями, вирішив залишити її, випробовуючи таким чином силу почуттів, які його охопили; і до того трагічного 27 листопада 1916 року, коли загинув під колесами поїзда на Руанському вокзалі. Несесер відіграв фатальну роль дощового листопадового дня, коли поет однією рукою тримав свій звичний несесер, а другою не втримався за вологе поруччя вагона.
Той самий “подорожній несесер” неодноразово згадується в листуванні Е. Вергарна з Мартою Массен, нареченою, а потім — дружиною; це листування обіймає понад 200 листів, деякі теми й сцени яких паралельно втілювалися в поетовій ліричній трилогії “Години”.
Отже, лише тоді, коли перекладач-дослідник бачить текст класика в тісній єдності із усією його творчістю, коли він іде ad fondes творчости письменника, лише тоді він досягає справді майстерної інтерпретації цього тексту. Лише в такому разі можна твердити, що діалог перекладача з померлим письменником удався.
