Тетяна НЕКРЯЧ

ЦІННИЙ ПОДАРУНОК

[Олександр Чередниченко. Про мову і переклад. — Київ: Либідь, 2007. — 247 с.]

 

Улітку цього року видавництво “Либідь” випустило монографію професора Олександра Чередниченка “Про мову і переклад”. Вихід такої праці є не лише цінним подарунком до 60-річного ювілею її автора - відомого мовознавця і перекладознавця, талановитого перекладача і натхненного викладача, лекціями якого захоплюється не одне покоління студентів і аспірантів. Книга О. Чередниченка — надзвичайно цінний подарунок для усієї гуманітарної спільноти України, тому що вона, окрім своєї спеціальної наукової вартості, ставить і вирішує питання духовного розвитку нації. У період очевидної кризи культури і освіти в Україні ця книга, як маяк у тумані, дає надію на порятунок, відродження і перспективу.

————
© Тетяна Некряч, 2007.
 

Монографія О. Чередниченка складається з двох частин: “Мова в соціокультурному просторі” і “Переклад як міжкультурна комунікація”. Наскрізна ідея першої частини — це об’єднавча і консолідуюча функція національної мови, яка має сприяти національно-державній єдності. Автор глибоко і ретельно аналізує передумови для зміни ціннісних орієнтацій у національних мовах, що викликаються процесами глобалізації, застерігає проти тих небезпек, які призводять до розмивання цілісності мовно-культурного простору, проти надмірного уживання псевдоінтернаціоналізмів, зокрема англіцизмів у багатьох мовах світу, не лише українській. О. Чередниченко не просто критикує ті мовні “покручі”, а й пропонує влучні і доцільні питомо українські варіанти, які мають прозору внутрішню форму, відбивають специфічні образні асоціації і тим самим стають запорукою збереження національної мовної ментальності. Достовірність аналізу підсилюється порівнянням і зіставленням мовно-культурних процесів у інших державах (мовою яких, до речі, автор книжки володіє бездоганно). Суто мовні процеси, що їх розглядає О. Чередниченко, набувають додаткових вимірів: вони переплітаються з державною політикою, з нагальними проблемами у сфері освіти, журналістики тощо. Піклування про збереження і розвиток української мови жодним чином не передбачає неповаги до інших мов і культур (власне, це виключається самою сутністю перекладацької професії). Здатність високо цінити і шанувати мовні і культурні надбання інших народів при пріоритеті власної культури і мови завжди була і лишається ознакою істинного інтелігента, яким безумовно є професор Чередниченко.

Друга частина монографії розглядає багаторівневі і багатогранні проблеми перекладу, перекладознавства і підготовки висококваліфікованих перекладачів в Україні. Це останнє, на превеликий жаль, не отримує належної уваги з боку Міністерства освіти і науки, і факти, що їх наводить автор, не можуть не засмучувати. Переклад, і зокрема художній переклад, завжди був надійним і потужним джерелом збагачення рідної мови шляхом введення в обіг нових понять та концептів, нових жанрів, нових художніх форм, отже передача такої важливої справи, навіть, сказати б, місії у некомпетентні руки холодних ремісників може призвести якщо не до руйнації, то до засмічення, зубожіння, примітивізації рідної мови — мови перекладу. Книга О. Чередниченка віддає належне славетній когорті українських майстрів перекладу, зокрема XIX і XX століть, завдяки звитяжному подвижництву яких найкращі твори світової поезії, прози і драматургії стали невід’ємною частиною української культури.

Непроста історія українського перекладу яскраво постає у розгляді двох провідних тенденцій — “очуження” і “одомашнення”, причому автор переконливо цоводить, що тенденція, чи напрямок, чи стратегія є вторинними до таланту, захопленості, ерудиції перекладача, - Максима Рильського чи Миколи Зерова, Бориса Тена чи Василя Мисика, Григорія Кочура чи Миколи Лукаша. О. Чередниченко не лише вільно оперує теоретичними постулатами, він пропускає їх крізь власне бачення і розуміння проблеми, і в результаті утворюється якісно новий перекладознавчий “продукт”.

Надзвичайно привабливою рисою праці О. Чередниченка є мова, якою вона написана, індивідуальний стиль автора. Вона є органічним продовженням найкращих традицій наукової філологічної літератури, викликає у пам’яті роботи О. Білецького, К. Чуковського, І. Кашкіна, М. Алєксєєва, А. Федорова, які бездоганно володіли “науковим пером” і писали багатою мовою про складні проблеми, роблячи їх зрозумілими і доступними, власне гуманітарними і загальнолюдськими для великого кола читачів, розширяючи їхній освітній виднокруг, збагачуючи їхнє духовне життя. Мова і науковий стиль О. Чередниченка вигідно відрізняються від модних нині “писань”, у яких нормальні українські слова підміняються англізованими псевдотермінами (принагідно зауважу, що у самій англійській мові ці терміни є природними і ясними навіть для дитини), що мають на меті лише прикрити убозтво думки їхніх авторів. Справжня наука, а надто гуманітарна, покликана розповідати просто про складне, а не маскувати висмоктані з пальця проблеми усілякими сугестивностями, креативностями і ре-креативностями, інтенціональними ідеаціями тощо. (Як тут не пригадати незабутнього Прокопа Сірка, який відреагував на псевдонаукову абракадабру Свирида Петровича Голохвастова захопленою реплікою: “От розумний! Аж страшно!”). Про такі заумні твори говорять: книга/стаття має тільки один недолік — вона нечитабельна. А от від книжки Олексадра Чередниченка просто неможливо відірватися, вона захоплює, надихає, примушує думати і діяти.

Монографію Олексадра Чередниченка “Про мову і переклад” можна певною мірою вважати підсумковою: автор сконцентрував у ній увесь свій багатющий досвіт вченого, дослідника, перекладача-практика і педагога. Це дуже зрілий, досконалий і виважений твір. Та, водночас, книжка вражає юним горінням, безмежною захопленістю своєю справою, твердою рішучістю відстоювати власні принципи та погляди на розвиток рідної культури і мови, боротися за свій “символ віри”. Цей ентузіазм громадянина і вченого вселяє упевненість, що Олександр Іванович Чередниченко ще не один раз подарує українській науковій і культурній спільноті свої оформлені у книжки думки.і