Знахідка на мільйон: клинописна табличка з іменем біблійного персонажа
Професор Віденського університету Міхаель Юрса (Michael Jursa) знайшов серед клинописних табличок Британського музею стародавній текст, у якому згадано персонаж зі старозавітної книги Ієремії. “Це одне з найважливіших відкриттів у біблійній археології за останні сто років”, — зазначає газета Telegraph.
Юрса, фахівець зі стародавніх семітських мов, зробив відкриття, розшукуючи фінансові документи епохи Нововавилонського царства. На одній із табличок він прочитав ім’я людини, що пожертвувала півтори міни (750 грамів) золота вавилонському храму Єсагіла (святилище бога Мардука). Дарувальника звали Набу-шарруссу-укін. На думку М.Юрси, ця людина — Сарсехім (у сучасному англійському перекладі це ім’я читають як Небо-Сарсекім), начальник вавилонських євнухів за правління царя Навуходоносора, якого згадує пророк Ієремія в 39-му розділі своєї книги, розповідаючи про облогу Єрусалима.
Табличка, на якій зафіксовано дар Набу-шарруссу-укіна або Сарсехіма, датується 595 роком до нашої ери. Облога Єрусалима і його падіння відбулися в 587 році до нашої ери.
Що ж, якщо Небо-Сарсекім існував, то які ще другорядні біблійні персонажі існували?
За матеріалами www.lenta.ru
Не стало перекладача Біблії і Корану Андре Шуракі
В Єрусалимі в липні цього року у віці 79 років пішов із життя Андре Шуракі (Andre Chouraqui), письменник, перекладач, віце-мер столиці Ізраїлю в 1965-1973 роках. Пан Шуракі, уродженець Алжиру, навчався у Франції з 1935 року. Під час Другої світової війни брав участь у Русі Опору. В 1959-1963 рр. був радником Давида Бен-Гуріона, першого прем’єр-міністра Ізраїлю, а в 1965-1973 рр. — віце-мером Єрусалима, відповідав за питання культури і міжконфесійних зв’язків. За налагодження діалогу між представниками різних релігій отримав прізвисько людина трьох культур.
Серед найважливіших праць А. Шуракі — переклади французькою мовою Біблії і Корану. Також він автор низки популярних праць з історії Близького Сходу та євреїв.
За матеріалами: www.raoulwallenberg.net
Маєток Гемінґвея чи зоопарк?
Підрозділ міністерства сільського господарства США вимагає від дирекції Будинку-музею Ернеста Гемінґвея на острові Кі-Вест (Флорида) отримати дозвіл на утримання численних кішок, які живуть на території маєтку. Урядовці стверджують, що музей експлуатує котів із комерційною метою: тварин показують під час платних екскурсій, використовують у рекламі, зображують на сувенірах. Подібні дозволи вимагають від зоопарків або цирків, і представники музею мають намір боротися із втручанням федеральної влади.
З 1964 року, коли музей Гемінґвея в Кі-Вест відкрився, його дирекція витратила близько 200 тисяч американських доларів на облаштування котячого побуту, відповідно до вимог міністерства сільського господарства. Проте цих зусиль, на думку урядовців, не достатньо: тільки в 2005 році 12 тварин втекли з маєтку і дві тваринки загинули під колесами автомобілів.
У будинку письменника живе кілька десятків кішок. Багато хто з них успадкував рідкісний ген багатопалості: чи не половина тварин має шість, а іноді й сім пальців на одній або декількох лапах.
За матеріалами Reuters
Образа Джоан Роулінґ на рецензентів “Гаррі Поттера”
Британське видавництво Bloomsbury поширило заяву письменниці Джоан Роулінґ, у якій вона критикує американські видання, що опублікували рецензії на її новий роман “Harry Potter and Deathly Hallows” усупереч ембарґо на інформацію про книгу, яке припинилося лише опівночі 21 липня 2007 року.
“Я шокована тим, що американські газети зважилися надрукувати фрагменти з книги у вигляді рецензій, нехтуючи побажаннями мільйонів читачів, особливо дітей, які збиралися самі прочитати останню книгу про Гаррі Поттера”, — йдеться в заяві Роулінґ.
Напередодні появи рецензій фотографії всіх сторінок роману потрапили в інтернет. Розслідування, яке провело видавництво Scholastic, виявило винуватців — компанію Levy Home Entertainment та інтернет-магазин DeepDiscount.com, що доставив американським читачам приблизно 1200 примірників за кілька днів до офіційного продажу роману.
За матеріалами BBC News
Знайдено 100 віршів нобелівського лауреата
Величезний архів видатної чилійської поетеси, лауреата Нобелівської премії з літератури Габріели Містраль повернеться на її батьківщину. Особливу цінність для літературознавців мають сто віршів, що раніше не публікувалися, зазначає France Presse.
За життя Містраль (1889—1957) було видано тільки п’ять її поетичних збірок. Проте наразі з’ясувалося, що її спадщина набагато більша.
27 архівних коробок
із 40 тисячами документів
зберігалися у духівниці Містраль громадянки США Дори Аткінсон, яка
померла в
2006 році. Аткінсон заповіла передати папери Містраль уряду Чилі. Крім
віршів,
у архіві є листування поетеси з провідними інтелектуалами епохи, її
фотографії
й приватні речі.
За матеріалами зарубіжних видань та інформаґенцій літературні новини підготував Дмитро Дроздовський
Листи славетних
У Лондоні 3 липня цього року на аукціоні Christie’s було продано кілька сотень листів відомих людей — від королеви Єлизавети I до Вінстона Черчилля та Альберта Айнштайна. Про існування дивовижної колекції автографів стало відомо тільки за кілька тижнів до самих торгів, але це зібрання документів викликало неабиякий ажіотаж.
П’ятсот із гаком листів зібрав за 32 роки швейцарський фінансист Альбін Шрам. Про таємну пристрасть до автографів знаменитостей він не розповідав нікому. Після смерті Шрама в 2005 році спадкоємці знайшли в підвалі його будинку картотечну шафу, що стояла між пральною і сушильною машинами. В ній виявилися рукописні сторінки. Родичі Шрама збагнули, що йдеться про щось незвичайне, і запросили для експертизи документів співробітницю Christie Сусанну Моріс.
Син промисловця Альбін Шрам, уродженець Праги, 17-річним юнаком в 1943 році вступив до військ вермахту. В Австрії він здобув правничу освіту, працював у державних установах, а потім вирішив зайнятися фінансами і переїхав до Лозанни. Листи історичних діячів він почав збирати з 1973 року. Його першою покупкою було послання Наполеона майбутній дружині Жозефіні, написане ще до весілля, а другий — лист Жозефіни після розлучення в 1807 році. Шрам бував на всіх європейських аукціонах, де продавали автографи, і наполегливо торгувався за потрібні йому документи, часто ховаючись під псевдонімом Анрі. Пристрасть Шрама була дивною: він не тільки нікого не повідомляв про свої придбання, але навіть не намагався каталогізувати їх. Він не купував випадкових документів, а цілеспрямовано шукав листи конкретних людей. Незадовго до смерті він розіслав запити з наміром придбати автографи президента Річарда Ніксона, поета Волта Вітмена і чеського героя-полководця XVII століття Яна Жижки.
Спадкоємці колекціонера, дізнавшись про попередню вартість колекції за оцінкою Christie (чотири мільйони доларів), без вагань виставили листи на торги. Збір становить 7,7 мільйона доларів.
Аукціоністи чекали, що найбільший інтерес у покупців викличе лист англійського поета XVII століття Джона Донна, адресоване леді Кінґсміл зі співчуттями у зв’язку зі смертю її чоловіка. Проте виявилося, що учасники торгів якнайбільше жадали придбати лист Наполеона Жозефіні. В ньому майбутній консул і імператор Франції надіслав нареченій, з якою бурхливо посварився напередодні, три поцілунки — один у серці, один у губи і один у очі. За лист змагалися кілька покупців, і, врешті-решт, його володарем став азартний колекціонер, що заплатив за два десятки рядків і плям більше півмільйона доларів.
Пожвавлення викликало повідомлення про те, що в колекції Шрама є останній лист Махатми Ганді, написаний за 19 днів до загибелі від руки релігійного фанатика. В семисторінковому посланні Ганді роз’яснював своєму кореспонденту важливість мирного співіснування в Індії представників різних віросповідань. Індійська влада звернулася до спадкоємців Шрама і будинку дому Christie’s із проханням не виставляти лист на торги, і виявила готовність викупити його. Лот Ганді таки було знято з торгів.
У колекції Шрама опинилися листи і рукописи чи не всіх знаменитостей XІX століття і багатьох видатних людей попередніх сторіч. Можна навмання назвати практично будь-яке ім’я, і воно опиниться в каталозі: Вольтер, Ньютон, Казанова, Джойс, Толстой, Достоєвський, Лермонтов, Тургенєв, Чехов, Шопенґауер, Моне, Діккенс, Кальвін, Конан-Дойль, Айнштайн.
Підготувала Юлія Штутіна
Американське чудо: дві найпрестижніші премії в той самий день
69-річного американського поета сербського походження Чарльза Сіміча (Charles Simic) названо п’ятнадцятим поетом-лауреатом Бібліотеки Конґресу США і володарем щорічної премії імені Воллеса Стівенса, яку присуджує Американська поетична академія. Стипендія Бібліотеки Конґресу становить 35 тисяч доларів США на рік, а премія Стівенса — 100 тисяч доларів, зазначає New York Times.
Сіміч у 1984—1989 роках здобув півмільйонний ґрант для геніїв, що його виділяє фундація Макартура, а в 1990 році йому присудили Пулітцерівську премію за збірку віршів у прозі “World Doesn’t End” (“Життя триває”). В Америці Сіміча називають одним із найзначніших поетів післявоєнного покоління, а також одним із кращих критиків і видатним педагогом (більше двадцяти років він викладав в Університеті Нью-Гемпшир).
В інтерв’ю агентству Bloomberg Сімік пожартував: “Залишилося зламати собі ногу. Надто багато везіння. Я забобонний і тому заскочений таким успіхом”.
Нагорода за дівочі любощі\
Лауреаткою літературної премії Кейна 2007 року, яку ще часто називають “африканським Букером”, стала 28-річна уґандійська письменниця Моніка Арак де Ньєко, авторка оповідання про підлітків-лесбійок “Дерево Джамбула”. Їй вдалося обійти решту номінантів: трьох ніґерійців і представницю ПАР.
Моніка Арак де Ньєко, працівниця гуманітарних місій і викладачка літератури, стверджує, що її текст розповідає “про цнотливість” і про життя в консервативному суспільстві, де поняття одностатевої любови табуйовано. “Я не лесбійка, але думаю, що це непроста тема... — каже міс де Ньєко. — Наче писати про уґандійську історію”.
“Щойно я довідалася про свою перемогу, одразу ж подзвонила до сестри, — провадить далі вона. — Я сказала їй перестати молитися за мене, бо вона, напевне, уже дуже довго стояла навколішках”.
У премійованому оповіданні дівчатка-підлітки закохуються й навіть любляться під деревом під назвою “джамбула”, де їх випадково й бачить один з односельців (плоди дерева джамбула в оповіданні символізують жіночі перса. Він починає спостерігати за їхніми зустрічами. Пізніше про їхній зв’язок довідується ціле село, мешканці якого не мають наміру потурати розпусті.
Премію Кейна, яку 2000 року заснував колишній президент оргкомітету британського Букера сер Майкл Кейн, вручають щорічно африканським авторам, які пишуть англійською. Грошовий приз становить 10 тисяч фунтів стерлінґів (20 тисяч доларів).
У 2007 році африканські письменники послуговуються особливою прихильністю літературних журі: міжнародний Букер було присуджено ніґерійському класикові Чинуа Ачебе, а престижну жіночу нагороду Orange Prіze одержала співвітчизниця Ачебе 30-річна Чимаманда Нґозі Адичіє.
Підготував Роман Горбик, газета “24”
Великий Лучано, або Епоха Big P
Тепер наш світ уже інший... Із нього пішов гігант... У 71-річному віці не стало Лучано Паваротті...
...Ще хлопцем Лучано любив ловити жаб і ящірок, грати у футбол і, звичайно, співати. Він народився в Модені на півночі чарівної та солодкоголосої Італії. Його батько, який хоч і заробляв на життя випіканням хліба, мав гарний тенор і частенько відвідував моденский хор “Корала Россі”. А мати, яка працювала на тютюновій фабриці, була палка прихильниця опери і, вертаючись додому з роботи, завжди слухала великих тенорів — Енріко Карузо, Беньяміно Джилі і Джованні Мартінеллі. Лучано ж часто співав, залізши на стіл. І одночасно в цю мить із 15 сусідніх помешкань глухі до високого мистецтва несамовито кричали: “Баста! Та замовкни ж ти, кінець кінцем!”
Батько Паваротті мав свою думку про вокальні дані сина. Співак згадував: “Після мого першого виступу батько сказав: “Хлопчику, ти непогано співаєш, але ти — не Карузо. Отже, годі, не варт займатися нісенітницею, опановуй серйозну професію”. Але я сказав сам собі: “Так, є Карузо. Але має бути й Паваротті!”.
Пізніше Лучано захопився футболом і став капітаном юнацької міської команди. Але спортсмена з нього не вийшло — хор, у якому він виступав, несподівано переміг на престижному конкурсі в Уельсі, і Лучано почав брати уроки вокальної майстерності в Арріго Пола, професійного бельканто з Модена. Попри те, що батьки прихильно ставилися до захоплення свого сина співом, вони хотіли, щоби Лучано став вчителем. І Лучано, як слухняний син, пішов працювати викладачем початкових класів (sic!) до школи. Це стало для нього серйозним випробуванням. На дітей доводилося кричати і навіть зривати голос.
Своєю кар’єрою співака Паваротті зобов’язаний першій дружині — Адуї. Вона вмовила його продовжувати заняття співом. У 1961 році Лучано Паваротті посів перше місце на конкурсі вокалістів у Реджо-нель-Емілія.
На першому виступі, боячись, що на сина наведуть ману, мати поклала йому в кишеню цвях: “У тебе будуть заздрісники, вони хотітимуть вибити тебе із сідла”. Паваротті був упевнений, що материн цвях допоміг йому перемогти, коли він виконував арію з “Богеми” Пучині. Цвях із часом заіржавів, але Паваротті його дбайливо беріг. Дебют у “Богемі” Пучині відкрив для співака двері Ковент-Ґардену, Ла Скали і Метрополітен-опери.
Серед видатних досягнень Паваротті: Ернані, Герцог, Манріко, Калаф. Із часом театр поступився місцем концертній естраді, яка, у свою чергу, стала затісною для Паваротті. Його виступи на стадіонах (соло і спільно з колегами і друзями) збирали багатотисячну аудиторію.
Серед переваг співу Паваротті — чудова висока постановка голосу; сонячний польотний тембр; на рідкість досконала вокальна майстерність. Поєднання подібних якостей із неймовірно сильною індивідуальністю, що випромінює тепло і життєрадісність, зробили співака однієї з суперзірок оперної сцени ХХ сторіччя.
Партія Тоніо в “Доньці полку” Доніцетті (спочатку він її виконав у театрі Ковент-Ґарден 1966, а потім, 1972 року, на сцені нью-йоркської Метрополитен-опери) принесла Паваротті міжнародну популярність і титул “Короля верхньої ноти до” (ноти до другої октави — він став першим тенором у історії опери, який заспівав всі дев’ять високих до).
Сам Паваротті зізнавався, що не знає нот, але це йому анітрохи не заважає: “Мій батько теж не знав виробничої технології випічки хліба. Проте по його булочки завжди шикувалася черга. Мені здається, мистецтво — це насамперед відчуття. На нотних листах я ставлю свої знаки — знаки руху моєї душі. Цей тайнопис мій голос читає бездоганно”.
В 1966 році збулася заповітна мрія молодого співака: він став солістом всесвітньо відомого оперного театру Ла Скала. На одному з своїх виступів в Метрополітен-опера Паваротті довів глядачів до стану повної ейфорії, так що завісу довелося піднімати 160 разів (це було занесено до Книги рекордів Ґінеса).
Друзі називали Паваротті “Big P”. Великий не в значенні неперевершений, а в самому буквальному сенсі слова. Правда, при цьому близькі Паваротті говорили, що в ньому 150 кілограмів чистої чарівливості і добродушності. Габарити Паваротті були проблемою для кравців і випробуванням для стільців. В опері Пучині “Тоскність” його героя Каварадоссі після тортур приводять у кабінет, і він такий змучений так, що ледве тримається на ногах і падає на стілець. Вже під час репетицій Паваротті з побоюванням поглядав на цей стілець із різьбленого дерева, потім підійшов до режисера і тихо, щоб ніхто не чув, сказав: “Думаю, цей стілець мене не витримає”. Режисер завірив його, що хвилюватися нема чого, стілець завчасно укріпили металом. Генеральну репетицію стілець дійсно витримав. День прем’єри. Другий акт. Варта взяла Паваротті під руки і всадила на стілець. Хільдегард Беренс повинна була підійти до свого коханого і обійняти його. Але так увійшла в роль, що кинулася йому на шию. Того, що відбулося вслід за цим, на сцені Гранд-опера не бувало ніколи: стілець із тріском розвалився, разом із ним впали Паваротті та Каварадоссі!
Зі своєю першою дружиною Адуєю Лучано познайомився ще підлітком. Весілля відбулося в 1961 році, коли Лучано отримав перший пристойний гонорар і, подейкують, навіть намагався обклеїти купюрами стіни спальні, але згодом витратив усе, щоб купити автомобіль. Життєве кредо свого вже колишнього чоловіка Адуя визначила так: “Спагеті, спагеті, потім — кохання”, — а на питання журналіста, як вона ставиться до того, що під час поїздок Паваротті оточує стільки вродливих жінок, Адуя якось відповіла: “Нічого страшного... Все одно він вибере піцу”.
Паваротті, заробляючи близько $2 млн. за рік, мав нерухомість у Модені, Монте-Карло, Парижі і Нью-Йорку, одинадцять підприємств, стайню, займався парфумерним бізнесом. Про все цьому дбала Адуя, яка прагнула зберегти сім’ю заради забезпеченого майбутнього трьох дочок — Лоренці, Кристіни і Джуліани. Але розтиражовані по всьому світлу фотографії 61-річного Паваротті та його 27-річної секретарки Ніколетти Мантовані її розлютували. Після 35 років шлюбу Адуя подала на розлучення. Вона відсудила в чоловіка $100 млн. і розказала правоохоронникам, що Лучано укрив від оподаткування $20 млн. У співака виникли серйозні проблеми з владою. Йому загрожував трьохлітній арешт. А вся Італія обговорювала його зв’язки з мафією.
68-річний тенор одружувався з колишньою секретаркою через 10 років після першого побачення. Попри значну різницю у віці — 34 роки, — вони добре ладнали. Весілля справили в парку, в якому подружжя познайомилося, коли Ніколетта ще працювала асистентом на стайні маестро. В Лучано і Ніколетти народилися різностатеві двійнята. Та пологи були складними — Ніколетті довелося перенести термінову операцію, і хлопчик помер одразу ж після народження через нестачу кисню. Дівчинка, яка вижила, стала першою дитиною 33-річної Мантовані і четвертою в 67-річного Паваротті.
Великий тенор ухвалив рішення піти зі сцени у свій 70-річний ювілей 2005 року, виступивши на прощання в 40 містах світу.
Коли в перервах між гастролями співак проходив медобстеження, лікарі виявили в нього злоякісну пухлину. В 2006 році Паваротті переніс операцію. Паваротті госпіталізували 8 серпня 2007 року. Офіційно повідомляли, що це пов’язане з утрудненням дихання і високою температурою. 25 серпня співака виписали з лікарні. Але незабаром його стан різко погіршився. Італійське телебачення повідомляло, що відомий співак перебуває “в найважчому стані” і часом втрачає свідомість. Рано вранці 6 вересня стало відомо про смерть великого тенора.
Паваротті говорив, що не боїться
смерті з того часу, як у
12 років переніс правець і 15 днів пролежав у комі. Але саме тоді він
зрозумів,
у чому сенс життя, і вперше подякував Богові за те, що той зберіг йому
життя.
Пізніше співак пережив авіакатастрофу в Нью-Йорку, про яку детально
розказав у
своїй автобіографії: “Було так, немов Господь схопив мене за комір і
сказав: Ти такий байдужий до життя. Ось пізнай, що
таке смерть. Літак розколовся навпіл, і за наступні сім або вісім
секунд
усе моє життя від народження до цього моменту промайнуло перед моїми
очима. І в
ту мить я збагнув, що життя треба приймати так, як воно є, і
насолоджуватися
повністю”.
