Джумпа Лахірі (Ніланджана Судешна Лахірі Ворвуліас), американська авторка бенгальського походження, народилася 1967 року в Англії. У 2000 році за своє перше оповідання “Тлумач недуг” отримала Пулітцерівську премію та нагороду журналу “Нью-Йоркер” як найкращий дебютант року.
Джумпа ЛАХІРІ
КОМУ ЯКЕ ДІЛО
ОПОВІДАННЯ
З англійської переклала Світлана Петрова
Час від часу до Сенг дзвонили женихи. Особисто знайома з ними вона зазвичай не була. Інколи вона навіть ніколи про них не чула. Але до них доходили чутки, що вона гарненька і розумна, бенгалка, їй тридцять і ще незаміжня, тож ці чоловіки, більшість яких теж, як виявлялося, були бенгальці, роздобували її номер у тих, хто знав її родину та батьків, які, як казала Сенг, страшенно хочуть видати її заміж. Сенг переповідала, що ці чоловіки постійно плутають якісь деталі, вважали що вона вивчає фізику, а насправді — філософію, чи що вона закінчила Колумбійський університет, хоч на ділі — Нью-Йоркський. Називали її Сенгіта, а вона ж бо хотіла бути Сенг. Чудувалися — аспірантка Гарварду, хоч, по-правді, провчилася там лише семестр і працювала тепер по півдня у книгарні неподалік.
Сусіди Сенг по квартирі — Пол та Гізер — завжди могли вгадати, коли дзвонив такий женишок. Сенг, сидячи при обідньому столі, зробленому “під горіх”, тоді казала: “А, привіт!”, і закочувала очі, свої мідяні очі, що часом ставали зелені. Вона горбилася на своєму стільці, трохи ніби стурбована, але й відсторонена, наче їхала в метро, і поїзд зупинився в тунелі. Пол трохи шкодував, що Сенг завжди чемна до них, вислуховує всі пояснення заплутаних, віддалених зв’язків між ними. І Пол, попри те, що його поєднувала з Сенг спільна квартира, кухня та передплата на “Глоуб”, цим зв’язкам заздрив. Залицяльники телефонували звідусіль: від Вотертауна1 до Лос-Анжелеса. Сенг розповідала Полу та Гізер, що одного разу вона таки погодилася на зустріч, і той чоловік вивіз її за місто, аж до траси І-932, показавши корпорацію, де він працював. Потім він повів її в “Данкін Донатс”3 і там, просто серед смажених глазурованих пиріжків та кави, запропонував їй руку і серце.
————Перекладено за виданням: The best American short stories 2002/ selected by S. Miller, K. Kenison. Boston. New York. 2002.
1 Передмістя Бостона (штат Массачесетс). Дія відбувається у Бостоні.
2 Траса, що починається у містечку Сен-Джонсбері (Вермонт) і закінчується у місті Кентон (Массачусетс).
3 Мережа закладів швидкого харчування, відома фірмовими пончиками з джемом.
Упродовж таких розмов Сенг часом щось нотувала собі в записнику, який тримали біля телефона. Записувала, приміром, ім’я чоловіка, або “Університет Карнегі-Меллона1, або “любить детективи”, а потім її олівець починав гуляти по паперу, вимальовуючи карлючки, зірочки чи “хрестики-нолики”. Для годиться вона й сама ставила кілька запитань про те, чи подобається цим чоловікам працювати економістом, чи стоматологом, чи інженером-металургом. Її звичайною відмовкою, аргументом проти запрошень у ресторан завжди була та сама маленька, безневинна брехня: мовляв, вона зараз замучилася з навчанням, усе ж таки Гарвард, та й інше… Часом, коли Пол сидів поряд, вона писала йому коротенькі записочки, соваючи нотатник через стіл: “Він говорить, як дванадцятирічна дитина” або “Повний придурок” або “Цей колись виблював у басейн моїх батьків”, а сама в цей час погойдувала слухавкою біля вуха.
І тільки скінчивши розмову, починала жалітися. “Як вони сміють дзвонити?”— бідкалася вона. “З якого дива наважуються набридати мені?”. Це було насилля над її особистим життям, ображало її дорослість. Це було жалюгідно. Якби ж Пол та Гізер чули, як ті чоловіки розводяться про себе. В цей момент Гізер часом казала: “Господи, Сенг, та хіба тут можна плакатися? Купа чоловіків, і не якихось там, а успішних і, може, навіть гарних, навіть не бачивши тебе, пропонують побратися. І після цього ти хочеш, щоб ми тебе жаліли?”. Гізер, яка вивчала право в Бостонському коледжі2, вже п’ять років була сама. Це вона запевняла Сенг, що такі освідчення дуже романтичні, але та відказувала, хитаючи головою: “Це не любов”. На її думку, це був, фактично, шлюб задля вигоди. Як жива людина вона на ділі не цікавить цих чоловіків. Їх цікавить напівміфічна істота, виплетена павутинням чуток, що утворювали сіті колективного розуму індійської громади, для якої Сенг спочатку була дівчам із часто баченого оголошення про індійські танці (стиль Бхаратанатьям3), згодом студенткою університету з чудовими балами за SAT4, а тепер — вже немолодою самотньою дівчиною. Вони й гадки не мали про її справжню особистість і справжнє життя, про те, як же вона заробляла на життя (стояла за касою та викладала пірамідками книжки у м’яких палітурках), ні, вони знали лише про оцінки. “Та й хлопець у мене є”, — завжди нагадувала вона своїм співмешканцям.
————1 Приватний університет, названий на честь своїх засновників: Е.Карнегі та братів Меллонів. Провідними спеціальностями вважаються комп’ютерне програмування, машинобудування, економіка, державне управління. Серед професорів та дослідників університету — 15 нобелівських лауреатів. Розташований у м. Піттсбург (Пенсильванія).
2 Один з найвідоміших вищих навчальних закладів США. Має юридичний факультет і при ньому докторантуру. Міститься в передмісті Бостона.
3 Один з п’яти великих індійських танцювальних стилів. Асоціюється зі стихією вогню, який танцівниця намагається передати у своїх рухах.
4 Тест для вступу в університети США та Канади.
Одного вечора Пол таки наважився:
— Ти — неначе Пенелопа. — Останнім часом він перечитував Латтіморів1 переклад Гомера, готуючись до усного іспиту з англійської літератури наступної весни.
—Пенелопа? — Сенг стояла біля мікрохвильової пічки, де розігрівала рис. Пол дивився, як вона вийняла тарілку — рис парував — і вона перемішала його з теплою густо-червоною лаймовою заправкою, яка завжди сусідила в дверцятах холодильника з його арахісовим маслом.
— З “Одісеї”, — м’яко додав Пол, наводячи її на думку. Він був високий, але не худорлявий, мав міцні пальці, дужі руки, висвітлював волосся. Найпомітнішою деталлю його іміджу були дорогі фірмові окуляри, бордові дужки яких досконало заокруглювалися по формі голови. Купити їх його колись підбила гарненька продавщиця з оптики, вибравши ті, які йому неймовірно личили, але не сподобались ні тоді, ні потім.
— Ага, з “Одісеї”, докинула Сенг, сідаючи до столу. — Пенелопа. Тільки я плести не вмію.
— Ткати, — виправив він її. — Пенелопа ткала і розпускала саван, щоб відлякати женихів.
Сенг піднесла повну виделку рису до рота і потримала її, щоб охолола.
— Хто ж тоді та жінка, яка плела безперестану? — спитала вона, дивлячись на Пола. —Ти ж маєш знати”.
Пол замислився, прагнучи справити на неї враження своїми знаннями, але раптово все вилетіло йому з голови. Він знав, що це було десь у Діккенса, а його дешеві видання стояли в Половій кімнаті.
— Хвилиночку, — промурмотів він, але тої ж миті зупинився і полегшено повідомив, — “Повість про два міста”. Мадам Дефарж.
Саме Пол узяв слухавку, коли Сенг дзвонила вперше — за оголошенням, яке Гізер подала у “Фенікс”2. Тоді був липень, ранок суботи, і коли дзвінок о дев’ятій годині розбудив його, він ще довго стояв там, напівсонний, думаючи, що ж то за ім’я таке — Сенг. Уявляв собі чи не японку, аж поки прочитав її повне ім’я на виписаному чеку, ім’я, яке він потім бачитиме на її пошті, наліпках на товстих примірниках цікавого “Вог”, який вона отримувала щомісця, у квитанції за електрику, яку вона погодилася сплачувати сама, — Сенгіта Бісвас. Коли Сенг прийшла і натисла на кнопку дзвінка, який урочисто дзеленчав двічі, Гізер саме була в душі, тож Пол зустрів її сам. Її довге волосся було незаплетене, і, йдучи за нею, він захоплювався тим, як воно спадало по плечах, огортаючи її спину немов захисним покривом. Як він зауважив потім, так вона зачісувалася рідко. Їй сподобалися центральні сходи під’їзду, як, утім, і всім іншим, і вона трохи довше потримала руку на поручні. Сходи повертали під прямим кутом шість разів, кожні шість кроків. Поручні були з темного блискучого, лакованого дерева, кольору коньяку. Це була єдина дійсно гарна річ у всьому домі, марна обіцянка на щось таке і вгорі, а там були лиш потворні коричневі шафки на кухні, запліснявілі ванні кімнати з відпалими кахлями, всюдисуще жовтувате килимове покриття, яке мусило б оберігати від шуму господарів будинку, що жили внизу.
————1 Річмонд Латтімор (1906—1984), американський поет та перекладач, відомий своїм перекладом Гомера, який вважається одним із найкращих англійською мовою.
2 Бостонський тижневик.
Перш ніж пройти за Полом у вільну кімнату, вона походила по сходовій клітці і завважила, що тут таки доволі місця. Здавали вбудовану на кутку будинку комірчину з дорійськими пілястрами та скляними дверима, які Сенг відчинила й зачинила. Пол розповів їй, що спочатку тут була їдальня, точніше комірка для зберігання сервізів. Прямо через сходову клітку була ванна, але Пол та Гізер користувалися більшою на горішньому поверсі. “Тут як у морозилці”, — натякнула Сенг на те, що крізь один шар білої фарби стіни висвічували синім, і під тьмяним світлом люстри це створювало ефект холоду та порожнечі. Вона провела рукою по стіні й обережно віддерла випадково залишений шматок скотчу. Колись тут був проріз дверей, що з’єднували цю кімнатку з кухнею, потім його замурували, але Сенг помітила, що арку досі було видно, як шрам на штукатурці.
Сенг ще не пішла, коли подзвонив хтось інший, але на той час вона вже дала завдаток. Згодом вийшла Гізер, і вони троє сиділи й гомоніли у вітальні з облупленим вікном у еркері стіні, де стояли м’яка брудна канапа та низеньке ротангове крісло. Вони розповіли їй про систему розподілу хатніх обов’язків, а також про хазяїв, і він, і вона працювали в “Брігем енд Віменс”1. У квартирі була лише одна телефонна розетка, але телефон був на довгому дроті, тому вони могли протягти його кожен у свою кімнату, хоча доти того не робили з фінансових міркувань.
— Ми думали протягти іншу лінію, але виходить задорого, — сказала Гізер.
— Та й так добре, — відповіла Сенг.
Пол, який взагалі-то дуже рідко говорив по телефону, промовчав.
Вона не привезла з собою ніяких пристроїв чи побутової техніки, нічого такого для кухні, окрім хіба хирлявої висячої рослинки з жовтим листячком у формі сердечок. Перебратися в неділю їй допоміг друг, який, як здогадався Пол, не був її хлопцем. Про свого хлопця вона розповіла дещо в перший свій прихід: він, араб із Єгипту, викладає у Гарварді близькосхідну історію, а оце влітку провідує своїх батьків у Каїрі. Цього ж друга звали Чарльз. Він носив кеди з високими халявками та яскраво-оранжеву сорочку для боулінгу, а волосся зав’язував у грубий хвіст. Поки вони вивантажували складане ліжко, дві великі потерті валізи, комплект сумок для покупок та кілька коробок з багажника пікапа, той друг розповідав їй про своє вчорашнє побачення. Пол сидів у шезлонгу біля ґанку, намагаючись читати “Кентерберійські оповідання”2, і запропонував був допомогти, але Сенг відмовилася: “Ні, то пусте”. Ця розмова відвернула його увагу від книжки, тож він далі поглядав на Сенг крізь металеві поруччя веранди. Чарльз піддражнював, радив не купувати більше жодних речей, щоб наступний переїзд був так само легкий.
Сенг сміялася з нього, але раптом зупинилася, задумана. Тримаючи згорнуту ватяну ковдру, глянула догори, на будинок.
— Я не знаю, Чарльзе. Не знаю, чи надовго я тут.
— Він усе ще не хоче, щоб ви жили разом до весілля?
Вона похитала головою.
— Що ж він каже?
— Що не хоче псувати все.
Коробка, яку ніс Чарльз, постійно з’їжджала і він піддав її.
— Але ж він усвідомлює, що ви одружуєтесь.
Вона повернулася до пікапа.
— Ну, він завжди говорить щось на зразок “Коли в нас будуть діти, ми купимо будинок в Лексінгтоні3.”
————1 Бостонська лікарня, одне з навчальних відділень Гарвардської медичної школи. Також є всесвітньо відомим центром біофізичних та біохімічних досліджень.
2 Цикл віршованих новел англійського поета Джефрі Чосера (1340—1400).
3 Місто біля Бостона.
— Але ж ви разом уже три роки, — зауважив Чарльз. — Тож він трохи старомодний. Але ж це тобі в ньому і подобається, чи не так?
Наступні декілька ночей Сенг спала на дивані у вітальні, а її речі тимчасово поскладали в куток, бо спершу вона хотіла свою кімнату перефарбувати. І Пол, і Гізер були вражені цим, адже жоден з них, коли вселявся, і пальцем не поворухнув, аби щось тут змінити. Фарбу для стін вона вибрала м’якого, полиново-зеленого кольору, а на обвідку — найблідіший бузковий, який компанія-виробник чомусь назвала “нічний метелик”.
— Я їх уявляла геть не такими, — сказала вона Полу, енергійно перемішуючи фарбу в банці. — Як би ти назвав цей колір? — раптом спитала вона його.
Тоді він нічого не зміг придумати. І лише нагорі, сидячи на самоті за своїм фанерним столом, обкладений грубими книжками з тонесенькими, як серветки, сторінками, він пригадав собі морозиво, яке завжди замовляла його мати в “Ньюпорт Крімері”1, коли вони всією сім’єю ходили в неділю ввечері на гамбургери. Його матір померла багато років тому, невдовзі після того й батько. Вони всиновили Пола досить пізно, коли мали вже за п’ятдесят, тому люди часто плуталися, вважаючи їх за дідуся з бабусею. Того вечора, коли Сенг увійшла на кухню, Пол відповів їй:
— Темно-малинова.
— Що-що?
— Фарба.
Вона легенько, удавано стривожено усміхнулась, ніби до нетямущої дитини.
— Кумедно.
— Ти про назву?
— Ні. Просто трохи кумедно, що ти підхоплюєш розмову, яка обірвалася, дай подумати, шість годин тому, і вважаєш, що я згадаю, про що ж це ти.
Наступного ранку, тільки-но відчинивши двері своєї кімнати, Пол відчув свіжий, але вже нестерпний запах фарби, почув торохтіння валика по стіні. Коли пішла Гізер, Сенг ввімкнула музику — один диск Біллі Холідей2 за іншим. Вони відлунювали тягучими спекотними днями, а за кілька кроків через сходову клітку від Сенг, у відносній прохолоді вітальні тим часом працював Пол.
————1 Мережа ресторанчиків, відома своїм морозивом та молочними коктейлями.
2 Відома джазова співачка, афроамериканка.
— Боже! — скрикнула вона, помітивши його, коли йшла до ванної. — Тебе ця музика, напевно, бісить.
На ній були підрізані джинси та чорний топ з такими бретельками, як на ліфчику. Вона була боса, литки та стегна заляпані фарбою.
Він збрехав їй, коли сказав, що сам часто вчиться під музику. Наступного дня він перекочував на кухню, бо завважив, що саме туди вона найчастіше ходить промити свої пензлі чи з’їсти йогурту з великої пачки. Там він запарював собі чаю, смішачи її тим, що на своєму наручному годиннику виставляв сигнал, коли треба виймати заварку. Пополудні подзвонила її сестра з Лондона, і голос у неї був точно як у Сенг. На якусь мить Полові здалося, що це вона якимось загадковим чином дзвонила зі своєї кімнати. “Не можу говорити, я розмальовую свою кімнату полином та нічними метеликами”, — радісно відзвітувала вона своїй сестрі і поклала слухавку на темно-коричневий телефон, лишивши кілька бузкових відбитків своїх пальців на його поверхні.
Пол любив працювати у її жвавій компанії. Вона була захоплена тим, як серйозно він узявся виконувати свою аспірантську програму. Розповіла, що коли рік тому вона покинула Гарвард, її мати замкнулася у своїй кімнаті на тиждень, а батько відмовився з нею розмовляти. Вона була донесхочу сита академічним життям з його відразливим суперництвом, не сприймала усамітнення, на яке змушував той стиль життя. Саме так жив її хлопець, ізолюючи себе щодня на кілька годин удома з вимкненим телефоном та пишучи доповіді на наступну конференцію.
— Ти далеко підеш, — переконувала вона Пола. — Ти створений для цього, повір мені.
Коли вона спитала його про майбутній іспит, він розповів їй, що той триватиме три години, там буде три екзаменатори і він охоплюватиме три століття англійської та європейської літератури.
— І вони можуть спитати тебе будь-що?
— У розумних межах.
— Ого.
Він не сказав їй правду — що вже складав цей іспит минулого року і провалився. Знали про це тільки екзаменаційна рада та кілька студентів, але щоб уникнути і їх, Пол волів готуватися вдома. Він провалився не тому, що не готувався, просто того ясного травневого ранку його мозок зрадив його, несподівано його зсудомило немов той упертий м’яз, який сіпав його ногу під час сну. У той час як поїзди приходили і відходили на сусідній Коммонвелс-авеню, професори упродовж п’яти нестерпних хвилин з повними питань блокнотами пильно дивилися на нього, а він не міг відповісти на перше — про комічний злочин у “Річарді ІІІ”. Він читав цю п’єсу стільки разів, що міг відтворити у пам’яті кожен акт, але не так, як на сцені, а як ті тьмяні друковані колонки його Шекспіра, видавництва “Пелікан”. Він відчував, що буряковіє, все було як у тому сні, який він бачив уже кілька місяців. Його екзаменатори були терплячі, намагалися ставити інші запитання, на які він жалюгідно відповідав, затинаючись, перериваючи думку на половині, неспроможний говорити далі, аж поки один з викладачів, сиве волосся якого віночком оторочувало лисину, жестом регулювальника руху зупинив його: “Цей кандидат просто не готовий”. Пол дошкандибав додому, засунувши краватку, яку спеціально купив, до кишені, й не виходив з кімнати цілий тиждень. Коли він повернувся у студмістечко, то схуд на десять фунтів, а його методистка на кафедрі спитала, чи він бува не закохався.
Коли женишок подзвонив уперше, Сенг жила з ними вже тиждень. До того часу вона закінчила фарбування, і похмура кімнатка змінилася. Вона зривала захисну плівку з віконного скла, коли Пол погукав її, сказавши, що якийсь Асім Бгатачар’я телефонує їй із Женеви. “Скажи, що мене немає”, — попросила вона без вагань. Він записав ім’я, чітко, по-буквах вимовлене тим чоловіком, а в кінці почув: “Просто скажіть їй, що це Пінку”.
Але чоловіки дзвонили й далі. Один понуро спитав Пола чи він не хлопець Сенг. Ця найпримарніша можливість, висловлена незнайомцем, вразила його. Щось таке вже було колись у цьому будинку: двоє співмешканців закохалися і виїхали звідси, щоб одружитися. “Ні, — відповів він, — я лише живу в цій квартирі”. А проте решту дня це запитання обтяжувало його, він хвилювався, чи не порушив якихось правил, відповівши так. По кількох днях він розповів про все Сенг. Вона засміялася: “Той хлопець, певно, вжахнувся, довідавшись, що я живу з чоловіком. Наступного разу, — порадила вона, — кажи “так”.
За тиждень по тому вони всі троє сиділи на кухні: Гізер наливала в термос свій чай з ехінацеї (вона застудилася, але мусила цілий день бути на заняттях), а Сенг горбилася над газетою й кавою. Напередодні ввечері вона замкнулася у ванній, а тепер у її волоссі де-не-де було видно червоняві пофарбовані пасма. Коли задзвонив телефон, Пол узяв слухавку і спершу подумав, що то черговий жених, бо, подібно до багатьох з них, у цього був чужоземний акцент, хоч цього разу мова була скоріше чиста, ніж неоковирна. Різниця була тільки в тому, що покликали не Сенгіту, а Сенг. Коли Пол спитав, хто дзвонить, той трохи нетерпляче відповів: “Я її хлопець”. Від цих слів у Пола в грудях глухо защеміло, як від болючого доторку хірургічного інструмента. Він побачив, що Сенг нетерпляче дивиться на нього, а її стілець був уже трохи відсунений від стола.
— Мене?
Він кивнув, і Сенг забрала телефон у свою кімнату.
— Хлопець, — повідомив він Гізер.
— Як його звати?
Пол знизав плечима.
— Він не сказав.
— Ну, тепер вона має бути рада-радісінька, — трохи різкувато зазначила Гізер, закручуючи кришку на своєму термосі.
Полу стало шкода Гізер з її червоним, обвітреним носиком та тілистою фігурою без талії, але ще дужче він хотів заступитися за Сенг.
— Що ти маєш на увазі?
— Тепер, раз її коханець повернувся, вона може спокійно відшити усіх тих інших.
Коли Пол повернувся на велосипеді додому після того, як цілий день ксерокопіював у бібліотеці, хлопець Сенг стояв на тротуарі і дивився вгору на будинок. Темно-зелений “БМВ” стояв тут таки, припаркований на бордюрі. Пара стояла підкреслено в позі закоханих, схиливши свої темні голови одне до одного.
— Коли перевдягаєшся — тримайся подалі від вікна, — почув Пол його слова. —Крізь ці штори все видно. Хіба ти не могла знайти кімнату з вікнами у двір?
Пол зліз в велосипеда на відстані від них і поправляв ремінці на своєму рюкзаку. Йому було незручно, що він, може, якось не так одягнений — у стару футболку, сандалі та в шорти, з під яких визирали його бліді ноги, вкриті таким же білявим пушком. На хлопцеві Сенг були гарно припасовані обтислі джинси, біла сорочка, темно-синій блейзер та коричневі шкіряні черевики. Його різкі риси обличчя викликали захоплення, а проте не були показні. Волосся, натомість, було довге, незвичайно підстрижене, вільно обрамлюючи його обличчя. На вигляд він був на кілька років старший за Сенг, але якось непередавано був на неї схожий — той же зріст, такий самий золотавий відтінок шкіри, такі ж родимки над і під їхніми губами. Поки Пол наближався, хлопець Сенг оглядав будинок, вивчаючи жовто-вохровий вікторіанський фасад, придивляючись до дефектів, аж поки відволікся на гавкіт пса.
— У твоїх співмешканців є собака? — спитав він, і зробив дивний, напівстрибок-напівкрок ліворуч, трохи за Сенг.
— Ні, дурнику, — відповіла, дражнячись, Сенг і погладила його рукою по потилиці. — Ані собак, ані курців. Я висувала лише ці вимоги, і все через тебе.
Гавкіт припинився, і ця тиша підкреслила її слова. На її шиї було намисто, лазурові намистини якого вона саме перебирала так, що воно здалося Полові подарунком.
— Поле, це Фарук. Він боїться собачок. — Вона поцілувала Фарука в щічку.
— Фредді, — представився Фарук, скоріш киваючи рукою, ніж подаючи її, і його слова стосувалися більше до Сенг, ніж до Пола. Вона похитала головою.
— У мільйонний раз кажу — не називатиму тебе Фредді.
Фарук глипнув на неї, явно не в гуморі.
— Чому б і ні? Ти ж хочеш, щоб люди називали тебе Сенг.
Але її це не збентежило.
— То інше. Це ж частина мого справжнього імені.
— Ну, тоді я Пол, і вже хай всі так мене і називають, — докинув Пол. Але ніхто не засміявся.
Відтоді вона рідко бувала вдома. А коли бувала, то сиділа у своїй кімнаті із зачиненими дверима, часто на телефоні. До обіду її вже зазвичай не було. Те, що вона купувала собі — великі пачки йогурту, крекери й табулі1 — стояло нерозпечатане в холодильнику. Йогурт час від часу перетворювався на зелену плісняву, викликаючи нудоту в Сенг, коли вона його все ж відкривала. “Це ж так природньо для пари хотіти бути разом”, — казав собі Пол. Але якось він добряче здивувався, натрапивши на неї у крамниці делікатесів по сусідству. Її кошик був повен продуктів, яких вона ніколи не приносила додому: пурпурові сітки з цибулею шаллот, козячий сир в олії, м’ясо в обгортці. Дощило, і Пол, який був на машині, запропонував її підвезти. “Ні, дякую”, — відмовила вона, і попрямувала до зупинки таксі, на голові в неї була бейсболка Гарварду і вона притискала пакунок із покупками до грудей. Він і гадки не мав, де жив Фарук, але уявляв собі його помешкання як гарненький будиночок на Бреттл стріт2, із заскленими стулками дверей та ошатними литими поручнями.
————1 Близькосхідна закуска з вареної пшениці, помідорів, зеленої цибулі, зелені та спецій.
2 Вулиця у престижному передмісті Бостона — Кембриджі.
Застати Фарука у їхній квартирі завжди було якось несподівано. Він навідувався нерегулярно, виникав та зникав, не залишаючи слідів. Пол міг визначити, що він тут, хіба коли визирав у вікно і бачив його “БМВ”, який завжди стояв точно в тіні берізки. Фарук ніколи не вітався і не прощався, поводився так, ніби Сенг була єдиною мешканкою цієї квартири. Вони також ніколи не сиділи у вітальні чи на кухні. Тільки одного ранку, повернувшись з велопрогулянки, Пол побачив їх там, коли вони їли. Сиділи одне навпроти одного, підібгавши ноги по-турецьки, а Сенг однією рукою щось підносила до Фарукового рота на виделці, іншу тримаючи пригоршнею, щоб нічого з неї не крапнуло. Але доки Пол увійшов до будинку, вони сховалися в її кімнаті.
Коли вона була не з Фаруком, то щось для нього робила. Вичитувала гранки його статей, виправляючи друкарські помилки. Або планувала його візити до лікаря. А одного ранку провела весь ранок, вивчаючи “Жовті сторінки”1, порівнюючи ціни на кахлі: Фарук планував робити ремонт на своїй кухні.
До кінця вересня Пол вже знав розпорядок: по понеділках, коли Сенг мала вихідний у книгарні, Фарук приходив на ланч. Вони їли в її кімнаті, часом він чув відгомін їхніх розмов, чи легкий стукіт ложок об супові тарілки, або ноктюрни Шопена. На щастя, вони були мовчазними коханцями, порівняно з іншими парами, яких він бачив у цьому будинку впродовж років. Проте ця присутність все ж змусила його по понеділках ходити до бібліотеки, хоча він все одно бентежився, коли крізь трохи прочинені двері помічав, як Фарук застібає блискавку на джинсах. З Терезою, своєю єдиною за все життя дівчиною, він розлучився три роки тому, і більше ні з ким відтоді не зустрічався. Саме через Терезу він обрав аспірантуру в Бостоні. Три місяці вони жили разом в її квартирі на Сент Ботолф стріт2. На День подяки він поїхав з нею до її батьків у Дірфілд, і саме там усе й скінчилося. “Вибач, Поле, я просто не можу. Мені просто не подобається, як ти цілуєшся”, — сказала вона йому якось, коли вони лягли в ліжко. Він пам’ятав, як сидів тоді голий на краю матраца у кімнаті, яку, він знав, більше ніколи не побачить. Він не сперечався — пробудився його сором, і він став на диво практичний та неконфліктний. З нею, з усіма.
————1 Телефонний довідник з номерами фірм, організацій та установ.
2 Вулиця в престижному районі Бостона — Бек Беї.
Однієї пізньої ночі Пол читав у ліжку, коли почув, що біля будинку зупинилась машина. Годинник на столі показував двадцять по другій. Він вимкнув свою лампу і підійшов до вікна. Був листопад. Повний місяць висвітлював широку порожню вулицю, окреслену сміттєвими мішками та контейнерами. Перед будинком стояло таксі, двигун працював. З нього з’явилася Сенг. Сама. Десь хвилину постояла на тротуарі. Він почекав біля вікна, поки вона зайшла на ґанок, потім послухав, як вона піднялася сходами і зачинила двері своєї кімнати. Того дня по обіді її забрав був Фарук, Пол бачив, як вона сідає в його машину. Він подумав, що, може, вони посварилися, але наступного дня не помітив жодних ознак цього. Він підслухав її розмову з Фаруком, вона була у доброму гуморі й вирішувала, яке відео взяти в прокаті. Але тієї ж ночі, приблизно о тій же годині, ситуація повторилася. Третьої ночі він уже навмисне не лягав, аби впевнитися, що вона добралася нормально.
Наступного ранку, в неділю, Пол, Гізер та Сенг разом смажили в кухні оладки. Сенг поставила в CD-програвач у своїй кімнаті диск Луї Армстронга, а Пол тим часом підсмажував оладки на двох чавунних сковорідках.
— Кевін сьогодні ночуватиме тут, — сказала Гізер. Вона нещодавно познайомилася з хлопцем, він був фізик у Масачуссетскому технологічному інституті1. — Сподіваюся, ви не проти.
————1 Провідний у світі університет та дослідницький центр у галузях фізики, математики та комп’ютерних технологій.
— Певна річ, — відповів Пол. Кевін йому подобався. Він часто приходив на вечері, приносив пиво та допомагав опісля мити тарілки, говорячи порівну і з Полом, і з Гізер.
— Мені шкода, що я й досі його не бачила. Він має бути досить милим.
— Далі буде видно. Наступного тижня у нас річниця — місяць разом.
Сенг усміхнулася так щиро, ніби ця скромна дата була чимось куди більш значущим.
— Вітаю!
Гізер схрестила пальці:
— Думаю, наступний етап — це коли вирішуєш проводити вихідні разом.
Пол зиркнув на Сенг, та мовчала. Вона пішла, але за п’ять хвилин повернулась із повним кошиком брудної білизни.
— Гарні плавки, — Гізер помітила кілька пар, складених нагорі стосиком.
— Це Фарукові, — відповіда Сенг.
— Чи в нього нема пральної машини?
— Є, — Сенг вочевидь не помічала несхвального виразу обличчя Гізер, — але в них вона платна.
Сварки почалися під День подяки. Пол чув, як Сенг плакала в слухавку в своїй кімнаті, а сірий пластиковий шнур вився по лінелеуму через сходову клітку і зникав за її дверима. Одна з суперечок була якось пов’язана з вечіркою, на яку була запрошено Сенг, а Фарук не хотів не неї йти. Інша — з його днем народження. Сенг весь день напередодні змарнувала на приготування вишуканого торта. Вся квартира пропахла апельсинами та мигдалем, і Пол чув звук збивалки пізно вночі. Але наступного дня торт лежав у помийниці.
Одного разу, повертаючись із коледжу, він побачив, що Фарук у них — його “БМВ” стояв припаркований біля входу. Був дуже холодний грудневий день, зранку впали перші за зиму сніжинки. Минаючи кімнату Сенг, Пол почув її підвищений голос. Вона звинувачувала Фарука, бо ж чому він ніколи не хоче бачитися з її друзями, чому не запросив до своєї двоюрідної сестри на День подяки, чому він не хоче прокидатися ранком із нею, і чому, зрештою, він не відвозить її додому?..
— Я ж плачу за таксі, — тихо відповідав Фарук. — В чому різниця?
— Ненавиджу це! Фаруку, це ненормально!
— Ти ж знаєш, я погано засинаю, коли ти у мене.
— То як же ж ми будемо жити разом після весілля?, — не вщухала вона. — Чи ми довіку маємо жити в різних будинках?
— Сенг, прошу, заспокойся трохи. Твої співмешканці почують.
— Та припини ти про моїх сусідів!, — верескнула Сенг.
— Істеричка!
Сенг заплакала.
— Я попередив тебе, Сенг, — сказав Фарук, і його слова звучали грізно. — Я не збираюся згаяти усе життя з жінкою, яка влаштовує мені сцени.
— А пішов ти!
Щось — тарілка чи склянка — вдарилося об стіну і розбилося. У кімнаті стало тихо. Після довгих вагань Пол таки постукав. Ніхто не відповів.
Кількома годинами пізніше Пол ледь не наштовхнувся на Сенг, коли вона вискочила зі своєї ванної, загорнена у великого темно-рожевого рушника. Її темне волосся було нечесане і поплутане, воно збилося збоку в жмут, що нагадував маленьке гніздечко. Багато тижнів він мріяв хоч би разочок глянути на неї таку, але все одно виявився повністю неготовим побачити її голі ноги та руки, вологе обличчя та плечі.
— Здоров, — кинув він, швидко проходячи попри неї.
— Поле, — гукнула вона за хвилину, ніби лиш тоді помітила його присутність. Він повернувся, щоб подивитися на неї. Попри те, що було по четвертій, сонце вже сідало у вікні вітальні, висвічуючи пучками світла частину її тіла в коридорі.
— Що таке? — спитав він.
Вона перехрестила руки в себе на грудях, тримаючись долонями за плечі. На її чолі було щось, що виявилося плямою зубної пасти.
— Мені прикро за те, що сталося раніше.
— Та нічого.
— Ні. Ти ж маєш готуватися до іспиту.
Її очі ясно світилися, губи напіврозтулені, а на обличчі застигла кумедна посмішка. Він почав був усміхатися у відповідь, коли помітив, що вона ледь не плаче. Тоді кивнув головою
— Це дурниця, правда.
Цілий тиждень Фарук не дзвонив, але попри це Сенг щоразу підлітала до телефону, коли лунав дзвінок. Вона щовечора вечеряла вдома. Довго розмовляла зі своєю сестрою в Лондоні. “Скажи мені, чи це нормально”, — Пол випадково почув цю фразу, коли заходив до кухні. “Одного разу ми їхали в машині і він сказав мені, що від мене погано пахне. Потом. Він сказав мені помитися під пахвами. І він повторював, що це не критика, що закохані люди повинні бути в змозі казати одне одному такі речі”. Одного дня Чарльз заїхав за Сенг і вона повернулася з покупками в пакетах з торговельного центру “Кіттері”. Іншого вечора зголосилася подивитися фільм у Куліджському кінотеатрі1 з Полом, Гізер та Кевіном, але тільки-но вони дійшли до каси, сказала, що в неї болить голова, і повернулася додому.
————1 Некомерційний кінотеатр у Брукліні (частина Бостона).
— Ставлю на те, що вони розбіглися, — кинула Гізер, тільки-но вони посідали в крісла.
Але наступного тижня Фарук таки зателефонував, коли Сенг була на роботі. І хоча він не завдав собі клопоту назватися, Пол передзвонив до книгарні й залишив там повідомлення.
Стосунки відновилися, але Пол помітив, що Фарук — більше ні ногою до їхнього будинку. Він навіть не дзвонив у двері. Просто спинявся біля будинку, і, не вимикаючи двигуна, тричі сигналив, що він її чекає, і вона вибігала.
На зимові свята вона поїхала до Лондона. Її сестра щойно народила хлопчика. Сенг показувала Полові речі, які купила немовляті: повзунки на кнопках, м’якого восьминога, мініатюрну сорочечку французького моряка, модель руху планет та зірок, яка світилася у темряві. “Мене називатимуть Сенг Меші”, — захоплено розповідала вона йому, пояснюючи, що “меші” по-бенгальськи означає “тітка”. Це слово якось дивно звучало з її губ. Вона взагалі-то рідко говорила по-бенгальськи — лише слово то тут то там у недільних розмовах з батьками, які жили у Мічігані — але ніколи із женихами чи з сестрою.
— А як сказати по-вашому “щасливої дороги”?, — спитав Пол.
Вона відповіла, що точно не знає.
Без неї у квартирі Полу вчилося легше, думки були вільні та ясні. До його екзамену лишалося менш як шість місяців. Вже було призначено день та час — перший вівторок травня, о десятій. Він позначив цей день хрестиком у календарі над своїм столом. З літа він почав знову готуватися до іспиту, поступово проробляючи список віршів, п’єс та критики і пишучи анотації по них у своєму комп’ютері. Потім він це друкував, пробивав діроколом три дірки і переплітав у папки. Він писав анотації до цих анотацій, упорядковував облікові картки, складав їх у коробки з-під взуття і гортав їх перед сном. На Різдво його завжди запрошувала до себе у Буффало тітка, але цього року у нього була відмовка — майбутній екзамен — тож він вислав подарунки і відмовився. Гізер теж поїхала — вони з Кевіном каталися на лижах у Вермонті.
Щоб якось відзначити Новий рік, Пол завів нову звичку — заполоняти собою всю квартиру. Вранці він повторював поезію на кухонному столі. По обіді — критику у вітальні. І на ніч — п’єсу Шекспіра. Він почав лишати свої речі, папки , взуттєві коробки, свої книжки на кухонному столі, на сходинках у певних місцях, на журнальному столику у вітальні. Одного сніжного дня по обіді він розлягся у ротанговому кріслі й читав “Поетику” Аристотеля, аж раптом хтось подзвонив у двері. Це був чоловік з “Експрес-пошти”, і він приніс Сенг посилку від Дж. Крю. Пол розписався про отримання і поніс її нагору. Притулив до дверей її кімнати, але ті були незамкнені і трохи прочинилися. Він обережно зачинив їх, і на хвилинку затримався, все ще держачись за ручку. Попри те, що вона була в Лондоні, він постукав. Ліжко було акуратно застелене і заправлене укривалом з набивним малюнком. Зелені стіни були майже голі, на них висіли лише дві індійські мініатюри в рамках, на них були палацові сцени: чоловіки курили кальян і валялися на подушках, а навколо них танцювали жінки з голими животами. Тут не було і сліду того безладу, який він щоразу чомусь уявляв собі, минаючи її кімнату. Натомість надворі, за вікном, вирувала віхола. Неконтрольована круговерть снігу вже засипала коричневий поручень ґанку — акуратно, як на картинці. Єдина завіска з сирсакеру1 нагадувала пісочний годинник, бо була запнута персиковим шовковим шарфом, який Сенг інколи в’язала довкола шиї.
————[1] Тонка бавовняна тканина з рельєфними білими смужками. Колись вироблялася в Індії.
Пол розв’язав шарфа, і завіса прикрила вікно. Не торкаючись лицем до шарфа, він відчув ледь уловимий запах її парфумів, що ще лишився між ниточками. Він повернувся до ліжка і сів на нього, простягнувши ноги на сіро-жовтому килимі. Він роззувся і зняв шкарпетки. На ящику з-під вина біля ліжка стояла склянка з водою, в якій назбиралися бульбашки, та баночка вазеліну. Він розстібнув ременя, але раптово бажання полишило його, випарувалося з його тіла так, як вона з цієї кімнати. Він знову застібнув ременя і повільно відгорнув укривало. Фланелева постільна білизна була блакитно-біла, з малюнком ірисів.
Пол задрімав, і збудив його телефонний дзвінок. Він, босий, затинаючись вибіг з кімнати Сенг на кухню; лінолеум холодив йому ноги.
— Слухаю?
На тому кінці ніхто не відповідав, і він уже збирався повісити слухавку, коли почув гавкіт.
— Слухаю! — повторив він. Йому здалося, що це може бути Сенг з Лондона, і на телефонній лінії виникли якісь перешкоди.
— Сенг, це ти?
На іншому кінці кинули слухавку.
Того дня, після вечері, телефон знову задзвонив. Коли він узяв слухавку то знову почув той самий гавкіт.
— Ану тихо, Бальтазаре!, — крикнула жінка, тільки—но Пол привітався. В її голосі було відчутне вагання. Вона хотіла знати, чи Сенг удома.
— Її зараз немає. Хочете лишити повідомлення?
Вона надиктувала своє ім’я — Деірдре Фрейн — та телефонний номер. Пол усе це записав у нотатник під ім’ям Партхи Мазумдара, чергового жениха з Клівленда, що телефонував сьогодні вранці.
Наступного дня Деірдре подзвонила знову. І знову Пол відповів їй, що Сенг нема, додавши, що до вихідних вона не повернеться.
— А де вона?
— За кордоном.
— В Каїрі?
Це здивувало його.
— Ні, в Лондоні.
— Ага, в Лондоні, — повторила жінка з явним полегшенням. — В Лондоні. Дякую. Добре, до побачення.
Вчетверте вона подзвонила вже пізньої ночі, коли Пол уже лежав у ліжку. Він спустився до кухні й намацав у темряві телефон.
— Це Деірдре, — вона трохи задихалася, ніби не він, а вона бігла до апарата.
Він ввімкнув світло і протирав очі під окулярами.
— Ну, я ж казав, Сенг іще не повернулася.
— Мені потрібна не Сенг, — промурмотіла вона, якось трохи знущаючись з імені Сенг.
Пол почув музику — тихий блюз.
— Ага, значить, не вона?..
— Ні. Власне, я хочу дещо спитати.
— Спитати?
— Так.
Далі була пауза, кубик льоду дзенькнув у стакан. Її тон раптом став грайливим.
— То як тебе звати?
Він зняв окуляри, і кімната навколо стала розмитою. Він навіть не пам’ятав, коли жінка зверталася до нього так востаннє.
— Пол.
— Пол, — повторила вона. — Можна в тебе дещо спитати, Поле?
— Що саме?
— Це про Сенг.
Він закляк. Вона знову промовила її ім’я якось безжально.
— То що про Сенг?
Деірдре помовчала.
— Вона ж твоя співмешканка, так?
— Ну, так.
— Тоді, ну, мені було цікаво, може ти це знаєш... Ну, вони двоюрідні брат і сестра?
— Хто?
— Сенг і Фредді.
Він знову надягнув окуляри, світ навколо почіткішав. Цікавість цієї жінки збивала його з пантелику. Хотілося відповісти: “Що тобі до того?”. Але перш ніж він устиг це зробити, Деірдре тихенько заплакала.
Він глянув на годинник на плиті — було біля третьої години ночі. Він сам у цьому винний. Не треба було брати трубку так пізно. Шкода, що він сказав цій жінці своє ім’я.
— Деірдре, — промовив він за якийсь час, втомившись слухати її схлипування. — Ви все ще там?
Вона припинила рюмсати. Її нерівне дихання чулося біля самого його вуха.
— Я не знаю, хто ви така, — почав Пол. — І я не розумію, нащо ви мені дзвоните.
— Я кохаю його.
Пол кинув слухавку, серце гупало в грудях, мов молот. Кортіло швидко піти і стати під душ. Хотів видерти її ім’я з нотатника. Він дивився на слухавку, на якій ще лишилися тьмяні сліди бузкових відбитків Сенг. Вперше відтоді як почалися зимові свята, він почувався тут самотньо. Це, мабуть, якийсь нещасливий збіг. Може, та жінка мала на увазі якусь іншу Сенг. А може, то був якийсь хитромудрий план якогось її індійського жениха, який хотів віддалити її від Фарука, зародивши підозру до нього. Перед тим, як Сенг поїхала до Лондона, сварки між ними почали вщухати, і все між ними, на думку Пола, було по-старому. Перед святами вона у вітальні огортала подарунковим папером портфель та шкіряні чоловічі водійські рукавички. А ввечері напередодні свого від’їзду замовила столик на двох в ресторані “Біба”. До аеропорту її відвозив Фарук.
Наступного ранку Пола збудив черговий телефонний дзвінок. Він лишився в ліжку і слухав його, розглядаючи запорошене віття дерев за вікном. Нарахував дванадцять гудків. За півгодини телефон задзвонив знову, і Пол так само не підійшов. Третього разу він був на кухні. Коли гудки припинилися, від’єднав апарат від лінії. Попри те, що решту дня він працював у тиші, його все одно тіпало. Сидячи того вечора на кухні з томом Спенсера1, схожим на цеглину, він зрозумів, що не може зосередитись на рядках, його дратували зноски і те, скільки ще лишається вчити. Цікаво, скільки разів Деірдре дзвонила з того часу, як він відключив телефон? Може, вона здалася? Ці дзвінки стали його нав’язливою ідеєю, вибивали з рівноваги. Він почав думати, чи може вона заподіяти собі щось. Наприклад, випити одразу цілу пляшечку таблеток.
————1 Едмунд Спенсер (1552—1599) — англійський поет-лауреат.
По обіді він ввімкнув телефонний штепсель назад в розетку. Дзвінків більше не було. Проте його розум і далі бентежився. Щось підказувало, що вона спробує знову. Він припустився помилки, коли сказав, що Сенг повернеться. Можливо, Деірдре чекатиме на особисту розмову з нею. Може, вона розкаже їй те саме, що й йому, про своє кохання до Фарука. Перед сном він налив собі склянку віскі, яке йому подарувала тітка з Буффало. Тоді набрав номер, який йому дала Деірдре. Вона одразу ж взяла слухавку, наспівавши “Привіт”.
— Деірдре, це Пол.
— Пол, — повільно вимовила вона.
— Ви дзвонили минулої ночі. Я — співмешканець Сенг.
— Так, звичайно пам’ятаю, Поле. Ви ж урвали розмову, Поле, — вона виявилася знову напідпитку, але вже в явно кращому гуморі.
— Слухайте, мені прикро. Я просто хочу впевнитися, що з вами все добре.
Деірдре зітхнула.
— О, це так мило.
— І ще б я попросив не дзвонити мені більше, — додав він після значної паузи.
— Чому?, — в її голосі вчувалася паніка.
— Бо я вас не знаю, — відповів він.
— А ви б хотіли мене взнати, Поле? Я дуже мила людина.
— Мені час іти, — обережно перервав він її, намагаючись не спровокувати. — Але, може, у вас є хтось інший, з ким би ви могли поговорити? Якийсь друг?
— Мій друг — Фредді.
Згадка про Фарука, і те, що вона вжила його прізвисько, розтривожило Пола, як і попередньої ночі. Вчора він припустив, що Деірдре може бути Фаруковою студенткою з Гарварду, такою собі захопленою дівчиною-підлітком, що закохалася у старшого чоловіка. Він уявляв, як вона сиділа в глибині аудиторії, навідувалася до його кабінету, вигадувала собі казна-що. Але тепер просте, слушне запитання, яке втім лишало ядучий слід, зринуло в його голові.
— То звідки ви знаєте Фарука? — спитав Пол невимушено, ніби вони перекидалися фразами на вечірці.
Він і не сподівався на відповідь, вона могла навіть повісити слухавку, так само як перед тим він сам, але натомість розмова зав’язалася легко. Хоча говорила більше Деірдре. Вона розповіла Полові, що сама вона з Ванкувера, а в Бостон переїхала після двадцяти, щоб вивчати дизайн інтер’єру. З Фаруком вони познайомилися півтора роки тому одного недільного сонячного ранку, коли вона виходила з кафе в Саут-Енді1. Він пройшов за нею півкварталу і торкнувся її плеча, роздивляючись її всю з явною жагою. “Ви й не уявляєте”, — говорила Деірдре, згадуючи це. “Ви не можете навіть уявити, як це — пережити щось таке”. Проте він був ґречний із нею. На перше побачення повіз її на озеро Волден2. Опісля вони купили кукурудзи та помідорів і смажили лосося на грилі у її дворі. Фаруку подобалася її оселя — старий фермерський будинок на п’яти акрах. Ще він просив її накидати план ремонту його кухні. На День Праці вони разом зійшли на гору Санепі3. Вона розповідала й про інші речі, а Пол слухав, вагаючись, вірити цьому чи ні. Бо було тільки два варіанти: правда (у Фарука і Деірдре справді був роман) або Деірдре просто все це придумувала, як, бува, п’яні люди інколи вигадують різні речі. У певний момент він добрів коридором до кімнати Сенг і відчинив двері, щоб перевірити, чи зав’язав він завіску як треба.
————1 Престижний район Бостона.
2 Озеро біля міста Конкорд (Массачусетс). Два роки у хатині на його березі жив Г.Д. Торо, американський трансценденталіст.
3 Гора у штаті Нью-Гемпшир.
— Тепер розкажи щось про себе, — зненацька попросила Деірдре.
— Що про мене?
— Ну, я тут розводжуся, а ти досі нічого про себе не сказав. Який ти, Поле? Ти щасливий?
Він убив на цю жінку цілу годину. Його вухо щеміло від слухавки.
— Йдеться не про мене, — відказав він, ковтнувши слину і зачинивши двері до кімнати Сенг. — Йдеться про Сенг.
— Вони ж двоюрідні брат і сестра, правда?, — прошепотіла Деірдре. Він ледве чув її. — Правда?
Розпач, що звучав у її голосі, породив у ньому впевненість. Він збагнув, що все розказане нею — правда, і розуміння того, що стає свідком страшної катастрофи, надало йому твердості, так само як і провал на іспитах. Як і слова Терези.
— Сенг та Фарук — не родичі, — відповів він, підсилений якоюсь дивною, внутрішньою енегрією, усвідомлюючи, що це повідомлення буде для неї убивчим.
Вона мовчала.
— Вони зустрічаються, і в них усе серйозно.
— Та невже? Наскільки серйозно?, — виклично запитала вона.
Він подумав хвилинку.
— Вони проводять разом чотири чи п’ять вечорів на тиждень.
— Невже?, — на Полову втіху, ці слова, здавалося, діткнули Деірдре.
— Так, — додав він, — Вони разом уже більше трьох років.
— Трьох?, — насилу вимовила вона, і Полові здалося що вона от-от знову заплаче. Але коли вона заговорила, її голос був чітким.
— Ну, тоді у нас теж усе серйозно. Я забрала його вчора з аеропорту, коли він повернувся з Каїра. Минулої ночі ми були разом. Він приходив на вечерю, сюди, до мене. Ми кохалися на моїх сходах, Поле. Лише годину тому, і я досі відчуваю його в собі.
