Раджів САКСЕНА
СОМА
Історичний роман з ведійського життя
З гінді переклав Степан НАЛИВАЙКО
ЧАСТИНА ПЕРША
СОМА
Розділ перший
Поглянь, зіходить уже
Послане богом благословенне око.
І мчить його колісницю семерик
прудконогих буланих коней.
О зійди, щоб ми тебе бачили сто осеней,
щоб сто осеней жили.
“Ріґведа”, VII, 15,16
Арій Джамадаґні благоговійно привітав перші промені ранкового сонця й некліпним поглядом утупився в чаруюче юне світило, що сходило над землею, схоже на миску з чистою жертовною ячмінною кашею на молоці. А коли повернув голову й глянув на сина Дакшу, який і досі спав, то очі йому наче застелила темна пелена. “Невже отака пелена заслала світ і моєму Дакші?”— подумалося. Дакша заворушився і щось нерозбірливо промимрив уві сні. Пелена перед очима Джамадаґні стала поволі розсіюватися, а натомість дедалі яскравіще засяяв ореол світла. І батько вже міг розгледіти легеньку, невинну й чисту усмішку, що грала на синових вустах.
————
Перекладено за виданням: Rajeev Saksena. Paniputri Soma. — Rajkamal Prakashan, Dilli, 1972, з примірника, подарованого автором Олегу Микитенку 27 вересня 1978 року, коли Раджів Саксена був у Києві й відвідав “Всесвіт”.
Раджів Саксена (нар. 19 ) — відомий індійський поет, прозаїк і літературознавець, знавець санскриту та санскритської літератури, глибоко вивчав давньоіндійську історію та культуру. Історичний роман “Сома” про ведійське життя — наслідок цих його наукових зацікавлень.
© Степан Наливайко, переклад, 2007.
Мабуть, то тільки юність здатна жити лише сьогоднішнім днем. Інакше хіба Дакші не вистачило б глузду збагнути, що добре, а що погано для його племені. Адже ватажком арія Вішну обрали п’ять сотень осель, у кожній з яких не згасає священний вогонь. А хто наважиться піти проти бога Аґні й згоріти в його нищівному полум’ї? Проте Дакша, схоже, аніскілечки не хоче на це зважати. Та й хто така ця Сома з племені паніїв? Порошинка, не більше. Проте й дрібна порошинка в оці іноді завдає чималого клопоту. То невже й Дакшу засліпила саме така порошинка?
Арій Джамадаґні збуджено стрепенувся: йому захотілося мерщій розбуркати сина й розкрити йому на все очі. Проте не зрушив, бо ноги наче прикипіли до місця. Та він будь-що поговорить сьогодні з сином і скаже йому всю правду.
Він насилу притлумив скрушне зітхання, що рвалося з грудей, і через невеличке віконце задивився надвір. Там свіжий вранішній вітерець грався колоссям дозріваючого ячменю, прокочувався по ньому золотавими хвилями. Повіви вітерцю долинали й у хату й, наче пальці пустотливого дитинчати, куйовдили сиву бороду Джамадаґні. От і його Дакша такий самий пустотливий і неслухняний, свавільний і впертий, тож іноді вкрай важко щось йому втлумачити. Джамадаґні знову стримав зітхання, що підкочувалося. До лісу простували череди корів, волів та буйволів, сповнюючи довкілля муканням і ревінням. І серед того мукання якийсь внутрішній голос в Джамадаґні немов ураз подужчав і став промовляти священні рядки:
О Аґні, не позбавляй нас мужності,
Не посилай нам ніколи кепського одягу,
Ні поганого глузду, ні зіпсутого харчу.
О справедливцю, не насилай на нас злих демонів,
Ні горя в оселю, ні лиха у лісі (Ріґведа”,VI 24,10).
А який просторий край здобули собі його предки! Перед очима арія Джамадаґні немов навіч постало все його плем’я. На півдні його землі сягають країни Кхандави, а на півночі — краю Туґхра, на сході — неозорих лісів-джунґлів, на заході ж — безводної, не придатної для землеробства пустелі. А поміж усіма ними — його плем’я, куру, зі своїми п’ятьма сотнями осель, у яких незгасно палахкотить божественний вогонь, зі своїми незліченними чередами худоби. Багате, заможне плем’я, що його статкам могли позаздрити навіть небеса. Хтозна-скільки пожертвин відбулося на цій просторій землі у пошану тих, хто відходив і хто приходив. Хтозна-скільки нових племен осідало тут і хтозна-скільки було здійснено брахмамедг — жертвоприносин творцеві світу Брахмі. Брахмамедга вимагає величезних витрат, людина після неї стає мало не злидарем, але саме завдяки їй існує і сам Брахма, живе в добробуті й достатку плем’я куру. Плем’я лишається молодим і дужим, квітучим і незнищенним, як Сонце й Місяць, як Небо й Земля.
Брахмамедга навіяла Джамадаґні згадку про матір його сина Дакші, чеснотливу й саможертовну Адіті. Плем’я куру справді юне й безсмертне, але навіть невпинне збільшення його неспроможне заповнити порожнечу в душі Джамадаґні після смерті відданої дружини. Хіба що одруження самого Дакші здатне наповнити цю оселю веселим дитячим гамором, повернути їй життя. Але як і чим заповнити ту безмежну пустку в душі? Бо що не кажи, а дружина таки справді — друга половина чоловічої душі.
Мукання черід, що їх гнали до лісу на пашу, поволі влягалося, а натомість довкола западала якась неспокійна, аж навіть тривожна тиша. Арій Джамадаґні сьогодні був неабияк схвильований, він відчував, що над внутрішню порожнечу на нього налягає порожнеча зовнішня, ще тяжча і ще нестерпніша. Його увага знову звернулася до Дакші, поринутого в міцний ранковий сон. Невже Дакша хоче повстати проти всіх і порушити злагоду й супокій у цій оселі? Воно й справді, дитина без матері росте примхливою і впертою. І чи не саме через це його син такий упертюх, що ніхто не може його настановити на розум?
Арій Джамадаґні раптом відчув, як до горла підкочується колючий клубок. “О матінко Адіті, наверни свою дитину на праведну путь, дай їй ясного розуму!”— подумки заблагав він. Бо що ж іще лишалося йому, старому? Вже недовго йому ходити по світу, вже, певно, бог смерті Яма наміряється іти до нього своїми небесними стежками. І ніхто не годен заступити йому шлях. Бо все живе рано чи пізно мусить рушити цим шляхом, що ним пішли і його предки. “Матінко Адіті, дай же лад цій оселі, оборони й захисти це плем’я...”
— Тату, вже час для вранішніх жертвоприносин.
Джамадаґні стрепенувся, бо в голосі, що пролунав, він вчув той напрочуд знайомий голос, який півстоліття тому полонив його і який належав тій, що з нею він побрався, узяв її собі за дружину. Голос його Адіті. І разом з голосом його доньки Уші його ніздрів торкнувся такий любий запах — запах свіжої ячмінної каші, що парує. Плин думок арія Джамадаґні урвався, й усвідомлення того, що він має сповнити свій щоденний обов’язок, ніби додало йому бадьорості й завзяття. Він нахилився і обома руками поторсав сплячого Дакшу.
— Я так хочу спати, тату, — сонно пробурмотів той і перевернувся на другий бік. — Дай іще хоч хвильку поспати.
— Вставай, синку, а то он куди вже підбилася сонячна колісниця, — не відступався батько. — Уже час для вранішніх жертвоприносин.
Але Дакша наче й не думав прокидатися.
— Тату, можете йти, до пожертвин усе готове, — почувся доньчин голос.
— А от бачиш, цей упертюх Дакша нізащо не хоче вставати, — поскаржився він. І, стомившися розбудити сина, він підніс молитву до вранішньої зорі Уші.
— Та він, татку, так у тебе не встане, — впевнено мовила Уша.
Зачерпнула мідним черпаком з довгою ручкою води й плеснула на брата. Той підхопився як ошпарений, не можучи спросоння второпати, що то за напасть звалилася на нього. А коли збагнув, кому має дякувати за перерваний сон, кинувся до Уші, закликаючи на її голову всілякі напасті. Вона кинулася навтьоки, а за нею, наче схарапуджений кінь, мчав великими стрибками Дакша. Засмучений було батько, дивлячися на ту гонитву, ніби й сам трохи повеселішав.
— Дакшо, облиш її! — загукав він. — Час братися до пожертвин і вранішньої молитви, бо й так запізнюєшся до кузні. Та облиш, кажу, свою сестру! Наче показилися обоє!
Уша тим часом забігла в корівник і сховалася за купою трави. Проте Дакша вже зупинився й повільно побрів назад, обіцяючи сестрі все одно віддячити.
Джамадаґні твердо вирішив після вранішніх дійств добряче побалакати з сином, а то він, певно, призабув свої обов’язки. І щоб йому й на гадку не спало зробити нерозважливий крок, який завдав би йому і племені непоправної шкоди, а батька вкрив би ганьбою. Та й хто йому дав право виступати проти племінного ватажка Вішну? Якщо вже боги встановили такий порядок, то він і має тривати, ніхто не сміє його рушити. А то, чого доброго, може настати день, коли всі звичаї і ритуали підуть прахом, коли в людей затьмариться розум і вони стануть нехтувати всі закони й приписи Брахми, вважати їх непотрібними й зайвими. Тільки в згуртованості сила людини. А коли людина сама, то вона слабша за будь-яку тварину.
Правда й те, що ватажок Вішну, піддавшися ницій пристрасті, може привести плем’я до занепаду й злигоднів. У минулій війні з паніями Джамадаґні очолював плем’я куру, був його полководцем, але всі заслуги тієї звитяжної війни прибрав собі ватажок Вішну. Воно то так, вирішальна битва сталася тоді, коли військо очолив Вішну. Але хіба це дає йому право під час бучного святкування перемоги отримати найпочесніший і найкоштовніший дарунок? А його винагородили не лише коровами й кіньми, а й Сомою — красунею з племені паніїв. Хоча в нього і так є законна дружина, Рочна. У тому переможному захмелінні йому й гадки не було, що перебирає міру, його наче засліпило. Йому не стачило глузду заглянути трохи наперед і передбачити, що ці плотські пристрасті можуть призвести до жахливих наслідків, що ці нині квітучі лани й розбуяла земля можуть зів’яти й занепасти. Хоча, коли щиро, то й він сам, Джамадаґні, не відразу розгледів можливий розвиток подій.
Найбільше Джамадаґні діткнуло те, що саме він найбільше потребував жіночих рук на хазяйстві. Джамадаґні, щоправда, і не ставив перед жерцями цієї категоричної вимоги, він сам по-доброму зрікся її, змирився із заподіяною кривдою. Винагородою йому стало тільки те, що замість нього ватажком громада обрала Вішну, який нібито відіграв вирішальну роль у битві з паніями.
Отож Джамадаґні було над чим посушити голову. Якби він захотів, то гукнув би своїх лучників і силою повернув своє ватажкування в громаді. Але він не вдався до цього тільки заради самого племені,гадаючи, що, може, й справді йому буде краще вестися під новим ватажком. Проте Вішну, посівши високе становище в племені, не став скромним і сумирним, навпаки,він зробився свавільним і нетерпимим. Наче якесь засліплення найшло на нього. Індро праведний, куди він може привести всіх нас? О Громовержцю, мов та недоєна корівчина, я жалібно звертаюся з благанням до тебе. Бо ж саме ти небесний наглядач за цим світом, саме ти охоронець і владика непорушного ладу. Оборони й захисти нас...
Дакша, що тим часом здійснив вранішнє омовіння і перевдягнувся, вмостився біля батька, готовий до початку жертвоприносин. У своєму золотавому вбранні, з мідянистим волоссям, що вільно спадало на плечі, Дакша милував око, як і ці ранкові сонячні промені. Та все ж арій Джамадаґні спохмурнів, поглянувши на сина. Чого це він сьогодні в бавовняній одежі? Невже раптом забув, що на вранішніх пожертвинах слід бути у вовняній одежі? Ну що після цього казати і що не казати Дакші! А жертвоприносини, якщо не дотримуватися належних приписів, можуть виявитися марними й не досягти мети, якої мали досягти, — небожителі можуть розгніватися за таку неповагу до них. Тож батько не витримав і трохи роздратовано кинув:
— Сину, на вранішніх пожертвинах належить бути у вовняному вбранні. Ти що, забув про це?
Вдихаючи на повні груди запах ячмінної каші, що його хвильками накочували повіви лагідного вітерцю, Дакша незворушно відповів:
— Та як же таку спеку витримати у вовняній одежі? Навіщо даремно мордувати своє тіло?
Голос Джамадаґні порізкішав:
— Замовкни, не переходь межі! Ніхто не давав тобі права чинити глум з предковічних звичаїв. Вовняну одіж нам заповіли предки, які відійшли в царство Ями, здобули й передали нам цей благословенний, багатий край. І не смій піддавати сумніву священність вовняного вбрання, Дакшо! Бо накличеш на себе й на людей велику біду.
— Звичаї теж із часом міняються, тату, — спроквола проказав Дакша.
Сердитий батьків погляд змусив його похопитися, що словесна перепалка може призвести до того, що ранкове жертвоприношення порушиться. А тоді затримається і ранкова учта. Отож, не дивлячись на батька, він мовчки підвівся і пішов перевдягатися. Невдовзі він повернувся, вже у вовняній одежі. Джамадаґні відразу запалив домашнє багаття, й вранішні пожертвини почалися:
О гідний хвали, всевідаючий Аґні!
При наших вранішніх пожертвинах
Ячмінну кашу, нашу тобі пожертву,
Прихильно прийми.
О найюніший Аґні! Тобі ми підносимо
Цю відварену і приправлену кашу.
Тож прихильно її прийми...
Джамадаґні промовляв молитву-мантру, і гнів його, що доти пік душу, помалу влягався. Та все ж, коли вже потім вони гуртом споживали запашну ячмінну кашу, напруження за столом іще відчувалося.
Уша підвелася першою і стала поратися. Джамадаґні раптом завагався: чи варто зараз говорити з Дакшею про те, що його, батька, найбільше тривожить? І вирішив, що таки зробить це, але трохи згодом, викладе синові свої тривоги й побоювання. І то поговорить із ним як рівний із рівним, бо, чого доброго, спалахне й ще задирливіше стане дибки. Та ще коли відчує, що його повчають, залякують чи на нього тиснуть.
Діти порозходилися: Дакша рушив до кузні, де кувалися вироби з міді, а Уша подалася в поле. А самому Джамадаґні сьогодні чомусь не хотілося йти до общинної школи. Зараз він прагнув лише одного: аби бодай трохи занедужати й спокійно полежати вдома. І щоб його юні учні прийшли провідати його. Та раптом відчув якусь спонуку, наче то його кликала до себе школа, де сьогодні мав відбутися урок, присвячений ведійським мантрам.
Він підвівся і майже несамохіть рушив до школи.
Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису.
