Микола Рябчук

Короткий курс

Із “Книги мандрів”

 

У більшості західних мов “православ’я” перекладається як “ортодоксія”. Це спричиняє подеколи плутанину не меншу, ніж поняття “греко-католик”: кожного разу на Заході мені доводиться пояснювати місцевим ерудитам, що у нас в Україні немає п’яти мільйонів греків, а є лише п’ять мільйонів католиків грецького, тобто візантійського, тобто православного обряду.

  Виходячи якось з української бібліотеки в Парижі, я натрапив на старшу французьку пані, котра допитливо розглядала табличку l’eglise orthodoxe на українській церкві.

  — Ортодокси, — запитала вона, — це що, якась секта?

  — Та ні, — сказав я і, як умів, розтлумачив ій особливості українського православ’я.

  — L’Ukraine, l’Ukraine, — зраділа бабуся, — c’est la Russie!

  — Та ні, — сказав я, майже як незабутній Леонід Кучма. — Це не Росія.

  І заходився знову тлумачити їй історію своєї загадкової країни — від Київської Русі й аж до Помаранчевої революції.

  Київська Русь не справила на неї жодного враження, козаччина теж, зате від згадки про Помаранчеву революцію бабусине обличчя проясніло:

  — Mais oui! c’est ça! j’ai compris! — ?адісно вигукнула вона. — Vous, vous кtes des Russes oranges!

  (“А, так! Розумію! Ви — помаранчеві росіяни!”)

  І поки я заціпеніло мовчав, бабуся щасливо потрюхикала вниз вуличкою.

  Вона, схоже, й не запідозрила, що своєю простодушною реплікою перевершила всіх іноземців, яких я зустрічав до цього часу. Навіть того американця, котрий років шістнадцять тому на моє скромне пояснення “I’m from Ukraine” (“Я з України”) перепитав: “Bahrejn?”

  “Та ні, — казав я, — не Бахрейн, а Юкрейн”.

  “Окей, окей, — погодився американець. — Але чому ти білий?”

  Тепер я знаю відповідь: бо така у нас секта.

Грецька.

Ортодоксальна.

Помаранчева.

————
© Микола Рябчук, 2007.
 
 

Як я ледь не став валійським націоналістом

Років десять тому я потрапив до Лондона на імпрезу, котра називалася Young Leaders Forum, — дарма що на той час я не був уже “молодим”, ані, тим більше, “лідером”. Крім тусовки в самому Лондоні, до якого я мав давню симпатію, програма передбачала ще й поїздку до Валії, себто “Уельсу”, до якого моя симпатія була ще давнішою й не позбавленою, сказати б, певного націоналістичного сентименту. Що не кажіть, а маленький народ, котрий уперто відроджує свою майже мертву мову, попри могутній, повсюдний і повсякденний тиск справді світової англійської, заслуговує на щонайглибшу повагу.

  Нас водили Кардіфом, показуючи здобутки новітньої урбаністики: перетворення брудного промислового міста часів Чарлза Діккенса на діснейлендівську туристичну атракцію. Проте мене куди більше цікавили двомовні написи на кардіфських вулицях, а точніше, валійська частина цих написів — загадковою грізною мовою стародавніх кельтів, із невимовними звуками і специфічною інтонацією, невитравно присутньою навіть у тутешньому варіанті англійської.

  У місцевому уряді ми зустрілися з чоловіком, котрий жартома називав себе міністром закордонних справ Валії — хоча до міністерських посад автономія краю ще не дійшла; чоловік був просто керівником департаменту міжнародних зв’язків. Він натхненно розповідав нам про відродження валійської мови й культури, про зростання кількості шкіл та учнів, котрі навчаються цією мовою, про закони, які цьому сприяють, про валійські книжки, театри, рок-групи і радіопрограми. А тоді показав нам мапу Уельсу, де кожен район був забарвлений іншим відтінком оранжевого — густішим на заході, де мова перетривала, й блідішим на сході, де англізація перемогла. І я запитав його: “Ви справді вірите, що валійська мова відродиться?” — “Так”, — сказав він. — “І Валія буде незалежною?” — “Безумовно!..” — “А вам не здається, — запитав я, — що краще було б позбутися ось цих східних районів? Адже без них було б значно легше?..”

  “У жодному разі!..” — вигукнув він.

  Я посміхнувся. Мене зворушувала ця наївність — така подібна до щиро-націоналістичної наївності моїх співвітчизників у Львові та Києві, Харкові та Донецьку. Я не поділяв їхніх романтичних ілюзій, але почував до них незрозумілу симпатію.

  Із цим розчуленням я повертався до Лондона, і коли раптом у поїзді почув незрозумілу мову, то зразу уявив собі гордих кельтів, одержимих ідеєю великої Валії, від якої їм, як і нам від великої України, нема жодної користі, самі клопоти. Я дослухався до розмови чотирьох юнаків і врешті не стримався й запитав якомога ввічливіше:

  “Перепрошую, якою це мовою ви розмовляєте? Вона мені дуже подобається…”

  “Албанською”, — відповів один.

  Вираз розчарування, схоже, майнув на моєму обличчі, але я постарався одразу його приховати. Зрештою, сказав я собі, албанці теж гарні люди.

  Особливо в Албанії.

 

 
Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису.