Роксолана Зорівчак

НАЗУСТРІЧ ЮВІЛЕЮ ВЕЛИКОГО МАЙСТРА

[Андрій Содомора. Студії одного вірша. — Львів. Літопис; Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка. — 2006. — 364 с.]

 

Винесені в заголовок слова Андрія Содомори влучно характеризують цього видатного Майстра українського красного письменства, що збагатив перекладами та оригінальними творами душу цілої нації.
2007 рік – двічі ювілейний для Андрія Олександровича. По-перше, він народився 1 грудня 1937 року; по-друге, 1962 року, 45 років тому, у видавництві Львівського державного університету імені Івана Франка вийшов перший його переклад: “Відлюдник” чільного представника нової аттичної комедії Менандра. Таким чином Андрій Олександрович продовжив борозну, що її започаткував І. Франко, переклавши 1908 р. фрагменти Менандрової комедії “Право дитини” (опубліковано в “Літературно-науковому вістнику”, т. XLI, кн. 1). На переклад А. Содомори як видатну подію в культурному житті України відгукнувся рецензією у “Літературній Україні” 6 липня 1962 р. блискучий перекладач і перекладознавець Г. Кочур. Ця увага визнаного Метра важила дуже багато для Андрія Олександровича.
————
© Роксолана Зорівчак, 2007.
 

За 45 років невтомного подвижництва (не забуваймо, Андрій Олександрович усе життя, помимо творчої праці, викладає у вищих навчальних закладах, де педагогічне навантаження – традиційно неймовірно, жорстоко високе) Андрій Содомора суттєво збагатив українську перекладну літературу, есеїстику, жанр новели.

 

2006 р. у видавництві “Літопис” та у Видавничому центрі Львівського національного університету імені Івана Франка вийшла друком книжка А. О. Содомори “Студії одного вірша”. Вагомість цієї книжки для українського перекладознавства значна. У ній автор ділиться своїм багаторічним досвідом дослідження та перекладання лірики Горація. Перекладач зіставляє свої переклади різних часів, дає можливість побачити, що таке шлях до Горація. Таким чином до аналізу залучено чимало різномовного матеріалу. У книзі – аналіз перлин світової лірики та часто їхніх численних різномовних перекладів. Розглянено передусім ті твори, де неперекладність стоїть дуже гостро. Це, зокрема, “Нічна пісня мандрівника” Й. В. Ґете, “Парус” М. Ю. Лермонтова, “Осіння пісня” П. Верлена, “Пісня сухого помаранчевого дерева” Ф. Ґарсіа Лорки, “Ми вкупочці колись росли...” Т. Шевченка, “Безмежнеє поле в сніжному завою...” І. Франка, “У теплі дні збирання винограду...” М. Рильського. Єдиний виняток щодо обсягу – віршована казка І. Франка “Лис Микита” (з огляду на Франковий 150‑річний ювілей).

Присвячено книжку світлій пам’яті незабутнього Михайла Никоновича Москаленка – талановитого перекладача, ерудованого літературознавця, глибокого критика, уважного редактора, близького друга Андрія Олександровича. Як і А. Содомора, М. Москаленко був твердо переконаний, що тільки завдяки творчому засвоєнню вершинних здобутків уселюдської культури українська нація зможе не лише обстояти свою мовну та культурну самобутність, а й стати врівень із найрозвиненішими народами світу. Опубліковані на сторінках “Всесвіту” (№ 9/10 за 1993; 1/2 –7/8, 11/12 за 2006 р.) “Нариси з історії українського перекладу” М. Москаленка – найбагатше фактологічне, науково осмислене джерело до історії нашої перекладної літератури. Украй доречно опублікувати їх окремою книжкою, як загалом і ввесь теоретичний доробок Михайла Никоновича.

Щоб належно оцінити рецензовану книжку, слід ураховувати, що в нас досить слабо розвинена перекладознавча критика, зокрема щодо античної літератури.

У “Студіях...” знаходимо блискучі зразки всебічного перекладознавчого аналізу, назвати б його філологічно-культурологічним. Вражає уміння знайти образотворчу деталь, уловити найглибші акценти й інтонації, мелодійне поєднання слів, парадокс порівнянь, найтонші проблеми лінгвостилістики, жанрові й стилістичні своєрідності і мініатюр, і значніших за обсягом творів. У цьому Андрій Олександрович виступає гідним продовжувачем і удосконалювачем традицій І. Франка, М. Зерова, М. Рильського, Г. Кочура, В. Коптілова. У книзі – промовисті, поетичні заголовки окремих розділів, зокрема: “Самотній голос першої скрипки осені...”, “Сонета кришталева філігрань”, “Книга – морська глибина...”, “Іван Франко – поет болю і спротиву. Діалог з античністю”, “Час тихо налягає на весло...”, “Чорне сонце із потойбіч...”, “Багатоголосе відлуння тиші”, “Одвічна засторога блискавиці”, “Несхитний дух над урвищем життя”, “Стукаю в двері дня...”, “Два надвечір’я: Трансформація поетичного образу”, “У прозорості джерела й слова”.

А. О. Содомора не тільки аналізує власні переклади античної літератури. Детально досліджуючи різномовні переклади окремих шедеврів світової літератури, автор пропонує і власні варіанти: лермонтовського “Паруса” (“Біліє парус самотинний...”), “Нічної пісні мандрівника” Й. В. Ґете (“Всюди понад гори, – Тінь сну...”), Верленової “Осінньої пісні” (“Зойки хлипкі, Довгі й пливкі...”), і оригінальний вірш “Якщо неперекладність – забобон...”. Цей вірш настільки глибокий думками та цікавий формою вислову, що не можу втриматися від бажання навести його повністю:

 
Якщо неперекладність – забобон,
То я – з найзабобонніших у світі:
З Верленом затужити в унісон?..
Чи парусом так само забіліти?..
 
 
Для товмача не кара це – закон:
Цю ж саму хвилю двічі не зустріти:
Що не струна – то інший обертон,
Щомиті – інший настрій на струні тій.
 
І все ж, найзабобонніший товмач,
Як плив, так і плистиму – між невдач,
Од слова путь верстаючи й до слова.
 
А щоб не впасти в крайнощів полон –
Над забобоном б’юся знову й знову,
Якщо неперекладність – забобон...
 

Прикметне те, що жанр книжки визначити нелегко. Це не класична есеїстики, а спроба дружньої розмови з читачем. Книжка виховує уважного читача, автор живо ділиться з ним своїм баченням і своїм міркуванням щодо багатьох перекладознавчих проблем, намагаючись навчити його відчувати Слово, робити власні висновки. Заголовок книжки (“Студії...”) може деякою мірою насторожити щодо складності самого тексту. Насправді книжку написано дуже доступно, хоча автор і використовує багато різноаспектної інформації. Але ж за плечима Андрія Олександровича – різножанрові твори, багаторічний великий досвід, тож таке завдання йому під силу. В основному він зосереджується на мініатюрах, оскільки в них найбільше змісту, найскладніша суть.

У книзі докладно обговорено ключові перекладознавчі проблеми. Серед них – класифікація жанрів: переклад, переспів, наслідування (імітація), версія, пародія, музична варіація на тему, перевіршування, відлуння, переробка. Як визначити жанр Франкового “Лиса Микити”? Автор залишає відповідь за читачем, наводячи лише слова І. Франка: “Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений малюнок наклав наші кольори”. Отож без визначення перекладацьких жанрів неможливо дослідити цілісну історію художнього перекладу, а отже, й історію культури. У нас, приміром, устійнився погляд, що переспів – це щось менш досконале, ніж переклад. Але це далеко не так, бо необхідно враховувати і своєрідності перекладуваного матеріалу, і свого читача. Наприклад, серед Лукашевих шедеврів чимало переспівів, хоча б “Осіння пісня” П. Верлена. Або ж проф. В. Коптілов назвав свого “Трістана та Ізольду” (уривки опубліковано у “Всесвіті” за 1998 р., ч. 12 та в “Зарубіжній літературі” за 2000 р., ч. 23, увесь переклад – окремою книжкою у видавництві “Либідь” 2004 р.) переспівом, оскільки де-не-де вважав доречним видозмінити для сучасного українського читача давньофранцузьку легенду останньої третини ХІІ ст.

Дуже цікаві проблеми інтертекстуальності, вертикального контексту. Це загалом вагома проблема літературознавства, адже більшість Шекспірових сюжетів уже були чиїмись раніше. М. Бахтін стверджує, що історія “Аліси” (ідеться про “Алісу з Країни Див” Льюїса Керролла) має чимало спільного з оповіданнями про Орфея (“Пригоди в підземному царстві”) та “Золотим ослом” Апулея (“Метаморфози”). У рецензованій книжці ідеться про сонет М. Рильського “У теплі дні збирання винограду...” і епізод з Гомерової “Одіссеї” – зустріч Одіссея і Навсікаї; Франкове “Безмежнеє поле в сніжному завою...” і Гораціїв вірш про чорну Журбу; віршовану казку “Лис Микита” і поезію непосидливих вагантів; “Парус” М. Лермонтова і Горацієву “Оду до Ліцинія”. У книзі спілкуються між собою видатні постаті різних епох, приміром, Г. В. Катулл і П. Верлен, Алкан і Й. В. Ґете, Горацій і М. Зеров – ідеться про літературно-духовний простір.

На численних прикладах А. О. Содомора показує, як багато втрачаємо, перекладаючи античний текст із метричної на силабо-тонічну систему віршування, ще й римованим віршем. Загалом, автор дуже велику увагу звертає на проблеми віршування і переклад, звукопис і переклад поезії. У світлі теоретичних настанов А. Содомори дуже цікава наболіла тема про західноєвропейські неримовані переклади української римованої поезії, зокрема тепер, коли посилюються загальні тенденції постмодернізму видозмінювати – аж до невпізнання – оригінал. Упроваджуючи нові форми, поет-перекладач може розраховувати на успіх лише тоді, коли загальний рівень його національної поезії такий, що новаторство уже може прищепитися, тобто вийти із стадії експерименту і стати не оказійним, а узуальним. У випадку з англомовними та німецькомовними перекладами української поезії справа полегшується тим, що відповідні поетики пройшли вже стадію римованої поезії, і читачі не могли зовсім забути її – це б значило позбутися свого літературного досвіду. Невже вони ніколи не відкривають томика Дж. Ґ. Байрона чи Г. В. Лонгфелло? Нам твердять, що так і мусить бути, бо англомовні та німецькомовні читачі не сприймають уже римованої поезії, але, на думку багатьох українських дослідників, узагальнення такого методу спричиняє обкрадання, зубожіння української поезії.

Значне місце у книзі присвячено проблемам неперекладності, які розглядаються лише на певному конкретному матеріалі. Ідеться про причини неперекладності: неможливість будь-якої лексичної заміни, а також зміни порядку слів, (“Парус” М. Лермонтова); неможливість відтворення звукової лінії оригіналу, яка є носієм змісту (у “Нічній пісні мандрівника” Й. В. Ґете у восьми рядках вісім разів повторено [u]: Ьber– Ruh – du – kaum – Hauch – nur – du – auch, і цій лінії підпорядкована вся звукова палітра мініатюри); відсутність певної граматичної форми в цільовій мові, прим., активного дієприкметника майбутнього часу на зразок Горацієвого “moriturus” в українській мові. Автор акцентує на необхідності дуже прискіпливо досліджувати текст. Неперекладність аж ніяк не означає, що не потрібно перекладати. Слід залучувати всі ресурси рідної мови, іти до найглибшого розуміння оригіналу. А. О. Содомора звертає увагу читача на такі проблеми, як оригінальність тексту – антична й наша; мітка часу на перекладах древніх творів; роль підрядника і прозового перекладу неперекладних творів. Треба засвідчити повагу до оригіналу – звукопису пісні, який передати не можемо.

Дуже цікава тема – це роль редактора. Про неї ідеться при подачі історії видань “Лиса Микити”, зокрема видання 1973 р., куди було внесено чимало разючих змін, що знищили національний колорит поеми. І тут допитливому читачеві загалом хочеться подумати про літературу для дорослих і дітей – проблему дуже складну. Література, зокрема перекладна, для українських дітей – дітей, що часто були позбавлені рідномовної школи, – надзвичайно вагома. Патріотів завжди турбувала ця проблема. Ось що писав В. К. Прокопович ще 1910 р. у статті “Книжка – дітям”: “Сховати од дитини європейське письменство, закрити од неї цей світ – гріх непрощенний... . Та до того й зробити це неможливо. Адже все одно дитину потягне туди, хіба що вона побачить цей світ через чуже вікно” (“Світло”. – 1910. – Кн. 3. – С. 7—8).

Та чи вивчено перекладну літературу як слід? Очевидно, ні. Немає у наших університетах кафедр дитячої літератури, дуже мало науковців присвячує пошукову роботу дитячій літературі. На жаль, ми – не виняток. У інших народів дитячу літературу також недостатньо вивчено. Немає жодного лауреата Нобелівської премії – дитячого письменника. Упродовж сторіч дитячі письменники виступали під псевдонімами, боячись за свою фахову репутацію. А що вже й говорити про дослідження перекладної дитячої літератури?! А проблеми ці – надзвичайно цікаві та численні.

Серйозне місце відведено проблемі множинності перекладів. На величезному фактичному матеріалі (до аналізу залучено навіть японські переклади!) стверджено, що множинність перекладів – явище, без сумніву, – позитивне, але лише тоді, коли переклади є поступом уперед, а не тупцюванням на місці, як у випадку з мініатюрами Ґете, Верлена, Лермонтова.

Студіюючи книжку А. О. Содомори, натрапляємо на дуже цікаві, завжди аргументовані твердження, як ось: “Переважний відсоток сміхової енергії “Лиса Микити” – в дієсловах; їхні нескінченні синонімічні ряди грають усіма барвами гумору: від усмішки й до реготу. Це – поема дії” (стор. 326). Або ж таке твердження: “У тому-то й перевага книжки, “морської глибини”, перед екраном: на ньому образ – один для всіх; у книжці – стільки тих образів, скільки й читачів” (стор. 324).

Значне місце посідають у книжці загальнофілософські проблеми: людина і її місце в навколишньому світі; цивілізація очима Софокла і Горація; велич античної літератури та культури.

“Студії...” є значним внеском в історію українського художнього перекладу на її вже не просто акумуляційній, а суто дослідницькій стадії. Автор глибоко досліджує роль І. Франка,  М. Зерова, Г. Кочура в донесенні античності до нас. Книга є певним внеском у шевченкознавство (аналіз вірша “Ми вкупочці колись росли...”), у франкознавство (новий погляд на вірш “Безмежнеє поле в сніжному завою...”).

На тлі сучасної затермінологізованої літератури книжка голубить душу кожного словолюба надзвичайно гарною формою викладу, прозорою і зрозумілою мовою, намаганням про найскладніше сказати найпростішим способом. Згадуються Франкові рядки: “Отсими простими словами висказано й моє найвище бажання як писателя і поета: щоб моє слово було ясне і щоби в ньому, як у дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице”. Глибока любов і шана до Майстрів Слова, до Вчителів та друзів, до Рідної Мови пульсує в кожному рядкові книжки. Це не заважає автору критично ставитися до доробку своїх попередників (М. Зерова, І. Франка).

Поліграфічна якість книжки – дуже висока. До речі, у ній знаходимо факсимільні репродукції листів Г. Кочура, І. Чендея, М. Москаленка, Олеся Гончара, А. Білецького, М. Гаспарова, Бориса Тена, В. Ярха, С. Аверінцева. Це хвилююче озвучення слова, це живі голоси людей, що, здавалось, відійшли, але лише для того, щоб жити вічно на скрижалях пошанної пам’яті.

Укотре читаючи книгу, задумуюсь над тим, чи не надто часто автор підкреслює поспішність Франкових перекладів, наводячи його ж слова – “для голодних пік сквапливо разовий, не панський хліб”. Під впливом таких тверджень у читача може скластися думка, що І. Франко не звертав належної уваги на художню вартість своїх творів. Насправді ж І. Франко у творчості (оригінальній, перекладній, редакторській) був вірний своєму гаслові “Якби ти знав, як много важить Слово!”. Водночас І. Франко був сином своєї епохи щодо відтворення античної поетики українською мовою. Якщо значно пізніше неокласик М. Зеров іноді дозволяв собі вільно поводитися з розміром античної поезії, то І. Франкові ще більше це личило.

Задумуюсь і над іншим. Автор поставив перед собою завдання дати власний погляд на ці чи інші твори чи їх переклади, отже не зосереджував уваги на тому, що інші критики написали про ці твори. Одначе мені здається, що дослідження виграло б, якби були згадані такі цікаві праці, як розвідка О. М. Фінкеля “Ночная песня странника” Гете в русских переводах” (“Русский язык”, 2001, No 13), тим паче, що Андрій Олександрович аналізує деякі російські переклади ліричної мініатюри Й. В. Ґете. Пишучи про жанри перекладу, доречно було б зупинитися на поглядах таких дослідників, як М. Зеров, А. Волков, О. Дзера. Розумію, що висловлюю радше побажання, бо в одній книжці всього охопити неможливо.

“Студії...” протистоятимуть тим невігласам, які (чи то з власного безголов’я, чи на догоду комусь) намагаються ствердити, що перекладацької школи в Україні ніколи не було і що успіхи нашого перекладацтва в найкращих випадках спорадичні.

Деякі наші дослідники, начитавшись застарілої зарубіжної літератури і геть не знаючи нашої та сучасної зарубіжної, розглядають перекладознавство як складову порівняльного літературознавства, хоча зарубіжні вчені (Г. Турі, І. Івен-Зогар, А. Лефевер, Ж. Ламбер, Дж. Голмз, М. Бейкер та ін.) уже з початку 70-х років минулого сторіччя від цього відмовилися та виділили перекладознавство в окрему міждисциплінарну пошукову галузь. Ми, правда, зробили це дещо раніше, і в цьому велика заслуга В. В. Коптілова. Коли ж розглядати перекладознавство як складову порівняльного літературознавства, зникає зовсім мовний компонент і, очевидно, справжній перекладознавчий аналіз, прекрасні, глибоко повчальні зразки якого знаходимо в “Студіях...”.

Ледь з’явившись, “Студії...” стали бібліографічним раритетом. А вони ж необхідні кожному тямучому філологові. Скільки перекладів та розвідок Андрія Олександровича заховано в рідкісних журналах! Ювілей їхнього автора – достойна нагода для нашої письменницької родини подумати над їхнім перевиданням.

 

        Львів, 19 серпня 2007 р.