Ґабріель Ґарсіа Маркес

Аргентинець, в якого закохався ввесь світ

З іспанської переклала Галина ГРАБОВСЬКА

 

Востаннє я їздив до Праги п’ятнадцять років тому із Карлосом Фуентесом і Хуліо Кортасаром. Виїхали ми з Парижа поїздом, позаяк усі троє одностайно боялися літаків, тож, рухаючись крізь ніч, поділену межи двома Німеччинами, з їхніми неозорими буряковими полями, величезними заводами із виробництва геть усього, руйнуваннями, що їх спричинили страхітливі війни, й буремними романами, ми гомоніли про все на світі. Коли настав час вкладатися спати, Карлос Фуентес надумавсь запитати у Кортасара, як, коли і з чиєї ініціативи до складу джазового оркестру було введено фортепіано. Запитання було випадковим, тільки щоб дізнатися дату й ім’я, у відповідь же ми почули блискучу лекцію, що затяглась аж до світанку, перемежовувана величезними кухлями пива з хот-догами і картоплею фрі. Кортасар, який неперевершено вмів добирати слова, із майже неймовірною легкістю і простотою відтворив перед нами історичну та естетичну панораму, яка з першими променями сонця кульмінувала гомеричною апологією Телоніусові Монку¹. Він промовляв не лише своїм глибоким, як у оргбна, голосом, а й великими, лапатими руками, експресивніших від яких я не пригадую ні в кого. Ні Карлос Фуентес, ні я вже ніколи не забудемо дивовижу тієї неповторної ночі.

————
¹ Телоніус Монк (США, 1917—1982) — відомий джазовий піаніст і композитор, безкомпромісний новатор, один із головних архітекторів сучасного джазу (стиль бі-боп), співпрацював з оркестром Діззі Гіллеспі, Майлзом Девісом, Чарлі Паркером, Джоном Колтрейном та ін. Найвідоміші його альбоми “Brilliant Corners” (1956) і “Thelonious Monk With John Coltrane” (1957).
© Галина Грабовська, переклад, 2007.

 

Дванадцять років потому я бачив Хуліо Кортасара, який стояв один супроти людського натовпу у парку в Манагуа, озброєний лишень своїм чудовим голосом і оповіданням “Ніч Мантекільї Наполєса”, одним з найважчих серед усіх ним написаних. Це історія безталанного боксера, розказана ним самим на люнфардо — жаргоні суспільних покидьків Буенос-Айреса, розуміння якого для решти смертних лишалось би заказаним, якби не брудні танго, які донесли нам деякі його відблиски. Та саме це оповідання вибрав Кортасар, аби прочитати, стоячи на помості у величезному ілюмінованому саду, перед натовпом, в якому кого тільки не було — від визнаних поетів і безробітних мулярів аж до революційних ватажків та їхніх супротивників. І знову це було щось неперевершене. Попри те, що слідкувати за змістом оповідання насправді було нелегко навіть найбільш обізнаним із жаргоном люнфардо, слухачі відчували біль від ударів, що їх отримував Мантекілья Наполєс у самотності рингу, заледве не плакали через його ілюзії та нужду, бо Кортасарові вдалося встановити з публікою настільки тісний контакт, що вже не мало жодного значення, що хочуть чи чого не хочуть сказати слова, юрба, яка сиділа на траві, від замилування, здавалося, вознеслась над землею, зачарована голосом, що, схоже, не належав цьому світові.

Оці два спогади про Кортасара, від яких мені стислося серце, гадаю, ще й найкраще його характеризували. Це були дві протилежні грані його особистості. У вузькому колі, як от у празькому поїзді, він зваблював своїм красномовством, стриманою ерудицією, своєю напрочуд точною пам’яттю, їдким гумором, усім, що робило його суперінтелектуалом, у тому доброму значенні, яке це слово мало колись. На публіці, всупереч свідомому небажанню влаштовувати шоу, він зачаровував аудиторію однією лишень своєю присутністю, від  якої неможливо було сховатись і яка відзначалась чимось надприродним, була і лагідною, і чудною водночас. В обох випадках він здавався мені найдивовижнішою людиною, яку мені випало щастя запізнати.

Як і тоді, коли я побачив його вперше: наприкінці сумної осені 1956 року, в одному паризькому кафе з англійською назвою, куди він час від часу приходив, аби, сівши за столик у кутку, писати — як це робив і Жан-Поль Сартр за 300 метрів відтіля — у шкільному зошиті, авторучкою, заправленою чорнилом, яке плямило йому пальці. “Бестіарій”, його першу збірку оповідань, я прочитав в убогому готелі у Барранкільї, де ночував за півтора песо разом із погано оплачуваними футболістами та задоволеними життям повіями, і вже від першої сторінки зрозумів, що Хуліо — такий письменник, яким хотів би бути я, коли виросту. В Парижі мені сказали, що він пише в кафе “Old Navy”, що на бульварі Сен-Жермен, і я чатував там на нього кілька тижнів, аж доки побачив — він зайшов, мов видиво. Чоловік, вищий, аніж можна було собі уявити, загорнутий у широчезний чорний плащ, який скидався радше на рясу вдівця, з обличчям розбещеної дитини і широко поставленими, як у бичка, очима, настільки зизими й прозорими, що могли належати самому дияволові, якби над ними не владарювало серце. 

Через багато літ, коли ми були вже друзями, я, схоже, знову побачив його таким, яким він видався мені того дня, бо, як мені здається, в одному зі своїх найдовершеніших оповідань, що має назву “Інше небо”, в образі безіменного латиноамериканця в Парижі, який просто з цікавості приходить подивитися на страту на гільйотині, він відтворив самого себе. Неначе дивлячись у дзеркало, Кортасар зобразив його так: “Його погляд був далеким і водночас напрочуд пильним, це було обличчя людини, яка в своєму сні на мить зупинилася і відмовляється зробити крок, який її розбудить”. Його персонаж ходив, загорнувшись у  довгий чорний балахон, схожий на плащ самого Кортасара, в якому я побачив його вперше, проте оповідач не наважився підійти і запитати, звідки той родом, через страх наразитися на холодну лють, з якою сам зустрів би подібне запитання. Дивно, але тоді,  в “Old Navy”, я також не наважився підійти до Кортасара і через той самий острах. Я дивився, як він пише, годину або й довше, ні разу не спинившись, аби подумати, не випивши нічого, крім склянки мінеральної води, доки на вулиці почало сутеніти; тоді він сховав ручку до кишені і вийшов, тримаючи під пахвою зошит, немов найвищий і найхудорлявіший у світі школяр. Згодом, коли ми неодноразово з ним зустрічались, єдиною зміною у ньому була поява темної  густої бороди, і всього лише два тижні тому цілком достеменною здавалася легенда про те, що Хуліо безсмертний, бо він ніколи не переставав рости і завжди мав стільки років, скільки йому було, коли він народився.  Я так ніколи й не наважився запитати його, чи це правда, і не розповів йому про те, що сумної осені 1956 року бачив його  в “Old Navy”, проте не насмілився із ним заговорити, і знаю, що хоч де би він був зараз, він, мабуть, проклинає мене за мою нерішучість.

Кумирів поважають, ними захоплюються, їх люблять і, ясна річ, їм страшенно заздрять. Кортасар, як мало хто з письменників, пробуджував усі ці почуття, але крім них вселяв іще одне, яке стрічається не так уже й часто, — обожнювання. Це був аргентинець, який, можливо, сам того не бажаючи, закохав у себе ввесь світ. Утім, я насмілюсь висловити думку, що якщо мертві можуть умирати, то Кортасар зараз, мабуть, вмирає ще раз — із сорому через усесвітнє сум’яття, яке спричинила його смерть. Ніхто так, як він, ні в реальному житті, ні в своїх творах, не боявся посмертних почестей і похоронних хронік. І навіть більше — я завжди думав, що смерть сама по собі здавалася йому непристойною. В одному з розділів “Навколо дня на вісімдесяти світах” група друзів не може стримати сміху перед очевидністю того, що їхній спільний товариш припустився такої дурниці — взяв та й помер. І через це, оскільки я добре знав і дуже любив його, я утримуюсь від участі в плачах і елегіях за Хуліо Кортасаром. Волію й далі думати про нього так, як він сам, без сумніву, цього хотів би — з величезною радістю через те, що він жив, щирою втіхою через те, що я знав його, і вдачністю за те, що він залишив світові свій творчий доробок, можливо, незавершений, але такий же чудовий і невитравний, як і спомин про нього.

 
        1984