“Людське життя — це величезна драма…”
Інтерв’ю з британським романістом і літературознавцем Девідом Лоджем
Якщо ви спитаєте, хто є найпотужнішим британським критиком з середини ХХ століття і по сьогодні, то, безперечно, почуєте прізвище Лодж. Девід Лодж (David Lodge) — відомий англійський письменник1 і літературний критик, член Королівського літературного товариства, він народився 28 січня 1935 року. Крім літературної діяльності, багато років викладав англійську літературу. Професор Лодж — блискучий знавець сучасних літературних процесів, теорії стилів та трансформацій сучасних літературних прозових жанрів. Саме йому належить популяризаторська першість ідей про поліфонічність М. Бахтіна в англомовному світі, адже оригінальна редакція професора Девіда Лоджа перекладу теоретичної концепції Бахтіна англійською2 привернула інтерес світової літературознавчої думки до гетероглосії (поліфонічності в Бахтіна) та теорії дискурсів у літературних творах. Д. Лодж — почесний професор англійської літератури Бірмінгемського університету, в якому він викладав із 1960 по 1987 роки. Працював у американських університетах (зокрема, в Каліфорнійському, Східної Англії тощо). 1989 року був головую журі престижної Букерівської премії. Професор Лодж — автор численних романів, літературно-критичних розвідок, передусім, про англійський та американський романи та оманні жанрові різновиди і трансформації. До найвідоміших романів Девіда Лоджа, перекладених багатьма мовами світу, належать “The British Museum is Falling Down” (“Падіння Британського музею”), “Out of the Shelter” (“З притулку”), “Home Truth” (“Все як є”). Романи цього письменника і вченого мають глибоку метафорику, кілька рівнів прочитання сюжетних ліній, вони інтелектуальні і зворушливі водночас (феномен прози Джона Фаулза, з яким, до речі, Д. Лоджа часто порівнюють). Дослідники завжди звертають увагу й на мову творів Лоджа: мова для автора — це постійний пошук потрібної метафори.
Отже, пропоную нашим читачам інтерв’ю з блискучим британським романістом і науковцем Девідом Лоджем.
————
1 Значну кількість романів Д. Лоджа було перекладено російською мовою, серед них: “Добра робота” (“Nice Work”, 2004), “Світ тісний” (“Small World: An Academic Romance”, 2004),
2 Mikhail Bakhtin, “From the Prehistory of Novelistic Discourse” in Modern Criticism and Theory: A Reader, ed. David Lodge (Longman, 1988). Треба сказати, що в наукових колах професора Лоджа завжди асоціюють із найбільшим промоутером ідей російського теоретика М. Бахтіна. До наукового доробку Д. Лоджа належать такі праці: Language of Fiction: Essays in Criticism and Verbal Analysis of the English Novel (Routledge & Kegan Paul, 1966); The Novelist at the Crossroads and Other Essays on Fiction and Criticism (Routledge & Kegan Paul, 1971); 20th-Century Literary Criticism: A Reader (editor) (Longman, 1972); After Bakhtin: Essays on Fiction and Criticism (Routledge, 1990); The Year of Henry James: The Story of a Novel (Secker & Warburg, 2006). Можливо, цей коротенький витяг із пожежної наукової бібліографії нашого співрозмовника буде цікавим для деяких наших читачів.
— Із чого, а точніше, як розпочинався письменницький подіум майбутнього професора і письменника Девіда Лоджа?
— Мені здається, що письменники — це найкращі у світі читачі, при чому, з самого раннього дитинства. Таким, звісно, був і я. Десь у чотирнадцять років я почав читати серйозну літературу і розуміти складні проблеми. Також, маю сказати, багато чого залежить від наших учителів. Моя вчителька англійської мови в середній школі зовсім по-новому відкрила для мене світ англійської літератури. І це також розвинуло в мені нові грані літературної творчості. Пам’ятаю, що замість коротеньких щоденних вправ, таких марудних, вона сказала, що дасть нам чотири тижні для того, щоб ми написали есей “Поетична техніка”. Я пішов до бібліотеки і почав читати про алітерацію, ономатопи, метафори та всі інші елементи поетичного мистецтва. Це було відкриття. Я відчув неймовірну насолоду від написання того есею, який також високо поцінувала моя вчителька. І хоча я наразі романіст і критик, а не поет, усе одно зацікавленість виражальними засобами мови мені багато в чому допомагає. В подальшому інша вчителька допомогла мені розібратися в техніці написання есеїв та оповідань.
— Як би ви означили себе як письменника (з позиції власної літературної теорії)?
— Я можу сказати про себе як про “літературного романіста”. Це означає, що мене цікавить написання книжок із погляду мистецтва набагато більше, ніж будь-які комерційні інтереси. Звісно, якщо вони продаються великим накладом, то це дуже добре, але це не основна мета. Я пробував писати в різних жанрах — художня література, п’єси для постановки на сцені, кіносценарії, літературна критика, журналістика — але вважаю, що найбільшого успіху я досягнув саме як романіст. Я дуже багато уваги приділяю мові та проблемі вираження світу через слово. Наш час уже довів, що комунікація — річ дуже небезпечна, ми не вміємо користатися мовою, не можемо передати відчуття реальності через мову. Комунікаційна криза охопила все ХХ сторіччя. Напевно, це пов’язано з тим, що я багато років викладав англійську літературу в Бірмінгемському університеті, зокрема вчив аналізувати твір. Я представник класичної англійської літературної традиції, тобто гумор поєдную з досить складними темами (як Діккенс, наприклад). З іншого боку, частково я належу також до постмодернізму. Модернізм, як відомо, піддав сумнівам твердження реалізму, що є єдиний і неподільний світ — і наголосив на цінності суб’єктивного сприйняття та переживання світу (згадаймо Джойса та його “Улісса”, твори Пікассо). Постмодерністські письменники адогматичні та еклектичні, ми використовуємо техніку реалізму, якщо вона пасує, інтертекстуальну алюзію, пародію, руйнуємо узвичаєні фрейми. Пізніше я страшенно зацікавився в тому, як можна показати вибух “реального життя”: мій останній роман “Автор, Автор” — це біографічний твір, що ґрунтується на фактах, але самі факти його зовсім не лімітують. Йдеться про американського романіста Генрі Джеймса.
— Чи зміниться роль та функції мистецтва в постінформаційну еру?
— Мені здається, що мистецтво завше буде потрібно для нашого суспільства. Це не матеріальна або утилітарна потреба, як вода або хліб, а ментальна. Людина має величезний мозковий, інтелектуальний потенціал, порівняно з іншими тваринами на землі. Набагато більше, ніж потрібно для еволюційного виживання. І за допомогою цього потенціалу було створено культуру, мистецтво, літературу, тому що це дає нам можливість краще зрозуміти світ, змоделювати його проекцію, зрозуміти себе. Це особливо чітко помітно в наративах, великих наративах. Людство має невичерпне бажання читати оповідання, адже це допомагає порозмислити над природою світу. Поезія та візуальне мистецтво дають можливість пережити світ індивідуально, відчути його як феномен. Сьогодні для цього застосовують новітні технології — електричні, електронні — це, думаю, не так суттєво. Функція оповідання в основі фільму на DVD така сама.
— Чи зникне в нашому сторіччі книга як культурний артефакт?
— Я не думаю, що книги зникнуть і їх замінять екранні розважальні моделі: книга — це й досі найпридатніша, мобільна, і гарна програма для запам'ятовування інформації у словесній формі. Їй не потрібні акумулятори або інші зарядні пристрої, як для мобільного телефону, і це вберігає книгу від механічної руйнації. Так, книги руйнує час, але все одно в біномі “час—технології” я обираю час. Проте, можливо, інтернет і подібні технічні розробки спричиняться до структурних змін у книгах, зокрема змінять шляхи промоції та розповсюдження видань. Наприклад, ми можемо в майбутньому замовити книгу у видавця через інтернет у “віртуальній книгарні” за кілька хвилин. Але, мушу зізнатися, я би дуже шкодував, якщо звичайні книгарні зникнуть.
— Чи залежить література від рівня інформаційних технологій та технологічних здобутків цивілізації?
— Так, певним чином... Процес написання складається здебільшого з переписування, редагування, і WORD-процесор робить це надзвичайно простим і комфортним. Коли я почав писати художні речі, то мав роздруковувати цілий роман, а потім перечитувати його знову і знову, вносити правки вручну, потім ізнову роздруковувати. А сьогодні, якщо ви щось хочете змінити, то вам уже не потрібно все передруковувати по кільканадцять разів — ви просто натискаєте на кілька опцій у текстовому редакторі. І все відбувається дуже швидку, просто і зручно — можна прибрати кілька сторінок, пересунути їх якнайзручніше. І не треба витрачати стільки паперу. Також комп’ютер дає можливості для збереження інформації, пошуку потрібного фрагменту в тексті величезного роману. Я вже не кажу про всі переваги інтернету для пересилання інформації. Я можу набагато простіше робити примітки до мого видання, адже багато потрібної інформації можу тепер знаходити в інтернеті.
— У чому полягає мета письменника?
— Письменник наче перебуває в кріслі водія, і він скеровує свого персонажа. Автор має навчити героїв поводитися природно. Але насправді найважче — змусити героїв працювати для розвитку сюжету. Інколи в цій грі з персонажами зовсім забуваєшся про сюжет. І тоді твір починає жити без тебе. А особливо це важко з такими реальними персонажами, як Генрі Джеймс: як серед розмаїття життєво важливих деталей знайти саме ті факти, що я будуть основою для цього роману? Прожити життя у творі ще раз складно.
— Із чого постають ідеї для ваших романів?
— Ідеї для романів я черпаю з мого життя. Інколи трапляються не просто особисті епізоди, цікаві тільки для мене, а й такі, що можуть викликати інтерес в інших. Людське життя — це, по суті, величезна драма, мегадрама з реальністю та фантазією, романтичними бурями та абсурдом самого життя. Я багато чого взяв саме з життя: поїздку на Гаваї до моєї смертельно хворої тітоньки я описав у романі “Новини з раю”. Пізніше почав замислюватися над більш абстрактними ідеями: природа людської свідомості: уявні дебати на цю тему між ученими, філософами та митцями лягли в основу роману “Думки...”
— Професоре Девіде, що потрібно сьогодні для молодого покоління? Чому відбувається таке нищівне ламання ціннісних орієнтирів?
— Це дуже складне запитання. Я не можу дати повної відповіді, а тому скажу у формі діагнозу або аксіоми: вміння (талант) та розуміння вічних цінностей.
— Що відчуває людина під час написання епічних романів, зокрема, “Author, Author: A Novel” або “The Picturegoers”?
— Я би не називав ці романи “епічними”. Річ, що дуже наближається до епічного роману, — це “Маленький Світ”, який і справді змодельовано на епічній романтиці середньовічної і ренесансної літератури (подібно до легенди про Короля Артура і Лицарів Круглого Столу), але в комічному, пародійному дусі. Я думаю, ви сказали про ці твори як про епічні, тому що це роман із багатьма героями і стрімким рухом у просторі і часі. Винайдення героїв — робота важка, і якщо ви маєте їх багато, то доведеться надати всім їм їхнє власне значення, звички, історію. І також усіх героїв потрібно дуже тонко вмостити у тканину роману, щоб вони були символами, а не валунами. Література — це і інтелектуальне осмислення, і відчуття чогось вищого.
— Хто є вашим улюбленим письменником? На кого ви покладаєте свої надії?
— Серед письменників моїм найулюбленішим є Джеймс Джойс. Я шаную його за титанічний перфекціонізм, шалену пристрасть, із якою він працював. Також мене захорують романи Грехема Гріма1. Серед політиків моїм авторитетом є Вінстон Черчилль. Я також високо цінував Тоні Блера, допоки він не втягнув нас у війну з Іраком. Тепер він уже втрачений авторитет. Коли був хлопчиком, то обожнював футболіста Чарлі Вогана (Charlie Vaughan), який був центральним форвардом у “Charlton Athletic”. Він забив багато голів, і я ніколи не бачив, щоб він хоч колись помилився. Чи є в нас сьогодні такі професіонали у футболі, як раніше?
————
1 Два роки тому для журналу “Іноземна література” в Росії мене попросили підготувати наукову розвідку про цього письменника, яку я написав іще в 1996 році (Лодж Д. Разные жизни Грэма Грина (пер с англ. О. Макаровой) // Иностранная литература. — 2002. — № 12; або: http://magazines.russ.ru/inostran/2001/12/lodge.html). — прим. Д.Д.).
— Знаю з критики, що ви, крім усього, — талановитий драматург.
— О ні, я написав тільки дві п’єси для постановки на сцені. Перша, “Гра написання”, — це комедія про суєту і одержимість авторів, виконана в контексті курсу з художньої творчості. Ця п’єса мала великий успіх у Бірмінгемі протягом двох місяців, і також її було поставлено в Лондоні та Нью-Йорку. Друга п’єса має назву “Домашня істина”, вона також була премійована в Бірмінгемі, головна ідея розгортається навколо поняття “бути знаменитістю”. Я згодом перетворив її на роман із тією самою назвою. П’єса була поставлена в Німеччині, і є домовленість, що показ відбудеться в Парижі в січні 2007 року. Процес написання п’єси, що має кілька чітких канонів (тривалість, число персонажів) докорінно відрізняється від написання роману, який має набагато більше простору. Але обидва процеси є складними по-своєму.
— Пане Девіде, чи хочеться зараз щось змінити у власному житті?
— Вже дуже пізно щось змінювати в моєму житті. Якби я мав можливість прожити його знову, то я би майже нічого кардинально в ній не змінив. Можливо, в юному віці я би набагато більше часу приділяв вивченню іноземних мов, і би хотів навчитися грати на музичних інструментах, і би також узяв кілька уроків тенісу.
— Які ваші плани на майбутнє?
— Писати...
