З поезії Нової Зеландії
З англійської переклав Георгій ПИЛИПЕНКО
Доналд Мак Доналд
ЧАС
Там де на схилі пагорбу
Кабан у хащі зник,
Де сонце б’є в зіниці
Прижмурених повік,
Ввійшла у моє серце
Омріяна краса.
Котився час тихіше,
Ніж місяць в небесах.
На спадистому пагорбі,
Де вітер гне гілки,
Басують дикі кролики,
Ширяють ластівки, —
Я і любов загаялись
На невеликий строк,
Та час пройшов крізь пальці,
А вітер — між гілок!
Ані Кенеді
Чом зі мною не говориш?
Чому кладу свої листи любовні
у дуплину колоди?
Занурюю губи у сучковий отвір,
ім’я твоє шепочу.
————
Георгій Пилипенко, переклад, 2007.
Вже павуки зіткали павутину
і спіймали сонце,
а після мого бігу по отаві
вже мурашня відбудувала дім.
Метелики паруються в повітрі,
а жовті бджоли
припасли нектар
й гудуть, як ті хмільні ковбої.
І все частіше я заскочую себе
в розмові з морем.
Самотньо вештаюсь.
Спостерігаю течію відливну
наодинці із милями піску.
Ну чом зі мною не говориш?
Вірджинія Вер
Ми стежимо по радіо за вашою долею
Ми знаємо, що
за краями нашої карти
некерована яхта десь там
втрапила в біду на північ від мису.
Шторм жене її від берега
і тому земля
вже за двісті миль — і більше.
Ви далеко від нас
і море
стривожить ваш слух
торкнеться губ і
очі наповнить сіллю.
А земля — десь там.
Вона стоїть перед очима
як безпечний терен
де гуляють поволі при тихому світлі,
де ваш коханий обіймає
вашу талію,
а дитина торкається
ваших пальців,
а яблука падають з віт
Закочуються у жовту траву.
Ви не можете бачити горизонту
і ваше життя припадає
на момент між падінням
вигину однієї хвилі
і злетом наступної,
і ви падаєте, падаєте
у вічність яблуневого
падіння,
та зламаних
гілок.
Лице наступної хвилі
перед лицем вашого коханого.
Ви ніколи не бачили
А нічого схожого (на ті хвилі).
Море проковтне вас
якщо ви не поведетесь вірно:
тримайте лице просто,
примружуйте повіки проти хвиль —
ніс — долу, порожній рот
до того ж голодний,
тримати закритим.
(Ваша дитина)
відламана гілка
коли хотіла плакати
ще там, у комфорті
ви спокійно і впевнено
тримали її на руках
(ребра тріщать,
вода знаходить свої шляхи)
і ми чуємо ваш хрипуватий голос
через притихле радіо
дитина і я.
(Двома руками ви могли б
тримати нас обох).
Ми чіпляємось одне за одного
як ви чіпляєтесь за хребтину
свого життя,
ми хапаємо кожне ваше слово
яке долинає від вас, ще живих,
наш фотограф в дощовику і незагрожений
з трьома зламаними ребрами
долає пагорби і роздоли.
Отже ви живі
перебуваєтесь баночкою спагеті,
бісквітами,
вгадуючи обриси берега
вдивляючись у вологу карту
і кожний новий морський вал.
Час зупинився. Ще три дні
пройдуть поки штормовий вітер
вгамує бойові дії проти
вас.
Ми не знаємо чи ви спроможні
почути нас, але ми чуємо вас.
Ми слідкуємо за маленькою позначкою
що показує вашу позицію на
на екрані телевізора в
новинах о шостій годині.
Ваші обличчя зображені у рамцях
першої сторінки газети “Сан”.
Тріщання та хрускіт кісток.
Радіо, що зв’язувало вас
з нами, згодом замовкло.
Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису.
